Українське та світова культура (стр. 1 )

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ “Україна”

П. М. ТАЛАНЧУК

УКРАЇНСЬКЕ ТА СВІТОВА КУЛЬТУРА

(Матеріали до вступної лекції для роздумів студентству)

© Університет "Україна", 2007

Розмірковуючи над матеріалами до цієї лекції, мені менш за все хотілося б представити український народ як нещасний етнополітичний шмат загальносвітової спільноти, який, маючи більш ніж тисячолітню славну історію, вкотре розпочинає справу формування власної держави, до цього часу залишаючись майже невідомим широкому світовому загалу (terra incognito). І якби не Чорнобиль, брати Клички і Руслана Лижичко, то про нас знали б ще менше. А коли починаєш зшивати шматки інформаційної ковдри щодо українського люду та його внеску до світової культури в широкому контексті, то стає моторошно від усвідомлення того, скільки у нас вкрадено, з'яничарено, очужено, привласнено, відчужено. Іноді важко позбутися відчуття того, що українці, як обдарований люд, щедро розкидали по світах своїх геніїв і свої таланти, аби інші народи не вважали себе обділеними божою ласкою.

Але треба бути справедливим, бо і до нас, на цю райську українську землю, також заходили інородці і тут творили науку, мистецтво, медицину, техніку тощо.

Справа не в тім, скількох представників України ощасливили своєю працею інші народи чи скільки представники інших народів збагатили своїм доробком українців. Справа в іншому. Все, що тут в Україні народилося доброго, розумного, геніального, чому сприяв український етнос, його земля і традиції й авторами якого були українці й неукраїнці, освячувалося або як російське, або як польське, або ще чиєсь, але тільки не українське.

І тому, шановний юний друже, моя мета — не намалювати цілісну картину висмоктування інтелекту з України (це дуже важко або й неможливо зробити одній людині). Моя мета — простіша. Я хочу розбудити твій інтерес до самостійного пошуку необхідної інформації, що розкриє перед тобою невідомі й маловідомі сторінки історії України. Моя мета — надихнути тебе для серйозних і систематичних «зустрічей із історією вітчизни, її звитяжцями, героями і негероями — дітьми України, радістю, журбою та печаллю». І якщо в результаті цього пошуку в тебе сформуються непідробні цікавість та інтерес, ти переживеш високі душевні почуття і зможеш усвідомити, хто ти, чого хочеш і до чого прагнеш. Це додасть тобі наснаги до свідомих і самовідданих практичних справ, підкаже можливості коригувати власну діяльність й поведінку в інтересах незалежної, потужної Української держави.

Адже добре відомо, що природним покликанням людини є не тільки боротьба за власне щастя. Повноту і гармонію життя можна відчути, лише усвідомивши себе кровною часткою народу, подолавши почуття егоїзму.

Розпочинаючи цю нелегку роботу пошуку маловідомого для тебе в історії твоєї батьківщини, ти відразу зіткнешся з неабиякими труднощами методологічного характеру: власне, а що це за Україна, коли вона постала як держава, який її внесок у світову культуру, чи знає про це міжнародна спільнота і як вона оцінює цей внесок тощо. Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати.

Я спробую навести думки окремих вчених, педагогів, письменників, журналістів тощо, які вкупі визначать хоч якісь реперні опори для формування цілісного уявлення про те, хто ми є, що ми можемо і чого ми домагаємося.

Почнемо з руди. «Київська Русь — перша українська держава», — стверджує Леонід Залізняк [1]. Ось деякі його думки.

Українська історіографія традиційно вважала княжий Київ українським («Історія Русів» тощо). Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), що залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VIII-IX століть. Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ-Х століттях. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли 843 року внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку й німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в IX столітті. Рівночасно виникло Празьке князівство чехів. А в X столітті починається державна історія поляків і мадярів. Тоді ж таки середньовічна держава утворилася на українських етнічних землях.

Заперечуючи можливість безпосереднього зростання козацької України на спадщині Південної Русі, нерідко посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито сталася після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на відмінність між культурою і мовою двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю і ко­зацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла нібито два окремі народи?

Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України виросла з культури Південної Русі.

За даними археології, форма й орнаментація глиняного посуду відбивають етнічну своєрідність первісних народів. Тобто в давнину кожен етнос виготовляв лише йому властивий посуд. Кожна сім'я ліпила горщики для власних потреб і дуже сталі етнічні традиції виготовлення їх передавалися з покоління в покоління. Інакше кажучи, археологи простежили безперервний розвиток виробництва традиційного українського посуду на Середній Наддніпрянщині, Волині, Галичині, Верхній Наддністрянщині протягом останніх півтори тисячі років. Те саме можна сказати і про традиційні житлові будівлі України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо на місцевому київському ґрунті й виросло з ранньо-слов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною вчені виявили безперервну житлобудівну традицію від V століття н. є. до XX століття.

Муроване церковне й світське будівництво в козацькій Україні було репрезентоване унікальним архітектурним явищем, що дістало назву українського бароко. Своєрідність його полягає в органічному поєднанні європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка формувалася на Середній Наддніпрянщині з X століття.

Козацтво — один із найвизначальніших чинників, що остаточно вплинув на формування українського народу. Власне козаки побудували другу Українську державу — Гетьманщину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою з Січі на всю Україну. Недарма в XVII— XVIII століттях її називали країною козацтва, а українців — козацькою нацією.

Істотною ознакою всякого етносу є мова. Якою ж мовою говорили русичі у стародавньому Києві?

Розпад єдиної праслов'янської мови відбувся майже півтори тисячі років тому. За археологічними даними саме в той час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною по Дунаю в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов. Із IX століття простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі XI століття наявність багатьох визначальних для української мови особливостей. Серед них найвиразніші — це дієслова на ти (жити, нести тощо), на мо (маємо, віруємо, даємо тощо), кличний відмінок іменника — (брате, дружино, Петре тощо), м'яке «г», злиття «ы» та «і» в середнє «и», і особливо вживання голосної «і» на місці давнього «є», де білоруси й росіяни вживають «є». Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на основі південнослов'янських говірок уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської і білоруської — на основі північнослов'янських говірок дреговичів, радимичів, кривичів.

Як відомо, русичі писали запозиченою у Візантії староболгарською або церковнослов'янською мовою, що дуже відрізнялася від їхньої рідної мови, вживаної лише в усному спілкуванні. А проте уважне дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ-ХІІІ століть, розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило і в цих текстах чималий прошарок української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших.

Козацтво — провідний стан гетьманської держави — розумілося українською спільнотою як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. «Се ж бо те плем'я славного народу Руського, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Се ж їх предки разом із Володимиром хрестилися», — писало київське духовенство про козаків на початку XVII століття.

Українці належать до народів із визначеним антропологічним типом. Цей український тип окреслили видатний український антрополог Ф. Вовк та його учні. Для більшості українців характерні досить високий зріст, довгі ноги, смаглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості будови тіла спостерігаються у 6080 відсотків сучасної сільської людності України. На периферії українських етнічних теренів трапляються домішки інших антропологічних типів.

Прибічники тези про більш пізній час формування українського етносу часто аргументують свою позицію тим, що сам етнонім «українці» поширився лише за часів пізнього середньовіччя. Однак, зміна народом своєї самоназви не є чимось екстраординарним у європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни — волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму «московити» лише за Петра І на початку XVIII століття, і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто те, що людність Південної Русі ХХШ століть називалася не українцями, а русами, аж ніяк не заперечує того факту, що в етнічному розумінні вони були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу.

Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це свідчать численні руські й іноземні писемні джерела, безліч даних археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук.