Зміст (стр. 6 )

Зростання інвестицій позитивно позначилося й на динаміці валової доданої вартості, яка зросла як у цілому в Україні (за 2000—2004 рр. на 49,5 %), так і в кожному регіоні. Найбільше зростання валової доданої вартості як за абсолютним обсягом, так і у розрахунку на одну особу відбулося за цей період у Києві. За цей період річний обсяг валової доданої вартості, що виробле­ний економікою Києва, збільшився у порівнянних цінах на 61,5 %, що є свідченням розвитку промислового виробництва та концен­трації товарно-грошових потоків у столиці.1

2.6. Структурні зрушення в економіці України

Структурні співвідношення мають велике значення для збалансованого розвитку національної економіки, її ефектив­ності та стабільного зростання. Світовий досвід указує на те, що економічне зростання країн Західної Європи великою мірою по­яснюється глибокими структурними змінами, які забезпечили впровадження досягнень науково-технічного прогресу, економію та раціональне використання ресурсів та інші позитивні зрушен­ня. Швидке зростання виробництва у більшості країн Південно-Східної Азії відбулося передусім за рахунок прискореного розвит­ку на сучасній науково-технічній основі таких галузей, як елект­роніка та машинобудування, хімія високомолекулярних сполук, чорна та кольорова металургія, інформаційні технології, зв'язок, транспорт, тобто завдяки якісним змінам у галузях матеріального виробництва та виробничої інфраструктури.

Характеризуючи сучасний стан економіки України, слід за­значити, що серед багатьох чинників формування негативних тен­денцій її розвитку дуже вагому, якщо не головну, роль відіграють структурні диспропорції. Вони накопичувалися в економіці Украї­ни роками під впливом централізованої системи управління, що «узаконювала» незбалансований розвиток окремих частин еко­номіки внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів і політики пріоритетного розвитку військово-промислового комплексу та галузей, які були з ним безпосередньо пов'язані. Структурні де­формації, притаманні економіці УРСР у часи командно-адмінстративної системи, залишилися у спадщину незалежній Україні. На цьому етапі структура економіки республіки у складі Радян­ського Союзу характеризувалася такими диспропорціями:

—втратою прогресивної соціальної орієнтованості, невід­повідністю потребам людини. Для економіки СРСР, зокрема еко­номіки України, характерними були дефіцит та низька якість споживчих товарів, невиправдано великі обсяги виробництва озброєння й продукції військового призначення. Питома вага предметів споживання у загальному обсязі продукції промисло­вості України в 1988 р. становила лише 33,1 %, тоді як у країнах із високорозвиненою ринковою економікою цей показник сягає 50—60 %;

—порушенням оптимальних відтворювальних пропорцій, передусім — переважним розвитком виробництва засобів вироб­ництва (група «А») порівняно з виробництвом предметів спожи­вання (група «Б»), високою нормою нагромадження, яка не була обґрунтована наявними економічними ресурсами та призвела у 1970—1980-х роках до зниження рівня використання виробничих потужностей;

—різкою диференціацією технічного рівня виробництва у різних галузях, а також на підприємствах однієї галузі, що є на­слідком диспропорцій у сфері інвестування, розподілі матеріаль­них ресурсів, ціноутворенні, які панували в адміністративно-ко­мандній системі. Це так звана проблема технічно відсталих під­приємств, які дістались у спадщину незалежній Україні;

—ресурсомістким та переважно витратним характером ви­робництва, який значно знижує конкурентоспроможність україн­ських товарів на світовому ринку;

—обмеженістю паливно-енергетичних та мінеральних ре­сурсів. Це на 60—80 % стосується таких важливих ресурсів, як нафта і газ, паливо для атомних електростанцій, кольорові метали тощо. За умов порушення господарських зв'язків обмеженість паливно-енергетичних та мінеральних ресурсів поруч із втратою багатьох ринків збуту продукції виявилася для економіки Украї­ни однією з найбільших проблем;

—високим рівнем концентрації і монополізації виробницт­ва. За даними 1991 р. 85 % номенклатури промислової продукції вироблялася в Україні одиничними підприємствами, що характе­ризує високий ступінь монополізації виробництва;

—низькою «товарністю» кінцевої продукції, сировинною та напівфабрикатною спрямованістю експорту. Практично всі га­лузі промисловості України були технологічно пов'язані з під­приємствами республік колишнього Союзу. Лише 20 % вітчизня­них промислових підприємств на початку 1990-х років мали за­мкнутий цикл виробництва в межах України.1 Після проголо­шення цими країнами незалежності технологічні зв'язки почали різко розриватися, а підприємства (а надалі й цілі галузі) зазнава­ли виробничих криз, пов'язаних, з одного боку, з відмовою ко­лишніх замовників від кінцевої продукції, що виготовлялася в Україні, а з іншого — припиненням постачання на українські під­приємства комплектуючих та сировини.

Головним чинником такої технологічно-структурної кризи бу­ло скорочення загального попиту на продукцію машинобудуван­ня за рахунок скорочення замовлень на виробництво озброєння та технологічне обладнання з причин або його застарілості, або відсутності коштів у замовників. Другим чинником вважається зростання обсягів імпорту товарів споживчого та виробничого призначення через низьку якість та цінову конкурентоспромож­ність вітчизняного виробництва за умов непідготовленої лібера­лізації зовнішньої торгівлі.2 Отже, протягом 1991—1999-х років в Україні постійно відбувалося нерівномірне скорочення випуску товарів і послуг, унаслідок чого сформувалася неоптимальна структура економіки. За цей період загальний випуск товарів та послуг знизився на 60 %, випуск промисловості — більш ніж на 66 %, сільського господарства — на 51 %, транспорту і зв'язку — на 80 %, будівництва — на 88 %.3

Одним з основних показників, які характеризують ефектив­ність структури економіки, є співвідношення між валовим внут­рішнім продуктом (доданою вартістю + податки на продукти за винятком субсидій) і проміжним споживанням у випуску товарів і послуг (табл. 2.17).

Як показують дані таблиці 2.17, у 1996—2003 рр. обсяги про­міжного споживання щодо ВВП мали тенденцію до збільшення й залишаються значно вищими порівняно з провідними індустріаль­но розвинутими країнами. Нині структура економіки України ще не відповідає повною мірою вимогам ринкової самоорганізації, яка б розвивалася на засадах синергетики, тобто за рахунок ендо­генних (внутрішніх) чинників інтенсифікації виробництва на ос­нові досягнень науково-технічного прогресу та економного вико­ристання ресурсів.

Таблиця 2.17

де /ввп — індекс валового внутрішнього продукту національної економіки (валової доданої вартості секторів економіки або видів економічної діяльності).

Треба зауважити, що економіка формується під впливом бага­тьох чинників, а не тільки структурних зрушень. Тому доцільним є виділення впливу структурних змін з усієї сукупності чинників економічного зростання. Для цього у поглиблених дослідженнях структурного ефекту розраховується кореляційне рівняння та ко­ефіцієнт кореляції, який показує міру зв'язку між індексом струк­турних змін та динамікою обсягу продукції.

Структурний ефект позитивний, якщо швидке зростання ін­дексу структурних змін супроводжується великими темпами зростання економіки. Він негативний, якщо індекс структурних змін має невелику величину, при цьому економічні пропорції консервативні, спостерігається застій або зниження обсягів ви­рибництва.

Вплив структурних зрушень в економіці на економічні показ­ники називається структурним ефектом. Він відображує зв'язок між змінами структури економіки та динамікою показників обся­гу виробництва продукції, передусім таких, як валовий випуск (ВВ), валовий внутрішній продукт (ВВП) і чистий внутрішній продукт (ЧВП).

Найпростіший метод вимірювання структурних змін ґрунту­ється на використанні як індикатора індексу структурних змін (7С.3), що визначається за формулою

_ 10,1 + 1^1+...+ 10,1+...+ 10, |

П

де | а, | — абсолютна величина зміни питомої ваги і-го елемента структури економіки;

п — кількість структурних елементів.

Для порівняння структурних змін в економіках різних країн або у секторах (видах економічної діяльності) національної еко­номіки розраховується індекс структурного ефекту (7с. е). Він по­казує співвідношення темпів зростання (падіння) обсягу продук­ції до індексу структурних змін.

Розрахувати індекс структурного ефекту можна за формулою

ЛЕКЦІЯ 3

ФІНАНСОВИЙ СЕКТОР НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

3.1.Державні фінанси.

3.2.Банківська система.

3.3.Небанківські фінансово-кредитні інститути.

Державні фінанси: економічний зміст та складові

З проголошенням незалежності в Україні розпочався новий етап державотворення, формування власної національної політики і розвитку суспільно-економічних відносин. У специфіч­них умовах становлення незалежної української економіки од­ним із найбільш складних завдань для держави стало форму­вання ефективної фінансової системи, і насамперед її центральної ланки — системи державних фінансів, через яку здійснюється ба­гатосторонній регулювальний вплив держави на соціально-еко­номічний розвиток країни (рис. 3.1).

Передусім державні фінанси за своїм економічним змістом є системою фінансових відносин щодо розподілу та перерозподілу ВВП, що пов'язані з формуванням фінансових ресурсів у розпо­рядженні держави та їх використанням спеціально створеними центральними та місцевими органами влади й управління та під­порядкованими ним підрозділами для забезпечення певних за­вдань та функцій держави.

Загальновідомо, що держава для виконання властивих їй функ­цій повинна мати у своєму розпорядженні певний обсяг фінансових ресурсів, які створюються в національному господарстві країни. З цією метою вона насамперед законодавчо визначає форми мобілі­зації ресурсів (у вигляді податків, зборів і платежів) та визначає на­прями використання цих коштів (на різні заходи загальнодержавно­го значення — оборону, утворення органів влади й управління, за­безпечення громадського порядку, збереження навколишнього се­редовища, надання громадянам безплатних послуг у сфері освіти, медичної допомоги, а також грошових виплат у формі допомоги тощо). Отже, призначення та роль системи державних фінансів в економіці країни визначається саме тим, яку величину фінансових ресурсів держава мобілізує у своє розпорядження, на які цілі та як ефективно їх розподіляє та використовує. Державні фінанси в Україні нині опосередковують мобілізацію та використання майже 60 % усіх фінансових ресурсів у державі, за допомогою яких вона здійснює свою фінансову політику. Фінансова політика держави — це дуже складний феномен у державному управлінні, змістом якої є розроблення, прийняття та реалізація рішень щодо мобілізації, роз­поділу й використання фінансових ресурсів у державі, з одного бо­ку — для забезпечення певних її функцій, а з іншого — задля регу­лювання фінансової сфери взагалі й окремих ринків зокрема.

Відносини з приводу мобілізації, розподілу та використання фінансових ресурсів держави набувають певної правової форми, внаслідок чого система державних фінансів на іншому, менш глибокому рівні її дослідження, являє собою систему норматив­но-правових актів, передусім законів, які забезпечують та регу­люють ці відносини.

Основними правовими документами, що регламентують фінан­сові відносини в Україні, є насамперед Конституція України, Бю­джетний кодекс України, закони України: «Про державний бюджет України» (на відповідний рік), «Про бюджетну систему України», «Про податкову систему України», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Основи законодавства України про загальнообов'язкове Державне соціальне страхування», «Про державний внутрішній борг України», «Про страхування», «Про митну справу в Україні»; Мит­ний кодекс України, нормативно-правові акти, прийняті на вико­нання вимог Бюджетного кодексу України та інших законів; поста­нови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази Міністер­ства фінансів та Державного казначейства України.

Особливим елементом системи державних фінансів є сукупність державних установ, специфічна роль яких полягає в тому, що саме вони надають руху системі державних фінансів, забезпечують її фу­нкціонування, здійснюють формування та реалізацію фінансової політики держави. Залежно від ролі, місця та обсягів діяльності дер­жавні установи виконують певні функції в межах своїх повнова­жень. Наприклад, провідну роль у законотворчому процесі щодо фінансової сфери виконують Комітет з питань бюджету та Комітет з питань фінансів і банківської діяльності Верховної Ради України.

ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ УКРАЇНИ
бюджетна система, нормативно-правова база якої забезпечується бю­джетним законодавством
податкова система, нормативно-правова база якої забезпечується по­датковим законодавством
система державних внутрішніх та зовнішніх запозичень
система державних цільових фондів, що забезпечує державні соціаль­ні гарантії, державне страхування населення тощо
система фінансів підприємств і організацій державної та комунальної форм власності, у тому числі установ та організацій сектору загаль­ного державного управління (СЗДУ)

Рис. 3.2. Складові державних фінансів України

Спеціалізовані державні органи, що здійснюють управління фінансами в Україні — це фінансовий апарат, зосереджений у фінансових службах міністерств, відомств, об'єднань, підпри­ємств і організацій. Насамперед, центральний апарат та місцеві фінансові органи Міністерства фінансів України (загальне управ­ління державними фінансами, управління бюджетним процесом та ін.), апарат державних цільових фондів (державне фінансове забезпечення соціальних гарантій населенню, пенсійне та соціаль­не страхування та ін.). Крім того, для забезпечення виконання та контролю за використанням державних коштів існує ряд органів, а саме: Рахункова палата України, Державне казначейство Украї­ни, Державна контрольно-ревізійна служба України, система ор­ганів Державної податкової адміністрації України, Митні органи України, інші фінансові інститути.

Державні фінанси — центральна ланка фінансової систе­ми, що забезпечує функціонування державного сектору економі­ки та фінансової сфери України. Вона включає кілька складників, кожен з яких має власну сферу функціонування та спеціальне призначення (рис. 3.2)

Бюджетна система України

Центральною ланкою системи державних фінансів будь-якої країни є бюджетна система. В Україні бюджетна система склада­ється з Державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, об­ласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування (бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань) (рис. 3.3).

Організація та принципи побудови бюджетної системи, а та­кож взаємозв'язок між її окремими ланками характеризуються поняттям «бюджетний устрій».Бюджетний устрій України ви­значається з урахуванням державного устрою та адміністратив­но-територіального поділу країни. Бюджетним кодексом України визначені принципи бюджетної системи, а саме: єдності, збалан­сованості, самостійності, повноти, обґрунтованості, ефективності.

Державний бюджет України

Державний бюджет — це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здій­снюються органами державної влади та місцевого самоврядуван­ня протягом бюджетного періоду. Узагальнена схема структури бюджету держави подана в таблиці 3.1

Таблиця 3.1

УЗАГАЛЬНЕНА СХЕМА СТРУКТУРИ БЮДЖЕТУ ДЕРЖАВИ

	Доходи бюджету			Видатки	бюджету
■ Податкові надходження: Податок з доходів фізичних осіб Податок на прибуток підприємств Непрямі податки (податок на додану вар­тість, акциз) Податки на майно Податки на міжнародну торгівлю Місцеві податки та збори ■ Неподаткові надходження: Доходи від власності та підприємницької діяльності (дивіденди від акцій, що нале­жать державі, рентна плата та ін.) Власні надходження бюджетних установ та організацій Надходження коштів від продажу держав­ного майна (від приватизації)* ■ Доходи від операцій з капіталом ■ Трансферти ■ Цільові фонди	" Закупівлі товарів та послуг: Державне управління Правоохоронна діяльність Оборона Освіта Охорона здоров'я Наука Культура Фізична культура та спорт Засоби масової інформації ■ Державні інвестиції ■ Соціальні трансферти (со­ціальний захист населення) ■ Обслуговування державного боргу (внутрішнього та зовніш­нього) ■ Сальдо державного бюджету
* Починаючи з Закону України «	Іро Державний бюджет Украї	яи на 2002	рік» ця

стаття є складовою додатку «Фінансування державного бюджету».

Доходи Державного бюджету України формуються за раху­нок: доходів, що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори й обов'язкові платежі, а також від плати за послу­ги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету; коштів від продажу активів, що належать державі або підприємствам (установам, організаціям); проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належать державі в майні господарських товариств; грантів і дарунків у вар­тісному обрахунку; міжбюджетних трансфертів з місцевих бю­джетів та ін. Доходи Державного бюджету України на 2006 р. встановлені в сумі близько 124,945 млрд грн.

За існуючим порядком доходи бюджету класифікують за та­кими розділами:

1.Податкові надходження — передбачені законами України за­гальнодержавні і місцеві податки, збори й інші обов'язкові платежі.

2.Неподаткові надходження — доходи від власності та під­приємницької діяльності; адміністративні збори та платежі, до­ходи від некомерційного та побічного продажу; надходження від штрафів та фінансових санкцій; інші неподаткові надходження.

3.Доходи від операцій з капіталом — надходження від про­дажу основного капіталу, державних запасів товарів, а також зем­лі та нематеріальних активів.

4.Трансферти — кошти, одержані від інших органів держав­ної влади, інших держав або міжнародних організацій на безо­платній та безповоротній основі.

5.Цільові фонди — фондовані кошти в межах державного бю­джету, ресурси яких мають цільове використання, наприклад, кошти Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Фонду соціального захисту інвалідів, Державного фонду охорони навколишнього середовища та ін.

Видатки Державного бюджету України відіграють вирішаль­ну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни. У державній власності перебувають підприємства, уста­нови, організації сектору загального державного управління, які потребують коштів на здійснення своєї діяльності, а також на ре­конструкцію та оновлення існуючої матеріальної бази. Крім того, видатки бюджету використовуються для перерозподілу доходів населення через трансфертні платежі. Планування державних ви­датків є складовою частиною бюджетного регулювання. Так, ви­датки Державного бюджету України на 2006 р. затверджені в су­мі близько 137,081 млрд грн.

Державні видатки формуються за статтями на основі бюджет­ної класифікації, яка має чотири рівні деталізації:

■функціональна класифікація видатків (за напрямами спря­мування бюджетних коштів на здійснення функцій держави);

■економічна класифікація видатків (поточні видатки, капіталь­ні видатки (видатки розвитку) та кредитування за вирахуванням погашення);

■відомча класифікація видатків (перелік головних розпоряд­ників бюджетних коштів);

■програмна класифікація видатків (видатки бюджету в розрі­зі цільових комплексних програм).

Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету. Перевищення видатків над доходами ста­новить дефіцит бюджету. Прийняття Державного бюджету Украї­ни на відповідний рік з дефіцитом дозволяється у разі наявності обґрунтованих джерел його фінансування. Так, на 2006 р. гранич­ний розмір дефіциту Державного бюджету України було встано­влено в сумі близько 12,91 млрд грн.

Надлишок бюджету може використовуватися урядами країн за непередбачених обставин для дострокових виплат, погашення державного боргу, кредитування або переведення його в дохід наступного бюджетного року. Згідно з Бюджетним кодексом України профіцит бюджету затверджується виключно задля по­гашення основної суми боргу.

Граничний розмір дефіциту Державного бюджету та джере­ла його покриття визначаються Верховною Радою під час його затвердження. Покриття дефіциту здійснюється за рахунок внут­рішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фі­нансових інститутів. Рішення про залучення позик у кожному конкретному випадку приймає Верховна Рада. При затвердженні бюджету граничний розмір дефіциту не повинен перевищувати розмір видатків бюджету на розвиток.

У скрутних ситуаціях покриття бюджетного дефіциту може здійснюватися способом додаткової емісії грошей. Однак в Украї­ні застосування емісійних коштів НБУ для фінансування бюдже­тного дефіциту заборонено Бюджетним кодексом України.

Основними джерелами фінансування дефіциту Державного бюджету є державні внутрішні та зовнішні запозичення.

Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отри­мання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання коштів, що утворилися в резуль­таті перевищення доходів бюджету над його видатками (профі-циту). Класифікація здійснюється за двома ознаками.

1.Фінансування за типом кредитора — за категоріями креди­торів або власників боргових зобов'язань.

Фінансування за типом боргового зобов 'язання — за засобами, що використовуються для фінансування дефіциту або профіциту.

Місцеві бюджети України

Важливою ланкою бюджетної системи є місцеві бюджети, яких в Україні понад сім тисяч. Місцевий бюджет відповідно до «Бюджетного кодексу України» містить надходження і витрати на виконання повноважень органів місцевої влади та місцевого самоврядування. Узагальнена схема структури місцевого бюдже­ту подана в таблиці 3.2

Таблиця 3.2

УЗАГАЛЬНЕНА СХЕМА СТРУКТУРИ МІСЦЕВОГО БЮДЖЕТУ

Доходи	Видатки
І. Власні доходи 1. Податки на майно 2. Платежі за використання природ- них ресурсів, у т. ч. земельний податок і орендна плата за землю 3. Податки, збори та мито, у т. ч. місцеві податки і збори 4. Інші власні доходи II. Регулюючі доходи 1. Податок на прибуток підприємств 2. Податок з доходів фізичних осіб 3. Податок на додану вартість 4. Акцизи 5. Дотації з державного і регіональ- ного бюджетів 6. Субвенції з регіональних бюджетів Кошти, отримані за взаєморозрахун-	І. Фінансова підтримка галузей народного господарства 1. Промисловість, будівництво 2. Сільське та рибне господарство 3. Транспорт, дорожнє господарство 4. Житлово-комунальне господарство II. Соціально-культурні заходи 1. Освіта 2. Культура і мистецтво 3. Охорона здоров'я 4. Соціальна політика III. Управління IV. Правоохоронна діяльність V. Інше
ками з бюджетами
Усього	Усього

Головними функціями місцевих бюджетів є: формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади; розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки; контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств (установ, організацій) підвідомчих органів місцевого самоврядування.

Держава здійснює регулювання міжбюджетних відносин, ме­тою якого є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечу­вати виконання цих повноважень. Інструментом регулювання міжбюджетних відносин є міжбюджетні трансферти.

Бюджетним кодексом України визначений склад доходів та видатків місцевих бюджетів.

Доходи та видатки місцевих бюджетів згідно з бюджетною класифікацією поділяються на такі, що враховуються при визна­ченні обсягів міжбюджетних трансфертів, і такі, що не врахову­ються (рис. 3.6, 3.7, 3.8 та 3.9).

Рис. 3.6. «Кошик доходів», що закріплюється за місцевими бюджетами

Доходи місцевих бюджетів, що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів (певний перелік податків та зборів), складають так званий кошик доходів, вони є обов'язко­вими платежами і закріплюються за бюджетами місцевого само­врядування.

Певні особливості формування бюджетів мають АР Крим та міста Київ і Севастополь. їх надходження та витрати формуються в порядку, встановленому Бюджетним кодексом України, з ура­хуванням Закону України про Конституцію АР Крим, Закону України про столицю України — місто-герой Київ та закону, що визначає особливий статус міста Севастополя.

Склад доходів і видатків бюджетів районів у містах (у випадку їх створення) визначається міською радою відповідно до повно­важень, переданих районним радам у містах.

Доходи місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів:

>  місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування; .

>  100 % плати за землю для бюджетів міст Києва і Севастополя, /з /о плати за землю для бюджетів міст республіканського значення в АР Крим і міст обласного значення, 60 % для бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

>  податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

>  надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бю­джетними коштами;

>  податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого само­врядування; ...

>  надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господар­ських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;

>  плата за забруднення довкілля у частині, що зараховується до відповід­ного бюджету;

>  кошти від відчуження майна, яке перебуває у комунальній власності, у тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського при­значення, що перебуває у комунальній власності;

>  фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховуєть­ся до бюджетів місцевого самоврядування;

>  плата за оренду майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності;

>  надходження від грошово-речових лотерей;

>  плата за гарантії, надані з дотриманням визначених Бюджетним кодек­сом України умов;

>  гранти та дарунки у вартісному обрахунку;

>  власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету;

>  податок на прибуток підприємств комунальної власності;

>  платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;

інші надходження, передбачені законом.

Для визначення обсягу міжбюджетних трансфертів слід ура­ховувати, що розмежування видатків між бюджетами здійсню­ються на основі принципу субсидіарності, що був запровадже­ний з прийняттям Бюджетного кодексу України та означає мак­симально можливе наближення надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача (рис. 3.8).

Основними видами міжбюджетних трансфертів є: дотації вирів­нювання; субвенції; кошти, що передаються до Державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; інші дтації.

Розмежування видатків на основі принципу субсидіарності, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів:
видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які за­безпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до спожи­вачів — здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань
видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забез­печують надання основних соціальних послуг, гарантованих дер­жавою для всіх громадян України, — здійснюються з бюджетів міст обласного значення, а також районних бюджетів
видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забез­печують гарантовані державою соціальні послуги для окремих ка­тегорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України, — здійснюються з бюджету АР Крим та обласних бюджетів

Рис. 3.8. Розмежування видатків на основі принципу субсидіарності

Податкова система України

Податкове законодавство країни, система оподаткування,

за допомогою якої здійснюються податкові платежі до бюджетів, а також сукупність державних податкових органів, що вико­нують певні функції, являють собою основні складові податкової системи України.

Податкове законодавство^є специфічною складовою фінансо­вого законодавства країни. Його особливість полягає в тому, що основні принципи побудови податкової системи України, її склад, а також права та обов'язки платників податків були визна­чені Законом України «Про систему оподаткування» в редакції від 18.02.1997 р. зі внесеними змінами, а також спеціальними по­датковими законами (окремими для кожного виду податків і збо­рів), які визначають ставки податків, податкові пільги та меха­нізм стягнення кожного з податків і зборів. Очікується прийняття Податкового кодексу України, що стане основним податковим документом держави та матиме вирішальне значення для рефор­мування соціально-економічних відносин в Україні.

Система податкових органів в Україні складається із зако­нодавчо визначених органів державної податкової служби, до якої входять Головна державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в АР Крим, областях, містахКиєві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, у містах (крім Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні державні податкові інспекції, а також податкова міліція України.

Видатки місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів:

■на місцеву пожежну охорону; « на позашкільну освіту;

■на соціальний захист і соціальне забезпечення;

• на місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;

■на культурно-мистецькі програми місцевого значення;

■на програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації міс­цевого значення;

■на місцеві програми розвитку фізичної культури і спорту;

■на типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення;

■на транспорт, дорожнє господарство;

■на обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;

■на програми природоохоронних заходів місцевого значення;

• на управління комунальним майном;

■на регулювання земельних відносин;

■на інші програми

Рис. 3.9. Видатки місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів

Головним завданням Державної податкової адміністрації (ДПА) України є:

^ здійснення контролю за дотриманням податкового законо­давства, правильністю обчислення, повнотою та своєчасністю сплати до бюджетів податків, зборів та інших обов'язкових пла­тежів;

^ забезпечення застосування фінансових санкцій та адмініст­ративних штрафів до порушників податкового законодавства;

^ захист інтересів держави в судових органах у справах, що стосуються сплати податків;

^ робота з платниками податків щодо роз'яснення податкової політики держави та чинного законодавства;

^ ведення Державного реєстру фізичних осіб і загальнодер­жавної бази даних осіб — платників податків.

Податкова міліція України — це правоохоронний орган, який захищає конституційні права громадян та інтереси держави у сфері оподаткування. Головне управління податкової міліції Украї­ни є структурним підрозділом ДПА України.

Система оподаткування — це нормативно визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права та обов'язки, об'єкти оподаткування, види податків, зборів та інших обов'яз­кових платежів до бюджетів, а також порядок стягнення встанов­лених податкових платежів, зборів і внесків.

Згідно з чинним законодавством система оподаткування в Україні є дворівневою. Це означає, що в її межах стягуються як за­гальнодержавні, так і місцеві податки і збори. До загальнодер­жавних податків і зборів належать: податок з доходів фізичних осіб (ПДФО), податок на прибуток підприємств (ППП), податок на додану вартість (ПДВ), акцизний збір, плата за землю, плата за ви­користання лісових ресурсів, плата за спеціальне користування вод­ними ресурсами, плата за користування надрами, збір за забруд­нення навколишнього природного середовища та ін. Місцевими податками і зборами в Україні є: податок з реклами; комуналь­ний податок; готельний збір; збір за парковку автотранспорту; рин­ковий збір; збір за участь у бігах на іподромі; збір за право викори­стання місцевої символіки; збір за право проведення кіно - і теле-зйомок; збір за проїзд по території прикордонних областей з авто­транспорту, що прямує за кордон; курортний збір; збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та ін.

Податкові платежі здійснюються лише на підставі податкового закону: мають бути законодавчо визначені платник податку, об'єкт оподаткування, податкова база, розмір ставки, податковий період та строк сплати податку. Платник податку — це юридична або фізична особа, на яку, згідно з чинним законодавством, поклада­ється зобов'язання сплачувати податки. Об'єкт оподаткування — це кількісно виміряний економічний феномен, що підлягає опода­ткуванню (прибуток, додана вартість, майно, дохід тощо). Подат­кова база — це частка об'єкта оподаткування, на яку нарахову­ються податок (податкова база, як правило, менша за об'єкт опо­даткування, оскільки законодавством може бути встановлений роз­мір неоподаткованого доходу, надані різні пільги і т. п.). Ставка податку (норма оподаткування) — це частка податкової бази, що вилучається у вигляді податків і вимірюється у відсотках.

Класифікація податків здійснюється за кількома ознаками: за рівнем бюджетної системи (загальнодержавні та місцеві); за суб'єк­том оподаткування (юридичні та фізичні особи); за формою оподат­кування; за способом стягнення (прямі та непрямі); за економічним змістом об'єкта оподаткування (на доходи, на споживання, на май­но); за системою ціноутворення (податки, які відносять на собівар­тість, та податки, які сплачують з прибутку) і т. д. (табл. 3.3).