Методологія і організація наукових досліджень (стр. 7 )

Ø здатні, але мало ерудовані та неактивні - 3 %;

Ø виключно ерудовані - 9 %;

Ø не мають творчих здібностей, ерудиції, а лише добросовісні і старанні - 50 %.

Як бачимо, понад 50 % наукових працівників не володіють особливи­ми здібностями і високою ерудицією, але відрізняються працелюбством. Отже, працелюбство - важ­лива якість наукового працівника.

Внесок поодиноких учених у загальний об'єм науко­вих досліджень безперервно зменшується. Якщо на по­чатку XX ст. їм належало до 80 % наукової продукції, то на сучасному етапі - лише 30 %. Успіх у діяльності наукового колективу багато в чому залежить ще й від урахування психологічних принци­пів організації роботи з людьми. Результати дослідів психологів свідчать, що всіх людей за їх ставленням до нових завдань і нововведень можна поділити на нова­торів, ентузіастів, раціоналістів, нейтралів, скептиків, консерваторів, ретроградів. Враховуючи ці індивіду­альні особливості характеру, можна цілеспрямовано впливати на працівників, формуючи їхню поведінку, що сприяє ефективній діяльності.

До вже названих властивостей науковця необхід­но додати загальну культуру. Як відомо, будь-яке наукове дослідження завершується написанням звіту або статті. Тому вчений повинен уміти правиль­но і грамотно подати отримані результати, користую­чись науковою термінологією та літературною мо­вою. Необхідною рисою науковця є вміння ясно і чітко викладати свої думки, говорити по суті питан­ня, не вдаватись до надмірних подробиць, логічно та послідовно знайомити аудиторію з важливими етапами свого дослідження, з яких робити обґрун­товані висновки. Для цього потрібно скрупульозно готувати свої повідомлення, практикуватись у ви­ступах перед аудиторією.

Лекція 6.

Науковий стиль і етика поведінки науковця.

План

1. Етичні норми наукової діяльності.

2. Основні цінності наукової діяльності.

3. Основні характеристики наукового стилю як мови опису результатів наукового дослідження.

1. Етичні норми наукової діяльності.

У науці, як і в будь-якій сфері людської діяльності, взаємини між тими, хто в ній зайнятий, та дії кожного з них підкоряються певній системі етичних норм, правил пове­дінки та взаємовідносин з зовнішнім оточенням (колегами, підлеглими, партнерами).

У професійній етиці вченого можна виділити аспек­ти, які пов'язані як з власною дослідницькою, так і з нау­ково-організаційною діяльністю. Точність фактів - основа науки. Високий професіоналізм - одна з голов­них ознак людини, яка присвятила себе науці. Профе­сійна етика без професіоналізму перетворюється на зви­чайну фамільярність. Ідеї, що витримують перевірку, народжуються тільки на основі професіоналізму, лише завдяки цій умові виникає наукова інтуїція.

Дотримання етики ділових відносин є одним із основних критеріїв оцінки професіоналізму, як окремого працівни­ка, так і колективу в цілому.

Перш за все, у нормах наукової етики знаходять своє ві­дображення загальнолюдські моральні вимоги та заборона. Наприклад, крадіжка - плагіат у науці, брехня - свідоме викривлення, фальсифікація результатів експериментів тощо.

Вирішуючи будь-яке питання, дослідник намагаєть­ся спочатку зібрати все, що було напрацьовано до ньо­го, а потім, у процесі розробки, стежить за новітньою літературою. Публікуючи отримані результати, автор повинен посилатися на всі споріднені праці незалежно від свого ставлення до них. Він має повне право висло­вити свою думку про цитований твір, але "не поміча­ти" його неетично.

Порушенням етичних норм уважається й плагіат — привласнення авторства на чу­жий твір, а також використання у своїх працях чужого твору без посилання на автора. Це позбавляє людину морального права називатися вченим. Саме з цієї при­чини плагіат карається законом.

Інколи двоє або навіть декілька людей можуть одночасно в різних краї­нах прийти, незалежно один від одного, до однакового результату. Пріоритет належить тому, хто перший спо­вістив суспільство про свої досягнення.

Однак не кожна праця дає моральне і юридичне право на власний підпис під публікацією або на співав­торство винаходу. До співавторів не належить особа, яка надавала тільки технічну допомогу під час розроб­ки винаходу (виготовлення креслень і взірців, виконан­ня розрахунків, оформлення документів, проведення дослідів перевірки тощо), а інколи і той, хто запропону­вав ідею, але не брав участі в спільній творчій розробці.

У професійній етиці органічно співіснують вимогли­ве ставлення і терпимість. Сумні приклади з історії науки свідчать, наскільки шкідливими бувають фана­тичні переконання вчених у своїй правоті. Їхні помил­кові судження про праці інших учених, які не пого­джуються з прийнятою ними точкою зору, проголошені публічно, набирають деколи сили кінцевого вироку в очах суспільства і позбавляють впевненості самого автора дослідження.

Наукова терпимість передбачає широту поглядів, глибоке розуміння принципів організації науки. Вона вимагає від ученого подолання власної обмеженості, особистих симпатій і антипатій, а коли потрібно - здійс­нення вчинків, що не відповідають власним інтересам. Разом з тим наукова терпимість може бути плідною лише в поєднанні з абсолютно принциповим, безком­промісним ставленням до хибних висновків, тобто до всього, що суперечить етиці науковця.

Етичні нор­ми охоплюють різні аспекти діяльності вчених.

Особливої гостроти сьогодні набула проблема соціальної відповідальності вченого. Від первісних джерел наукового пізнання віра в силу розуму супроводжувалась сумлінням: чи будуть вико­ристані творіння автора, чи є знання силою, що підко­ряється людині і чи не обернуться вони проти неї? Широко­відомі слова біблійного проповідника Еклезіаста: "...у великій мудрості велика печаль, і хто помножує пізнання, помножує скорботу". "Але Сократ вчив, "…що за природою своєю людина тягнеться до добра, а якщо і творить зло, то лише через необізнаність". У той же час висловлював думку про те, що розвиток науки жодною мірою не сприяє моральному прогресу людства.

Досвід показує, що знання - це сила, що наука відкриває людині джерела невичерпної могутності і влади над природою. І наслідки цього прогресу бувають досить серйозними і не завжди сприятливі для людей. Тому, діючи з усвідомленням своєї соціальної відповідальності, вчений повинен враховувати всі можливі небажані ефекти, по­тенційно закладені в його дослідженні, і вчасно зробити певні коригування, бо саме він завдяки своїм професійним знанням найкраще підготовлений до такого небажаного наслідку.

Кожний, хто збирається присвятити своє життя науці, повинен перевірити свою внутрішню готовність до творчого і відповідального шляху вченого.

Молоді науковці мають виховувати в собі такі якості, як: цілеспрямованість, любов до праці, витримку, терпіння, абсолютну чесність у роботі, не допускати суб'єктивних підходів щодо оцінки результатів, бути скромним і само­критичним, поважати думку колег, йти "в ногу" з епохою, відчувати "її пульс", реальні проблеми виробництва, розви­вати креативне мислення.

І, насамкінець, доцільно згадати китайське прислів'я, яке стверджує, що "ти можеш стати розумним трьома шляхами: шляхом власного досвіду - це найгірший шлях, шляхом наслідування - найлегший, шляхом мислення - це найблагородніший шлях". Розвиток креативного мислення у сту­дентів є найголовнішим завданням сучасної вищої освіти.

2. Основні цінності наукової діяльності.

Початківці наукової праці, приступаючи до наукового дослідження, мають запам'ятати, що основними цін­ностями наукової діяльності є:

- універсалізм - впевненість у тому, що природні явища, що вивчаються наукою, усюди проникають однаково і що істинність наукових тверджень повинна оцінюватися не­залежно від віку, статі, раси, авторитету, титулів і звань тих, хто їх формулює. Тобто, універсалізм стверджує, що висновки відомого вченого повинні не менше підлягати ретельній перевірці та критиці, ніж результати молодого колеги;

- спільність володіння - вимагає, щоб наукове знання вільно ставало загальнолюдським надбанням. Тут монопо­лія знань виключається;

- безкорисливість, коли первісним стимулом діяльності вченого є пошук істини, вільний від міркувань особистої вигоди (слави, грошової винагороди). Вони можуть стати як можливий наслідок наукових досягнень, а не як мета, задля якої проводять дослідження;

- організований скептицизм, тобто кожний вчений від­повідає за оцінку якості того, що зроблено його колегами, і за те, щоб оцінка була загальновідомою.

В науці не при­пустимо сліпо довірятися авторитету попередників, хоча б якому високому. Вчений, який спирався у своїй роботі на неправильні дані, запозичені з робіт його колег, не звільняється від відповідальності, тому що він сам не перевірив їх правильність. У науковій діяльності однаково необхідні і повага до робіт інших вчених, і критичне ставлення до їхніх результатів.

На вченому лежить висока відповідальність за обґрунтованість новизни відкриття - логічно, чи експериментально.

Таким чином, етичні норми науки затверджують і захищають специфічні, характерні для науки цінності:

- безкорисний пошук і доказ істини;

- чесність і порядність у науці;

- обов'язкове підтвердження нових знань теоретични­ми, експериментальними результатами;

- мужність відстоювати свої наукові погляди, якщо вони ґрунтуються на істинних знаннях і мужність визнати свою помилку, якщо вона науково доведена.

Визнання колег є для вченого вищою нагородою, зазви­чай важливішою, ніж матеріальна винагорода.

У числі перших етичних цінностях науки є безкорисний пошук істини (подібне є у Аристотеля "Платон мій друг, але істина дорожча"). Історія пам'ятає імена сподвижників, які не зреклись своїх поглядів навіть перед загрозою найтяжчих випробувань і навіть смерті (Галілей, Сократ, Джордано Бруно та інші).

3. Основні характеристики наукового стилю як мови опису результатів наукового дослідження.

Молоді науковці, які тільки приступають до наукових досліджень, написання магістерських робіт, повинні, окрім знання засобів і методів наукових досліджень, засвоїти термінологічний апарат, сформувати певний мовний стиль, навчитися розрізняти книжковий (науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, літературно-художній) та розмовний стиль.

У сучасній мові виділяються наступні функціональні стилі: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, розмовно-повсякденний, художньо-літературний (рисунок 6).

Рисунок 6. Місце наукового стилю в системі функціональних мовних стилів

Функціональний мовний стиль - це найважливіший різновид мовлення, що відрізняється системою язикових засобів, спрямованих на виконання певних функцій у відповідній типізованій сфері людської діяльності.

Системність стилю полягає в тім, що складові його мовні одиниці виявляються найтіснішим образом взаємозалежними на основі єдиної мети - обслуговування саме даної сфери спілкування, своєрідність якої обумовлене певною формою суспільної свідомості й відповідної їй видом діяльності.

Класифікація функціональних стилів перебуває в особливих відносинах з формою мовлення - усною й письмовою.

Усна форма мовлення відрізняється від письмової принаймні двома основними моментами.

Перша відмінність - у матеріальних засобах спілкування. Усне мовлення - мовлення звучне, вимовне, засобом її прояву є звуки; письмове мовлення - писане, закодоване графікою, засоби її прояву є літери. В усному мовленні величезну роль грає інтонація. У письмовій мові інтонація не дана безпосередньо, вона опирається на структуру речення, порядок слів, пунктуацію, лексику, але й при цій умові інтерпретувати її однозначно далеко не завжди вдається, і, звичайно, вона втрачає жвавості й виразності. В усному мовленні інтонація здатна передати найтонші відтінки думки й почуття.

Друга відмінність усного мовлення від письмової мови полягає в різних можливостях сприйняття. Для осмислення письмового тексту до нього можна звертатися неодноразово; усне ж мовлення повинно сприйматися відразу, одночасно із процесом говоріння (для наукового стилю - доповіді, виступи, навчальні лекції, пояснення, відповіді й т. п.).

У різних сферах спілкування й у різних стилях співвідношення усної й письмової форми різне. Так, наприклад, у науковому стилі переважає письмова форма (монографія, дисертація, стаття, підручник), а в розмовно-побутовому стилі - усна.

Яка основна функція наукового стилю? Основна функція наукового стилю - передача логічної інформації й доказ її істинності, а часто - і новизни й цінності. Наукова мова (проза) - це така форма мовлення, що постійно відбиває розумову діяльність людини, і мова науки має ті ж властивості, що й саме наукове дослідження: логічність, доказовість, неупередженість.

Функція доказовості проявляється у формальній структурі. У деяких різновидах наукового стилю, наприклад, математичному, аргументація нерідко прямо йменується доказом, до засобів аргументації належать формули, рівняння, графіки. В інших різновидах виявлення причинно-наслідкових зв'язків активізує певні типи складнопідрядних речень, вставних слів і словосполучень (з одного боку, таким чином, по-перше, отже й т. п.). У гуманітарних різновидах типові текстові ілюстрації, цитація, посилання на авторитетних учених, виноски й т. п.

Вторинною функцією наукового стилю варто вважати активізацію розумової діяльності читача (слухача). У науково-навчальному підстилі наукового стилю ця функція здобуває первісне значення. Завдання науково-популярного підстилю інша: зацікавити неспеціаліста науковою інформацією.

Залежно від «чистоти» прояву основної функції (відбиття розумової діяльності людини) науковий стиль поділяється на три підстиля (властиво науковий, науково-навчальний і науково-популярний). Науково-навчальний підстиль перебуває між властиво науковим і науково-популярним підстилями.

Властиво науковий стиль характерний для моногра­фій, звітів з науково-дослідної роботи, статей, наукових доповідей, тез; науково-популярний – характерний книгам, статтям у загальних журналах - при викладанні наукової інформації для нефахівців; науково-навчальний - підручникам, навчальним посібникам, лекціям.

Оцінюючи роль наукового стилю мови, треба мати на увазі, що він не тільки обслуговує вітчизняну наукову й науково-педагогічну сферу, але й стає важливим фактором міжнародного спілкування.

Основними ознаками наукового стилю є його зрозумілість, точність, лаконічність, однозначність тлумачень, логічна послідовність, переконливість, пояснення причинно-наслідкових зв'язків, наявність аргументованих висновків, від­сутність декларативних пропозицій.

Відмітні ознаки наукового стилю з найбільшою повнотою проявляються у властиво науковому стилі.

1. Лексика. Найважливішим компонентом лексики є терміни, тобто слова (або словосполучення), які слугують позначенням логічно сформульованих понять і тим самим несуть логічну інформацію великого обсягу. У складі термінології велику роль грають інтернаціоналізми, тобто слова, що зустрічаються в ряді мов і володіють у певному ступені фонетичною, граматичною й семантичною подібністю. У деяких наукових текстах інтернаціоналізми становлять майже половину повнозначних слів.

Іншим важливим компонентом лексики властиво наукового підстилю є загальнонаукова лексика. Однією з особливостей уживання загальнонаукових слів є їхнє багаторазове повторення в науковому тексті. Іншою особливістю вживання загальнонаукових слів варто вважати реалізацію в науковому тексті звичайно тільки одного значення багатозначного слова. Так, дієслово викликати, що має в загальнонародній мові 7 значень, уживається тільки в одному значенні: «збудити, породити».

У стилістичному плані лексика властиво наукового підстилю однорідна - це нейтральні книжкові (але не високі!) слова.

2. Морфологія. Яскрава відмітна риса властиво наукового підстилю - перевага іменника. У науковому тексті в середньому іменників уживається майже в чотири рази більше, ніж дієслів. Це можна пояснити номінаційною спрямованістю наукового стилю: головне - позначити, описати явище.

Висока частка абстрактних іменників. Якщо в літературній мові співвідношення відвернених і конкретних іменників становить 38,7% - 61,3%, то в наукових текстах воно прямо протилежне: 63,9% - 30,1%.

Науковій мові властиві й особливості у вживанні форм числа іменників. Конкретні іменники в однині часто здобувають узагальнене значення. З іншого боку, чимало відвернених, а також речовинних іменників, що не мають у звичайному вживанні форм множини, здобувають її в науковому стилі, наприклад: вартості, частоти, температури, величини, стани й ін.

Уживання в науковому стилі дієслів також має свої особливості, що поширюються насамперед на особисті й тимчасові форми. Зовсім не вживаються форми 2-ї особи од. і мн. (це стосується й відповідних займенників), рідко вживається форма 1-ї особи од., значно частіше - 1-ї особи мн.

Варто виділити декілька специфічних для властиво наукового підстилю значень (або відтінків) 1-ї особи мн. дієслова (і, відповідно, займенника ми – так званого «авторського ми».

По-перше, це властиво авторське 1-а особа мн. (із займенником ми й без нього).

По-друге, 1-а особа мн. може мати й спільне значення (автор разом із читачем або слухачем), пов'язане із залученням опонентів до ходу доказу.

По-третє, у такому «спільному» значенні може бути зроблений акцент на читача (слухача), так що форма 1-а особа мн. наближається за значенням до форми 2-ї особи мн., наприклад: «Ми бачимо, що завдання…»,«Припустимо тепер, що…»...

По-четверте, форма 1-ї особи мн. наближається до безособистісного вживання дієслова, наприклад: «Нехай ми маємо якийсь ящик…»...

У-п'ятих, форма 1-ї особи мн. має також широке, «неособистісне» значення, наприклад: «…с поняттям інформації ми зіштовхуємося при вивченні будь-якого явища…»...

Форма 1-ї особи мн. у перерахованих значеннях служить об'єктивності наукового повідомлення: система доказів розгортається як би спільно автором і його опонентом, і в цьому спільному процесі одержання достовірної інформації опонентові як би пропонується активна роль.

Особливості вживання часових форм дієслова є яскравим показником наукового стилю. У наукових текстах переважає форма теперішнього часу, до того ж з найбільш відверненим «позачасовим» значенням. Дієслова у формі теперішнього «позачасового» фактично не виражає часових відносин, тому що характеризує дії й стани, які властиві предметам як і їхні постійні ознаки. Інакше кажучи, часове значення виявляється дуже широким, абстрактним, не прикріпленим до якої-небудь часової точки відліку. Наприклад: «…коефіцієнт Со не має значення…».

Форми минулого часу в текстах властиво наукового підстилю дуже часто здобуває відвернене значення, синонімічне теперішньому позачасовому. Наприклад: «Якщо при цьому чашки ваг залишилися в рівновазі…». Форми майбутнього часу також мають тут яскраво виражений позачасовий характер, наприклад: «Функцію f9 ми будемо називати запереченням…; Функція f10 називається функцією …; Можна позначити цю функцію також через…»...

Подібне «позачасове» уживання дієслова специфічно саме для наукової мови. Ослаблення або навіть спустошення значення часу дієслова створює передумову для досить інтенсивного утворення віддієслівних іменників (плавлення, калібрування, агрегатування, , кодування, калібрування, підігрів, виліт і ін.). Перевага іменника над дієсловом, різке ослаблення дієслівності - характерні риси морфології властиво наукового підстилю.

3. Синтаксис. У властиво науковому підстилю панує логічний книжковий синтаксис. Фраза відрізняється граматичною й змістовою повнотою й високою логіко-інформативною насиченістю. Типові ускладнені й складні конструкції як найбільш пристосовані для концентрованого вираження руху думки, авторської аргументації, зв'язку між явищами. Логічна визначеність досягається за допомогою підрядних сполучників (часто причинно-наслідкових) і слів, що поділяють і резюмують, типу по-перше, отже й т. п. За метою висловлення речення, як правило, оповідальні. Питальні речення вживаються вкрай рідко, при полеміці й т. п. Порядок слів також відбиває логічну спрямованість речення.

Серед простих речень широко поширена конструкція з більшою кількістю залежних іменників, іменників, що нанизуються послідовно, у формі родового відмінка. Така конструкція, яка відрізняється компактністю й логічною ясністю, пов'язана з номінаційним характером наукового стилю, тобто з висуванням на перший план іменника й ослабленням семантичної ролі дієслова.

У наукових текстах широко вживаються конструкції з дієприкметниковими й дієприкметниковими зворотами, що є засобом виділення думки в інформативно насиченому реченні. Разом з тим у текстах властиво наукового підстилю вживають і прості речення, позбавлені книжкової ускладненості.

Вимога змістової однозначності робить небажаним елементи неповноти, неможливим синонімічні заміни, особливо якщо це стосується термінів.

Складне речення у властиво науковому підстилю прагне до логічної чіткості, тому особливо ускладнених конструкцій уживається відносно небагато. Частини складних речень стилістично однорідні, розмовних синтаксичних елементів у них, як правило, немає. Переважає союзний, частіше підрядний, зв'язок між частинами складного речення. Безсполучникові складні речення вживаються переважно при перерахуванні й класифікації. Одержують широке поширення, особливо в точних науках, свої, «наукові» засоби зв'язку між реченнями в складі складного синтаксичного цілого, наприклад: нехай…– тоді... .

Логічна спрямованість синтаксису особливо чітко відбивається на розміщенні слів у реченні.

Основною формою прояву наукового стилю є письмове мовлення. Усна форма вторинна, тому що вона опирається на заздалегідь написаний текст. Тому інтонація, будучи тісно пов'язаною з логічною структурою речення, має підпорядкований характер. Їй не властиві які-небудь емоційно-експресивні функції. Речення наукового стилю з погляду ритміко-інтонаційної структури являє собою стилістично нейтральну фразу з автоматизованим фразовим наголосом на кінці фрази.

Говорячи про відмітні ознаки властиво наукового підстилю, не слід упускати з виду, що науковий виклад варіюється в різновидах наукового стилю, характерних для тої або іншої науки, а також у різних жанрах однієї й тієї ж науки.

Стилем наукової роботи є безособовий монолог без емоційного та суб'єктивного забарвлення. Мовні конструкції не повинні включати вживання особового займенника першої особи однини "я". Оскільки наука є колективною творчістю, базується на ідеях дослідників-попередників, то доцільно вживати займенник "ми".

Прийнятними є зво­роти: "на нашу думку", "щодо концепції", "існують різні думки", "на думку автора"; загальновживані кліше: "вста­новлено факти", "виявлено тенденції", "досліджено стан", "рекомендовано до впровадження", "дає змогу виявити", "стверджувати", "вважати" тощо. При цьому обов'язково посилатися на джерела інформації, зазначаючи їх у квадратних дужках.

Існують способи вираження логічних взаємозв'язків між текстом - функціонально-синтаксичні засоби, які вказують на послідовність розвитку наукової думки: "між тим", "у той час як", "звідси", "тому", "необхідно розглядати як", "зробити висновок", "розгля­немо підходи", "перейдемо до висвітлення напрямів" тощо.

Виконана дослідницька робота має бути захищена з метою отримання результатів проведеного дослідження та створення умов для перевірки набутих навичок публічного виступу, доведення, аргументування. Тому досить важли­вим є опанування студентами підготовки доповіді за результатами виконаної роботи. Цей вид доповідей належить до групи наукових як розгорнутий виклад певної наукової проблеми.

Культура професійного мовлення передбачає вміння:

ü викладати матеріал у логічній послідовності: вступ, основна частина, висновки та аргументовані пропозиції;

ü вживати та тлумачити поняття відповідно до їх сутності;

ü робити змістовні наголоси;

ü уникати двозначних висловлювань;

ü дотримуватись вимог щодо побудови речень та фраз;

ü говорити виразно, розмірним темпом, емоційно, але з помірними жестами.

Має бути письмовий варіант доповіді з урахуванням ча­су на 7…10 хвилин виступу на 4-5 друкованих аркушах фор­мату А-4.

До виступу слід апробувати себе перед дзеркалом за уявною трибуною, у присутності будь-якого слухача. Частина доповіді може демонструватись у вигляді слайдів, схем, діаграм, таблиць, графіків, на яких містяться мате­ріали дослідження автора, що мають бути оригінальними, аби збуджувати інтерес слухачів.

При підготовці наукових статей слід керуватись Постановою Президії ВАК України від 15.01.03 р. № 7-05 "Про підвищення вимог до фахових видань, внесених до переліку ВАК".

Наукова стаття повинна мати такі елементи:

- постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими практичними та науковими завданнями;

- аналіз основних досліджень і публікацій з проблеми, якій присвячена стаття;

- формулювання мети та цілей статті;

- виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням, отриманих наукових результатів;

- висновки.

Лекція 7.

Магістерська робота.

План

1. Загальні положення.

2. Структура роботи.

3. Підготовка до написання магістерської роботи. Основні етапи.

4. Формування рукопису магістерської роботи.

5. Вимоги до оформлення тексту магістерської роботи.

6. Захист магістерської роботи.

1. Загальні положення.

Магістр - це освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі кваліфікації бакалавра або спеціаліста здобув поглиблені спеціальні уміння та знання інновацій­ного характеру, має певний досвід їх застосування та продуку­вання нових знань для вирішення проблемних професійних завдань у певній галузі. Магістр повинен мати широку еру­дицію, фундаментальну наукову базу, володіти методологією наукової творчості, сучасними інформаційними технологіями, методами отримання, обробки, зберігання і використання наукової інформації, бути спроможним до творчої науково-дослідницької і науково-педагогічної діяльності. Зміст науково-дослідницької роботи магістра має відповідати кваліфікаційним вимогам, пе­редбачених ОКХ (освітньо-кваліфікаційна характеристика).