Українське та світова культура (стр. 7 )

Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М. Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба з М. Максимовичем, професором земляком, етнографом, фольклористом, істориком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!», — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої... Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.).

З другої половини 30х років подальший розквіт таланту М. Гоголя пов'язаний із його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 p.). Невдовзі після прем'єри п'єси М. Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з'являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць із листування з друзями» (1847 p.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго до смерті спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова у 1852 році.

Антон Павлович Чехов (1860-1904) — видатний прозаїк, драматург. Батько письменника Павло Чех жив у селі Вовча Балка на Харківщині. Матір'ю була Єфросинія Шемко. Бабуся письменника, в якої він часто гостював, розмовляла українською мовою. Звідси у творах А. Чехова так багато українізмів.

«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», — писав А. Чехов Агатангелу Кримському. Україна постала в оповіданнях письменника «Степ», «Щастя», «Печеніг», «У рідному кутку», «На шляху». Знаменита акторка Марія Заньковецька стала прототипом головного образу Ніни Зарєчної у п'єсі «Чайка». У планах письменника було поселитися в Україні. Антон Чехов: «У моїх жилах тече українська кров».

Володимир Галактіонович Короленко (1853-1921) — видатний російський письменник, публіцист і громадський діяч, за походженням — українець. Народився у м. Житомирі в сім'ї повітового судді. На Житомирщині минули його дитячі та юнацькі роки. Разом із мудрістю народних пісень, казок свідомість хлопчика вбирала в себе і суворі враження довколишньої дійсності, її багатобарвність.

Упродовж 1896-1900 pp. родина Короленків жила у Петербурзі. Володимир Галактіонович працював редактором журналу «Русское богатство». Саме він і Л. Толстой привернули увагу громадськості до голодомору 1891-1892 pp. (цикл нарисів «У голодний рік»). Володимир Галактіонович виступив на захист цілого народу (вотяків) від огульного і наклепницького звинувачення у вбивстві людини (під час ритуалу), опублікувавши серію статей під рубрикою «Мултанська справа». Його викривальна промова у суді приголомшила всіх. Після чотирьох років бюрократичної тяганини несправедливий вирок було скасовано.

Значне місце у творчості В. Короленка займає повість «Без язика» (1895), написана під враженням поїздки до Америки. У ній оповідається про гіркі поневіряння українського селянина Матвія Лозинського, який у пошуках кращої долі потрапляє на чужину, але не знаходить щастя і там.

Усі герої творів В. Короленка заслуговують на краще життя. І в прийдешність його письменник свято вірив й попри всілякі труднощі закликав боротися за нього.

Де б не жив Володимир Галактіонович, його завжди тягнуло до рідного краю. Він любив Україну за дивовижну красу її природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі. Володимир Галактіонович палко захищав від переслідувань царських властей українську культуру і мову, всіляко підтримував прогресивних українських письменників. Міцні узи дружби зв'язували його з П. Мирним, М. Коцюбинським, П. Грабовським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях «Ліс шумить», «Без язика», повісті «Сліпий музикант» тощо.

Обкраденою, пригнобленою і безправною, але нескореною — такою побачив він Україну, коли повернувся в неї 1900 р. Понад 20 років письменник жив у Полтаві. Як принциповий прибічник українських селян, він брав участь в організації їх захисту під час судових процесів на Харківщині і Полтавщині, влаштованих у зв'язку з так званими «аграрними заворушеннями» в Україні.

Не послабив В. Короленко своєї літературної й громадської діяльності і в роки реакції. У 1910 р. була опублікована його стаття «Побутове явище», яку негайно заборонила влада. Л. Толстой, зокрема, писав: «Її треба передрукувати і розповсюджувати в мільйонах примірників. Ніякі думські промови, трактати, ніякі драми роками не зроблять однієї тисячної того благородного впливу, який зробила ця стаття». Матеріалом для неї послугували реальні факти страт, розстрілів і поліцейських знущань після поразки Першої російської революції.

В. Короленко висловлювався проти будь-якого терору як білого, так і червоного: «Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив», — писав він у 1919 р. «І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може іти поряд із людяністю та великодушністю до переможеного... Історія нас розсудить...».

Сучасники нарекли «совістю Росії». І зерна доброти й людяності, які він щедро висівав на широку народну ниву, дали буйні сходи, а вогники благородної душі письменника й понині кличуть вперед, шляхом вселюдського поступу.

Шанується пам'ять видатного художника слова в Україні. Ім'я присвоєно Полтавському педагогічному інституту, Харківській державній науковій бібліотеці, Чернігівській обласній бібліотеці. У 1928 р. у Полтаві, 1973 р. у Житомирі відкрито музеї . Починаючи з 1990 p., Спілка письменників України встановила літературну премію ім. за кращий твір, написаний російськомовними літераторами України.

Письменник Іван Бунін (1870-1953) — лауреат Нобелівської премії 1933 року. Рід Буніних (Бунікевських) переселився в Росію (тоді ще Московію) у XV ст. з України. Сам письменник дослідив, що його рід походить з Волині. В Україну письменник потрапив у юнацькі роки. Подовгу жив у Харкові, Полтаві, Одесі, «жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його», — зазначав письменник. У його творах «На край світу», «Лірник Родіон», «На чайці», а особливо в «Житті Арсеньєва» Україна постає як місце на землі, де письменник знайшов гармонію між вічністю і красою. «Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике поле, не можу без хвилювання бачити очеретяні дахи, стрижені селянські голови, жінок у жовтих та червоних чоботях, плетених кошиків, у яких вони носять на коромислах вишні та сливи...». «Чайка скиглить літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім...». Цей Шевченко — цілком геніальний поет». Дружина письменника В. Муромцева-Буніна згадувала, як Бунін признався, що «ні одна могила великих людей його так не хвилювала, як могила Шевченка». Три країни: Росію, Україну і Францію з'єднав у своєму великому серці видатний прозаїк Іван Бунін.

Великий радянський поет, «трибун революції» Володимир Маяковський теж мав українське коріння. У 1926 році він написав вірш «Долг Украине». І оскільки цей вірш маловідомий широкому загалу, наводимо текст мовою оригіналу повністю.

ДОЛГ УКРАИНЕ

Знаєте ли вы украинскую ночь?

Нет, вы не знаете украинской ночи!

Здесь небо от дыма становится черно,

и герб звездой пятиконечной вточен.

Где горилкой, удалью и кровью

Запорожская бурлила Сечь,

проводов уздой смирив Днепровье

Днепр заставят на турбины течь.

И Днипро по проволокам-усам

электричеством течёт по корпусам.

Небось, рафинада и Гоголю надо!

Мы знаем, курит ли, пьёт ли Чаплин;

мы знаем Италии безрукие руины;

мы знаем, как Дугласа галстук краплен...

А что мы знаем о лице Украины?

Знаний груз у русского тощ —

тем, кто рядом, почёта мало.

Знают - вот украинский борщ,

Знают - вот украинское сало.

И с культуры поснимали пенку:

кроме двух прославленных Тарасов —

Бульбы и известного Шевченка,

ничего не выжмешь, сколько ни старайся.

А если прижмут — зардеется розой

и выдвинет аргумент новый:

возьмёт и расскажет пару курьёзов —

анекдотов украинской мовы.

Говорю себе: товарищ москаль,

на Украину шуток не скаль.

Разучите эту мову на знамёнах лексиконах алых, —

эта мова величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав...».

Разве может быть затрёпанней да тише

слова поистасканного «Слышишь»?!

Я немало слов придумал вам,

взвешивая их, одно хочу лишь, —

чтобы стали всех моих стихов слова

полновесными, как слово «чуєш».

Трудно людей в одно истолочь,

собой кичись не очень.

Знаем ли мы украинскую ночь?

Нет, мы не знаем украинской ночи.

Важко визначити, чого у цьому творі більше — гіркоти від втраченої слави предків, гордості за індустріальні звершення в Україні чи пророцтва «чуєш, сурми заграли, час розплати настав...»?!

Я думаю, прийшов час припинити суперечки щодо видатних людей, які за походженням є від одного етносу або народжені однією землею, а живуть і творять серед іншого етносу і вже на другій землі та ще й іншою мовою, кого і чого у них більше, чия кров сильніша, або чий батько старший. У системі координат загальнолюдських цінностей найбільш раціональним представляється такий алгоритм компромісу — той народ, який прийняв до себе особистість, дякує тому і тій землі, що його народили, а не заковтує інородця, пережовує його і видає після цього як своє національне надбання. А народ, який подарував іншому народу, а відтак і світові, свого генія, повинен про це пам'ятати і використовувати для подальшого розвитку інтелектуальної потуги свого народу.