Українське та світова культура (стр. 3 )

Якщо в результаті всього сказаного ви хоч трішки переконалися в тому, що ми є давній народ, що у нас є державотворчі традиції, а мова наша — співуча і самоздатна обслуговувати всі сфери людського життя й діяльності, то давайте подивимося тепер на ті здобутки етнічних і неетнічних українців, які ми втратили в силу тих чи інших причин. Але про які ми повинні знати, аби вони надихнули нас на нові звершення тепер уже для своєї держави і свого народу.

Почнемо з Нобелівських лауреатів [3]. На жаль, Україна формально не має своїх Нобелівських лауреатів.

Сто один рік тому відсотки, що наросли на капіталі розкиданих по Європі динамітних заводів, у Швеції стали щорічно ділити на 5 рівних частин і присуджувати у вигляді премій. Таким був заповіт власника тих заводів, шведського інженера-хіміка й успішного промисловця Альфреда Бернгарда Нобеля. Вшановувалися найвидатніші відкриття в науці — у фізиці, хімії, фізіології або медицині, а також літературні досягнення і благородна діяльність на ниві збереження миру. А 1968 року державний банк Швеції на честь свого 300-ліття долучив ще й премію в галузі економічних наук. За 100 років престиж цих нагород зріс настільки, що їх вважають найвищою відзнакою за інтелектуальну творчість.

Так, Україна не має своїх Нобелівських лауреатів. А проте це аж ніяк не означає, що український геній обділений увагою Королівської шведської академії. Тут у наших знаннях про самих себе наявна німотна прогалина. У сузір'ї тріумфаторів Нобеля протягом історії премії засяяло немало зірок — із тих, хто народився під українським небом, засвоював під ним науки або ж тривалий час плідно працював і цим наблизив свою зоряну годину.

А світлими головами Україна славилася з давніх-давен. Київського князя Ярослава недарма прозвуть Мудрим. Розвиваючи спадок великого батька, рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Русі, він заснував у святій Софії найпершу нашу бібліотеку, існуючі на той час закони звів у єдину «Руську правду» — перший на Русі правовий кодекс, збудував собори, школи. Розпочату ним справу освіти продовжать друкарі Львівського братства і Києво-Печерської лаври, вдосконалять Острозька греко-слов'яно-латинська колегія з її «сімома вільними науками» та Києво-Могилянська академія, що стане першим вищим навчальним закладом усієї Східної Європи. Та історичної ваги праця дала такі далекосяжні плоди, що й шість століть потому чужоземний мандрівник — то був Павло Алепський із Сирії — дивувався: «По всій козацькій землі всі вони, за малим винятком, навіть їхні жінки та дочки, вміють читати».

Проте маховик історії з різних причин розкидав по всьому світові далеко не гірших вихідців із нашої землі. А втім, і тепер розкидає, так само сплачує й нова доба данину нашій недолугості світлими головами.

Пов'язані з Україною факти з Нобелівської хроніки, за якою можна вивчати вершинні злети людської думки за останнє століття, такі маловідомі, що на них, либонь, варто спинитися.

Ілля Ілліч Мечніков (1845-1916) народився на Слобожанщині, поблизу Куп'янська, де Петро І пожалував маєтки його дворянським предкам, здобув освіту в Харківському університеті, багато років був професором в Одесі, в Новоросійському університеті, який носить тепер його ім'я. Понад чотири десятиліття життя, перш ніж прийняти запрошення Луї Пастера і переїхати до Парижа, Нобелівський лауреат 1908 року Ілля Мечников тісно пов'язував свою долю з Україною.

Ще в Одесі він відкриє свою теорію фагоцитозу, за яку й присудять Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини. Найбільший після Дарвіна дослідник, — так його називали ще за життя, в уславленому Пастерівському інституті створить лабораторію. Там і продовжить дослідження, які зроблять Мечнікова одним із батьків ембріології, порівняльної патології, імунології та мікробіології. «Він вірить у науку, як у Святе Письмо», — такі високі слова про нашого земляка залишив Лев Толстой.

Зельман Абрахам Ваксман (1888-1973) набув того самого, що й у Мечникова, фаху — вченого-мікробіолога. Тут він винайде гіркий на смак, білий гігроскопічний порошок, здатний боротися з однією із найстрашніших недуг людства. А 1952 року Королівська шведська академія присудить авторові препарату Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини за відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу.

Його мати в Прилуках володіла крамницею, а батько на орендованих біля містечка землях грамотно, з науковим підходом, господарював. Від батька допитливий синок прилуцьких Ваксманів, названий за ім'ям мудрого царя Соломоном, успадкує потяг до системного спостереження за ґрунтами. Це визначить майбутнє. Але задля цього спершу доведеться переінакшити родове ім'я на американський кшталт — Зельман Абрахам. Та й добряче попорпатися в землі на фермі у сестер, у штаті Нью Джерсі, розгадуючи водночас мікробіологію ґрунтів. Ще в Одесі перед юнаком постав життєвий вибір: або спробувати після гімназії потрапити до тамтешнього Новоросійського університету, або... Перше, за існуючої для євреїв квотою, видавалося вельми сумнівним. А сестри он кличуть із-за океану: продовжуй освіту в Америці, тут квот немає. 1911 року, 22-х літ від народження, він опиниться у Філадельфії.

Батько Семена Кузнеця (1901-1985) у США змінив своє прізвище на більш звичне для американського вуха — Сміт. А майбутній Нобелівський лауреат з економіки 1971 року, як був удома, в Харкові, так і залишився Кузнецем (1901-1985). Лише віддасть данину орфографії: із Семена стане Саймоном. Батько емігрував до Америки ще до Першої світової війни, мав намір облаштуватися там, а тоді викликати сім'ю. Але подальші події у світі багато що пустили шкереберть, і чекати синів доведеться аж 15 років. Тим часом Саймон (тоді ще Семен) Кузнець на батьківщині у Харкові закінчить реальне училище, встигне постудіювати два роки економічні дисципліни в місцевому університеті. На матеріалах міської статистики опублікує уже в радянському Харкові найпершу наукову статтю. Ступінь магістра економіки він здобуде в Колумбійському університеті. А Нобелівська відзнака підіб'є золотий підсумок під його багаторічними масштабними дослідженнями щодо примноження національного доходу, економічних «циклів Кузнеця» та сучасного економічного зростання. Й — прославить Америку, а не, на жаль, його вітчизну.

Роальд Гофман, найбільший нині в Америці спеціаліст із органічної та квантової хімії. «Україна — обітована земля мого серця», — так в одному з листів освідчується він їй у любові.

Власне, справжнє його прізвище інше. Коли в галицькому містечку Золочів він народився 1937 року в молодій родині випускника Львівської політехніки та місцевої вчительки, вони були Сафранами. Дитиною пройшов із батьками через нацистські концтабори. «У січні 1943 р. мамі зі мною вдалося вирватися з цього пекла, і нас прихистив і замаскував у своєму будинку один український вчитель, добра і правдива людина». Втікачів до закінчення окупації вчитель переховував на горищах — то в себе вдома, то в сільській школі. А батько загинув — при спробі організувати масову втечу з табору. У Польщі мати зустріла іншого чоловіка, такого ж самого біженця Пауля Гофмана. Він усиновив напівсироту, і під цим прізвищем уродженець Золочева, професор Корнельського університету у США Роальд Гофман 1981 р. увінчаний Нобелівськими лаврами в царині хімії.

У тій страшній війні, на якій хлопчик із Золочева дивом порятувався для світової науки, фізик Георгій Шарпак (1924 р. н.) відклав до кращих часів свої лабораторні експерименти і став до зброї у французькому русі Опору. І невтямки було його бойовим побратимам, що прізвище те екзотичною для них українською мовою означає «обідранець», «торботряс», «халамидник». Хоч у далекій Україні Шарпаки аж ніяк не були голодранцями, у Дубровиці під Сарнами родина мала двоповерховий цегляний будинок, який лише нещодавно знесли, а на березі річки Горинь ще й досі вивищується міцна будівля школи, де Георгій розпочав колись свій шлях до верховин знань.

Батько тримав на Рівненщині виробництво цегли і торгівлю нею, а в еміграції у Франції став комерсантом середньої, як то кажуть, руки. А ось син Георгій (або, на французький манір, Жорж) став одним із найталановитіших фізиків-експериментаторів сучасності. Нобелівська премія 1992 року вінчатиме внесок парижанина в теорію фізики, зокрема ядерної, та доробок невтомного винахідника багатожильних, іскрових, пропорційних та інших камер, названих у науці «камери Шарпака». Важко втриматися тут від гри слів: Нобелівські «камери халамидника»...

Нехай і в іншій мовній стихії, але талановиті твори Нобелівського лауреата з літератури 1966 року Шмуеля Йосефа Ангона (1888-1970) увібрали всі барви та звуки рідного Полісся, звичаї, обряди, мову, характери галицьких містечок початку минулого, XX століття. Видатний письменник землі обітованої народився, пізнавав світ людей і розпочав свій блискучий літературний шлях на Галичині. Дослідники його творчості, якою письменник записаний у світові класики, підрахували: у Львові, Бучачі, Коломиї, Тернополі він надрукував майже сім десятків творів. Є історична батьківщина, а є земля батьків, де вперше побачив білий світ. Західна Україна його молодості — це у творчості Ангона залишиться до останнього подиху. Та парадокс долі: на землі батьків його творчості практично ніхто не знає.

Українське коріння (або тривалий час проживали в Україні) мають ще п'ять лауреатів Нобелівської премії: Тадеупі Рейхпітейн (Швейцарія) — премія в галузі фізіології та медицини, 1950 p., народився у Влоцлавені, дитинство пройшло в м. Києві; Гербер Браун (США) — премія з хімії, 1979 p., народився в Лондоні. Батьки — вихідці з України; Петро Капиця (Росія) — премія з фізики, 1978 p., мати — з української родини Стебницьких; Лев Ландау (Росія) — премія з фізики, 1958 p., навчався в Кіровограді, викладав у містах Сімферополі та Одесі; Михайло Шолохов (Росія) — премія з літератури, 1965 p., мати — українка.

Наукову громадськість та й значну частину нашого суспільства дедалі більше цікавить життя і творчість людей науки, техніки, віхи біографії та творча діяльність яких набувала знаковості ще за їх життя.