Гості на мітлі (стр. 4 )

— Де ти, Стьопо? — запитав Василь. — Нічого не бачу.

— Я тут, — озвався Степан. — Іди сюди.

Звісно, погано, що його товариш теж потрапив у пастку. Проте, з іншого боку, і непогано. Удвох завжди можна щось та придумати.

Вони розшукали один одного в темряві і вмостилися на оберемок соломи.

— Привіт, — сказав Василь таким голосом, начебто нічого й не сталося. — Слухай-но, а чого цей котяра раптом зарепетував людським голосом? Невже тому, що я його так оперезав ломакою?

— Ти справді потягнув його? — зраділо поцікавився Степан.

— Ще й як, — підтвердив Василь. — Ось помацай.

Степан намацав якийсь цурпалок.

— То палиця розкололася надвоє, — пояснив Василь. — Знатиме, як кидатися на людей... Тепер ти розказуй.

Коли Степан розповів про все, Василь скрипнув зубами.

— У-у, звірі! Я ж їх за це... я їх сам до печі вкину!

— І я теж знаєш як їх ненавиджу? — сказав Степан. — Та однією силою тут не обійтися. Треба щось інше придумати. Якусь хитрість, чи що.

— А ти вмієш хитрувати? — поцікавився Василь.

— Не знаю, — змушений був визнати Степан. — Мабуть, не дуже.

— Я теж не вмію, — признався і Василь. — Але ж не сидіти нам тут, доки нас в піч не кинуть! Ні, треба щось робити.

— Нам би їхню СТУПу розшукати, — сказав Степан, пригадавши слова Шурхотуна.

— Що-що?

— Це така машина, — пояснив Степан. — Мабуть, схожа на літак. На ній баба-яга літає.

Василь в задумі шморгнув носом.

— Щось я такого літака не бачив, — сказав він.

— Що ж тут дивного. Вона знаєш як його ховає?

— Як же ми його тоді знайдемо?

— Нам би спочатку вирватися звідсіля, — сказав Степан. — А там видно буде. Цс-сс... Здається, сюди йдуть. Мовчи і роби вигляд, ніби нічого не знаєш.

Відкинулася ляда, і до отвору зазирнув Аристарх. Його передня ліва лапа була туго перебинтована.

— Як настрій у новенького? — поцікавився він. — Ще не звик до нового помешкання?

— Нічого, скоро ми з тобою поміняємося, — похмуро пообіцяв Василь.

— Ач, який моторний! — вищирив зуби Аристарх. — Ну, на це навряд чи можеш розраховувати. Хоча, як не дивно, я й на тебе чомусь зовсім не ображаюся. Ти захищався, як міг. — Кіт гойднув перебинтованою лапою. — Але признайся, що й тобі теж дісталося. Скажи спасибі хазяйці, що заборонила користуватися пазурами, а то б... їсти будете?

Аристарх навис над лядою і здоровою лапою простягнув горщика. В ньому лежало щось дуже обгоріле.

— Що це? — здивовано запитав Степан.

— Смаженина, — пояснив Аристарх. — Хіба не пізнаєш?

Більше він нічого не встиг сказати. Василь раптом підстрибнув, вчепився за лапу і з усієї сили смикнув кота вниз. Аристарх випустив горнятко і з переляканим нявканням гепнувся на долівку.

Василь миттю осідлав кота і почав його духопелити.

— Ось тобі за Таньку! — примовляв він. — Ось тобі за Степана! А оце — за мене!

— Відпусти, скажений! — репетував Аристарх, борсаючись під хлопцем. — Ти що — зовсім з глузду з'їхав? По хворій лапі б'єш, так?

Несподівано Василь відлетів у куток. А Аристарх уже стояв над ним і розлючено шипів:

— Зараз ми поквитаємося! Зараз ти в мене отримаєш на горіхи...

Проте до розправи не дійшло. На мить перед Степаном промайнув настовбурчений котячий зашийок, і хлопець, не роздумуючи, вчепився в нього.

Аристарх смикнувся, нявкнув тоненьким, безпомічним голосом маленького кошеняти і з підібганим хвостом завис у повітрі. Він виявився не таким вже й важким, цей величезний чаклунський кіт.

— Навіщо ти так зі мною? — запитав він все тим же тоненьким голосом і скосив на Степана докірливий погляд. — Відпусти мене, будь ласка. Ну, прошу тебе!

— Е, ні, — відповів Степан і з такою силою стріпнув кота, що той лише кавкнув. — Ти нас — в піч, на смаженину, а ми тебе за це — відпускати? Не вийде!

— Яку смаженину? — заволав Аристарх. — Подумай, про що ти говориш! Ніякої смаженини ми з вас і не збиралися робити! Чесне слово, таке нам з хазяйкою і в голову не приходило!

— Брешеш, — сказав Степан. — Думаєш, я забув, що казала твоя хазяйка? Думаєш, я не бачив, як у печі горів вогонь?

— Так то ж був несправжній вогонь, — відповів Аристарх і знову затіпався. — Ой, та боляче ж!.. То хазяйка спеціально вам на очі вогонь навела, зрозумів? Щоб страшніше було. А насправді ніякого вогню там нема. Так що за Таню боятися нічого... Може, відпустиш мене?

— Тримай його, Стьопо! — обізвався Василь із свого кутка. — Не випускай його! Бреше він, мабуть, все, а сам лише думає, як би вирватися.

— Та не брешу я, не брешу! Моя хазяйка її в тій печі зараз сонним зіллям обкурює.

— Навіщо це їй?

— Хоче взяти до себе ученицею. У нас, нечистої сили, є такий закон: раз на вісімдесят вісім років кожна баба-яга повинна викрасти у людей дівчинку і зробити її своєю ученицею.

Василь лише свиснув.

— Он воно що...

— То значить, Таня буде відьмачкою? — скрикнув Степан і щосили струснув Аристарха. — Таня — відьмачкою? Ні, не бувати цьому, не бувати!

— Ой-ой-ой! — щосили зарепетував Аристарх. — Ти ж мені шкуру спустиш! При чому тут я? Я всього лише слабкий, нещасний кіт, що змушений скрізь супроводжувати свою хазяйку. А тепер відпусти мене. Я вже все сказав.

— Ні, не все, — заперечив Степан. — Ти ще не сказав, де твоя хазяйка переховує СТУПу.

Аристарх зробив здивовані очі.

— Яку ступу?

— Не прикидайся дурником. Ту, на якій ви з бабою-ягою літаєте.

Аристарх скоса зиркнув на нього.

— Нічого ви від мене більше не дізнаєтеся, — промовив він і відвернувся.

— Дізнаємося, — сказав Степан. — Я труситиму тебе доти, доки ти не скажеш все, що потрібно.

— Ще й як труситимемо! — підтримав Василь товариша.

Аристарх зітхнув.

— Що ж, ваша взяла, — сказав він. — Бачили біля яру копичку торішнього сіна? За десяток кроків від неї і захована СТУПа.

Хлопці перезирнулися.

— Щось я там ніякої копички не бачив, — зауважив Василь.

— Мабуть, не туди дивився, — відказав Аристарх. — Вона там, де біля яру ростуть шипшинові кущі. А тепер відпустіть мене!

Степан запитально поглянув на товариша.

— Відпустимо?

— Ще рано, — сказав Василь. — Ми повинні спочатку переконатися, що він нас не обдурює. Ось ми виберемося нагору, подивимося, що і як, — і тоді видно буде.

Аристарх, незважаючи на своє жалюгідне становище, іронічно посміхнувся:

— Хотів би я побачити, як вам це вдасться. Драбина ж бо нагорі!

Василь замислено почухав потилицю.

— А вона нам і не потрібна, — врешті знайшов він вихід. — Ти, Степане, притулися до стіни, а я по тобі і виберуся. Потім спущу драбину. Тільки ж дивися — не відпускай його!

— А тебе хазяйка побачить, — зловтішно сказав Аристарх.

— Ну то й що? Треба ризикувати. Все одно іншого виходу в нас немає.

ВТЕЧА

Тримаючи Аристарха на відстані, аби той не вчепився в нього, Степан притиснувся плечем до прохолодної вологої стіни. Василь спритно, немов вивірка по дереву чи моряк вітрильного судна по щоглі, ковзнув по ньому нагору і вчепився в край отвору. Потім підтягнувся на руках і через якусь хвилину вже стояв на землі.

— Морський порядок, — озирнувшись довкола, задоволено зауважив він. — Хата стоїть боком до нас. Так що ніхто нічого не побачить.

Він опустив драбину і допоміг товаришеві вибратися з підземелля.

— Так про яку копицю ти казав? — запитав він Аристарха, котрий, як і раніше, покірно погойдувався в Степановій руці.

— Ну як же ти її не бачиш? — відказав той. — Онде, трохи ліворуч від тих кущів.

Василь придивився і пирхнув.

— Та хіба то копиця? Так, пучок сіна. І то невеличкий.

— Нехай буде пучок, — згодився Аристарх. — А трохи вбік находиться СТУПа. Вона теж сіном притрушена. На випадок дощу чи спеки.

Василь уважно дивився в той бік. Він навіть долоню приклав до очей.

— Нічого не бачу, — врешті сказав він. — Копичка нібито і є, а от СТУПи не видно.

— Та кажу ж тобі, що вона зачарована, — відгукнувся кіт. — Хазяйка відвела від неї людські очі.

— А ти зміг би її розчаклувати? — запитав Степан.

Аристарх засопів носом.

— Багато ви від мене хочете, — незадоволено сказав він. — Це могли б зробити і ви самі. Варто лише доторкнутися до неї — і всі чари зійдуть... Ну, довго я ще буду висіти?

— Зачекай, — сказав Степан. — Спочатку ми повинні переконатися в тому, що ти кажеш правду.

Потайки, ховаючись за кущами на той випадок, коли бабі-язі заманеться вийти на ґанок, вони стали пробиратися до копички. Несподівано Аристарх приловчився і всіма чотирма лапами вчепився в стовбур невисокого берестка.

— Ґвалт! — зарепетував він на всю свою котячу горлянку. — Караул! Рятуйте мене!

Степан смикнув Аристарха раз, смикнув вдруге. Проте кіт нібито приріс до стовбура.

— Пробі! Ріжуть! — репетував він. — Шкіру з живого знімають!

— Кидай його! — вигукнув Василь. — Тікаймо, поки вона не вискочила!

І хлопці припустили так, як, напевно, ще ніколи не бігали в житті. За їхньою спиною лунало котяче нявкання і вереск розлюченого Аристарха. Через хвилину до них приєдналися вигуки і прокльони баби-яги.

— Онде вони! — кричав кіт. — Хапай їх! Бачиш — вони до копички біжать!

Озирнувшись, Степан побачив, як Аристарх кульгає за ними на трьох лапах, а баба-яга витягує з будинку мітлу з довгим лискучим держаком.

— Навіщо їй мітла? — задихаючись, запитав він у Василя, котрий біг трохи попереду. Звідкілясь в його руках взялася замашна палиця.

— Яка мітла? — не зрозумів Василь. Він теж озирнувся, і на його обличчі з'явився подив. — О, та вона ж летить на ній! Ну, Степане, тепер тримайся!

І вони залопотіли швидше, ніж до того.

Але ще швидше гналася за ними Ядвіга Олізарівна.

— Всіх згною! — гнівно кричала вона. — Заживо в землю закопаю!

— Правильно! — підтримував Аристарх. — Давно пора!

Степан з розгону проскочив повз копичку сіна і зупинився. Бігти далі не було ніякого сенсу. Все одно через кілька секунд баба-яга їх наздогнала б.

Порятунок можна було шукати лише в СТУПі. Та й то, якщо вона десь поблизу... Але як її знайти?

Степан широко розвів руки і кривулями подався навколо копички.

— Молодець, Степане! — вигукнув Василь. — Шукай СТУПу, а я спробую затримати її хоч трохи!

І він з ломакою напоготові повернувся до Ядвіги Олізарівни, що була вже зовсім близько.

Степан метушливо снував від копички до шипшинових кущів і назад. Проте нічого не міг знайти. Аби ж то хоч знати, яка вона з себе, та СТУПа!

— Шукай, Стьопко, шукай швидше! — вигукував Василь. Здається, він підбадьорював не стільки товариша, скільки себе. — Шукай, а я їй зараз покажу! Хай знає наших!

Степан мигцем поглянув у його бік і побачив, як розкошлана баба-яга стрімко, мов шуліка, налетіла на Василя. Той погрозливо змахнув ломакою. Мітла різко змінила напрямок, описала в повітрі круту дугу і кинулася на Василя зі спини. Хлопець ледве встиг повернутися їй назустріч і виставити єдину свою зброю.

Баба-яга з голосними прокльонами шугнула вгору.

— Ні, нас так просто не візьмеш! — гукав їй услід Василь. — А ти шукай, Степане, шукай!

— Та немає її ніде! — у відчаї відгукнувся Степан. — Мабуть, Аристарх нас обдурив!

— Я такий, — задоволене загорлав Аристарх, накульгуючи на трьох лапах. — Хапай їх, лови!

Баба-яга зловтішне зареготала. Вона розвернулася у високості і знову накинулася на Василя. Той підняв палицю над собою, проте цього разу мітла не збиралася ухилятися від неї. Держално вперезало по Василевій руці з такою силою, що палиця відлетіла далеко вбік. Василь засичав від болю і хотів було нахилитися за нею. Та баба-яга була напоготові. Вона так турнула хлопця, що той колобком покотився по землі.

— Є один! — втішено вигукнула вона. — Є один, а зараз буде другий!

І мітла знову почала набирати висоту.

СТУПА

Степан зупинився. Все, тепер, здається, вже не врятуватися. Але й плазувати перед цією страхітливою чужачкою він теж не буде!

Степан випростався і вигукнув:

— Не боюся я тебе! І ніхто тебе не боїться!

І, не зводячи з баби-яги очей, сміливо ступив їй назустріч.

— Стій! — зненацька відчайдушним голосом зарепетувала баба-яга. — Замри, де стоїш!

Проте було вже пізно. Степан вдарився коліном об щось, чого не бачило око. Сильний біль примусив його зойкнути, проте він тут же замовк, бо перед ним несподівано постала якась дерев'яна споруда, що була злегка притрушена сіном.

— Стій, кажу тобі! — репетувала баба-яга так, що аж у вухах лящало. — Не рухайся! Відійди назад!

Але Степан вже відгорнув сіно вбік і стрибнув у глибоку, мов діжка, виїмку у колоді.

Баба-яга у відчаї крикнула щось пронизливим, диким голосом і шугнула під хмари.

— Молодець, Стьопко! — вигукнув Василь. — Наша взяла! Тепер нехай вона потремтить перед нами!

Баба-яга зі свистом носилася навколо СТУПи. Божевільна лють перекошувала її і без того страшне обличчя. Вона то відлітала далеко вбік, то блискавкою кидалася на Степана. Держално мітли, здавалося, от-от протне йому груди. Проте в останню мить якась невидима сила відкидала мітлу убік.

— Ти краще іншого лови! — горланив Аристарх, котрий все ще кульгав на своїх трьох. — Другого хапай, поки він не взявся за ломаку!

— Так я вам і дамся! — зареготав Василь. Палиця вже була в його руці. В кілька стрибків хлопець дістався до СТУПи і став поруч із Степаном. — Тепер тільки спробуйте підступитися до нас! Що, не можете?

На цей раз Ядвіга Олізарівна, схоже, змирилася з поразкою. Вона втомлено махнула рукою і спрямувала мітлу на копичку сіна.

— Що ж, на цей раз ваша взяла, — визнала вона. — Вважайте, що сьогодні вам пощастило. От лише не можу зрозуміти, звідкіля ви дізналися про існування СТУПи? — А що хлопці мовчали, то баба-яга повернулася до Аристарха. — Чи не ти їм розповів про неї?

Аристарх завбачливо відійшов на безпечну відстань.

— Я... я нічого їм не казав, — стишеним голосом промуркотів він і кинув прохальний погляд на друзів. — Вони... самі звідкись... мабуть...

— Це правда? — звернулася баба-яга до Степана.

— Звісно, правда, — відказав Степан і сам здивувався з того, що говорить. Бо коли добре подумати, то кіт не зробив йому нічого доброго. Швидше навпаки.

— Гаразд, — по паузі сказала Ядвіга Олізарівна. — Я потім сама в усьому розберуся. А поки що вибирайтеся з СТУПи і швиденько біжіть додому. Тільки ж дивіться, щоб ноги вашої тут більше не було! Ну, чого сидите? Не бійтеся, біжіть, я вас не чіпатиму.

Василь посміхнувся.

— А нам і тут непогано, — сказав він.

— Без Тані ми нікуди не підемо, — підтримав його Василь.

Ядвіга Олізарівна удала, ніби дуже здивувалася.

— Без Тані? — перепитала вона. — Хіба ж ти не знаєш, що...

— Знаю, — перебив її Степан. — Знаю, що в тій печі ніякого багаття й близько не було. Одна лише видимість. А насправді ви її зіллям обкурюєте.

— І хочете зробити її своєю ученицею, — додав Василь.

Ядвіга Олізарівна вражено подивилася на нього.

— Шурхотун про це нічого не знав, — мовила вона начебто до самої себе. — Отже... — вона погрозливо повернулася до Аристарха. — Отже, тільки ти їм міг про це розповісти...

— Ні, не я! — перелякано верескнув Аристарх і знову кинув благальний погляд на Степана. — Не я!

— Хоча б тепер не бреши, — зневажливо кинула Ядвіга Олізарівна. — Що ж, доведеться тобі до кінця життя заздрити найнікчемнішій тварюці. Чи пенькові. І я тобі це обіцяю.

— При чому тут Аристарх? — втрутився Степан, знову ж таки незрозуміле для самого себе. — Ми його навіть розпитати як слід не змогли.

— Він верещав, як недорізане порося, — підтримав товариша Василь.

Тепер, схоже було, баба-яга здивувалася по-справжньому.

— Он як... — повільно проказала вона. — А я на тебе таке було подумала!

— Нічого, буває, — сказав Аристарх і гордовито випнув груди. — Я тримався мужньо. Вони від мене нічого не дізналися.

І він тихцем підморгнув друзям.

Ядвіга Олізарівна ласкаво погладила свого мужнього кота.

— Так віддаєте Таню чи ні? — запитав Степан.

— Це моя справа, — відрізала баба-яга. — Сама знаю, що мені з нею робити.

— Ну, тоді ми нікуди звідси не підемо, — оголосив Степан. — А коли не підемо, то й ви нікуди не полетите.

— Підете, — зле посміхнулася Ядвіга Олізарівна. — Вилетите звідсіля, як із пращі. Тільки тоді вже, мабуть, пізно буде.

ЧАКЛУНСЬКІ ХИТРОЩІ

Вона звела зосереджений погляд на маленьку хмаринку, що саме пропливала над їхніми головами. Потім щось прошепотіла і почала робити руками енергійні рухи. Вгору — вниз — вбік. Вгору — вниз — вбік...

Василь, що уважно спостерігав за її діями, раптом розсміявся.

— Поглянь-но, Стьопо, а старушенція, схоже, морзянкою шпарить.

І справді, Ядвіга Олізарівна розмахувала руками точнісінько як сигнальник під час військово-морського параду.

Проте через кілька хвилин друзям було вже не до сміху. Біла хмаринка знизилася, потемнішала, і з неї пішов град. Спочатку він був маленький, розміром з пшеничне зерня. Потім з кукурудзяне. Нарешті на хлоп'ячі голови з сухим тріском посипалася льодяна квасоля. Вона боляче шмагала по голові, плечах, зашийку. Василь прикрив голову долонями, проте одна градина розміром з голуб'яче яйце стукнула його так, що бідолашний тільки зойкнув.

— Тягни сорочку на голову! — крикнув йому Степан.

Стало трохи легше. Але незабаром у хлопців заболіли руки. Град духопелив по кісточках пальців так, що лише статуя могла витримати щось подібне.

— Може, втечемо? — простогнав Василь. — А пізніше знову повернемося. Ой!

— Не можна, — заперечив Степан. — Вона тоді... ой!.. втече разом з Танею!

— То що ж робити? — розгублено запитав Василь. Але тут одна градина так тріснула його по потилиці, що він одразу ж здогадався.

— Сіно! — вигукнув він. — Прикриємося сіном!

Степан висунув руку з-під сорочки і тут же скривився від пекучого удару. Все ж йому пощастило захопити чималий оберемок, і друзі накрилися ним з головою.

Тепер вони сиділи в СТУПі і вслухалися в те, як град з барабанним тріском гупає в стіни літального апарату, як щось вигукує розлючена баба-яга.

— Сама собі робить гірше, — зауважив Степан. — То прикриває СТУПу від негоди, то насилає на неї град.

Мабуть, і Ядвіга Олізарівна подумала про це, бо невдовзі град припинився.

Друзі обережно висунули носи назовні.

Над ними, наче нічого й не трапилося, світило яскраве сонце. По небу, як і раніше, ліниво пропливали легенькі хмаринки. Навколо зеленіла трава та кущі. І лише поблизу від СТУПи лежав товстий шар граду. Від нього здіймалася густа пара.

— Ну, чия взяла? — задирливо гукнув Василь. — Ні, такими штучками нас не візьмеш!

Ядвіга Олізарівна закусила нижню губу довгими, немов кабанячі ікла, зубами. Проте помовчала. Схоже було, що вона знову щось затіває.

Нарешті вона послала Аристарха за обідом, а сама прилягла на копичку.

— Трохи посплю, — звернулася вона ніби до самої себе і одразу засвистіла носом. Але Степан весь час відчував на собі її важкий погляд з-під напіврозплющених повік.

Баба-яга висвистувала носом, аж доки не повернувся Аристарх з закіптюженою каструлею. Ядвіга Олізарівна потягнулася, вийняла з неї два чималенькі шматки і переклала їх на лопухове листя. Потім схилилася над каструлею, прошепотіла кілька нерозбірливих слів і наказала Аристархові:

— Решту віднеси їм. А то ще жалітимуться, ніби я їх тримаю голодними.

Аристарх підійшов до СТУПи, простягнув каструлю і голосно побажав:

— Їжте на здоров'я!

Тоді нахилився до Степана і ледве чутно додав:

— Але як тільки ви покладете це до рота — у вас страшенно заболять животи і закортить до кущів... — він коротко гигикнув, мабуть, уявив собі таку веселу картину. — А там-то моя хазяйка вас і схопить!

— Що саме він мав на увазі? — поцікавився Василь після того, як Аристарх, ще раз голосно побажавши смачного, повернувся до копички.

— Треба подумати, — відказав Степан. — Гадаю, що він нас застерігав від чогось.

— А я вже здогадався, — перебив його Василь. — Мабуть, ця старушенція зачаклувала обід чи щось підсипала туди.

— Що саме?

— Мало що...

А баба-яга відвернулася від хлопців і, ніби нічого й не трапилося, неохоче жувала свій шматок. Схоже було на те, що її більш за все цікавили хмаринки у небі, метелик, що безпечно пурхав над головою, далеке гудіння літака...

Врешті-решт Ядвіга Олізарівна мовби випадково перевела погляд на друзів.

— А ви чого не обідаєте? — запитала вона. — Гидуєте, чи що? Не бійтеся, їжте. Це рагу з перепелів. Аристарх наловив їх спеціально для вас.

— Атож, — підтвердив Аристарх і підморгнув хлопцям.

— Еге, так ми й накинемося на цю бурду! — насмішкувато відгукнувся Василь. — А раптом ви щось підсипали в неї? Ні, краще обійдемося без вашого обіду.

Ядвіга Олізарівна спересердя пожбурила свою порцію далеко в кущі.

— Все одно ви колись та виберетеся звідтіля. Зголоднієте, чи спрага замучить.

— Ну, коли то ще буде! — безтурботно відгукнувся Василь. — За той час все може трапитися.

— Що саме?

— Ну... хоча б хтось із дорослих надійде.

— Не сподівайся, тебе він не побачить. Я знову все заховаю від стороннього ока.

— То й ховайте. А ми знову щось придумаємо. Правда, Стьопо?

ЗВІЛЬНЕННЯ

А Степан в цей час уважно приглядався до СТУПи. На перший погляд, це була звичайнісінька собі старовинна ступа, яку він не раз бачив у районному музеї. Хіба що добре відполірована і покрита лаком. Не вистачало лише товкача, чи як він там називається. Того, чим товчуть зерно. Та він і не потрібен — виїмок в цій СТУПІ видовбано не для того, аби щось товкти...

От лише невідомо, як нею керувати. Ніде не було ні важельків, ні кнопок. Гладенькі, до блиску зачовгані стінки, таке ж гладеньке дно... Невже ця СТУПа й справді слухається одного лише чарівного слова?

Степан ще раз гарненько все обдивився і майже біля самого дна помітив невеличку заглибину. А в ній — три химерні сучки, що швидше скидалися на маленькі гачечки для одежі. Під ними виднілися такі ж відполіровані бугорки.

Іншим часом Степан, можливо, не звернув би на них ніякої уваги. Але тепер він одразу ж здогадався, що вони для чогось потрібні.

Степан хотів було перевірити свій здогад на ділі, проте вчасно схаменувся. Ще, чого доброго, доторкнешся до них — і одразу ж опинишся в якомусь тридесятому царстві чи іншому негарному місці.

А Василь все ще завзято сперечався з Ядвігою Олізарівною. Аристарх прислуховувався до тієї суперечки з неприхованою цікавістю.

— Град — це ще не страшно, — казала стара чаклунка. — То лише квіточки. А от що ви робитимете, коли я накличу на ваші голови грозову блискавку?

— Так-так, саме блискавку! — жваво підхопив Аристарх. — І від вас тоді лише мокре місце залишиться. Тобто я хотів сказати — жменька попелу, — виправився він.

— І від вашої СТУПи теж, — уточнив Василь. — На чому тоді ви літатимете?

Аристарх спантеличено почухав лапою за вухом. Ядвіга Олізарівна теж зніяковіла.

— Можна обійтися й без блискавки, — сказала вона через якусь хвилину. — Я краще на вас напущу...

— А, вигадки це все, — зневажливо махнув рукою Василь. — Все одно нічого ви нам не зробите.

Ядвіга Олізарівна образилася не на жарт.

— Який же ти нечема, — сказала вона.

— Хам, — втрутився і Аристарх. — Пентюх. Теж мені — гангстер з Горобців.

— Я тобі ще покажу гангстера, — пообіцяв Василь. — Дай тільки виберемося звідсіля.

І в цю хвилину в Степановій голові промайнула рятівна думка.

— Зачекай, — зупинив він товариша, що ладен вже був вискочити з СТУПи і кинутися на Аристарха. — Мабуть, ми таки підемо звідси, — звернувся він до Ядвіги Олізарівни.

— Нарешті чую щось розумне, — задоволено зауважила та. — І чим швидше, тим буде краще для вас.

— Але підемо лише з Танею.

— Ну, то й помирайте отут від голоду й спраги, — відказала баба-яга і позіхнула. Схоже було, що ця розмова почала їй обридати. — І не сподівайтеся, що вам хтось допоможе.

— А ми й не сподіваємося. Ми самі можемо захиститися. А перед цим візьмемо й знищимо вашу СТУПу... Дай, будь ласка, ножика, — попрохав Степан товариша. — Для початку я зріжу оці ось сучки і бугорки. Це ваша система управління, правильно я кажу?

— Не смій, гаспиде! — з жахом заволала Ядвіга Олізарівна і штопором вгвинтилася в повітря. — Не смій торкатися своїм поганським залізом до чарівного дерева!

— Це в мене поганське залізо? — обурився Василь. — Ану, Степане, дай-но мені його сюди...

— Зачекай трохи, — відсторонив товариша Степан. — Так віддаєте Таню чи ні?

Ядвіга Олізарівна тільки зубами заскреготіла. Але що вона могла вдіяти?

— Що ж, беріть свою Таню, — видушила вона з себе. — Аристарх, збігай-но за нею.

— Все бігай та бігай, — невдоволено буркнув Аристарх. — Що я — хлопчик на побігеньках? — Проте, перехопивши шалений погляд своєї хазяйки, схопився на ноги. — Ну, гаразд, гаразд! Буде тобі Таня.

Через кілька хвилин хлопці побачили дівчинку. Потираючи кулачком очі, ніби тільки-но прокинулася, Таня повільно вийшла на ґанок, її навіть похитувало. Так же повільно підійшла Таня до СТУПи і з зусиллям перевела затуманений погляд на друзів.

— О, хлопці... — слабким голосом проказала вона. — І ви тут... я така рада... — І солодко позіхнула. — Спати хочеться. Я зараз... зараз...

Ноги їй підігнулися, і дівчинка сіла на траву.

— Що з нею? — здивувався Василь.

— Нічого особливого, — заспокоїв його Степан. — Прокинеться. Зі мною теж таке було... А тепер я побіжу за шоломами.

— Та ти що? — жахнувся Василь. — Вона ж тебе...

— А ножик навіщо?

— Ага, — сказав Василь. — І як я раніше не здогадався?

Степан зітхнув, немов перед стрибком у холодну воду, і кулею вилетів із СТУПи. Відьма скочила на ноги, проте Василь владним голосом наказав:

— Ні з місця! А то все поріжу.

Баба-яга вдарила руками об поли і аж завила з люті. Якби її погляд вмів убивати, — хлопець, певно, перетворився б на попіл.

Незабаром Степан повернувся. Він ніс з собою два хокейні шоломи.

Ядвізі Олізарівні перехопило подих.

— Вони про все знають, — прошепотіла вона і повернулася до Аристарха. — Це ти все, ти!

— Ні з місця! — повторив Василь.

Степан тим часом скочив до СТУПи і простягнув одного шолома товаришеві.

— Одягай, — сказав він. — Знаєш, я хотів когось із дорослих покликати на допомогу. А потім вирішив, що не треба. Бо вона може замаскувати СТУПу — і шукай тоді тебе.

— Правильно зробив, що не запросив, — схвалив Василь. — Самі справимося. Я, Стьопо, ось що придумав. Ти береш Таньку на плечі і біжиш з нею до села. А я вас прикриватиму. Зрозумів? Ну, один, два... три!

Ядвіга Олізарівна не встигла і оком змигнути, як Степан підхопив Таню і кинувся з нею до яру. За ними з палицею напоготові біг Василь.

Цей шлях запам'ятається хлопцям надовго. Ядвіга Олізарівна, прийшовши до тями, щось вигукнула — і навколо них піднялася страшенна буря. Одразу ж потемнішало. Неймовірне ревисько розривало вуха. Час від часу звідкілясь долітали прокльони баби-яги та пронизливе вищання Аристарха. Піщинки нещадно шмагали по обличчю, пружні, злі вихори, здавалося, от-от зірвуть з хлопців шоломи.

— Тримайся, Стьопо! — кричав Василь. — Він на всі боки розмахував своєю палицею, і від того прокльони Ядвіги Олізарівни ставали голоснішими. — Тримайся! Я їм зараз...

Зненацька Степан відчув під ногами порожнечу і разом з Танею кудись покотився.

В ту ж мить ревисько припинилося.

Вони сиділи на дні яру. Першим отямився Василь. Мабуть, тому, що закотився в зарості жаливи.

— Здається, вирвалися, — сказав він і жваво скочив на ноги. — Танько, прокидайся! Чуєш — ми вирвалися!

Коли хлопці, підтримуючи все ще сонну Таню, дісталися нагору і озирнулися, — біля копички вже нікого не було. Лише на тому місці, де стояла СТУПа, клубочився легкий туман...

ЩО БУЛО З ТАНЕЮ

Вони тільки-но викупалися і тепер грілися під сонцем.

Було спечно й задушливо. В застиглому повітрі без упину гуділи бджоли та джмелі. Високо в небі кружляв орел. Час від часу з кущів долітав тихий шурхіт — чи то пробігало маленьке звірятко, чи пурхала невидима пташка.

Василь перевернувся на спину і знічев'я засунув руку до торбинки з черешнями.

— Значить, з тобою нічого такого не трапилося? — запитав він Таню і вистрелив кісточкою в кущі.

— Нічогісінько, — відповіла Таня. — Я спала.

Це було правдою. Але не зовсім...

Коли за Степаном зачинилися двері, Ядвіга Олізарівна відставила рогач і сказала:

— А тепер поговоримо серйозно. Отже, мені потрібна учениця. Але не просто учениця, а учениця добровільна, розумієш?

— Розумію...

— Це добре, що розумієш. Тоді я познайомлю тебе із своїми друзями. Ти побачиш, як вони живуть, що роблять. І коли хтось із них тобі сподобається — ти мені скажеш, і я допоможу тобі стати такою ж. Та коли і на цей раз відмовишся — тоді, на жаль, доведеться тебе відправити на Лису гору. А там навіть страшно подумати, що з тобою можуть зробити. Тож думай, Таню, добре думай!

Ядвіга Олізарівна розтерла снопик якогось зілля і дала дівчинці понюхати його.

У Тані закружляло в голові. А коли кружляння припинилося, дівчинка побачила себе в незнайомій лісовій гущавині. Все навколо неї було ніби пронизано зненавистю і жахом. Навіть дерева — і ті, здавалося, не скрипіли під вітром, а скреготали від злості. Здалеку долітали якісь вигуки. Вони все наближалися, і незабаром Таня почала розбирати окремі слова.

— Ми злі чарівниці! — чулося їй. — Ми невблаганні відьмачки! Тремти, хто колись збиткувався над нами! Бережись, хто був нашим другом і зрадив нас! О, ми вміємо помститися так, що у них кров захолоне в жилах!..

Ще мить — і голоси запурхали навколо дівчинки, мов метелики навколо лампи.

— Дівчинко, іди до нас! — кликали вони Таню. — У нас не занудьгуєш. Хочеш, ми оберемо тебе своєю королевою? І будеш ти найвродливішою і найнещаднішою королевою на світі! І лихо тим, хто знущався над тобою! Назви їхні імена, дівчинко!

— Ні! — вигукнула Таня. — Ніколи!

В ту ж мить голоси щезли. А Таня вже побачила себе на лісовій галявині. Посеред галявини стояв невеликий будиночок на довгій журавлиній нозі. Деякий час будиночок похитувався, ніби хотів зберегти рівновагу. Нарешті повернувся до Тані вікнами. Тихо заскрипіли двері.

— Будь ласка, дівчинко, — почувся привітний голос. — Заходь, ми давно чекаємо на тебе.

В невеличкій світлиці сиділа худорлява жінка з шитвом у руках. Вона посміхнулася маленькій гості і показала на ослін поруч з собою.

По кімнаті жваво пурхала сорока. Вона мигцем зклюнула щось із столу, політала навколо хазяйки і всілася Тані на плече.

— А ось і наша Таня! — радо заскрекотіла вона. — А ось і я з нею! Вона, звісно, залишиться у нас. Самотність — це чудово! Особливо коли е такий товариш, як я.

Жінка перекусила нитку, лагідно поглянула на птаху.

— Хвалько ти, — сказала вона. — А й справді, дівчинко, залишайся з нами. Тут тобі буде добре і спокійно.

Таня озирнулася.

В кімнаті було чисто і затишно. На стінах висіли фотокартки та вирізки з старих кольорових журналів. На підлозі лежали домоткані доріжки. По кутках висіли снопики дикого маку, м'яти, деревію... За єдиним вікном шумів незайманий ліс.

— Не знаю... — нерішуче промовила Таня. Чомусь ця жінка їй подобалася. — А ви хто?

Жінка підняла на Таню уважні, трохи сумовиті очі.

— Я така ж чарівниця, як і Ядвіга Олізарівна, — сказала вона. — Але не бійся, я добра чарівниця. Допомагаю подорожнім, віщую долю.

— А я не даю їй сумувати, — втрутилася сорока. — Я весела, зі мною не знудишся.

Жінка кивнула головою і замислилася.

— Звичайно, ні-ні, та й згадаєш тих, від кого подалася в цю самотину, — продовжувала вона. — От поглянь-но сюди... — Жінка підвела Таню до великої фотокартки, на якій було зображено групу хлопчиків та дівчаток. В нижньому кутку стояв напис: «Третій клас Староіванівської семирічної школи». Бачиш цю дівчинку в останньому ряду? То я.

Таня довго розглядала фотокартку. Дівчинка була негарною з обличчя, мала світлі бровенята і злякані, ображені очі.

— А хто отой хлопчик, котрий, здається, вам щось говорить? — запитала вона.

— Це Петько Чередник, — відповіла жінка і сумовито посміхнулася. — Він, либонь, був чи не слабкіший від мене. Проте тут штовхнув так, що я трохи не вилетіла за кадр. Не хотів, бач, Петько Чередник, аби я навіть на фотокартці стояла поруч з ним... — Жінка тихо зітхнула. — А вже про те, щоб стояти поруч з тими, хто в першому ряду — про це я навіть не мріяла.

— Я теж стою на фотокартці в останньому ряду, — призналася Таня. — І теж у третьому класі.

Чарівниця лагідно обняла Таню за плечі.

— Отаким було моє дитинство, — сказала вона. — Ні, я зовсім не ображаюся на Петька Чередника чи будь-кого іншого. Але й збиткувань над собою теж стерпіти не могла... — Вона знову взялася за шитво. — І не думай, будь ласка, що тут нудно. Я багато чого вмію, розбираюся в лікарських рослинах, розумію пташині голоси. А тому, хто в цьому щось тямить, нудьгувати не доводиться.

І все ж з грудей доброї чарівниці вирвалося зітхання.

— Так що самотність — не така вже й погана річ. Особливо коли поруч з тобою маленький товариш — песик, вивірка чи оленятко...

— Сорока набагато краща, — авторитетно виголосила сорока. — Залишайся з нами, Таню!

— Дуже вам вдячна, — сказала Таня. — Я подумаю. І, коли не буде іншого виходу, я...

Зненацька все навколо затремтіло і щезло. Перед Танею стояв Аристарх.

— Випий оце, — сказав він і простягнув дівчинці кухля. — Випий — і все забудеш. А тепер пішли. На тебе чекають.

Так що невідомо, чим би це все закінчилося для Тані, коли б їй на допомогу не прийшли Василь із Степаном.

Але Таня про це нічого вже не пам'ятала. Тому вона повторила:

— Так, я спала.

— І ні з ким не воювала? — запитав Василь і знову засунув руку в торбинку з черешнями. — А може, ти втікала від когось?

— Ні, — сказала Таня. — Я не воювала і не втікала.

— Ну і ну, — розчаровано промовив Василь. — Чуєш, Стьопо, чим вона там займалася? Вона спала. Та я б на її місці помер з нудьги!

Коли по совісті, Степан теж не дуже повірив її словам. Проте ні про що не розпитував. Лише час від часу уважно поглядав на дівчинку. Щось загадкове появилося в її обличчі. Зрештою, це можна було якось пояснити: два дні, проведені у баби-яги, мабуть, безслідно не проходять.

— Може, ти щось приховуєш від нас? — знову взявся Василь за розпитування. — Може, з тобою трапилося щось таке, чому звичайні люди не повірять? То ти не соромся, скажи. Як не є, нам теж добре відомо, на що здатна ця зла бабушенція.

Таня заперечливо похитала головою.

— Нічого зі мною не трапилося. Хоча... може, й трапилося. Раніше я думала, ніби Ядвіга Олізарівна дуже зла. А тепер я переконана, що це не зовсім так. Я думаю, що вона тільки прикидається злою.

Василь здивовано втупився очима в дівчинку.

— Стьопо, чуєш, що вона каже? Вона каже, що баба-яга чудова людина. Ет! А ми ж, можна сказати, життя своє віддавали! І за кого, питається?

І обурений Василь вистрелив кісточкою у напрямку чергового шурхотіння.

— Ой! — зненацька вихопилося у Тані.

З кущів вигулькнув Аристарх. Вигляд у нього був такий грізний і рішучий, що хлопців, мов струмом, підкинуло з землі.

Степан миттю одягнув свого шолома. Василь не встиг — чорна кошлата торпеда збила його з ніг.

АРИСТАРХ

— Це тобі за льох! — зашипів Аристарх, стаючи Василеві на груди. — Ні з місця! — попередив він, побачивши, що Степан нахилився за палицею. — Не руш, бо йому буде гірше! А мені, власне, втрачати нічого.

Степан закляк: гострі кігті Аристарха зупинилися в кількох сантиметрах від Василевого обличчя.

— Отак-то воно буде краще, — зауважив Аристарх. — А тепер давайте поговоримо, як розумні істоти. Значить, так: я його, — він кивнув на Василя, — відпускаю, а ви мені за це негайно приносите їсти. Ну як, згода?

— Згода! — поспіхом вимовив Степан. — Ми принесемо все, що завгодно, тільки заховай кігті!