Зміст (стр. 3 )

Процеси зайнятості населення регулюються державою. Ство­рена і функціонує державна служба зайнятості населення, що ви­конує такі функції: здійснює посередництво між роботодавцями і найманою робочою силою; реалізує основні напрями державної політики зайнятості населення; регулює рух робочої сили; веде облік безробітних; надає допомогу офіційно зареєстрованим без­робітним чи сприяє їм у відкритті власної справи; здійснює пере­підготовку незайнятого населення і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників.

1.4. Виробничий та науково-технічний потенціал

Під виробничим та науково-технічним потенціа­лом розуміють сукупну спроможність галузей народного госпо­дарства та регіонів виробляти промислову і сільськогосподарську продукцію, здійснювати інвестиційну та інноваційну діяльність і надавати послуги населенню та виробництву. Цим він відрізня­ється від інших понять — «національного багатства», «виробни­чих сил», «матеріально-технічної бази», котрі відображають, як правило, досягнутий рівень розвитку суспільства.

До складу виробничого та науково-технічного потенціалу включаються такі елементи, як природні, трудові ресурси та ви­робничі фонди, органічне поєднання та взаємодія яких забезпе­чують виробництво продукції та надання послуг як для країни в цілому, так і для окремих її регіонів. Усі зазначені елементи окремо розглядалися вище. Однак лише в поєднанні вони здатні забезпечувати створення нових матеріальних і духовних благ, розвиток національної економіки.

За своєю структурою виробничий та науково-технічний по­тенціал являє собою сукупність підприємств та організацій, які належать до різних галузей та сфер діяльності (підприємства з видобутку корисних копалин, виробництва різних видів промис­лової та сільськогосподарської продукції; підприємства, що на­дають транспортні послуги; вищі навчальні заклади, науково-дослідні організації та ін.).

Виробничий потенціал України — основа економічної могут­ності і незалежності держави. Він визначає можливості виробни­цтва щодо вирішення комплексних завдань соціально-економіч­ного розвитку країни, виводу її економіки з кризи. Виробничий потенціал України майже повністю сформувався у складі народ­ногосподарського комплексу колишнього СРСР. Завдяки вели­ким запасам залізної руди, вугілля і багатим чорноземом земель­ним угіддям, сприятливим кліматичним умовам і зручному гео­графічному розташуванню в Україні розвинулись переважно про­мисловість, особливо важка, і сільське господарство.

Тільки в промисловості зараз працює понад 53 тис. підпри­ємств на самостійному балансі. Тому на прикладі промисловості як головної, найбільш вагомої частки виробничого потенціалу України простежуються основні етапи його формування і розвит­ку, а також характеристики основних складових.

Промисловість України — основна і провідна галузь суспіль­ного виробництва, що забезпечує потреби народного господарст­ва країни у паливі, енергії, сировині, матеріалах, забезпечує по­стійне технічне переозброєння всіх сфер і галузей економіки, а також задовольняє різноманітні потреби населення. У промисло­вості створюється майже половина національного доходу країни, що зумовлює її вирішальний вплив на процес розширеного від­творення. На основі промисловості за відносно короткий період у минулому (10—15 років) була проведена індустріалізація; пізні­ше нарощувався виробничий потенціал галузей як самої промис­ловості, так і народного господарства в цілому. її інтенсивний розвиток став необхідною умовою підвищення рівня розвитку всіх продуктивних сил України.

Промисловість України характеризується складною, розгалу­женою структурою. Вона представлена потужним паливно-енер­гетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалузе­вим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловіс­тю, виробництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою га­лузями тощо.

У 2004 р. обсяг реалізованої продукції промисловості переви­щив 400 млрд грн, що становить більш як 50 % загального випус­ку продукції в країні. Більше третини всіх основних засобів краї­ни зосереджено у промисловості. На промислових підприємствах зайнято близько 4 млн чол.

У той же час слід зазначити, що за період з 1990 р. чисельність працівників у промисловості скоротилась удвічі. За цей період відбувалися небажані зміни в структурі зайнятого населення у зв'язку зі зміною форм власності, зростанням безробіття або не­повною зайнятістю. Зайнятість у промисловості за цей період скоротилася переважно за рахунок таких галузей, як машинобу­дування, хімічна та легка промисловість, промисловість будівель­них матеріалів та ін. Під впливом нових форм власності зміни в структурі зайнятості відбуваються за такою схемою: зменшуєть­ся чисельність робітників і службовців на державних підприємс­твах і збільшується на спільних та приватних підприємствах, проте не в однакових пропорціях.

Перехід до ринкової економіки посилює процеси реального вивільнення працівників з одних підприємств і зумовлює зрос­тання потреби в кваліфікованих кадрах в інших розвинених галу­зях і виробництвах. В умовах значних змін у структурі виробниц­тва (можливій ліквідації, перепрофілюванні збиткових і малорен­табельних підприємств) виникають серйозні труднощі з праце­влаштуванням населення.

Відносно висока питома вага спеціалістів з вищою і серед­ньою освітою, що зайняті у промисловості, свідчить про достатнє інтелектуальне забезпечення промислового потенціалу. Разом із тим в останні роки виникла тенденція зниження кількості спеціа­лістів, що виконують науково-дослідні, проектно-конструктор­ські і технологічні роботи. Це свідчить про розвиток процесу «відпливу інтелекту» зі сфери промислового виробництва в тор­гівлю та інші невиробничі сфери.

Одним із стримуючих чинників збільшення обсягів виробниц­тва і підвищення якості промислової продукції є дуже високий ступінь зношеності основних засобів у цій галузі (див. п. 1.1), що призводить до погіршення показників використання матеріально-технічних, енергетичних та інших ресурсів, а також до того, що значна кількість підприємств працює не на повну потужність або взагалі припинила свою діяльність.

В умовах економічної незалежності України зросли роль і значення третьої ресурсної складової виробничого потенціалу — природних ресурсів. Країна володіє, як відомо, потужною міне­рально-сировинною базою, щорічно у минулому добувала більш як 1 млрд т мінеральних продуктів. Разом із тим у період незалеж­ності України гостро виявилась обмеженість сировинної бази на­фти і природного газу, руд багатьох металів, зменшення наявнос­ті найбільш якісних марок вугілля, які залягають у несприятли­вих гірничо-геологічних умовах, а також багатих залізних, мар­ганцевих руд і низки інших видів корисних копалин.

За останні роки Україна перетворилася значною мірою з краї-ни-постачальника в країну, яка ввозить паливо. Власного видобу­тку природного газу в Україні не вистачає для повного задово­лення потреб економіки та населення. Для великих споживачів природний газ надходить з інших країн, в основному з Росії.

Зазначені вище причини зумовили зниження ефективності ви­робництва та призвели до критичного стану виробничого потен­ціалу країни. У цілому в народному господарстві кожне друге підприємство зменшило обсяги продукції більш як наполовину, а понад три чверті промислових підприємств скоротили загальні обсяги виробництва. Результативні показники, що характеризу­ють ефективність виробництва й ефективність використання ви­робничого потенціалу, також непереконливі. Аналіз соціально-економічної ситуації в економіці України та прийнятих Президен­том, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів документів, які ви­значають економічну політику держави і конкретні заходи з її ре­алізації, дає змогу визначити основні причини щодо цього.

Однією з таких основних причин при здобутті економічної не­залежності Україною став розрив господарських зв'язків, що склалися сторіччями між колишніми республіками СРСР, вста­новлення митних бар'єрів, натуралізація обміну. З цієї причини на багатьох виробництвах практично був припинений випуск продукції, оскільки тільки 20 % промислових підприємств Украї­ни мають замкнений цикл виробництва. А якщо врахувати, що серед них значна частина тих, які отримували сировину і матері­али з колишніх республік СРСР, то і вони не можуть існувати ізольовано від зовнішньоторговельних відносин. Підраховано, що через незабезпеченість підприємств сировинними і матеріаль­но-технічними ресурсами частка падіння обсягу продовольчих товарів становила близько 50 %, а непродовольчих — не менш як 75 %.

Друга серйозна причина полягає в тому, що процес реформу­вання економіки, її матеріально-технічної бази здійснювався в цей період практично без чіткого формулювання цілей, завдань і кінцевих результатів. Процес реформування виробничих відно­син здійснювався без урахування оцінки можливостей промисло­вого потенціалу, особливо — наявності природних ресурсів, пер­спектив створення ринкових відносин в умовах розбалансованості економіки, обвального дефіциту в усіх його формах і проявах. Жодна країна світу з одноукладною економікою не змогла успіш­но вирішити зазначені завдання примусовим шляхом. Украї­на теж.

Третя причина — квапливість і шаблонність практичних захо­дів з реформування економіки без урахування специфічних умов і національних особливостей України, застосування з цією метою «шокової терапії», яка в багатьох країнах виявилася негативною. Таку саму роль вона зіграла і в Україні.

Четверта причина полягає в тому, що реформування економі­ки стосувалося в основному сфери обігу, унаслідок чого була за­недбана сфера виробництва. Проведена при цьому лібералізація цін в умовах залежності від інших країн (особливо — Росії з па­ливно-енергетичних та інших ресурсів) за обвальної дестабіліза­ції господарських зв'язків мала негативні наслідки. У стані гли­бокої кризи опинився виробничий потенціал. Відбувалося по­дальше падіння виробництва. Утворився дефіцит в усіх його фор­мах і проявах, знижувалося насичення ринку вітчизняними това­рами і одночасно ринок насичувався імпортом. Усе це призвело до суттєвого падіння життєвого рівня народу. Назріла гостра по­треба розробки такої державної політики, яка б насамперед по­ставила вирішення комплексу економічних, організаційних і тех­нічних проблем з відродження і розвитку виробничого потен­ціалу як матеріально-технічної бази економіки країни. В основу такої політики слід покласти концепцію науково-технічного ін­новаційного шляху розвитку всього економічного потенціалу України.

Науково-технічний потенціал України зростав, змінювався, розвивався разом із виробничим потенціалом. Мережа наукових організацій України зосереджена у чотирьох секторах: академіч­ному, галузевому, заводському та секторі вищої освіти (вузівсь­кому). У 2002 р. наукові та науково-технічні роботи виконували 1477 організацій, серед яких найбільша кількість (839) належала до галузевого сектору. їхня питома вага у загальній кількості нау­кових організацій України становить майже 57 %. В академічно­му секторі зосереджено 387 наукових організацій (або 26,2 % від їхньої загальної кількості). Наукові дослідження і розробки здій­снювалися також у 166 вищих навчальних закладах. Виконанням наукових і науково-технічних робіт зайнято 1052 установи дер­жавної форми власності, 408 — колективної і лише 17 організа­цій належать до комунальної та приватної форм власно­сті, власності міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав.

Найважливішою складовою науково-технічного потенціалу є наукові кадри. Україна традиційно вважається державою з ваго­мим науковим потенціалом визнаними у світі науковими школа­ми, розвинутою системою підготовки кадрів. Офіційно затвердженими індикаторами науково-технічного роз­витку країн — членів ЄС, що характеризують насиченість населен­ня держави науковими кадрами, є кількість працівників, які вико­нують дослідження і розробки, у загальній чисельності зайнятих в економіці країни (у розрахунку на 1000 осіб). У 2004 р. виконанням наукових та науково-технічних робіт в організаціях, підприємствах та установах України займалося 173,6 тис. чол., з яких 4,1 тис. чол. мали науковий ступінь доктора наук і 17,0 тис. чол. — кандидата наук. Насиченість України науковими кадрами — на рівні східноєв­ропейських країн і становить 5,3 виконавця наукових і науково-технічних робіт на 1000 осіб економічно активного населення.

Основними формами підготовки наукових і науково-педаго­гічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура й докторан­тура. Спостерігається стрімкий розвиток мережі закладів із під­готовки наукових кадрів. За 13 років кількість аспірантур зросла в 1,6 раза (з 291 до 479), докторантур — у 2,5 раза (з 93 до 235). Відповідно збільшується і кількість бажаючих здобути науковий ступінь. Чисельність аспірантів за цей самий період зросла вдвічі (до 27 тис), докторантів — у 2,4 раза (до 1,2 тис. чол.). Почина­ючи з 2000 р. чисельність докторів та кандидатів наук щороку збільшується в середньому на 3,3 %. Проте, спостерігається погі­ршення вікової структури наукових кадрів. Частка науковців із вченими ступенями до 40 років становить лише 14,1 %, пенсійного віку —57,1 %.

Також однією з негативних тенденцій у вітчизняній науці є зростання сумісництва основної (наукової) діяльності з іншими видами діяльності, на жаль, не завжди наукової чи науково-педа­гогічної. Чисельність працівників, які виконували наукові дослі­дження і розробки за сумісництвом, за останні 10 років зрос­ла майже на 60 %.

Триває й процес еміграції наукових кадрів, зокрема спеціа­лістів вищої кваліфікації. За п'ять років до країн з більш при­вабливими для наукової діяльності умовами виїхало понад 700 докторів та кандидатів наук, переважно у США, Росію, Німеч­чину.

Суттєвим недоліком є й те, що за рахунок державних коштів сьогодні в країні фінансується лише близько 35 % загального об­сягу наукових і науково-технічних робіт. У той же час світовий досвід свідчить, що для виходу науки, особливо фундаменталь­ної, на сучасний рівень самих тільки ринкових інструментів явно недостатньо. В усіх розвинутих країнах світу з ринковою еконо­мікою фундаментальні дослідження на 80 % здійснюються за ра­хунок державного бюджетного фінансування. Там рівень витрат дає змогу забезпечити фондоозброєність праці у сфері науково-технічної діяльності в 1,5—2 рази вище, ніж у промисловості. Так, у США, наприклад, вона становить більш як 60 тис. дол. на одного зайнятого у сфері НДДКР; в Японії та провідних західних країнах — 80—120 тис. дол. США на одного наукового праців­ника на рік. В Україні фондоозброєність дослідників і розробни­ків удвічі менша, ніж у виробничників, що серйозно гальмує по­дальший розвиток науки.

Подоланню негативних явищ у вітчизняній науці та підви­щенню ефективності використання її науково-технічного потен­ціалу має сприяти прийнята Верховною Радою України Концеп­ція науково-технологічного та інноваційного розвитку України (1999 р.) і відповідний їй Закон України «Про наукову і науко­во-технічну діяльність». Проте цього в умовах жорсткого фінан­сового дефіциту, падіння обсягів виробництва, структурних зрушень, корінної трансформації економічних відносин у країні все ще недостатньо. Для більш ефективного функціонування науково-технічного потенціалу України, його глибокого впливу на всі сфери діяльності суспільства, а головне — економіку країни, потрібен подальший пошук шляхів ефективнішого ви­користання всього потенціалу національної економіки.

1.5. Ефективність національної економіки

Ефективність національної економіки — це спів­відношення між результатами діяльності (функціонування еко­номіки) та витратами, які необхідні для досягнення цих результа­тів. У цьому показнику відображається кінцевий корисний ефект від застосування засобів виробництва та живої праці, тобто від­дача сукупних вкладень.

У загальному вигляді ефективність національної економіки можна виразити такою формулою:

Е = Р/3,

де Р — результати виробництва (вартість товарів і послуг);

З — затрати чинників виробництва (собівартість продукції, робіт, послуг).

Даний показник характеризує розмір витрат на одиницю ство­реної продукції (послуг). Якщо динаміка даного показника свід­чить, що на одиницю створеної продукції витрачається менше суспільних витрат, тобто її виготовлення коштує дешевше, це означає, що ефективність функціонування національної економі­ки збільшується.

Розрізняють два види ефективності національної економіки — соціальну та економічну.

Соціальна ефективність характеризує відповідність національ­ного виробництва потребам людей і цілям суспільства. Інтегрую­чим показником соціальної ефективності є виробництво товарів народного споживання в загальному обсязі виробництва за пев­ний період (переважно за рік). У розвинутих країнах частка това­рів народного споживання (зокрема послуг) у ВНП становить майже 70 %, а виробництво засобів виробництва — до 30 %. Крім того, соціальна ефективність конкретизується в таких категоріях, як соціальні витрати (забруднення навколишнього середовища, рівень захворюваності, рівень бідності тощо) і соціальні блага (рівень освіти, життєвий рівень та ін.).

Якщо добробут населення та його життєвий рівень постійно підвищуються, то національна економіка вважається соціально ефективною.

Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємо­зв'язок. З одного боку, поліпшення задоволення особистих по­треб усіх членів суспільства об'єктивно вимагає зростання еко­номічної ефективності. Так, не можна підвищити добробут наро­ду, не забезпечивши істотне зростання продуктивності суспільної праці. Економічна ефективність виступає могутньою підоймою вирішення соціальних проблем. З іншого боку, підвищення соці­альної ефективності виступає вирішальним чинником раціональ­ного та економного ведення господарства в інтересах суспільства й окремих його членів.

Проте на практиці подібний взаємозв'язок не завжди існує, що проявляється в нераціональному використанні матеріальних ре­сурсів, забрудненні навколишнього середовища тощо. Якщо втрачається взаємозв'язок між соціальною та економічною ефек­тивністю, то це фактично означає, що виробництво здійснюється заради виробництва, тобто воно набуває безглуздого характеру. Об'єктивною закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції і такої якості, яка дійсно потрібна суспільству для задоволення його потреб. У цьому суть взаємо­зв'язку соціальної та економічної ефективності господарської ді­яльності. До конкретних показників економічної ефективності національ­ної економіки належать: продуктивність праці (Ппр) у цілому, у промисловості, сільському господарстві, в окремих галузях та видах виробництв.

Цей показник визначається за формулою:

Ппр — ВПр/ 3Пр,

де Впр — величина ВВП;

Зпр— затрати праці (кількість зайнятих).

Він показує, скільки валового внутрішнього продукту (продук­ції) виробляється на одиницю витрат живої праці.

Зворотне співвідношення даних складових називається трудо­місткістю (Т), яка показує, скільки витрачається живої праці на одиницю продукції:

т= зпр/ вп.

Продуктивність праці — найважливіший показник технологіч­ного способу виробництва та відносин власності, який свідчить про використання робочої сили. За продуктивністю праці у про­мисловості Україна відстає від розвинутих країн світу майже у 5-—6 разів, у сільському господарстві — у 7—8 разів. Таке від­ставання у сільському господарстві означає, що один працівник у Цій сфері в розвинутих країнах світу створює таку кількість про­дукції, якою можна прогодувати до 130 осіб, а в Україні — мен­ше 15.

Продуктивність праці — це показник ефективності викорис­тання живої праці (робочої сили). Ефективність матеріально-речових чинників виражається такими показниками як матеріало-віддача та фондовіддача.

Матеріаловіддача (М) — це співвідношення-між вартістю ВВП (Впр) та матеріальними витратами на його виробництво (МВ):

М = Впр/МВ.

Обернений показник матеріаловіддачі називається матеріало­місткістю (Мміст):

ММІСТ=МВ/ВП.

Фондовіддача (Ф) відображає, скільки припадає продукції на одиницю вартості основних виробничих фондів:

Ф = Впр/В

овф >

де В0Вф — середньорічна вартість основних виробничих фондів, які використовуються для виробництва продукту.

Обернений показник до фондовіддачі називається фондоміст­кістю (Фміст)- Він показує, скільки середньорічної вартості основ­них виробничих фондів втілено в кожній гривні виробленої про­дукції:

Фміст - Вовф /Впр.

Показники продуктивності праці, матеріаловіддачі та фондо­віддачі характеризують окремі результати функціонування наці­ональної економіки. Інтегрований показник економічної ефектив­ності (Еінт) національної економіки можна обчислити з ураху­ванням усіх вищезазначених елементів за формулою:

Еіт = В, щ/(ивг+М + к-ф) ,

де к — коефіцієнт приведення до єдиної розмірності витрат в ос­новні фонди з поточними витратами.

Останнім часом у спеціальних дослідженнях та статистиці де­далі ширше застосовуються показники порівняльної конкуренто­спроможності, розроблені Міжнародним Валютним Фондом (МВФ). Ця система показників створена для зіставлення цін і ви­трат в обробній промисловості країни відносно середньозваже­них відповідних індикаторів найбільш розвинутих індустріаль­них країн. Таких показників п'ять:

1)питомі затрати на заробітну плату (в розрахунку на одини­цю продукції);

2)  нормалізовані питомі затрати на робочу силу (в розрахунку на одиницю продукції), тобто випуск продукції на відпрацьовану людино-годину;

3)  рівень повних питомих витрат за елементами доданої вар­тості, тобто показники питомих витрат усіх первинних чинників виробництва;

4)  порівняльний рівень оптових цін у промисловості;

5) порівняльний рівень експортних цін промислових товарів.
Звичайно, ця система не повною мірою може характеризувати

економічну ефективність національної економіки. Однак одну з її сторін — конкурентоспроможність у міжнародній торгівлі — ві­дображає досить вірогідно.

ЛЕКЦІЯ 2

СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1.Соціальна структура.

2.2.Організаційна структура національної економіки.

2.3.Відтворювальна структура.

2.4.Структура видів економічної діяльності.

2.5.Регіональна структура.

2.6.Структурні зрушення в економіці України

Економіка будь-якої країни як об'єкт досліджень є складною системою, тобто сукупністю якісно визначених елемен­тів або підсистем, між якими існує закономірний зв'язок. Наяв­ність зв'язку між підсистемами надає національній економіці в цілому ознак та властивостей, яких не мають окремі підсистеми. Головними її ознаками є: цілісність, ієрархічна побудова, ендо­генний характер та безперервність розвитку.

Співвідношення, які відбивають взаємозалежності між окре­мими частинами економіки та її зв'язки із зовнішнім світом, ві­дображає структура національної економіки. Залежно від ха­рактеру елементів та змісту економічних явищ, зв'язки між яки­ми відображаються в пропорціях, на рівні національної економі­ки виділяють такі види структурних співвідношень: соціальні, організаційні, відтворювальні, видів економічної діяльності, регі­ональні, зовнішньої торгівлі

2.1. Соціальна структура

Соціальна структура відображає розподіл національ­ної економіки за формами власності та за рівнем доходів насе­лення. Власність є основою всієї системи суспільних відносин. Від форм власності, що утвердились у суспільстві, залежать фор­ми розподілу, обміну та споживання. Право на власність визначає можливість доступу певних класів, верств і груп у суспільстві до використання усіх факторів виробництва, їхній соціальний статус та рівень доходів. В економіці України існують три форми влас­ності: приватна, державна й комунальна.

У національній економіці переважає приватна власність, що є однією з головних ознак її ринкового характеру. Так, починаючи з 1997 р. (закінчення масової приватизації), питома вага підприємств та організацій у приватній власності становила понад 84 % та мала сталу тенденцію до збільшення (табл.При цьому питома вага державних підприємств та організацій становила на початок 1997 р. 8,6 % і скоротилася до 2005 р. Більше як удвічі. Кількість під­приємств комунальної власності за цей період зростала, а їх пито­ма вага практично залишалася стабільною на рівні 7,5 %.

Таблиця 2.1

СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ ЗА ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ1 (на початок року)

Рік	Усього (одиниць)	За формами власності (відсотків до підсумку)
приватна*	державна	комунальна
1997		84,2	8,6	7,2
2001		87,2	5,2	7,6
2002		87,7	4,9	7,4
2003		87,9	4,5	7,5
2004		88,1	4,4	7,5
2005	1	88,3	4,2	7,5

Приватна власність включає приватну власність фізичних та юридичних осіб, влас­ність господарських товариств і кооперативів України, власність міжнародних організа­цій та юридичних осіб інших держав

В Україні підприємствами й організаціями приватної форми власності виготовляється переважна частина продукції та послуг. У різних сферах національної економіки пропорція між обсягом виробництва продукції (надання послуг) підприємствами й орга­нізаціями різних форм власності суттєво відрізняється. Напри­клад, у сфері освіти більша частина освітянських послуг надаєть­ся державними установами, тоді як у сфері матеріального ви­робництва переважна частина продукції виготовляється на при­ватних підприємствах. Так, у промисловості, на яку в 2004 р припадало 50 % — випуску продукції та послуг країни, при­ватними підприємствами було вироблено понад 85% (рис. 2.1). В останні роки тенденція до збільшення питомої ваги приватних підприємств стабілізувалася на рівні 2,0—2,5 % щорічного при­росту, що свідчить про завершення в основному процесу транс­формації форм власності в України

□ Комунальна В Державна Ш Приватна

Рис. 2.1. Зміни у структурі обсягу реалізованої продукції промисловості за формами власності

У приватному секторі національної економіки створено найбіль­шу кількість робочих місць. Якщо у 1995 р. на приватних підприєм­ствах і організаціях працювало 41,8% усіх найманих працівників, то нині — майже 50 % (табл. 2.2). Звертає на себе увагу стійка тен­денція до зміни структури зайнятості найманих працівників в еко­номіці за формами власності: скорочення чисельності працівників у державному секторі економіки з 43,9 % у 1995 р. до 27,6 % у 2004 р., при відповідному збільшенні чисельності працівників на комуналь­них підприємствах і в організаціях з 14,3 до 23,7 %.

На підприємствах і в організаціях приватного сектору сконцен­тровано найбільшу вартість основних засобів — у 2004 р. 477 млрд грн, або 45,6 % від їх суми (рис. 2.2). При цьому, хоча у приват­ному секторі фондоозброєність праці дещо нижча порівняно з державним та комунальним секторами (86,7 проти 99,5 та 96,5 тис. грн на одного працівника відповідно), продуктивність праці тут у 1,5 раза більша.

Таблиця 2.2

СТРУКТУРА НАЙМАНИХ ПРАЦІВНИКІВ В ЕКОНОМІЦІ ЗА ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ (відсотків до підсумку)

Рік	За формами власності
приватна	державна	комунальна
1995	41,8	43,9	14,3
2000	51,1	29,9	19,0
2001	49,9	28,1	22,0
2002	48,2	27,5	24,3
2003	46,7	27,7	25,6
2004	48,7	27,6	23,7

102 2

Ш Приватна ■ Державна □ Комунальна

Рис. 2.2. Структура основних фондів в економіці України за формами власності

Іншою характеристикою соціальної структури економіки є співвідношення, які визначають розподіл доходів серед населен­ня. По-перше, людина і її розвиток є найважливішою сферою су­спільного прогресу, а підвищення рівня її добробуту має бути го­ловною метою економічного розвитку будь-якої країни. По-Друге, питання розподілу доходів є зворотною стороною пробле­ми створення ефективного попиту, що вкрай актуально для Украї­ни, у якій відбуваються активні структурні зміни в усіх сферах економіки, і особливо — у рівні доходів населення. Історія світо­вого розвитку дала багато прикладів, коли зрівнялівка у доходах населення придушує ініціативу, зводить нанівець підприємницт­во та енергію зростання. Тоді як занадто велика диференціація доходів породжує неефективний попит, тим самим гальмуючи темпи економічного зростання.

На думку фахівців Світового банку, посилення диференціації за рівнем доходів має кілька причин, як негативних, так і позитив­них. Коли нерівність виникає внаслідок нерівномірного зростан­ня доходів, появи більш заможних верств населення завдяки кращій освіті або більшій виробничій активності у сфері підпри­ємництва певних верств суспільства, то це тільки активізує еко­номічні процеси. Навпаки, коли розрив у доходах виникає вна­слідок поширення корупції, встановлення численних привілеїв та спеціальної системи дозволів для суб'єктів господарювання, схем приховування доходів, то це призводить до обмеження вільної конкуренції, монополізації ринків, тотальної «тінізації» економі­ки та уповільнення темпів її розвитку.

Таблиця 2.3

РОЗПОДІЛ НАСЕЛЕННЯ ЗА РІВНЕМ ВИТРАТ1

Показники	2000 р.	2001 р.	2002 р.	2003 р.	2004 р.
Співвідношення грошових витрат 20 %
найбільш та 20 % найменш забезпече-	6,0	6,0	5,7	5,7	5,5
ного населення, разів
Частка населення із середньодушовими грошовими витратами населення, ниж­чими рівня забезпечення прожиткового мінімуму, %*	87,9	89,0	88,4	83,4	73,8

У IV кварталі 2000 р. — 270,1 грн, у 2001 р. — 311,3 грн, у 2002, 2003 рр. та 1 квар­талі 2004 р. — 342 грн, у II—IV кварталах 2004 р. — 362,23 грн

В Україні процеси диференціації доходів відбувалися на тлі значного зниження реальних доходів населення. Частка населен­ня із середньодушовими грошовими витратами, нижчими рівня забезпечення прожиткового мінімуму, хоча й має тенденцію до зниження та й досі ще залишається на рівні слаборозвинутих країн (табл. 2.3). За даними Держкомстату України у 1994 р. се­редній грошовий дохід 10% найбагатших громадян України пе­ревищував аналогічний показник для 10 % найбідніших громадян у 6,7 раза, у 2000 р. цей коефіцієнт сягнув позначки 9,9 раза, а у 2002 р. — знизився до 9,2 раза. Тоді як у більшості країн ЄС цей показник є значно меншим та відносно стабільним і становить в Австрії — 5,1, Бельгії — 7,8, Італії — 6,2, Чехії — 5,2, Угорщині — 6,3, Польщі — 7,7 раза1. Водночас у розвинутих країнах із соці­ально орієнтованою ринковою економікою відбувається як абсо­лютне зростання середніх за рівнем доходів населення, так і від­носне скорочення діапазону диференціації доходів.

Групи населення за рівнем доходів
■— Україна Середня по країнах ЄС

Рис. 2.3. Розподіл населення за рівнем доходів

Дослідження диференціації доходів населення, проведене Ін­ститутом економічного прогнозування НАН України, показало, що ступінь нерівності доходів в Україні значно вищий від розви­нутих країн ЄС (рис 2.3)2. Його основними причинами є високий рівень монополізації економіки, значна частина тіньового секто­ру, послаблення дії механізмів державного регулювання доходів, зокрема, через жорстку політику обмеження заробітної плати у Державному та комунальному секторах економіки.

2.2. Організаційна структура національної економіки

Ринкова організація національної економіки відо­бражається у пропорціях між інституцій ними. секторами (сектор­на структура), показниками концентрації виробництва (структура бізнесу), співвідношенням організаційно-правових форм госпо­дарювання у підприємницькому секторі.

Секторна структура. Узагальнено ринкова економіка може бу­ти зображена у вигляді інституційних секторів, взаємодія між яки­ми характеризує найважливіші економічні пропорції, пов'язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, між вироб­ництвом товарів та послуг, між реальним і фінансовим секторами, між виробництвом та споживанням тощо. Методологічною осно­вою секторного поділу економіки є Система національних рахун­ків (СНР), прийнята міжнародними організаціями у 1993 р.

Відповідно до СНР виділяють такі інституційні сектори еко­коміки:

Нефінансові корпорації — підприємства (юридичні особи) усіх форм власності, діяльність яких орієнтована на виробництво й реалізацію товарів і нефінансових послуг на ринку задля отри­мання прибутку, та некомерційні організації, засновані різноманіт­ними групами виробників (асоціації підприємців, торгові палати тощо).

Фінансові корпорації — комерційні інституційні одиниці, що спеціалізуються на фінансово-посередницькій діяльності: кредит­ні установи (банки, включаючи Національний банк, фондові біржі, інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки тощо) та страхові компанії. При розрахунку первинного розподілу доходів величина валової доданої вартості фінансових корпорацій змен­шується на суму оплати послуг фінансових посередників.

Сектор загального державного управління — органи дер­жавного управління всіх рівнів; некомерційні організації, що здійснюють і надають безкоштовні або пільгові послуги індиві­дуального характеру у сферах освіти, охорони здоров'я, культу­ри, спорту, відпочинку, соціального забезпечення тощо; послуги колективного характеру в галузі державного управління, оборо­ни, шляхового та лісового господарства, сільськогосподарського обслуговування тощо. До цього сектору належать фонди соціаль­ного страхування та соціального захисту, Пенсійний фонд, дер­жавні цільові та позабюджетні фонди, формування яких відбува­ється за рахунок внесків підприємств, організацій, громадян.

Сектор домашніх господарств — сукупність фізичних осіб як споживачів (в окремих випадках — як суб'єктів некорпоративної підприємницької діяльності), рахунки яких неможливо відокремити від рахунків самого домашнього господарства ні юридично, ні еко­номічно. Така виробнича діяльність включає, зокрема, підсобні сіль­ські господарства населення, дрібні промислові виробництва, інди­відуальне будівництво, капітальний ремонт житла, надання послуг у галузі побутового обслуговування, освіти, охорони здоров'я тощо.