Зміст (стр. 8 )

■наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;

■ гнучке поєднання високого рівня централізованої керовано­сті банківської системи зі збереженням повної економічної само­стійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожно­го окремого банку, що входить у систему.

Дворівнева побудова — ключовий принцип побудови банківсь­ких систем у ринкових економіках і є однією з найбільш характер­них особливостей у діяльності сучасних банківських систем (див. рис. 3.14). Дворівневість банківської системи характеризується чіт­ким законодавчим розмежуванням прав і обов'язків кожної ланки системи, а також небанківських фінансово-кредитних установ.

На першому рівні банківської системи розміщений централь­ний (емісійний) банк, який є емісійним центром країни і відпові­дає за стабільність і надійність грошової та банківської систем. Центральні (емісійні) банки країн світу виконують переважно та­кі функції.

■розробка та реалізація грошово-кредитної політики;

■емісія грошей і контроль за грошовим обігом у країні;

■фінансове обслуговування органів державної влади та управ­ління;

■кредитно-розрахункове обслуговування банківських інсти­тутів;

■зберігання централізованих золотих і валютних запасів;

■управління валютним режимом;

■ регулювання і нагляд за діяльністю кредитних організацій. Головне завдання центрального банку будь-якої країни при

цьому полягає у забезпеченні стабільності національної валюти. Забезпечуючи виконання головного завдання, центральний банк розробляє і забезпечує реалізацію державної грошово-кредитної політики. Грошово-кредитна політика — це сукупність заходів Щодо регулювання грошового обігу, кредитування та політики центральний банк застосовує набір монетар­них інструментів, серед яких: нормативи обов'язкового резерву­вання; процентна політика; нормативи рефінансування комерцій­них банків; операції з цінними паперами на відкритому ринку; встановлення валютного режиму та регулювання курсу національ­ної валюти; регулювання імпорту й експорту капіталу тощо.

Стосовно реалізації центральним банком своїх функцій — у розвинутих країнах існують дві моделі дворівневої організацій­ної структури банківських систем. Відповідно до першої моде­лі, центральний банк проводить грошово-кредитну політику, що розглядається як частина інструментарію, яким володіє орган влади для регулювання економіки. Грошово-кредитну політику, як і бюджетну, структурну політику, політику доходів уряд вико­ристовує для досягнення цілого ряду економічних і соціальних завдань. Така модель організації діяльності центральних банків характерна, наприклад, для Франції, Великобританії, Японії.

Відповідно до другої моделі, перед центральним банком стоїть конкретна мета — підтримувати стабільність цін за допомогою спеціально призначених для цього інструментів грошово-кре­дитної політики, на яку політична влада фактично не чинить тис­ку. У рамках такої моделі, що існує, наприклад, у Німеччині й Нідерландах, центральний банк є одночасно і незалежним, і та­ким, що виконує чітко визначені завдання. Цю організаційну мо­дель, крім країн із федеративним устроєм, в яких центральні бан­ки, як правило, вже давно є незалежними, у наш час використо­вує багато країн світу, у тому числі й Україна.

На другому рівні банківської системи розміщені комерційні бан­ки, які обслуговують економічних суб'єктів, здійснюючи мобіліза­цію коштів, та надають кредитно-розрахункове обслуговування.

Банк — це установа, створена для фінансового обслуговуван­ня клієнтів та залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності, терміновості та забезпеченості. Тому основне завдання банку полягає у здійснен­ні розрахунково-касового обслуговування клієнтів та посередни­цтві у переміщенні тимчасово вільних коштів від кредиторів до позичальників.

Комерційний банк — це багатофункціональний фінансовий інститут, що надає широкий спектр послуг кредитного, страхово­го і платіжного характеру, а також виконує різноманітні фінансо­ві функції стосовно будь-якого підприємства задля одержання прибутку.

Банки другого рівня відносно один одного економічно само­стійні, рівноправні, такі, що конкурують між собою на грошово­му ринку. Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, за­знаючи при цьому суттєвих ризиків: кредитних, відсоткових, валютних тощо.

Види банківських установ можна класифікувати за різними ознаками.

Залежно від територіальних секторів ринку, на яких функці­онують банківські установи, усі банки можна поділити на:

■ регіональні — обслуговують зазвичай клієнтів одного регіо­ну (міста, району, області);

міжрегіональні — здійснюють свою діяльність на території кількох регіонів

■(усієї країни);

■міжнародні — здійснюють свою діяльність як у своїй країні, так і за її межами.

Залежно від форми власності комерційні банки можуть бути:

■унітарними, тобто заснованими на принципах єдиновладдя — такі банки мають одного власника (розпорядника) в особі держав­ного органу чи приватної особи;

■з колективною формою власності.

Залежно від організаційно-правової форми діяльності комер­ційні банки можуть створюватись як:

■акціонерні товариства відкритого і закритого типів (акціонер­ні банки);

■товариства з обмеженою відповідальністю (пайові банки);

■кооперативи(кооперативні банки).

Акціонерні банки формують свій капітал за рахунок об'єднан­ня індивідуальних капіталів засновників через випуск і розмі­щення акцій банку. Власником капіталу є акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери не мають права вимагати від банку повер­нення своїх внесків, тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними.

Пайові банки формують свій капітал за рахунок грошових внесків (паїв) у статутний капітал. При цьому за кожним із учас­ників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником цього капіталу.

Кооперативні банки створюються товаровиробниками за га­лузевим чи територіальним принципом для задоволення взаєм­них потреб у кредитах та інших банківських послугах.

Залежно від діапазону операцій, що їх виконують комерційні банки, у сучасних банківських системах розрізняють:

■універсальні банки, які виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам;

■спеціалізовані банки, своєю чергою, поділяються на три групи:

1) банки з клієнтською спеціалізацією — у своїй діяльності орієнтуються на обслуговування певної категорії клієнтів;

2) банки з галузевою спеціалізацією — у своїй діяльності орі­єнтуються на обслуговування переважно юридичних і фізичних осіб у межах певної галузі;

3) банки із функціональною спеціалізацією — у своїй діяль­ності орієнтуються на надання невеликого кола послуг для біль­шості своїх клієнтів.

Найяскравіше виражена функціональна спеціалізація, оскільки вона принципово впливає на характер діяльності банку, визначає особливості формування активів і пасивів, побудову балансу бан­ку, а також специфіку роботи з клієнтурою. У банківських систе­мах за функціональною спеціалізацією розрізняють такі банки: інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні, облікові, депозитні тощо (див. рис. 3.13).

Інвестиційні та інноваційні банки спеціалізуються на акумуля­ції тимчасово вільних грошових коштів на тривалі строки (зокрема через облігаційні позики) і надання довгострокових кредитів.

Ощадні банки спеціалізуються на кредитуванні населення за рахунок залучення невеликих за розмірами строкових депозитів.

Іпотечні банки здійснюють кредитні операції на тривалий строк, здебільшого під заставу нерухомості.

Облікові та депозитні банки історично спеціалізуються на здійсненні короткострокових депозитних і кредитних операцій.

Серед основних функцій комерційних банків виділяють дві: трансформаційну й емісійну.

1. Трансформаційна функція банків полягає в зміні якісних ха­рактеристик грошових потоків, що проходять через банки, за та­кими напрямами:

—трансформація ризиків;

—трансформація строків;

—трансформація обсягів капіталів;

— просторова трансформація.

Трансформація ризиків полягає в тому, що банки, діяльність яких пов'язана з високим ризиком, вживаючи відповідних захо­дів, можуть звести ці ризики для своїх вкладників та акціонерів до мінімуму. До таких заходів належать: диверсифікація актив­них операцій, створення резервів, диференціація процентних ста­вок залежно від ризикованості кредитів, страхування депозитів тощо.

Трансформація строків полягає у тому, що мобілізуючи знач­ні обсяги короткострокових коштів і постійно поповнюючи їх, банки дістають можливість деяку їх частину спрямовувати в дов­гострокові позички та інші довгострокові активи. Це дає змогу позичальникам профінансувати свої довготермінові проекти, а кредиторам банків одержати більший дохід за своїми вкладами.

Трансформація обсягів капіталів виявляється в тому, що, мо­білізуючи великі обсяги дрібних вкладів, банки дістають можли­вість акумулювати великі маси капіталу для реалізації масштаб­них проектів.

Просторова трансформація означає, що банки можуть аку­мулювати ресурси з багатьох регіонів і навіть з інших країн і спрямувати на фінансування проектів одного регіону, однієї краї­ни, одного об'єкта.

2. Емісійна функція банків полягає в тому, що вони можуть створювати додаткові платіжні засоби і спрямовувати їх в обо­рот, збільшуючи пропозицію грошей, або ж вилучати їх з оборо­ту, зменшуючи пропозицію грошей. Цю функцію виконує як центральний банк, емітуючи готівкові гроші та надаючи кредити рефінансування, так і комерційні банки, емітуючи депозитні гро­ші через механізм грошово-кредитного мультиплікатора.

Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. Усі комерційні банки незалежно від форми власності, величини капіталу та спеціалізації виконують операції з залучення тимчасово вільних грошових коштів у депо­зити (депозитні операції); операції, пов'язані з розрахунково-касовим обслуговуванням клієнтури (розрахункові та касові опе­рації) й операції з кредитного обслуговування клієнтів (кредитні операції). Разом із тим перелік операцій, які може здійснювати сучасний комерційний банк, значно ширше, а також змінюється залежно від країни та виду банку. Серед операцій, що можуть ви­конувати найбільш універсальні банки, необхідно зазначити: на­дання кредитів; депозитні операції; розрахунково-касові операції; управління готівковими потоками; валютні операції; інвестиційні операції; лізингові операції; страхові послуги; брокерські послу­ги; трастові послуги; консультаційні послуги; інші операції та послуги.

Становлення та розвиток банківської системи України

Формування сучасної банківської системи України розпочало­ся з проголошенням незалежності у 1991 р. Започаткував форму­вання в Україні власної банківської системи ринкового типу За­кон «Про банки і банківську діяльність», ухвалений Верховною Радою 20 березня 1991 р. Згідно з ним «банківська система України складається з Національного банку України та інших бан­ків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на тери­торії України відповідно до положень цього Закону». Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізо­вані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвести-ійними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Національний банк України (НБУ) здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, законів «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», інших законодавчих актів і нормативно-правових актів Національного банку України. Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку України є за­безпечення стабільності грошової одиниці України. На виконан­ня своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повно­важень — цінової стабільності.

Законом України «Про Національний банк України» також визначаються інші функції НБУ, яких налічується 21. Серед них:

— визначає та проводить грошово-кредитну політику відповід­но до розроблених Радою Національного банку України Основ­них засад грошово-кредитної політики;

— монопольно здійснює готівкову емісію національної валюти;

— виступає кредитором останньої інстанції для банків і орга­нізовує систему рефінансування;

— встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

— здійснює банківське регулювання та нагляд тощо. Основною ланкою дворівневої банківської системи України є

комерційні банки. Відповідно до вітчизняного законодавства банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення бан­ківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Банки в Україні створюються в організаційно-правовій формі акціонерного това­риства, товариства з обмеженою відповідальністю або коопера­тивного банку. Основними сферами діяльності комерційних бан­ків в Україні є:

■ прийом заощаджень та інших коштів, що підлягають повер­ненню;

■надання кредитів за рахунок власних і залучених коштів;

■здійснення інвестицій за рахунок власних коштів;

■ переміщення коштів у межах платіжної системи України. На початок 2007 р. в Україні зареєстровано 193 банки. Фактич­но діють 170 банків, у тому числі 35 банків за участі іноземного капіталу (з них 13 банків — із 100-відсотковим іноземним капі­талом). Обсяг статутного капіталу діючих банків на кінець 2006 року перевищив 26 млрд грн, статутний капітал у розрахунку на один діючий банк досяг 154,5 млн грн і зріс утричі за останні три роки (табл. 3.5).

Таблиця 3.5

КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ УКРАЇНИ

Рік	Кількість діючих банків, одиниць	Статутний	Середній розмір статутного капіталу на 1 діючий банк, млн грн
капітал, млн грн
2000	154	3666	24
2001	153	4576	30
900?	1 47	лот	38
	і ^ і
	157	8116	52
/ХЮ5
2004	160	11 605	73
2005	164	16 111	99
2006	170	26 266	155

Джерело: Бюлетені НБУ за відповідні періоди

За розміром статутного капіталу банки поділяються на чотири групи:

■малі банки зі статутним капіталом до 25 млн грн;

■середні — зі статутним капіталом від 25 до 50 млн грн;

■великі — зі статутним капіталом від 50 до 100 млн грн;

■найбільші — зі статутним капіталом понад 100 млн грн.

В Україні на 1 січня 2007 року за розмірами статутного капі­талу налічувалося 53 найбільші банки. Статутний капітал найбіль­ших банків становив 20,6 млрд грн, тобто понад 78 % загального статутного капіталу усіх діючих банків. Доходи банків форму­ються головно за рахунок традиційних процентних надходжень за кредити.

Залежно від величини активів Національний банк України по­діляє усі вітчизняні банки на чотири групи:

■Група І — найбільші банки з активами понад 2,5 млрд грн.

■Група II — великі — з активами від 1,8 до 2,5 млрд грн.

■Група III — середні банки з активами від 0,5 до 1,8 млрд грн;

■Група IV — малі банки з активами до 500 млн грн.

За величиною активів до І групи найбільших українських бан­ків потрапляють такі банки (табл. 3.6)

Таблиця 3.6

ГРУПА І КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ УКРАЇНИ ЗА ОБСЯГОМ АКТИВІВ (па 01.01.2007, млн гри)

№	Банк	Активи
1	Приватбанк	33 777,2
2	Райффайзенбанк Аваль	27 773,1
3	Укрсиббанк	22 369,9
4	Укрсксімбанк	18 649,6
5	Промінвестбанк
17 595,8
6	Укрсоцбанк	17 531,5
7	Ощадбанк	11 590,4
8	ОТП Банк	11 176,5
9	«Надра»	10 293,7
10	«Форум»	7378,3
11	«Фінанси та кредит»	7340,3
12	Кредитпромбанк	7117,6
13	Укрпромбанк	6553,4
14	Брокбізнесбанк	6530,8
15	Перший Український міжнародний банк	6082,9
	Усього в групі	,8

Джерело: \¥№№.Ьапк.§оу. иа

Сукупна величина активів комерційних банків в Україні ста­новить 183,6 млрд грн. Проте величина активів не єдиний крите­рій, який вказує на величину банку. Ранжування вітчизняних бан­ків Національний банк України здійснює за величиною активів, власного капіталу та статутного капіталу і поділяє всі банки на чотири групи (табл. 3.7).

Банківська система в Україні є самоначагодлсуваною, оскільки зміни економічної кон'юнктури та політичної ситуації неминуче ве­дуть до автоматичної зміни політики банків. У період економічної чи політичної нестабільності банки скорочують довгострокові інвес­тиції У виробництво, зменшують терміни кредитування, намагають­ся збільшити доходи не за рахунок основної діяльності, а за рахунок додаткових (неосновних) операцій. Навпаки, в умовах стабільності й економічного піднесення банки активізують свою роботу як з об­слуговування діяльності підприємств, так і довгострокового креди­тування національної економіки

Таблиця 3.7

ГРУПУВАННЯ БАНКІВ ЗА РОЗМІРАМИ АКТИВІВ, КАПІТАЛУ І СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ СТАНОМ на 01.01.2007 (млн грн)

Група	Кількість банків	У цілому по групі:
величина активів	власний капітал	статутний капітал
Група 1	15	,8	22 965,2	12 459,2
Група 11	19	64 808,1	7092,7	4556,0
			4566,6	3039,7
Група III	25	29 278,1
Група IV	110	34 332,3	7941,6	6211,3
Усього	169	,3	42 566,1	26 266,2

3.3. Небанківські фінансово-кредитні інститути

В усіх країнах світу у складі кредитної системи по­ряд із банківськими установами існує велика кількість різномані­тних небанківських фінансово-кредитних установ.

У сучасній економічній літературі небанківські фінансові установи дістали назву парабанківських за їхню схожість з бан­ками за номенклатурою операцій та певні важливі відмінності у діяльності та правилах регулювання.

Парабанківські установи нагромаджують грошові кошти під­приємств, установ, організацій та населення, зобов'язання яких не є платіжними засобами, а типові пасивні операції не містять Депозитів до запитання юридичних і фізичних осіб, не є об'єктом кредитного регулювання і не впливають на пропозицію грошей. Вони не проводять розрахункових операцій від імені своїх клієн­тів. Депозити будь-якої парабанківської установи в чистому ви­гляді не входять до складу грошової маси, вони не впливають на структуру і динаміку грошової маси, зокрема, не створюючи муль­типлікаційного ефекту.

До основних небанківських фінансово-кредитних установ в Україні належать: інвестиційні, лізингові, факторингові, страхові та фінансові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, кредитні това­риства та спілки, біржі тощо. Як конкуренти банків за грошові ресурси вони почали відігравати помітну роль в акумулюванні заощаджень населення.

Зростанню впливу парабанківських установ сприяють такі чинники, як зростання доходів населення, розвиток ринку цінних паперів, надання фізичним та юридичним особам специфічних послуг, які не можуть надавати банки, або є для них недостатньо привабливими.

Небанківські фінансово-кредитні установи, акумулюючи за­ощадження населення, надають кредити та здійснюють інвестиції через надання документарних і бездокументарних позик суб'єк­там господарювання, транснаціональним корпораціям, централь­ним та місцевим органам виконавчої влади, фондам і спілкам. Вони конкурують між собою за залучення грошових заощаджень. Але ця конкуренція носить неціновий характер. Це пояснюється насамперед специфікою пасивних операцій кожного виду кредит­но-фінансових установ. Так, у банківській справі існує відсоткова ставка по вкладах, у страховій справі - страховий тариф, який ви­значає розмір страхової премії, в інвестиційних компаніях — ку­рсова різниця між акціями, що випускаються та купуються, і т. п.

Основними перевагами парабанківських установ, порівняно з банківськими, вважаються:

—низька вартість операцій та послуг;

—спрощеність порядку і правил надання послуг, що поясню­ється менш жорсткими правилами регулювання діяльності; —спеціалізація операцій та послуг;

—диференційована орієнтація діяльності на кінцевого спожи­вача;

—гнучкість у встановленні обсягів, строків, умов фінансуван­ня та кредитування, а також обслуговування боргу;

—привабливість для фізичних та юридичних осіб з погляду розміщення тимчасово вільних грошових коштів, що забезпечує формування ресурсної бази;

—можливість проведення непривабливих для універсальних і спеціалізованих банків фінансово-кредитних операцій;

—можливість пооб'єктного гнучкого регулювання правил ді­яльності парабанківських установ державними органами.

У кредитній системі парабанківські установи доповнюють ос­новну її ланку — банківську систему, виступаючи її допоміжною ланкою як за номенклатурою і строками акумуляції та розміщен­ня грошових коштів, так і за обсягами. Тому кредитна система кожної країни являє собою сукупність банків та інших кредитно-фінансових інститутів, що здійснюють акумуляцію грошового ка­піталу та його трансформацію у позиковий капітал, і активно працює на фінансовому ринку.

До складу парабанківської системи входять:

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, які характери­зуються тим, що їхня діяльність спеціалізується на обслугову­ванні певних типів клієнтів або певних сфер, які надмірно ризи­кові для банків. Можливість взяття клієнтом кредиту на піль­гових умовах зазвичай залежить від членських стосунків з уста­новою. Яскравими представниками ризикових сфер спеціалізації є сільське господарство і підприємництво.

•  Поштово-ощадні установи — акумулюють грошові кошти широких верств населення через свою розгалужену систему. Гроші надаються іншим фінансово-кредитним установам (бан­кам), центральним і місцевим органам виконавчої влади, фондам, спілкам. Такі установи малоризикові, відсоткові ставки за депо­зитними вкладеннями низькі.

Поштово-ощадна система має одну з найбільш розгалужених мереж. Для банків кредити поштово-ощадних установ, які явля­ють собою для останніх прибуткове розміщення акумульованих ресурсів, надзвичайно вигідні. Поштово-ощадні установи збира­ють невеликі грошові суми у великої кількості осіб. Комерційні банки віддають перевагу коштам, акумульованим поштово-ощад­ними установами, щоб зменшити вартість залучення ресурсів. Ставки в парабанківських установах низькі, достатні для покрит­тя власних операційних витрат та виплати відсотків вкладникам. Більшість кредитно-фінансових установ у світі мають статус не­прибуткових установ, оскільки основною задекларованою і ви­знаною метою їх діяльності є надання послуг клієнтам-членам, а не отримання прибутку.

Специфіка небанківських кредитно-фінансових установ поля­гає в тому, що вони здійснюють діяльність на фінансовому ринку та не випускають власних боргових зобов'язань. Усі зміни у вар­тості активів і пасивів розподіляються серед акціонерів, а є єди­ними емітованими парабанками цінними паперами — є інстру­менти власності. На відміну від них, усі банківські установи ви­пускають власні боргові зобов'язання для додаткового залучення коштів. Оскільки мета парабанків полягає у збиранні грошей і за­безпеченні потреб клієнтів, вони не мають можливості покривати свої боргові зобов'язання інакше, ніж через додаткове залучен­ня коштів акціонерів або отримання зовнішніх кредитів. Проте останнє є малоприйнятним, оскільки такий спосіб погіршує фі­нансовий стан і авторитет установи.

Послідовно розглянемо типові спеціалізовані небанківські фі­нансово-кредитні установи.

Інвестиційні компанії — це різновид спеціалізованих фінан­сово-кредитних інститутів, які випускають і продають власні цінні папери дрібним індивідуальним інвесторам. Інвестиційні компанії працюють на фондовому ринку і купують цінні папери інших підприємств, банків і державних установ за гроші, які ці компанії акумулюють від продажу своїх цінних паперів, тобто вони — типові посередники. Інвестиційні компанії відрізняються від інвестиційних банків тим, що інвестиційні банки збирають гроші та вкладають їх у довгострокові проекти і потім контро­люють виконання проекту. Первинною у банків є політика роз­міщення коштів. А в інвестиційних компаній первинна — полі­тика нагромадження коштів.

Інвестиційна компанія — це торговець цінними паперами, ко­трий, крім здійснення інших видів діяльності, може залучати кош­ти для спільного інвестування через емісію цінних паперів та їх розміщення.

Інвестиційні компанії в Україні створюються у формі акціонер­ного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і здійснюють діяльність зі спільного інвестування. Для здійснення такої діяльності інвестиційна компанія засновує взаємний фонд, реєструє випуск інвестиційних сертифікатів, публікує інвести­ційну декларацію та інформацію про випуск інвестиційних сер­тифікатів.

Інвестиційна компанія отримує інвестиційні сертифікати у розмірі, що відповідає вартості майна (активів), переданого нею у взаємний фонд. Засновниками інвестиційної компанії не можуть бути юридичні особи, частка державного майна в статутному фон­ді яких перевищує 25 %.

У сучасних умовах існують інвестиційні компанії закритого та відкритого типу. Інвестиційні компанії закритого типу здійсню­ють емісію акцій одразу в певній кількості. Новий покупець може придбати їх тільки у попередніх власників за ринковою вартістю. Інвестиційні компанії відкритого типу, котрі називаються «взає­мні фонди», випускають свої акції поступово, певними порціями, в основному для нових покупців. Ці акції можуть продаватись і перепродаватись. Більш зручною організаційною формою є ком­панії відкритого типу, адже постійна емісія дає змогу їм весь час збільшувати свій грошовий капітал.

Лізингові компанії — працюють на умовах, аналогічних умо­вам роботи всіх парабанківських установ, тобто акумулюють кошти, розміщуючи власні акції. Потім лізингова компанія купує предмети довгострокового користування (споруди, машини, об­ладнання, транспортні засоби тощо). Ці предмети стають власніс­тю лізингової компанії і вона здає його в довгострокову (понад п'ять років) оренду.

Усі учасники лізингової операції мають свої вигоди:

Продавець має можливість продати дороге обладнання надійній спеціалізованій фінансовій установі й отримати його повну вартість.

Фірма-орендар дістає можливість користуватися дорогим об­ладнанням, не інвестуючи одразу всієї суми, не здійснюючи стра­хових платежів, майнових податків та не беручи відповідальності за його підтримку в робочому стані. Усі ці зобов'язання бере на себе лізингодавець. Лізингоотримувач бере на себе ризик випад­кової втрати майна чи його пошкодження, усі види цивільної від­повідальності, що можуть виникнути у зв'язку з використанням орендованого майна, страхування та технічне обслуговування об­ладнання.

Лізингова компанія стає власником обладнання і, передавши його в оренду, отримує у вигляді орендної плати вартість цього майна та комісійну винагороду за лізингову операцію, що вклю­чають покриття всіх обумовлених лізинговою угодою витрат.

Додатковий прибуток лізингова компанія може отримувати від реалізації такого обладнання за залишковою вартістю після закінчення строку лізингової угоди, який є не меншим, аніж пері­од повної амортизації: у випадку операційного лізингу — покуп­цеві; у випадку фінансового лізингу — лізингоотримувачу.

Факторингові компанії — організації, які купують дебіторсь­ку заборгованість клієнтів, пов'язаних з відвантаженням товару.

Типова схема роботи факторингової компанії включає таку послідовність операцій:

факторингова компанія укладає угоду на факторингове об­слуговування з постачальником продукції;

1)  факторингова компанія отримує від постачальника продукції Документи для оплати покупцем відвантаженої йому продукції;

2)  факторингова компанія надає постачальнику 50—70 % (У розвинутих країнах — 70—90 %) суми заборгованості покупця. Це є кредитом, за яким постачальнику нараховуються відсоткові зобов'язання;

3)  факторингова компанія стягує з покупця дебіторську забор­гованість перед постачальником;

4)  факторингова компанія повертає постачальнику продукції ЗО—50% несплаченої частини суми (10—30% у розвинутих країнах), залишаючи собі відсотки за користування кредитом і комісійні за свою діяльність для постачальника (5—10 % від ціни реалізації продукції). Така діяльність може включати інформа­ційне, страхове, бухгалтерське та юридичне обслуговування клі­єнта згідно з укладеною угодою.

Страхові компанії — фінансові установи, метою яких є від­шкодування збитків економічним суб'єктам унаслідок виникнення несприятливих умов для їх нормального функціонування. Кошти страхової компанії складаються із внесків юридичних або фізичних осіб, які хочуть застрахувати себе від можливих збитків і купують страхові поліси — цінні папери, в яких можуть зазначатися сума відшкодування можливих збитків, строк і умови їх погашення.

Розрізняють такі види страхових полісів:

валютований — поліс, у якому зазначено страхову суму;

невалютований — поліс, у якому зазначено тільки максималь­ну межу страхової суми;

генеральний — єдиний поліс на всі вантажі, відправлені стра­хувальником протягом певного часу;

груповий — єдиний поліс для певного колективу страхувальників;

договірний — поліс, що покриває ризики з моменту укладення угоди до моменту отримання платежу;

відкритий — поліс, не оплачений гербовим збором;

таксований — поліс, у якому зазначено вартість об'єкта стра­хування.

Страхові компанії акумулюють значні суми грошових коштів від реалізації страхових полісів, вартість яких включає страхову премію за страховий ризик, і не використовують їх безпосеред­ньо. Оскільки ці гроші можуть і повинні приносити прибуток, страхова компанія розміщує їх або аналогічно інвестиційній ком­панії, або купуючи ліквідні активи з низьким стабільним зрос­танням ринкової вартості. Характерним способом нагромадження капіталу страховими компаніями є нагромадження сум страхових премій від фізичних та юридичних осіб.

Специфіка нагромадження капіталу у страхових компаніях зво­диться до розрахунку страхових премій. Вони суттєво відрізняються для страхування життя та страхування майна. Формування нагро­маджень страхових компаній залежить від розширення сегментів страхового ринку, впровадження нових видів страхування.

Результатом фінансової діяльності страхових компаній є при­буток і резерви страхових внесків, що утворюються як різниця між страховою премією та виплатою страхового відшкодування плюс витрати на ведення операцій.

Діяльність страхових компаній на території України регламен­тує Закон України «Про страхування». Він визначає страхування як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інте­ресів фізичних та юридичних осіб у разі настання страхового випад­ку за рахунок створеного страхового фонду. Головними суб'єк­тами на страховому ринку виступають страхові компанії або стра­ховики та страхувальники. Страховиками виступають юридичні особи — резиденти, створені у формі акціонерних, командитних, повних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Страхувальники — юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали зі страховиками договори страхування або є страхуваль­никами відповідно до законодавства України.

На території України існує обов'язкове та добровільне страху­вання. Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страховиком та страхувальником. Обов'язкове страхування проводиться на основі нормативних актів України.

На території України можуть укладатися такі види страхових угод, як страхування майна фізичних та юридичних осіб, страху­вання фінансових і кредитних ризиків, транспортне страхування, страхування від нещасних випадків, ритуальне страхування, стра­хування відповідальності, перестрахування.

Фінансові компанії — організації, які створені для кредиту­вання споживчих витрат та комерційного кредитування. Ресур­сами фінансових компаній є:

•  кредити комерційних банків;

•  власні короткострокові цінні папери, розміщені на ринку. Фінансові компанії є типовими посередниками: вони можуть

акумулювати грошові кошти населення, продаючи йому малори-зикові короткострокові цінні папери. Отримані гроші фінансова компанія надає у кредит іншим суб'єктам. Вона функціонує за ра­хунок різниці у відсотках між вартістю залучених і виданих коштів.

Пенсійні фонди — державні та приватні організації, створені Для забезпечення населення грошовими коштами на період після виходу на пенсію. Ресурси пенсійних фондів складаються з пері­одичних внесків юридичних і фізичних осіб, здійснюваних про­тягом тривалого часу, що припадає на працездатний вік. Пенсій­ний фонд розміщує отримані кошти у малоприбуткових та низькоризикових цінних паперах. З одного боку, активи пенсій ного фонду повинні бути високоліквідними та надійними для можливості їх негайної трансформації в готівку, а з іншого — да­вати фонду прибуток на рівні загальноринкового, оскільки в про­тивному разі співпраця з ним економічних суб'єктів та приватних осіб не буде вигідною.

Створення недержавних пенсійних фондів — нове явище в кредитній системі багатьох країн. їхня діяльність забезпечує нор­мальне функціонування нагромаджувальної пенсійної системи країни. Організаційна структура пенсійного фонду відрізняється від структури інших кредитно-фінансових установ тим, що не передбачає акціонерної, кооперативної чи мішаної форм власнос­ті. Як правило, пенсійні фонди створюються у приватних корпо­раціях, які фактично та юридично є їхніми власниками та розпо­рядниками. Пенсійний фонд може передаватися в управління трастових відділів комерційних банків або страхових компаній. Такий пенсійний фонд називається незастраховангш.