Гості на мітлі (стр. 1 )

Володимир Рутківський

Гості на мітлі

Повість-казка

_____________________________________________________

Київ. Видавництво “Веселка”, 1988.

’ятов, Георгій Філатов.

OCR та редакція Dauphin, листопад 2006.

_____________________________________________________

Рутківський Володимир Григорович народився 1937 року в селі Хрестителеве на Черкащині. Освіту здобував в Одеському політехнічному інституті та на Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. . Працював на Одеському суперфосфатному заводі, літпрацівником багатотиражної газети, редактором Одеського облтелерадіокомітету, відповідальним секретарем Одеської організації Спілки письменників України.

Він — автор поетичних збірок «Краплини сонця», «Плоти», «Повітря на двох», «Рівновага», «Знак глибини», «Відчиніть Богданове вікно», повісті для дітей «Аннушка», повісті-казки «Друзі з лісової заплави» (рос. «Бухтик из тихой заводи») та інших книжок. Окремі твори опубліковані в перекладах на болгарську, угорську, чеську та ряд інших мов. івський — член Спілки письменників СРСР.

_____________________________________________________

До книги увійшли дві повісті-казки українського радянського письменника «Бухтик з тихого затону» і «Гості на мітлі», в яких поряд із сучасними школярами діють персонажі із народних казок. Твори вчать чесності, справедливості, бережливому ставленню до природи.

Рецензенти Геннадій Почепцов, Михайло Слабошпицький.

_____________________________________________________

ЗМІСТ

ПРИБУТТЯ

РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА

ЗАГАДКОВЕ СВІТЛО

ДОМОВИКИ

ЗБИРАЧІ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН

КОТЯЧЕ ВЧЕНЕ ІМ'Я

ЯДВІГА ОЛІЗАРІВНА

ВОГОНЬ У ПЕЧІ

ПОЛОНЕНИЙ

ПІДКУП

ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС АРИСТАРХА

ШУРХОТУН

ТАНЯ ЖИВА!

ЗНОВУ БРАНЕЦЬ

КАПІТАН ПОТИХОНЧЕНКО

«ТИ МЕНІ ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ»

БИТВА

ВТЕЧА

СТУПА

ЧАКЛУНСЬКІ ХИТРОЩІ

ЗВІЛЬНЕННЯ

ЩО БУЛО З ТАНЕЮ

АРИСТАРХ

«СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!»

ДОПОМОГА

НІЧНІ ПРИГОДИ АРИСТАРХА

НЕЛЕГКА РОЗМОВА

ХВОРОБА БАБИ МАРІЇ

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ

ПОЛЬОТИ НА МІТЛІ

НОВИНА

БИТВА НА ЛИСІЙ ГОРІ

ЩО БУЛО ЗГОДОМ

ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ

ПОВЕРНЕННЯ

_____________________________________________________

ПРИБУТТЯ

Треба, здається, переходити на ручне управління...

Ядвіга Олізарівна доторкнулася до виступу на пульті і подумки віддала команду. СТУПа слухняно заклала крутий віраж, тоді зменшила швидкість і пішла на зниження.

[СТУПа — Система Точного Управління Польотом. Принцип її дії поки що не з'ясований.]

Далеко внизу мовчазно пропливала опівнічна земля. Нещодавно випав рясний дощ, і вона була покрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно і холодно виблискували зірки. Сірими стрічками асфальтових доріг неспішно, неначе лісові світлячки, проповзали вогні запізнілих автомобілів.

Незабаром щезли і вони.

А СТУПа все летіла та й летіла. Навколо стояла глибока тиша. Зрідка сліпучі риски метеорів пронизували простір і згасали, не досягнувши землі.

Зненацька Ядвіга Олізарівна подалася вперед.

— Здається, звідсіля починаються мої рідні місця, — неголосно проказала вона. — Проте що я верзу? Які вони мені рідні? Крім горя, нічого я тут не зазнала... Чуєш, Аристарху? Чи ти знову заснув?

Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око і солодко позіхнув. Тоді понюхав повітря і стурбовано попередив:

— Рано ще сідати. Надто вже тягне звідусіль людським духом. Звідси тягне... звідси... і звідси...

Ядвіга Олізарівна на знак згоди хитнула сивою головою і знову подумки віддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, піднялася трохи вгору і нечутно полетіла уздовж русла вузенької звивистої річки. В обличчя війнуло вогкістю. Ядвіга Олізарівна мерзлякувато зіщулилася, подмухала на руки і скомандувала СТУПі взяти правіше.

Тепер вони летіли над лісовим масивом, котрий з такої відстані більше був схожий не на ліс, а на величезну чорнильну ляпку. І лише гострий погляд Аристарха міг вирізняти в ньому окремі дерева та кущі.

— Все летимо та й летимо, — зауважив він і потягнувся так, що аж кісточки затріщали. — А між іншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу?

Ядвіга Олізарівна кинула на нього невдоволений погляд.

— Слова які — «пожувати», «захід», — сказала вона. — І де тільки ти їх нахапався?

Аристарх лише невизначено посміхнувся і поклав голову на лапи. Зустрічний потік прохолодного повітря скуйовдив його зваляну, звіку нечесану шерсть. Примруженими очима він деякий час пильно вдивлявся у нічну темряву. Нарешті збуджено стріпнувся:

— О! Тут, здається, саме те, що нам потрібно. Людським духом і близько не тхне.

Для більшої переконливості він голосно втягнув у себе повітря і додав:

— Принаймні свіжим. Коли вже приземлятися, то кращого місця не знайти... — Та оскільки Ядвіга Олізарівна приземлятися не поспішала, Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стінці СТУПи і підвищив голос: — Та кажу ж тобі, що немає тут жодної людини! І, врешті-решт, повинен я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дідька ми ще чогось шукаємо?

— Ох, докомандуєшся ти в мене, — сказала йому Ядвіга Олізарівна. — Перепаде колись тобі за таке на горіхи, ох і перепаде!

— А що ти мені зробиш? — поцікавився Аристарх.

— Відлупцюю, як Сидорову козу.

Аристарх насмішкувато пирхнув у відповідь.

— Все обіцяєш та обіцяєш, — сказав він. — А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться.

Ядвіга Олізарівна скосила на нього гнівним оком. От же ж і неслух, цей Аристарх, от же ж і задирака! І в кого лише він удався?

А й справді, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не піднімається на таке. Ядвіга Олізарівна пам'ятає його ще зовсім крихітною, напівсліпою істотою, котрій і жити на цьому світі лишалося лічені хвилини. Леле, скільки їй довелося доглядати за ним, скільки було витрачено дорогоцінної філіги, доки він, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого.

[Філіга — здається, щось дуже корисне і несмачне. Як риб'ячий жир.]

І все ж її рука, мабуть, так і не візьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а він для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому і жорстокому світі.

З іншого боку, Аристарх таки має рацію, подумала Ядвіга Олізарівна. Не носитися ж їм цілісіньку ніч поміж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетіли! Ні, була в них одна справа, від якої декому з місцевих жителів не поздоровиться. Хоча, звісно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.

Проте вибирати не доводилося. Завдання — воно і є завдання. Жалість чи сумніви тут ні до чого.

СТУПа пролетіла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетіла через крутий яр і, сповільнюючи швидкість, попливла над лугом, на якому були розкидані рідкі кущі невисокого чагарнику.

За лугом, на узліссі, причаївся непоказний будиночок з підсліпуватими, давно не митими віконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку ніхто не жив.

І все ж Ядвіга Олізарівна для більшої певності облетіла навколо захаращеного обійстя. Перекошені трухляві ворота, стежка, якої вже майже не видно під споришем, численні дірки в солом'яній стрісі... Так, це було саме те, що їм потрібно.

— Стрибай, — наказала вона Аристархові.

Аристарх м'яко стрибнув на землю і кілька разів з задоволенням перекинувся в траві. По тому стріпнувся і обережно, майже поповзом, рушив до будиночка.

За хвилину, вже не криючись, він з'явився на ґанку і заспокійливо махнув лапою.

Все ж Ядвіга Олізарівна і на цей раз не поспішила до хати. Вона відлетіла трохи вбік і приземлилася поруч з копичкою торішнього сіна. Після цього, крекчучи, вийшла із СТУПи і звела погляд до чистого, зоряного неба.

— Гарна буде погода, — мовила вона сама до себе. — Атож, гарна. І дощ теж був до речі. Після нього підуть гриби. А де гриби — там і людські діти. Отоді-то когось із них і не дорахуються мої дорогі земляки!

І вона хрипко зареготала, майже завила, піднявши до зірок своє висхле, з довгим носом, обличчя. По тому повернулася до СТУПи, скоромовкою пробубоніла кілька загадкових слів і замахала руками так, начебто збиралася злетіти у повітря.

Щось голосно засичало під самісінькою копичкою, темряву пронизали холодні блакитні іскри. Стовп загуслого повітря гойднувся над копичкою раз, вдруге — і літальний апарат безслідно розчинився в ньому...

РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА

З раннього ранку учень п'ятого класу Степан Коваленко сидів на старій вишні. Він зривав стиглі соковиті ягоди, кидав їх до бідончика і тяжко зітхав. Він зітхав не тому, що не любив вишень, — ні, тут все було якраз навпаки. І не тому, що мати звеліла нарвати повне відро. Степан зітхав тому, що з цих вишень треба було ще й кісточки вибирати.

Сьогодні мати збиралася після роботи варити вишневе варення. Вона вважала, що без кісточок воно має бути ще смачнішим. Степан теж так вважав, особливо коли взимку намазував те варення на кусень хліба з маслом. І все ж виймати кісточки було для нього найнуднішим заняттям у світі.

Однак важке зітхання не заважало Степанові час від часу кидати погляд навколо себе. З вишні йому добре було видно той куток Горобців, що збігав до річки. Он двоє товстих дядьків з міста вкладали рибальське спорядження у човен діда Матвія. Трохи далі тітка Одарка намагалася затягти у двір вперту козу Майку. Майка мекала на весь куток і з усіх сил не згоджувалася. У неї були інші наміри.

Ще далі Степанів однокласник і товариш Василь Потихонченко накачував переднє колесо свого велосипеда. Не інакше як мати послала його до центральної садиби. Степан вже збирався крикнути Василеві, аби той купив заодно і пістони для Степанового іграшкового пістолета. Але тут його погляд спинився на руденькій дівчинці. Це була Таня, онука старої і хворої сусідки баби Марії.

Таня робила вигляд, ніби сама з собою грається посеред вулиці у класи.

Але кого-кого, а Степана їй не обдурити. Він добре знає, що Таня чекає саме на нього. Більше їй гратися було ні з ким.

Степан втягнув голову у плечі і зачаївся між гілками. Бо до такої причепи, як Танька, навіть реп'яхам далеко. Колись баба Марія умовила Степана як старшого провести її онуку до школи і назад — хай, мовляв, вивчить дорогу, а тоді вже сама по ній ходитиме. Згодився Степан, провів Таньку раз, другий, та так і до цього часу не може від неї відкараскатися. І не лише по дорозі до школи чи назад. Не встигне ще й дзвоник продзеленчати на перерву, — а Танька наче вродиться під дверима його класу. В класі, звичайно, смішки, всілякі брудні натяки щодо жениха та нареченої... В такі хвилини Степан скреготав зубами, мов пилка об залізо, пік раків і ледь не кидався на однокласників з кулаками.

А Таньці хоч з гармати стріляй.

Хоча... коли б то вона була схожа на Іринку Чубаченкову, що сиділа за першою партою і була круглою відмінницею. Тоді він, можливо, і не так пік би раків.

А Танька все стрибала та й стрибала посеред вулиці. І, ніби ненавмисне, все ближче підбиралася до Степанового подвір'я. Нарешті зупинилася біля паркана, кинула швидкий погляд на будинок, на город та садок, побачила Степана на вишні і зробила вигляд, ніби дуже здивувалася.

— А я думала, що тебе немає вдома, — сказала вона. — Хочеш, допоможу?

Степан хотів було сказати, щоб Таня не сунула свого носа до чужих справ. Проте завважив, який погляд вона кинула на вишні, і стримався. У баби Марії таких не було.

— Лізь, — дозволив він. — Тільки ж гляди мені, не загрими з дерева. Відповідай потім за тебе! А я поки що іншими справами займуся.

Власне, ніяких особливих справ у Степана не було. Хіба що долити води у бочку та погодувати курчат. А за цей час Таня з горою наповнила відро.

— Все? — запитала вона.

Степан мимоволі зітхнув.

— Якби-то все, — признався він. — З них ще й кісточки треба виймати!

— Тоді неси шпильку, — скомандувала Таня. І це був перший у цьому році випадок, коли Степан послухався її.

Швидко працювала Таня. І вправно. Степана аж завидки взяли. Кісточки вилітали з вишень, наче кульки під час лотереї «Спортлото», що показували по телевізору. Просто кулемет, а не Танька... Звичайно, станеш кулеметом, коли на твоїх руках хвора бабуся. Колись баба Марія попала на буряках під град, застудилася, і з того часу ніяк не може розігнутися.

— Як там твоя баба? — запитав Степан. — Вона що, вже так і не випрямиться?

Таня відкинула з чола пасмо волосся і сказала:

— Михайло Олексійович вважає, що надії вже нема.

— А він не помиляється?

Таня похитала головою.

— Ти ж сам знаєш, який він лікар. До нього навіть з міста приїздять лікуватися.

Цього Степан не заперечував. Хто-хто, а Михайло Олексійович був таки гарним лікарем. Іноді навіть занадто гарним. Торік Степан захворів, так Михайло Олексійович миттю поставив його на ноги. Навіть образливо стало: тільки-но зібрався як слід відпочити від уроків, — так на тобі, знову треба бігти до школи.

— А чого це батько все не їде за тобою? — запитав Степан трохи згодом. — Він що, теж хворий?

Таня не відповіла. Тільки низько схилилася над вишнями. По її щоках пробігли дві сльозинки.

Степанові стало не по собі. І хто його тягнув за язика запитати таке! Немає нічого гіршого, коли через тебе хтось плаче!

— От іще... — промурмотів він. — Я ж просто так запитав... А ти зразу у сльози... От іще... Хочеш, після цих вишень ми підемо на річку?

Таня мовчки хитнула головою.

Вони вже закінчували роботу, коли над парканом з'явилася стрижена голова Василя Потихонченка.

— Що я бачу! — єхидно сказав він. — Знову Ромео і його компанія!

«Починається», — тоскно подумав Степан і стиснув заюшені вишневим соком кулаки.

— Не звертай уваги, — порадила Таня. — Ну його! Подражниться і перестане.

— Краще б уже помовчала, — роздратовано відрубав Степан. — Через тебе це все!

І він рушив назустріч Василеві, який уже встиг перестрибнути через перелаз і прийняти борцівську стійку.

Так закінчився ранок учня п'ятого класу Степана Коваленка.

ЗАГАДКОВЕ СВІТЛО

Увечері Степан знову сидів на вишні. Тільки тепер поруч з ним був Василь. Вони затіяли захоплююче змагання — хто далі вистрелить вишневою кісточкою.

Звісно, не обійшлося тут і без Тані. Вона осідлала зручну гілку на сусідній черешні і звідтіля мовчки стежила за змаганнями. Говорити їй було заборонено. Коли ж вона пробувала подати голос, хлопці дружно вигукували: «О, знову радіо заговорило!» — і стріляли в її бік.

Сонце повільно скочувалося за обрій. Навколо стояла глибока тиша. Не здіймали куряву автомобілі та мотоцикли, не подавали голосу ситі корови. Навіть невгамовні горобцівські пси — і ті замовкли. Не інакше як вирішили трохи перепочити перед нічними пригодами.

Лише від літньої кухні до хлопців долітав сміх і жваві голоси. То Степанові батьки жартома сперечалися, хто з них повинен варити варення. Обидва вважали себе неабиякими майстрами цієї справи.

— Ну й нудьга, — пожалівся Василь після тридцять шостого пострілу. — Таких канікул у нас зроду ще не було.

— Еге ж, — згодився Степан і встановив особистий рекорд. — Ще, чого доброго, і до школи закортить.

— А мені вже зараз кортить, — не втрималася Таня. — Я навчання люблю більше, ніж канікули.

— Цить! — дружно вигукнули хлопці. — Тю на тебе!

Змагання продовжувалися. Але вже не так жваво, як раніше. Першим здався Василь.

— Ну його... обридло, — сказав він і обіперся спиною об стовбур. — Давай краще побалакаємо про щось.

— А про що ми балакатимемо? — запитав Степан. Хоча він і стріляв далі, все ж змагання ці обридли і йому.

— Про що... Знаєш, мене двоюрідний брат до Москви запрошує, — почав Василь. — Приїзди, пише, сходимо на футбол, в льодовому палаці на ковзанах покатаємося. Влітку — і на ковзанах, здорово, правда ж?

Звісно, ніякого двоюрідного брата у Василя в Москві не було. Про це Степан знав добре. Все ж ловити товариша на брехні не став, бо тоді було б так нудно, що хоч бери та й спати лягай. Тому він сказав:

— А мій у Ленінграді живе. Теж до себе запрошує. Приїзди, пише, на теплоході покатаємося...

Насправді двоюрідний Степанів брат мешкав у сусідньому селі. І нікуди запрошувати він не міг, бо йому виповнилося лише десять місяців.

І невідомо, до чого б хлопці добалакалися, коли б Таня знову не подала голос:

— Дивіться, вогонь!

— Га, радіо заговорило... — почав було Василь. Проте тут же схаменувся і запитав: — Який ще вогонь? Де?

— Он там. В тому будиночку, що біля лісу.

Цей будиночок вони знали добре. Ось уже кілька років у ньому ніхто не жив. Хіба що в негоду відсиджувалися грибники та мисливці з міста. Проте зараз стояла чудова погода і відсиджуватися було нікому.

І все ж єдине, повернуте у бік Горобців віконце світилося.

— Цікаво, хто б це міг бути? — запитав Василь і тут же запропонував: — Збігаємо подивимося?

— Еге ж, так нас і відпустять, — сказав Степан і поглянув у бік літньої кухні. — Коли це нас відпускали, на ніч дивлячись?

— Ніколи, — згодився Василь. — І все ж цікаво знати, хто там сидить. Може, шпигун якийсь?

— У Степана ж бінокль є, — знову подала голос Таня.

Степан лише ляснув долонею себе по лобі.

— Я й забув про нього! — вигукнув він. — Ану, Танько, кулею за ним! Він над столом висить.

Першим захопив бінокля Василь. Довго оглядав узлісся і крутив окуляри то в один, то в інший бік. Врешті повернувся до Степана:

— Нічого не розібрати. Вікно світиться, а хто в тій хаті — невідомо.

Степан спочатку теж нічого не міг розгледіти. Облуплена стіна, темні плями кущів навколо будиночка... Він вже хотів було опустити бінокля, як зненацька побачив, що з-за кущів повільно виплив якийсь загадковий предмет. Він скидався на довгу палицю з кінським хвостом на кінці. Чи на мітлу. І на цій палиці...

Степан гарячкове протер окуляри бінокля, знову приклав його до очей. І саме вчасно. Загадковий предмет проплив ще трохи в повітрі, порівнявся з освітленим віконцем... Серце Степанове стріпнулося і подалося в п'яти: верхи на предметі, що нагадував двірницьку мітлу, сиділа якась розпатлана дивовижа. Довге волосся гадюччям ворушилося навколо голови, гострий гачкуватий ніс сягав підборіддя. Криві і довгі, мов кабанячі ікла, зуби впиралися в нижню губу.

Дивовижна істота ніби відчула, що за нею спостерігають. Вона різко, наче налетіла на якусь перепону, зупинилася і почала озиратися; її волосся стало дибки. Страхітливий, блукаючий погляд все ближче й ближче підкрадався до Горобців. Зненацька зупинився на Степанові і, наче блискавка, спалахнув сліпучим вогнем.

Бінокль випав із Степанових рук. За ним, втративши рівновагу, полетів його власник.

Приземлився Степан більш-менш вдало, саме на копичку тільки-но скошеної трави. Проте не встиг хлопець прийти до тями, як щось боляче стусонуло його в спину.

— Ой-ой-ой! — вихопилося у Степана. Йому здалося, що те страховидло стрибнуло на нього.

Проте це було не страховидло. Це, виявляється, всього-на-всього був бінокль. Степан обігнав його по дорозі на землю.

А Василь з Танею все ще сиділи на дереві і здивовано озиралися на всі боки. Вони ніяк не могли втямити, куди щез їхній товариш.

— Що трапилося? — долетів від кухні стривожений батьків голос. — Ти не забився, синку?

— Н-ні... — затинаючись, пробелькотів Степан.

— От і добре, — з полегшенням сказав батько. — А то мені здалося, ніби в садку приземлилася якась комета. Ну, думаю, завтра почнуть з'їжджатися всілякі вчені гості та експедиції. А то, виявляється, мій син звалився з вишні!

— Т-тату, я там таке... таке побачив! Мітлу побачив! І на ній хтось сидів...

— На мітлі? — перепитав батько, і в його голосі знову вчулася тривога. — Слухай, синку, а ти й справді не забився?

— Та ти що? — образився Степан. — Не віриш мені, так?

— Там вікно світилося, — додав Василь, — А чого б воно світилося, коли там ніхто не живе?

Степанів батько в задумі потер перенісся.

— Гаразд, — вирішив він. — Завтра якраз неділя, тож ми з вами підемо дізнаємося, в чому справа. А поки що збігайте за хмизом. За це я з вами розрахуюся свіжим варенням. Ну то як — згода?

ДОМОВИКИ

Ядвіга Олізарівна сиділа біля вікна. Вона чекала тієї хвилини, коли в селі погаснуть останні вогні.

Тоді осідлала мітлу і полетіла в Горобці.

На царині за селом на неї вже чекало тридцять маленьких дідусів. У кожного з-під пахви виглядала шкуринка хліба чи сухар, густо посипаний сіллю. Дідусі ввічливо розкланювалися один перед одним, вели статечні розмови і час від часу кидали в бік самітної хатини, що неясно бовваніла на узліссі, тривожні погляди.

Вони чекали на високого гостя.

Інколи хтось із дідусів відламував від шкуринки чи сухаря манюсінький шматочок і тихцем кидав його до рота.

Як тільки Ядвіга Олізарівна зійшла з мітли, найповажніший з дідусів виступив наперед і низько уклонився.

— З щасливим прибуттям на нашу славну горобцівську землю! — тремтячим від хвилювання голосом почав він. — І на знак безмежної поваги і відданості до вас прийміть, будь ласка, цей скромний хліб-сіль...

Тридцять дідусів в свою чергу підмели сивими бородами пилюку перед високою гостею і передали їй свої вже геть защипані шкуринки. Тоді вишикувалися в шеренгу і звели на Ядвігу Олізарівну насторожені, навіть перелякані погляди. Вони боялися, що її прибуття не обіцяло нічого доброго ні їм особисто, ні Горобцям, з котрими вони так зжилися.

Ядвіга Олізарівна окинула подарунки одним із своїх особливих чаклунських поглядів. Шкуринки в ту ж мить перетворилися на тридцять пухких і рум'яних короваїв.

Потім вона недбало махнула рукою. Короваї знову перетворилися в сухі общипані шкуринки і щезли в одній з її численних кишень.

По шерензі прокотилася хвиля захоплених зітхань. Ядвіга Олізарівна схилила голову.

— Дякую за теплу зустріч, — сказала вона. — Та оскільки ви народ дуже зайнятий, то я попрошу залишитися лише тих, в чиїх хатах живуть діти від шести до тринадцяти років. Решта може бути вільною.

Дідусі з полегшенням зітхнули і миттю розтанули в нічній імлі. А ті, що залишилися, притислися один до одного і дивилися на високу гостю з відвертим острахом.

Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася уздовж розрідженої шеренги, уважно вдивляючись в сухі і зморщені, немов печені грушки, старечі личка.

— Я прилетіла сюди в надзвичайно важливій і таємничій справі, — почала вона. — Не буду казати, що то за справа, зауважу лише, що мені потрібні найбільш ображені чи нещасні діти, що живуть у Горобцях.

Дідусі перезирнулися.

— Таких у нас, здається, немає, — сказав найміцніший з вигляду домовик.

— Шкода, — сказала Ядвіга Олізарівна. — В такому разі мені потрібні найвредніші з них.

— Таких теж не водиться, — перезирнувшись з рештою, відказав все той же домовик.

Ядвіга Олізарівна зміряла його з голови до ніг важким поглядом.

— Як тебе звуть? — запитала вона.

— Шурхотуном, — відказав той.

— Гаразд, — це ім'я я запам'ятаю, — голосом, що не Обіцяв нічого доброго, пообіцяла Ядвіга Олізарівна.

Шурхотун зіщулився, ніби від удару.

— Та я що... я ж казав тільки про те, що е, — почав він, проте Ядвіга Олізарівна владним жестом наказала йому замовкнути.

— Здається, не тільки Шурхотун, а і всі ви стали більше людьми, ніж домовиками, — зауважила вона решті.

— Ні, ми... — пискнув хтось із шеренги і одразу замовк.

— Про це ми побалакаємо пізніше, — запевнила Ядвіга Олізарівна. — А для початку я б хотіла дізнатися, у кого з ваших дітей є біноклі. Ну, чого ж ви мовчите?

Погляди дідусів зупинилися на Шурхотунові.

— В твоїй хаті живе хлопчик чи дівчинка? — швидко, не даючи часу на обдумування, поцікавилася Ядвіга Олізарівна.

— Хлопчик.

— Ім'я?

— Степан... — ледь чутно прожебонів Шурхотун. Його маленькі підсліпуваті очиці з благанням втупилися в гостю. — Але ж він... Він ще такий маленький... Ти не зробиш йому нічого поганого, правда?

— Саме цього я обіцяти не можу. На нещастя його батьків, він побачив таке, чого нікому з людей бачити не слід.

Шурхотун зі страху посірів.

А Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потім зупинилася і зажадала:

— Вийдіть ті, в чиїх будинках живуть друзі цього, як його... Степана.

Наперед вийшло двоє стареньких, їхні коліна зрадливо тремтіли.

— Тільки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, — заявив менший на зріст. — її не беруть до гурту...

— О, це цікаво, — пожвавішала Ядвіга Олізарівна. — Це надзвичайно цікаво! Ти сьогодні ж подаси в письмовій формі її біографію. І не забудь перерахувати в ній всі приниження, які ця Таня зазнала.

— Та які там приниження! — вигукнув домовик. — Нічого такого не було й немає. Просто так вже склалося, що...

— Припинити розмови! — підвищила голос Ядвіга Олізарівна. — І запам'ятайте: якщо хоч одна душа довідається від когось, про що тут говорилося, — не позаздрю ні вам, ні вашим садибам.

— Ніхто не довідається, — запевнили її домовики.

— Авжеж... ми собі не вороги, ні!

Вони чимало прожили на цьому світі і добре знали, на що здатна Ядвіга Олізарівна та інші такі ж високі гості.

А здатні вони були на таке, про що і згадувати страшно...

ЗБИРАЧІ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН

Самітна хатина на узліссі здавалася близькою хіба що з дерева. Та й то лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного приладу, як бінокль... Насправді до неї треба було йти та йти.

Спочатку потрібно було перебратися по хисткому, в кілька жердин, містку через річку Гороб'ячу. Потім хвилин з десять продиратися крізь реп'яхові та шипшинові хащі. Тоді опуститися в Чортів яр, знову піднятися по його крутому сипучому схилу, — і десь там, майже біля самісінького обрію, бовванів отой самітний будиночок.

Тож зрозуміло, що діти на чолі із Степановим батьком дісталися до нього лише тоді, коли сонце підбилося високо в небі і пекло немилосердно.

Степанів батько обійшов навколо живоплоту, що оточував будиночок, зупинився перед перехнябленими, на одній завісі, дверима і в задумі похитав головою.

— До них і підходити страшно, — зауважив він. — їх і штовхати не треба — самі одірвуться.

А тому він постукав палицею по струхлявілих сходах і погукав:

— Агов, є тут хто чи ні?

Йому ніхто не відповів. Степанів батько постукав сильніше. Тоді сказав:

— Так я й знав, що цим закінчиться. Ану, хлопці, зізнавайтеся, що все це лише ваша вигадка.

— Але ж, тату, ми нічого такого не вигадували, — заперечив Степан. Проте голос його звучав не досить переконливо. Правду кажучи, він уже й сам мало вірив у те, що побачив учора.

— Гаразд, — сказав батько. — Тоді я ще і у вікно постукаю. І коли...

Закінчити він не встиг. За їхніми спинами пролунало голосне, розлютоване шипіння.

Таня зойкнула і вчепилася в Степанову руку. Василь, мов справжній австралійський кенгуру, одним скоком злетів на ґанок.

Навіть Степанів батько і той здригнувся з несподіванки.

— Що за чортівня? — вихопилося в нього.

Від узлісся до будинку мчав величезний чорний кіт. Він з розгону подолав живопліт і став оскаженіло гамселити землю обрубком хвоста. Його розкошлана, вся в реп'яхах шерсть тремтіла на худих, запалих боках. Вуха щільно притислися до голови, що розмірами не поступалася Василевій.

Кіт переводив погляд злісних зелених очей з Тані на Степана, з Степана на Василя — і знову зупинявся на Тані. Кіт начебто вибирав, на кого накинутися першим.

Дорослого він старався не помічати.

— Еге, шановний, звідкіля ти взявся? — стривожено вигукнув Степанів батько і виступив наперед, прикриваючи собою дітей. — Ну й розміри ж у тебе! Щось я таких котів не бачив. Але ж ти і не рись, га?

При кожному звукові людського голосу довге, гнучке тіло диво-тварини здригалося, ніби його шмагали різкою. Але від намірів своїх кіт не відмовився, і як тільки Степанів батько замовк, кіт, горблячись, обійшов його по дузі і знову приготувався до стрибка, остаточно спинивши свій вибір на Тані.

— Ого! Це вже занадто, — розсердився Степанів батько і замахнувся на кота. — Геть звідси!

Диво-кіт зашипів, неначе потужний струмінь води на розпеченій сковорідці. Проте не відступив, а ще тісніше притиснувся до землі.

— Не бий його! — зненацька долинув з глибини будинку глухий голос. — Не чіпай його, чуєш?

Хтось квапливо прочовгав у сінцях, і на порозі з'явилася ще міцна, розгнівана бабуся. По дорозі вона з такою силою відштовхнула Василя, що той трохи не дав сторчака з ґанку. А старенька поспішила до кота, який від люті вже не те що шипів, а клекотів, наче пара у величезному казані.

— Заспокойся, Аристаршику, ну, заспокойся, мій маленький... — лагідним голосом промовляла бабуся і погладжувала кота по здибленому зашийку. — І не бійся — ніхто ні тебе, ні хазяйку твою і пальцем не зачепить. Ось так, заплющ очі і заспокойся... От і гаразд, от і добре. А зараз ми підемо до хати і ти там приляжеш, трохи відпочинеш...

Старенька кинула все ще розгніваний погляд на гостей. Ті з більшим, аніж їм би хотілося, поспіхом поступилися дорогою перед котом.

Як тільки вони зникли за дверима, Степанів батько розвів руками і розгублено посміхнувся:

— Диявол якийсь, а не кіт! Слово честі, диявол. Мабуть, акселерація вже й до котів почала підбиратися.

— Ще й яка акселерація, — підтримав його Василь, хоча до пуття й не знав, що те слово значить.

В цю мить старенька знову з'явилася на ґанку. Але тепер на її зморшкуватому обличчі не лишилося й тіні гніву. Навпаки, воно світилося м'якою, дещо винуватою посмішкою.

— Пробачте, дорогі гості, мого непутящого котика, — почала вона і тужливо приклала до щоки шорстку долоню. — Та коли б ви тільки знали, скільки йому в дитинстві довелося настраждатися від людей! До цього часу, повірите, не може дивитися на них спокійно. Особливо на незнайомих. Інколи навіть мені, старій, стає не по собі від його люті. Та що поробиш, звикла я до нього, як до рідної дитини. Я ж його колись зовсім крихітним підібрала і виходила. Отак тепер і доживаємо удвох на білому світі. Та й він до мене прихилився, мов до матері своєї. Куди я, туди і Аристарх. Все боїться, що мене хтось може образити. Та що я кажу, ви й самі все бачили!

Голос у старенької був добрий і ласкавий. Вона продовжувала винувато посміхатися, немовби прохала вибачити свого вихованця за таку негостинну поведінку. І від тої посмішки, від тихого заспокійливого голосу хлопці і Таня почали потроху приходити до тями.

— А ви, бабусю, самі звідкіля будете? — запитав Степанів батько і присів на східцях. — Я запитую про це тому, що в цьому будинку вже кілька років ніхто не мешкає.

— Сама я, синочку, здалеку, — охоче відгукнулася бабуся на це запитання. — Та всі мої рідні померли, от і довелося на старості літ перебиратися до молодшої сестри. Вона недалеко звідсіля живе, в... — бабуся підняла очі, немов силилася щось пригадати, — атож, у Веселинівці. Ніяк не звикну до цієї назви.

— Нічого собі недалеко, — тихцем зауважив Василь. — Та туди ж двадцять, а то й більше кілометрів набереться!

— А ми на місці не сидимо, — посміхнулася до нього старенька. — Ми лікарські трави збираємо. І вибач, онучку, що я тебе штовхнула ненавмисне. Дуже вже я боялася за свого котика.

— Та що там... — зніяковів Василь.

— Отакі справи... — продовжувала старенька. — Про що ж це я?.. Отож і ходимо ми з Аристархом, травичку збираємо. В негоду чи на ніч я йду до людей, а мій Аристарх тим часом причаїться десь в дуплі або під кущем і чекає на мене. Коли ж пощастить натрапити на таку ось покинуту хатину, то це вже свято для нас обох. Багато нам не треба. Головне, аби зверху не капало та з боків не тягло. А назбираємо два-три снопики потрібних трав, — і знову до сестри повертаємося, людей від всіляких хвороб лікуємо.

— Зрозуміло, — сказав Степанів батько. — Народною медициною зараз багато хто захоплюється.

— І правильно робить, — відгукнулася старенька. — Навіть в найпростішому зіллі криється цілюща сила. Тільки ж нею треба користуватися дуже обережно, з розумом. От я, синочку, бачу, що в тебе ні-ні та й починається ломота в кістках. Правильно?

Степанів батько здивовано втупився в бабусю.

— Правильно, — врешті змушений був визнати він. — Ви наче в воду дивитеся. Колись умудрився ревматизм схопити. Але звідкіля вам це відомо?

— По очах твоїх, — відказала бабуся. — По очах багато що можна прочитати... То я тобі одну травичку дам. Пий її зранку замість чаю — і через тиждень хворобу як рукою зніме.

— Дякую вам, бабусю. Тільки я більше звик довіряти науковій медицині. Так що навряд чи допоможуть ваші трави. Вони ж, мабуть, без заклинання не діють?

Старенька загадково посміхнулася.

— Чому це не діють? Діють, ще й як! От одну з таких травок я тобі зараз винесу.

Коли вона почала підніматися по сходах, Степан пошепки нагадав батькові:

— Не забудь її запитати про вчорашнє. Добре?

КОТЯЧЕ ВЧЕНЕ ІМ'Я

Старенька немовби почула, що він сказав. Вона зупинилася біля дверей і, нібито щось пригадавши, похитала головою.

— Дивні якісь у вас тут місця. Загадкові. Ми з Аристархом вчора увечері тільки-тільки вляглися — як щось загуло в димарі. Потім хтось затупцював біля порога і почав сам з собою розмовляти. Виглянула я в віконце, обізвалася — нікого немає. Ледве прилягла — знову кроки, знову голоси. З чого б це?

І вона докірливо поглянула на дітей, ніби підозрівала, що це їхня витівка. Не дочекавшись відповіді, зникла за дверима. Через якусь хвилину вийшла на ґанок з пучком сухої трави в одній руці і закіптюженим глечиком — в другій.

— Ось тобі від ломоти, синку, — сказала вона Степановому батькові. — А в цьому глекові — холодна водиця, настояна на цілющих травах. Вгамовує спрагу і бадьорить. Та ви не соромтеся, пийте просто з глека!

Степанів батько з настороженою цікавістю зазирнув до глечика, для чогось понюхав його і зробив маленький ковток. По тому в задумі поцмокав губами і припав до глека вже по-справжньому.

— Пречудова водиця, — похвалив він через хвилю і передав глечика Тані. — Всередині ніби прохолодніше стало. І м'ятою пахне...

— Золототисячником також, — додала Таня, витираючи вуста. — І звіробоєм. І шалфеєм. І сон-травою. І ще чимось, тільки мені здається, що ця трава в наших місцях не росте.

Старенька з неприхованим зацікавленням поглянула на неї.

— Молодець, онучко, — сказала вона по паузі. — Така маленька, а вже розумієшся на травах.

— Ще б пак, — втрутився Василь. — В неї баба теж травами цікавиться. Тільки вони їй не дуже допомагають. Як зігнуло її колись, то й до цього часу не розігнеться.

Старенька співчутливо похитала головою.

— То справа тонка, — зауважила вона. — При такій хворобі потрібно чимало трав одразу. І не тільки тутешніх... Пробачте, дорогі гості, я б з радістю пригостила вас чимось смачним, та, на жаль, у нас із Аристархом немає нічого, окрім хлібця. Може, ще водиці вип'єте?

Степанів батько вдарив руками об поли.

— Ой-ой-ой! — сказав він. — Геть з голови вилетіло, що пора вже й обідати. А нам, до речі, дещо поклали в дорогу. Може, пустите до хати? — запитав він стареньку.