Українське та світова культура (стр. 2 )

Не менш важливим моментом у самоствердженні і подальшому розвитку Української держави є проблема мови, зокрема державної. Як правдиво, публіцистично і талановито пишуть брати Капранови, «слово «мова» зриває запобіжники, і люди стають неадекватними» [2].

Коли йде дискусія на теми енергетики, фінансів, охорони довкілля — лунають цифри, факти, аргументи. Розмова про мову — суцільні емоції. Інколи це нагадує шаманські камлання. Булгаков! А ті їм — Шевченко! Гоголь! А у відповідь знову — Гоголь! І хором — не дозволимо забути мову батьків!

Що цікаво, така ситуація спостерігається не тільки у пострадянських країнах із їхнім знервованим населенням. Спокійний і цивілізований Квебек через мову мало не від'єднався від не менш цивілізованої Канади; шведи ні сіло, ні впало запровадили державну мову, якої зроду не мали; ірландці замінили дорожні написи на ірландські; німці на книжковій виставці у Франкфурті несподівано відмовляються розуміти англійську; португальці погрожують накладати вето на всі закони Євросоюзу, не перекладені португальською; а французи закручують гайки навіть в Інтернеті. І в усіх аргументація головним чином емоційна — починаючи з національної гордості — аж до культурної катастрофи.

Як стверджують науковці, мова — головне, що відрізняє людину від тварини. Спробуймо разом розібратися у складному й дуже емоційному мовному питанні.

На думку братів Капранових, у спілкуванні між двома людьми жодного мовного питання не існує. Порозумітися можна навіть за рецептом відомої коломийки — він усе, що йому треба, на мигах покаже. Держава — ось головна причина будь-яких мовних питань. Коли вживають слово «питання», завжди мають на увазі державну мову. Отже, нам варто лише визначитися з державною мовою — і справу зроблено.

А далі, провівши аналіз, що таке державна мова і навіщо вона потрібна державі, автори визначили п'ять головних функцій мови багатонаціональної держави, якою і є Україна:

1. Мова державного управління обслуговує весь комплекс державного управління (органи державного управління, армія, суди, прокуратура, охорона здоров'я, енергетика, пожежна справа, податківці тощо).

2. Мова міжнаціонального спілкування обслуговує потреби комунікаційного каналу для усіх своїх громадян.

3. Мова інформаційного еквіваленту забезпечує подання всієї інформації, яка циркулює в державі, однією, зрозумілою державі, мовою.

4. Мова інформаційного кордону забезпечує права на іноземні переклади.

5. Мова національного об'єднання забезпечує сплав культур усіх народів держави у базову культуру і є її носієм.

На основі моделювання реальних ситуацій автори дійшли висновку, що дві державні мови у багатонаціональній державі призводять до знищення мов нацменшин.

А якщо дозволити вивчати у школі одну з двох державних мов на вибір і плюс рідну, то в такому разі державні мови перестануть бути мовами міжнаціонального спілкування. Принаймні одна з них.

Тут і до територіального розпаду недалеко. І сам по собі напрошується висновок — у нації має бути одна державна мова. І це повинна бути мова титульної нації — українська.

Цікаві замальовки братів Капранових про мовну ситуацію у Фінляндії, Бельгії та Індії.

Кілька років тому доля занесла нас до країни Суомі. Запросив друг естонець, який живе у Таллінні, а працює на шведів і тому чудово володіє шведською — другою державною мовою у Фінляндії. Естонець обіцяв бути тлумачем і показати нам сувору красу фінських фіордів. Приїздимо до Ґельсінкі — все чудово! Усі назви вулиць двома мовами. Правда, для іноземців не дуже зручно, бо не залишилось місця для англійської. Але що нам іноземці! На телебаченні — шведські субтитри, а коли фільм англійською — то фінські та шведські разом. Важко побачити, що відбувається на екрані — зате все за законом. Від такої картини всезагальної справедливості ми зголодніли й зайшли до піцерії. Наш гід звертається до офіціанта державною шведською мовою і виявляється, що той її не знає. Другий — теж, менеджер — ані чичирк. Люди на вулицях — катастрофа! Фіни не знають державної шведської мови! Ніхто не знає. Тільки в передмісті ми знайшли дідуся, який вчився у школі ще за часів шведського ідеологічного панування і щось пам'ятав. Шведську розуміють хіба що у селах на кордоні. А так — частіше англійську.

Отже, закон, написаний на папері, може залишитися фікцією, якщо не відповідає законам природи, які кажуть, що коли людині треба знати три мови (у фінському випадку — це дві державні плюс англійська, якою розмовляють менше громадян), слабша мова, якою розмовляють менші громади, дефакто помирає.

У Бельгії ми не були. Зате були на міжнародних книжкових виставках, де Фландрія завжди має окремий стенд. Тому що послуговується фламандською мовою. Отже, німці мають спільний стенд, американці — кілька спільних, а бельгійці — французький та фламандський. Причому слід визнати, що фламандський стенд значно кращий. Бо французька Бельгія не витримує конкуренції з французькою Францією у видавничій галузі. Сьогодні існує два інформаційні простори Бельгії, і в умовах, коли територіальні кордони зникли, з'являється реальна загроза існуванню держави. Сильніша Франція поглине франкобельгійський інформаційний простір. Не треба бути ворожкою... Дві державні мови, одна з яких (чи навіть дві) є мовами потужних сусідів, — це загроза сепаратизму, як мінімум, і знищення держави — як максимум.

Ну, а Індія, наприклад? Вона так схожа на нас. Колоніальне минуле. Багато націй. І дві державні мови. Індія — цікавий приклад. Хоч б тому, що там не живе істотна кількість носіїв державної англійської мови. Ця мова однаково чужа всім націям і слугує тільки для зв'язків міжнародних, зокрема з колишньою метрополією. Довелося нам спілкуватися в Києві з однією індійською поеткою. Вона бідкалася, що її рідний народ (один із невеличких в Індії) має постійні проблеми з національною культурою та літературою — адже їх так мало, лише 70 мільйонів (!). Чи може мати власну літературу нація, яка налічує всього 70 мільйонів?!

Дуже часто, особливо в періоди виборчих кампаній, певні політичні сили піднімають на щит питання другої державної мови, або так званої «офіційної». Але офіційна мова повинна мати певні функції. Якщо одну з п'яти, виписаних раніше, тоді ця мова — державна. Таким чином, так звана офіційна є друга державна мова і всілякі спекуляції навколо цієї проблеми замішані на лицемірстві та брехні. Отже, якщо хочемо миру і злагоди у нашій багатонаціональній країні, якщо хочемо, щоб держава була сильною, а культура багатою, якщо хочемо зберегти незалежність і суверенітет не тільки на землі, а й в інформаційному просторі, нам не обійтися без єдиної державної мови як важливого державного інструмента і гаранта дотримання прав громадян на інформацію. Існування решти мов нацменшин може регулюватися хартією, іншими законами, але за однієї умови — вони повинні бути однакові для всіх сущих в Україні національностей, без вирізнення «старшого брата».

Якщо ми раз і назавжди домовимося, що існує одна державна мова, а решті гарантуються реальні (а не декларативні) можливості розвитку, — далі буде легше припинити спекуляції на цю тему, які виникають там, де бракує системи належного правового забезпечення, і взятися за збереження мов, за які ми, українці, несемо відповідальність перед світом. Мов, які не мають своєї держави і, крім України, їх нікому прихистити. А саме — кримськотатарської, гагаузької та ідишу. Бо тут уже справді є над чим поламати голову. Доля держави і мови, їх стан в українських реаліях сьогодні разом із економікою є одним із найбільш подразливих факторів, що визначають стабільність у державі і спокій у суспільстві. Про це красномовно свідчать події середини весни і початку літа 2007 року. Всі ми є свідками того, що наша держава знаходиться сьогодні у глибокій політичній кризі.

Але ми також впевнені, що її можна подолати цивілізованими методами — мирним шляхом. І ми повинні зробити все, аби багатотисячний колектив Університету «Україна» поводив себе саме так і в рамках цієї стратегії.

Ми закликаємо усе українське суспільство, усіх народних депутатів, урядовців, силові структури, державних службовців пройнятися високою громадянською свідомістю у своїх діях, заявах тощо. Мабуть, буде несправедливим думати, що тільки те, що ти робиш і говориш, і є істиною в останній інстанції.

Ми закликаємо усіх без винятку народних обранців відкинути емоції і пам'ятати, що, якщо хочете представляти народ, то мусите говорити тільки про його концентровані інтереси, а не давати волю своїм особистим амбіціям і видавати це за голос народу.

Справа в тому, що у багатьох випадках бухання в широченні грошові груди величезними державницькими кулаками окремими представниками так званої еліти, їх звернення до народу і заяви від імені народу є наскрізь фальшивими, бо вони вже давно втратили зв'язок із простим людом, забули запах гною і стружки дерева, не вміють тримати лопату або молот, живуть своїм ситим життям і роблять усе для того, аби їх товсті дупи не відтягнули від суспільного корита. Їх клятви в любові до українського народу брехливі, а обійми — задушливі.

Усі спроби політичних користолюбців і авантюристів залякати народ розвалом держави, братовбивчою різнею приречені на провал, бо, хоч і ятрить ще рана перекусу хижаками України на Східну і Західну, українці заплатили мільйонами життів і морем своєї крові за те, аби мати свою незалежну державу. Ніякої Югославії в Україні не буде.

Принагідно нагадати, що перед істинним носієм влади — українським народом — всі політичні повії змушені будуть відповідати за свої неправедні дії.

В українському суспільстві розлито багато горючого матеріалу, тож давайте разом зробимо все, аби не знайшлося українського Герострата, який підпалить нашу державу. Хочу звернути особливу увагу на тональність і коректність прийомів у дискусіях.

Під час останнього політичного міжсобойчика — кризи вожді різних калібрів, депутати, лідери партій і просто крикуни, міністри та інша голослива верхівка стільки наговорили всякої всячини, що голова йде обертом. Особливо захищали конституцію, буцімто вона й насправді діє буква в букву: освіта і медицина в нас безоплатна, право на працю всім забезпечено без винятку та ще й із найпристойнішою заробітною платнею, і перед законом всі рівні, як зуби в пилці. І народ наш не якась там отара баранів, а думаючий, одним словом суверен. Тому й сиплються до нього звернення з усіх боків. Одні закликають готуватися і бігти на вибори, інші, навпаки, послати пана Президента далеко, далеко з його указами... І жодному з них у голову не приходить, що простий люд живе своїм, відмінним від їхнього, життям, для дуже багатьох українців наповненим тяжкими турботами про хліб насущний. А проблема в тому, що як тільки захитались крісла під народними депутатами через указ Президента про розпуск парламенту, то вони відчули для себе небезпеку і почали на всі голоси кричати: розкол, розвал, крах, колапс. І все від імені народу, і для блага народу...