Зміст (стр. 2 )

Відповідно до чинного законодавства лісовий фонд України задекларований як виключно державна власність. Однак фактич­но він перебуває у постійному користуванні лісових підприємств, які підпорядковуються різним міністерствам та відомствам (Держ-комлісгосп, Мінагрополітики, Міноборони тощо).

Сучасний стан лісоресурсного потенціалу України та її регіо­нів не можна вважати прийнятним ні в плані задоволення сиро­винних потреб народного господарства, ні в плані забезпечення стабільності екологічної ситуації. Для повного забезпечення си­ровиною наявних потужностей деревообробної і целюлозно-паперової промисловості існує потреба імпорту лісосировини з Росії. У перспективі за рахунок збільшення площі лісів є реальні можливості для забезпечення споживачів України власними ре­сурсами лісу. Передбачається, що до 2015 р. площа лісів зросте на 0,5 млн га, а лісистість території збільшиться до 16,1 %.

Водні ресурси. Потенціал водних ресурсів країни формується за рахунок:

•  поверхневих джерел;

•  підземних вод;

•  морської води.

Основним джерелом забезпечення потреб економіки у воді є поверхневі води (питома вага яких у загальному заборі води ста­новить близько 80 %). Вони утворюються як за рахунок місцево­го стоку, так і за рахунок припливу транзитних річкових вод із зарубіжних країн.

Поверхневі джерела водних ресурсів складаються з:

—річок, у т. ч. великих (площа водозабору понад 50 тис. кв. км) — 9, середніх (від 2 до 50 тис. кв. км) — 81 і малих (менше 2 тис. кв. км) —Їх загальна довжина становить 206, 4 тис. кв. км, з них 90 % припадає на малі річки. За географічним розташу­ванням майже всі основні річкові басейни (за винятком Півден­ного Бугу) належать до міжнародних водних басейнів, що зумов­лює активність транскордонних водно-екологічних відносин та необхідність прискореного розвитку басейнового управління во­дними ресурсами;

— 8073 озер і лиманів із загальною площею дзеркала 4021,5 кв. км, у т. ч. лиманів — 1073 кв. км;

— 1160 водосховищ;

— болота, заболочені і перезволожені землі (3,6 млн га), які відіграють значну водорегулювальну роль.

За багаторічними спостереженнями потенційні ресурси річко-
вих вод становлять 209,8 куб. км, з яких лише 25 % формуються
в межах України, решта надходить з Російської Федерації, Біло-
русі, Румунії.

На підземні води припадає 14—17% загального водозабору країни. На жаль, зберігається тенденція до погіршення якості під­земних вод унаслідок надходження до підземних горизонтів за-брудників зі стічними водами, а також інтенсивної експлуатації продуктивних водоносних горизонтів. Забруднені ділянки підзем­них вод поширені переважно в районах розміщення великих про­мислових і сільськогосподарських об'єктів, насамперед поверх­невих сховищ для відходів. Прогнозні ресурси підземних вод до­рівнюють 21 куб. км, а затверджені експлуатаційні запаси стано­влять близько 6 куб. км.

Обсяги морської води у загальному водокористуванні не пе­ревищують 2—3 %. Це пов'язано насамперед з великими витра­тами на її опріснення.

Територіальний розподіл водних ресурсів не відповідає роз­міщенню водоємних галузей господарського комплексу України. Найбільша кількість водних ресурсів (58 %) зосереджена в річках басейну Дунаю у прикордонних районах, де потреба у воді не пе­ревищує 5 % її загальних запасів. Найменш забезпечені водними ресурсами Донбас, Криворіжжя, Крим та південні області Украї­ни, де розташовані найбільші споживачі води.

Для усунення територіальної і часової нерівномірності розпо­ділу стоку водозабезпечення в Україні здійснюється за допомо­гою водосховищ (їх загальний об'єм становить понад 55 куб. км), понад 28 тис. ставків, 7 великих каналів (загальна довжина стано­вить 1021 км, а пропускна спроможність — 1000 куб. м/с), 10 ве­ликих водоводів, якими вода подається у маловодні райони. Во­досховища Дніпровського каскаду з корисним об'ємом 18,7 куб. км забезпечують більше половини обсягу водоспоживання.

Стримуючим чинником використання водних ресурсів є їх мін­ливість у часі: у природних умовах на частку весняного стоку припадає близько 60—70 % на півночі і північному сході і до 80—90 % на півдні. За запасами місцевих водних ресурсів (1 тис. куб. м на 1 людину) Україна вважається однією з найменш забез­печених країн у Європі (у Швеції цей показник становить 2,5 тис. куб. м, у Великобританії — 5, у Франції — 3,5 у Німеччині — 2,5 тис. куб. м).

У більшості регіонів України приплив перевищує місцевий стік. Винятком є Крим, де природного зовнішнього припливу не­має, а також Львівська і Закарпатська області, де приплив мен­ший за місцевий стік.

Внутрішні регіональні відмінності характеризуються тим, що за міжнародною класифікацією лише Закарпатська область нале­жить до середньо забезпечених місцевим стоком (619 тис. куб. м на 1 людину); низькою вона є в Чернігівській, Житомирській, Волинській та Івано-Франківській областях (2,0—2,6 тис. куб. м); в інших областях — дуже низька і надзвичайно низька (0,11— 1,95 тис. куб. м на 1 людину).

Мінеральні ресурси. Мінерально-сировинна база України вклю­чає близько 20 тис. родовищ і проявів 113 видів корисних копа­лин. Державним балансом запасів України враховується 9051 ро­довище 96 видів корисних копалин. Серед них родовищ нафти і газу — 984, метану, вугільних родовищ — 127, вугілля — 766, торфу — 1568, сапропелю — 274, металевих корисних копалин - 358, неметалевих — 3097, підземних вод — 1067. Розвідано 7667 родовищ. Сьогодні розробляються від 40 до 70 % розвіда­них запасів. У вартісному вираженні розвідані протягом XX ст. запаси цих родовищ оцінюються в 7,5 трлн дол. США. Запаси за­лізних руд становлять понад 14 % загальносвітових, марганцевих - більше 43 %. Україна займає провідні місця за запасами тита­ну, цирконію, урану, літію, графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каменю тощо.

Прогнозні оцінки забезпеченості мінерально-сировинними ре­сурсами потенціалу України як у цілому, так і в регіональному аспекті визначають задовільність абсолютних показників обсягу запасів традиційних складових мінерально-сировинної бази (табл. 1.4). Але це поєднується з виснаженістю найбільш якісної частини запасів, що може призвести до зниження в перспективі ефективності їх освоєння.

Мінерально-сировинний комплекс у складі галузей, що здійс­нюють геологорозвідувальні роботи, видобування, збагачення й транспортування корисних копалин був і залишається одним із найбільш розвинених базових секторів економіки України. У не­давньому минулому на його частку припадала третина виробни­чих фондів держави. Від експорту мінеральної сировинної про­дукції забезпечувалась третина валютних надходжень. Зовнішня торгівля України мінеральною сировиною та продуктами її пере­гонки у 2003 р. за експортом становила близько 3,5, за імпортом — близько 8,5 млрд дол. США. У структурі імпорту мінерально-сировинної продукції основна частина припадає на нафту і газ — близько 6,9 млрд дол. США, або 81 % від загального обсягу.

Таблиця 1.4.

МІНЕРАЛЬНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ ТА її РЕГІОНІВ У 2001 р., млн т

Корисні копалини	Локалізація родовищ (басейни, регіони, області)	Розвідані (балансові) запаси на 01.2001 р.*	Кількість родовищ	Видобуток (2000 р.)
усього	що розроб­ляються
Вугілля кам'яне	Донбас (Донецька і Лу­ганська області)	36 477,5	573	190	43,8**
—»—	Західний Донбас (Дніп­ропетровська область)	13 931,1	55	10	6,1
—»—	Львівсько-Волинський басейн (Львівська і Во­линська області)	1428,6	39	14	1,9
Буре вугілля	Дніпровський басейн	2146,7	73	6	1,0
Нафта	Дніпровсько-Донецький регіон (Лівобережжя)	90,6	85	63	2,01
Газ природ­ний (млрд м3)	1151,6	165	99	15,4
Конденсат г. тзовий	88,1	140	91	0,97
Нафта	Передкарпатський регіон	65,1	43	29	0,58
Газ природ­ний (млрд м3)	152,8	66	42	1,3
Руди залізні	Криворізький басейн (Дніпропетровська, Кі­ровоградська області)	19 461,6	32	21	101,5
Кременчуцький район (Полтавська область)	4504,1	5	2	16,0
Білозірський район (За­порізька область)	3345,5	6	1	3,4
Руди марган­цеві	Нікопольський басейн (Дніпропетровська, Запорізька області)	2418,5	3	2	6,76

За категоріями А, В, СІ, С2. ** За маркшейдерськими замірами

Мінерально-сировинна база України має значний економічний потенціал, спроможний забезпечити подальший розвиток націо­нальної економіки в ринкових умовах. Найважливішим завдан­ням на цьому шляху є забезпечення розвитку геологорозвідуваль­них робіт, збалансованої реструктуризації розвинутих гірничо­добувних регіонів та формування нових підходів із використан­ням новітніх геолого-економічних моделей та комплексного мо­ніторингу надр. Використання природних ресурсів у господарській діяльності зумовлює необхідність здійснення їх оцінки. Застосовуються два основні підходи до оцінки природно-ресурсного потенціалу: тех­нологічний (або виробничий) та економічний. Відповідно здійс­нюється його технологічна та економічна оцінка.

Метою технологічної оцінки є виявлення ступеня придатності ресурсів до певного виду діяльності. При цьому враховуються наявні та перспективні технології використання тих чи інших ви­дів ресурсів. Найчастіше за технологічної оцінки природні ресур­си оцінюються у балах чи категоріях.

Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу передбачає застосування економічних критеріїв, тобто зіставлення властиво­стей природних ресурсів з вимогами, які випливають з практичної господарської діяльності. її здійснення дає змогу, з одного боку, розрахувати економічну ефективність використання природних ре­сурсів у виробничій діяльності, а з іншого — оцінити економічні наслідки від такого використання для навколишнього природного середовища. Здійснення економічної оцінки базується на методич­них підходах, заснованих на категоріях ренти та ефективності.

За рентного підходу природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими витратами на компенсацію втрат прибутку в разі вилучення пев­ного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на за­побігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються для зменшення шкідливих викидів (наприклад, бу­дівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додатко­ві витрати із соціальних фондів тощо.

За підходу, заснованого на категорії ефективності, визначаєть­ся народногосподарський ефект, який досягається в результаті використання того чи іншого виду природного ресурсу. Як кри­терій при цьому виступає порівнянна економічна ефективність використання конкретного джерела ресурсів або їх територіаль­ного поєднання. Розбіжності в ефективності виражаються в ди­ференційованих сумарних витратах живої та уречевленої праці.

При здійсненні економічної оцінки кожного виду природних ресурсів ураховуються їхні специфічні особливості.

Так, земельні ресурси оцінюються виходячи з того, що земля розглядається як універсальний природний ресурс або територі­альний простір, який може використовуватися за різним призна­ченням — для потреб сільського господарства, населених пунк­тів, промислових об'єктів, рекреації, заповідної справи тощо. Ця обставина зумовлює складність розрахунку ціни землі при визна­ченні плати за користування нею.

В Україні застосовують дві основні групи цін землі: експертну (ринкову) і нормативну (кадастрову). Методичною основою нор­мативної ціни землі є «Методика грошової оцінки земель сільсь­когосподарського призначення і населених пунктів» (постанова Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. №213) та «Методика грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)» (постанова Кабі­нету Міністрів України від ЗО травня 1997 р. № 525). Нормативна ціна землі визначається через капіталізацію рентного доходу. Для цього враховується якість, місцезнаходження земель та рівень використання досягнень науково-технічного прогресу.

При здійсненні економічної оцінки землі також використову­ється поняття «вартість землі», під яким розуміється міра її цін­ності. Розрізняють дві групи вартості землі: вартість у користу­ванні та вартість в обміні. У першому випадку вартість відоб­ражають з погляду цінності земельної ділянки для споживача (користувача). У другому випадку приймаються величини, які є на вільному ринку в процесі урівноваження попиту та пропону­вання. Вони є чинником домовленості продавця і покупця з при­воду реалізації платності землекористування.

Виділяють економічну оцінку земель населених пунктів, зе­мель сільськогосподарського призначення та земель несільсько­господарського призначення.

При економічній оцінці земель населених пунктів визнача­ють: характеристику земельної ділянки з позиції придатності до інженерно-технічних, промислових та житлових споруд; транс­портне забезпечення; забезпечення зв'язком; близькість та харак­теристику наявних телекомунікацій та споруд; величину суспіль­но необхідних витрат у процесі експлуатації (використання) зе­млі; обґрунтування та наслідки майбутньої діяльності тощо. Най­більш поширеною оцінкою даної групи земель є визначення їх вартості з урахуванням витрат на освоєння, а також норми при­бутку і капіталізації. Під витратами на облаштування слід розу­міти вартість (відновну) на початку року проектно-конструктор­ських робіт.

Оцінка земель сільськогосподарського призначення здійсню­ється окремо за кожною з категорій (рілля, сінокоси, пасовища) через їхні кількісні та якісні характеристики. Це може бути еко­номічна оцінка за окупністю витрат або за величиною продуктив­ності земель.

Економічна оцінка земель несільськогосподарського призна­чення (землі лісового, водного, природно-заповідного фонду то­що) здійснюється з урахуванням їх місцезнаходження, якісного складу, екологічного та соціального значення, ефекту від водо­охоронних, кліматоутворювальних заходів.

Особливості економічної оцінки лісових ресурсів полягають у тому, що вона може здійснюватися стосовно різних територі­альних утворень — від невеликих ділянок лісових кварталів до значних територій. Крім того, така оцінка може одночасно здій­снюватись як щодо природних, так і стосовно господарських одиниць. У першому випадку об'єктом оцінки є технологічно од­норідні ділянки лісу, а у другому — одиниці господарського лі­сокористування — території підприємств лісової промисловості, лісосировинні бази, лісові ресурси окремих регіонів тощо.

Як основні елементи економічної оцінки лісових ресурсів ви­ступають: обсяг — загальна площа лісів оцінюваного об'єкта, сумарний запас деревини; природні властивості — концентрація запасів (запас на одиницю площі), якість та структура дерево­стоїв (породний, бонітетний, віковий склад); природні й економіч­ні умови освоєння.

Усі ці елементи належать до лісопромислового використання, тобто до вирубки лісів задля отримання деревної сировини, оскіль­ки даний вид використання має найбільше господарське значення.

Економічна оцінка лісових ресурсів здійснюється окремо зе­мель лісового фонду, лісових насаджень, недеревних рослинних ресурсів, соціальних і екологічних функцій лісу. Базою для оцін­ки даних ресурсів і функцій є загальноприйняті кореневі ціни на деревину та іншу продукцію лісу — ринкові чи закупівельні ціни, що формуються на основі попиту та пропозиції.

Для водних ресурсів характерною є значна змінність режиму У часі, починаючи з добових і закінчуючи віковими коливаннями кількості води у кожному джерелі. Складна взаємодія багатьох чинників надає коливанням стоку характер випадкового процесу. Тому розрахунки щодо економічної оцінки водних ресурсів на­бувають імовірнісного статистичного характеру.

Оскільки поверхневі води взаємозв'язані, їх економічна оцінка повинна розглядатися в межах басейну і бути комплексною, тоб­то включати рибогосподарський, енергетичний, транспортний та природозахисний ефекти. При цьому останні змінюються залеж­но від території басейну, що викликає необхідність диференціації оцінок для різних його частин. Усе це потребує складних систем оцінок і розроблення спеціальних методів їх отримання.

Плата за воду теоретично включає дві частини: за викорис­тання водних ресурсів, яка має рентний характер, і за доставку, відвід та забезпечення якості води, що визначається відповідни­ми трудовими затратами.

Специфічна роль водних ресурсів та різноманітні напрями їх використання зумовлюють відставання економічних розробок, переважання природно-балансових і технічних методів при їх оцінюванні. З багатоцільовим характером водних ресурсів пов'я­зане й особливе значення обліку при економічній оцінці варіант­ності їх використання. У зв'язку зі специфікою водних ресурсів, що виконують допоміжну функцію у галузях-споживачах, варіан­ти використання визначаються економічними рішеннями і не ви­пливають з природних особливостей джерел цих ресурсів.

Економічна оцінка мінеральних ресурсів розглядається як грошове (вартісне) вираження споживних вартостей, що прита­манні цьому природному об'єктові, з урахуванням, звичайно, со­ціально-економічної складової. Для мінеральних ресурсів при ньому великого значення набуває врахування їх комплексного (багатокомпонентного) складу та комбінованість, тобто поєдна-ність кількох видів. у межах локальних ділянок надр.

При здійсненні економічної оцінки мінеральних ресурсів ви­значається абсолютна вартість (за ціною товарного продукту, який може бути з них здобуто), прибуткова вартість (за обсягом очікуваного прибутку від реалізації товарної продукції); рентні характеристики.

Абсолютна вартість визначається за світовими цінами, коли для такої продукції склався міжнародний ринок, або за внутріш­німи, регіональними чи локальними цінами, коли реалізація про­дукції обмежується відповідними рамками.

Прибуткова (або споживна) вартість мінеральних ресурсів розраховується виходячи з рівня прибутку, який може бути за­безпечено під час освоєння тих чи інших корисних копалин. По­казник прибутковості відображає якісні параметри корисних ко­палин та умови розробки їх покладів.

Рентна методологія оцінки виходить з урахування таких при­родних чинників, як розташування і якість родовища, гірничо-геологічні й екологічні умови його освоєння. Платежі за користу­вання надрами, що встановлені в Україні, є рентними за змістом. Але в даному разі вони не можуть виступати як категорія ціни, оскільки відповідні ставки плати є заниженими і до того ж вони не диференційовані для окремих родовищ.

1.3. Людський потенціал

З економічного погляду людський потенціал являє собою сукупність населення, що проживає (перебуває) на тери­торії країни, та його здатність забезпечити потреби економіки у відповідній кількості та якості суспільної праці.

Для оцінки та характеристики людського потенціалу країни використовуються такі показники:

•  чисельність населення;

•  трудовий потенціал;

•  трудові ресурси.

Кожен із цих показників відображає певні кількісні та якісні сторони людського потенціалу країни. Розглянемо їх детальніше.

Чисельність населення є динамічним показником, який по­стійно змінюється під впливом різноманітних чинників. Насам­перед зміни чисельності населення відбуваються за рахунок його природного руху — народжуваності та смертності. Різниця між кількістю народжених живими та кількістю померлих називаєть­ся природним приростом населення. Впливає на зміну чисельно­сті населення й міграція населення, тобто переміщення людей з одних регіонів у інші. Різниця між кількістю прибулих та вибу­лих називається сальдо міграції.

Визначення чисельності населення й особливості його дина­міки має практичне значення для механізму взаємозв'язку еко­номічних і демографічних процесів. Знання чисельності населен­ня на певну дату чи період дає змогу оптимально збалансувати плани розвитку народного господарства та напрями соціальної та демографічної політики.

Найбільш повну інформацію про чисельність населення, його структуру і розселення, а також процеси руху дають загальнодер­жавні переписи. За останні п'ятдесят років було проведено п'ять таких переписів: у 1959, 1970, 1979, 1989 (у складі СРСР) та у 2001 р. (перший перепис незалежної України). За кожний рік між переписами статистичні органи здійснюють розрахунки поточної чисельності та складу населення за основними параметрами з урахуванням природного руху населення та даних міграції.

Демографічна статистика розрізняє поняття «наявне населен­ня» та «постійне населення». До наявного населення включа­ється населення, яке перебуває на момент перепису на даній те­риторії, враховуючи тимчасово проживаючих. До складу постій­ного населення включається населення, яке постійно проживає на момент перепису на даній території, враховуючи тимчасово відсутніх. Тобто залежність між постійним та наявним населен­ням можна визначити за допомогою формули:

Ч = Ч - ч + ч

^ пост і наяв 1 тимч. прож 1 1 тимч. відс,

Де Ч пост — чисельність постійного населення;

Ч наяв — чисельність наявного населення;

Ч тимч. прож — чисельність тимчасово проживаючих;

Ч тимч. відс — чисельність тимчасово відсутнього населення.

Протягом досить тривалого часу чисельність населення Украї­ни постійно зростала. Так, за період 1913—1939 рр. вона зросла на 5,3 млн чол., а за період між переписами 1959 та 1989 рр. — майже на 10 млн чол. При цьому відбулися суттєві зміни у посе­ленській структурі розселення населення. За період 1959—1989 рр. кількість міського населення збільшилася більш, як на 15 млн чол., що у загальній структурі населення країни становило 66,9 %. Упродовж наступних років також спостерігається тенденція до зменшення частки населення, що проживає у сільській місцевості (табл. 1.5).

Таблиця 1.5

КІЛЬКІСТЬ НАЯВНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Рік	Усього, млн чол.	У тому числі	До загальної кількості населення, %
міське	сільське	міське	сільське
1913*	35,2	6,8	28,4	19,3	80,7
1939*	40,5	13,6	26,9	33,6	66,4
1959**	41,9	19,2	22,7	45,8	54,2
1970**	47,1	25,7	21,4	54,5	45,5
1979**	49,8	30,5	19,3	61,3	38,7
1989**	51,7	34,6	17,1	66,9	33,1
2001**	48,9	32,9	16,0	67,3	32,7
2005***	47,3	32,0	15,3	67,7	32,3

·  У сучасних межах території країни; ** за даними переписів; *** на початок року. Джерело: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р

У 90-х роках минулого сторіччя в Україні відбулися різкі змі­ни тенденцій динаміки чисельності населення. У 1991 р. загальна кількість померлих у державі вперше за відсутності воєн і голоду перевищила кількість народжених. З 1993 р. почалося щорічне зниження абсолютної чисельності населення. На початок 2005 р. воно становило майже 5 млн чол.

Незважаючи на негативні тенденції, що спостерігаються у ди­наміці чисельності населення в останні 15 років, Україна — одна з найбільших країн Європи за чисельністю населення. За цим по­казником вона посідає шосте місце серед європейських країн (табл. 1.6). Для порівняння можна додати, що за чисельністю на­селення Україна перевищує чисельність населення таких країн, як Болгарія (8,0 млн чол.), Греція (11,0), Словаччина (5,4), Чехія (10,2), Угорщина (9,9), Латвія (2,3 млн чол.), разом узятих.

Таблиця 1.6

СЕРЕДНЬОРІЧНА ЧИСЕЛЬНІСТЬ ТА ГУСТОТА НАСЕЛЕННЯ ДЕЯКИХ КРАЇН СВРОНИ (станом на 2003 р.)

№ з/п	Країна	Чисельність населення, млн чол.	Відхилення від кількості насе­лення України, млн чол.	Густота населення, осіб на 1 км2
1	Російська Федерація	144,6	+ 96,8	8
2	Німеччина	82,5	+ 34,7	231
3	Франція	60,1	+ 12,3	110
4	Велика Британія	59,1	+ 11,3	241
5	Італія	57,4	+ 9,6	190
6	Україна	47,8	-	79
7	Іспанія	41,1	-6,7	81
8	Польща	38,6	-9,2	119
9	Румунія	22,3	-25,5	93
	Нідерланди	16,2	-31,6	391

Розраховано за даними: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р.

Україна належить до держав з порівняно високою густотою населення, хоча вона є нижчою порівняно з найбільш населеними країнами Європи. Розміщення населення по території країни пов­ною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її природно-ресурсному потенціалу. Найменша густота населення характерна для Українського Полісся та півдня країни. Тут вона становить менш як 60 чол. на 1 км2. При цьому в Чернігівській області густота населення не досягає і половини від середнього показника по Україні. Такий рівень заселеності тут зумовлений особливостями господарської діяльності. Рідконаселений і пів­день країни, особливо Херсонська та Миколаївська області. Най­вищий показник густоти населення в Україні характерний для Східного регіону, де він перевищує 130 чол. на 1 км", а в Донець­кій області — 185 чол. на 1 км2. Густонаселеність характерна і для західних областей України. Так, у Львівській області вона становить 124 чол. на км2, у Чернівецькій — 115 чол. на км2.

Поняття «трудовий потенціал» використовується для визна­чення загальної сукупної здатності населення до праці. Під ним розуміють можливості країни забезпечувати потреби економіки робочою силою та кваліфікованими працівниками. За своїм зміс­том трудовий потенціал є надзвичайно складною системою. Він відображає багатогранне явище, яке може бути охарактеризоване з різних поглядів.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграцією та ін.), потребами виробництва у робочій силі та можливостями за­доволення потреби працездатного населення у праці. З кількісно­го боку трудовий потенціал характеризується економічно актив­ним населенням, тобто ресурсами праці, які може запропонувати національна економіка в конкретний період часу. До економічно активного населення належать особи обох статей віком 15—70 ро­ків, які протягом певного часу забезпечують пропозицію робочої сили для виробництва товарів і послуг. До цієї категорії належать особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить дохід (за­йняті), та безробітні. Кількість зазначених категорій розрахову­ється на підставі даних щомісячних вибіркових обстежень насе­лення (домогосподарств) з питань економічної активності насе­лення. Динаміка чисельності економічно активного населення України за період 2000—2004 рр. наведена у табл. 1.7.

Якісна визначеність трудового потенціалу формується під впли­вом потреб виробництва, попиту на робочу силу, на основі роз­витку системи загальної та професійної освіти. Мірою якості тру­дового потенціалу є ступінь збалансованості професійно-кваліфіка­ційних характеристик груп працівників з потребами національної економіки, яка в умовах ринкових відносин динамічно розвива­ється. З якісного погляду трудовий потенціал може бути розкри­тий за допомогою сукупності демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психологічних, ідейно-політичних, науково-технічних ознак.

Таблиця 1.7

ДИНАМІКА ЧИСЕЛЬНОСТІ ЕКОНОМІЧНО АКТИВНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ У 2000—2004 рр., тис. Чол.

№ з/п	Показники	2000 р.	2004 р.	2004 р. у % до 2000 р.
1	Економічно активне населення — усього	22 830,8	22 202,4	97,2
	у тому числі:
	працездатного віку	21 150,7	20 582,5	97,3
	старше працездатного віку	1680,1	1619,9	96,4
2	Зайняті	20 175,0	20 295,7	100,6
	у тому числі:
	працездатного віку	18 520,7	18 694,3	100,9
	старше працездатного віку	1654,3	1601,4	96,8
3	Безробітні	2655,8	1906,7	71,8
	у тому числі:
	працездатного віку	2630,0	1888,2	71,8
	старше працездатного віку	25,8	18,5	71,7

Розраховано за даними: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р.

Під структурою трудового потенціалу розуміють співвідно­шення між окремими його складовими. Залежно від змісту цих складових виокремлюють такі види структури трудового потен­ціалу: поселенська (або урбаністична), демографічна (статево-вікова та сімейна), етнічна, соціальна, освітня (освітньо-кваліфі­каційна), галузева, регіональна.

Поселенська структура відображає розподіл мешканців за на­селеними пунктами різних типів і розмірів. Найчастіше поселен­ська структура характеризується розподілом населення між дво­ма типами поселень — міськими і сільськими, що відображає рівень урбанізації країни та її спеціалізацію — індустріальна, аг­рарна та ін.

Демографічна структура являє собою співвідношення насе­лення за статтю та віком, а також за сім'ями різного складу та розміру.

Етнічна (національна) структура — це розподіл населення за національностями (за етнічною належністю).

Соціальна структура — це розподіл населення за соціальни­ми групами (верствами).

Освітня (освітньо-кваліфікаційна) структура відображає спів­відношення груп населення з різним рівнем освіти та кваліфікації.

Галузева структура характеризує розподіл населення за сфе­рами та видами зайнятості.

Регіональна структура дає уявлення про розподіл населення за окремими регіонами країни.

Трудові ресурси — це частина населення країни, яке за свої­ми фізичними та духовними здібностями, набутою освітою та професійно-кваліфікаційним рівнем здатна працювати у народ­ному господарстві, займатися суспільно корисною діяльністю. Чисельний склад трудових ресурсів, їх динаміка залежать від природного приросту населення, його статево-вікової структури, а також інтенсивності міграційних процесів.

Трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнято­сті: зайняті у суспільному виробництві (на державних підприємс­твах та підприємствах інших форм власності), зайняті у домаш­ньому та особистому підсобному господарстві та зайняті індиві­дуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (військово­службовці). Окрему групу становлять безробітні. Усе зайняте у народному господарстві населення розподіляється за видами еко­номічної діяльності (зайняті у сільському господарстві, промис­ловості, будівництві, фінансовій діяльності, державному управ­лінні, освіті та ін.). Згідно з методологією Міжнародної організації праці (МОП) до зайнятого населення відносяться особи у віці 15—70 років, які займаються економічною діяльністю, а саме: працюють за най-мом на умовах повного (неповного) робочого часу (наймані пра­цівники у юридичних та фізичних осіб); роботодавці; особи, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи зайнятих в особистих селянських господарствах задля ринкової реалізації виробленої продукції, або ті, хто безкоштовно працює в сімейно­му бізнесі; служителі релігійних культів; військові та ін.

Рівень зайнятості визначається як відношення (у відсотках) кількості зайнятого населення у віці 15—70 років до всього насе­лення зазначеного віку чи населення за відповідною соціально-демографічною ознакою.

В Україні у 2004 р. загальна кількість зайнятого населення становила 20,3 млн чол. Найбільша питома вага зайнятого насе­лення припадала на такі види економічної діяльності, як промис­ловість (20,1 %), сільське, лісове, рибне господарство та мислив­ство (19,7%), оптова та роздрібна торгівля, торгівля транспорт­ними засобами та їх ремонт, готелі та ресторани (19,6 %). У таких сферах, як освіта та державне управління було зайнято відповідно 8,1 та 5,2 % від загальної кількості зайнятих.

Безробітними (за методологією МОП) вважаються особи у віці 15—70 років, зареєстровані та незареєстровані у службі за­йнятості, які одночасно задовольняють три умови: не мали робо­ти (прибуткового заняття), протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагались організувати власну справу; впро­довж останніх двох тижнів були готові почати працювати за най - мом або на власному підприємстві. Також до цієї категорії нале­жать особи, які почнуть працювати протягом найближчих двох тижнів; знайшли роботу, чекають відповіді, зареєстровані в служ­бі зайнятості як такі, що шукають роботу; навчаються за направ­ленням служби зайнятості.

Рівень безробіття також розраховується у відсотках як спів­відношення між кількістю безробітних віком 15—70 років та економічно активним населенням цього віку або відповідної со­ціально-демографічної ознаки.