Розвиток банківської системи України в умовах становлення ринкового господарства (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) (стр. 4 )

Одним з перших, хто почав впорядковувати лихварську та міняльну[*] справу (що, по суті було, майже одним і тим самим), був Юлій Цезар, який у 48 р. до н. е. заборонив міняйлам випускати гроші, передавши це право державі [122, с. 57]. Надавати гроші в позику під відсотки стало негожим. Для цього в Римі було створено спеціальні позичкові банки, які займалися безвідсотковим кредитуванням бідного населення. Крім того, при Цезарі з конфіскованого майна злочинців було створено фонд, який видавав безвідсоткові позики всім громадянам, які могли представити забезпечення даним позичковим коштам [25, с. 8–9].

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www. .

Однією із найцікавіших постатей серед банківських теоретиків того часу був талановитий економіст, професор Московського університету Іван Кіндратович Бабст (1823–1881). Він став творцем банку нового типу невідомого тоді не тільки в Росії, а й, власне кажучи, на всьому континенті Європи. Вчений поставив збереженість і ліквідність депозитів на перше місце, зігравши при цьому роль російського Жермена (французького дослідника банківської справи) [152, с. 235]. Остаточно справу зрушили наслідки невдалої Кримської війни (1853–1856 рр.), після чого особливо очевидною стала народна «відсталість, бідність розумова, матеріальна ...» [283, с. 21]. В той час у Західній Європі та США система комерційних банків робила впевнені кроки вперед. У США, наприклад, історія банківської справи бере початок з другої половини ХVІІІ ст. і до 1860 р. там діяло вже 1562 банки [32, с. 51].

Порівняно повільний хід еволюції вітчизняної банківської системи обумовлювався, насамперед, тривалим існуванням феодально-кріпосницького ладу, у зв’язку з чим був слабко виражений поділ праці (ремесла і землеробства). Це спричиняло нерозвиненість діяльності фабрик і заводів та зумовлювало повільний процес розвитку товарно-грошових відносин, а, отже, й повільне нагромадження грошових капіталів у країні. З іншого боку, на відміну від країн Західної Європи, де розвиток міст відбувався за рахунок ведення великомасштабної морської торгівлі, в Росії цей вид діяльності мав континентальний характер, через що не міг сприяти інтенсивному розвиткові міст. Складну ситуацію довершували майже цілковитий брак добрих шляхів сполучення, а також монополія держави в банківській сфері, де тривалий час діяли й політичні настанови міністра фінансів Російської імперії Є. Ф. Канкріна.

Важливою умовою налагодження та розвитку банківської справи в державі мало бути й існування сформованої, зрілої атмосфери довіри між банками та їхніми клієнтами. Адже «довіра», за визначенням тогочасних економістів, – це «життя і душа кредиту», який і є нею за своєю суттю (credere – вірити), а в дореформеній Російській імперії і зокрема, і в Україні такої умови не було [24, с. 269].

Проте, заснована на ринкових засадах, банківська система, що почала функціонувати з другої половини ХІХ ст. в Російській імперії, в тому числі й на теренах України, також зародилася не на порожньому місці. Поштовхом до радикальних змін у такій важливій галузі дореформеного господарства країни як банківництво слугував ряд факторів.

Перший етап становлення та розвитку банківської системи в Україні характеризується тим, що протягом нього діяли переважно казенні (державні) банківські установи, суть роботи яких зводилася до видавання дворянству під населені маєтки сумнівних позик, розміри яких визначалися кількістю душ (на час реформи борг дворянства держбанкам складав 425 млн. руб.) [82, с. 25]. Державні банки виконували досить обмежений перелік банківських операцій; а торгівля та промисловість залишалися без належної уваги. Українська банківська справа до 1860-х рр. взагалі була налагоджена лише кількома відділеннями загальноросійських казенних банків. Протягом тривалого часу це гальмувало формування ринкових відносин, негативно відбиваючись на розвитку України в цілому. Іншими словами, ця система базувалася на віджилому феодально-кріпосницькому устрої. На певному етапі розвитку імперії цей устрій було вирішено реформувати, тому певні зміни мали відбутися і в організації банківської системи [41, с. 275].

З іншого боку, до реформи вело те, що держава через брак коштів на власні потреби, викликані головним чином веденням Кримської війни (1853–1856 рр.), мусила брати, як зовнішні, так і внутрішні позички, які до 1861 р. становили: зовнішні (включно з гарантійними паперами) – 550 млн. руб., а внутрішні – близько 1 млрд. руб. [82, с. 28], які робилися за допомогою збільшення відсоткових ставок на банківські заощадження споживачів, що ініціювало їхній приплив до державних банківських установ. Добру частину цих заощаджень становили капітали військових підрядників, у яких під час воєнної кампанії з’явилося багато «дешевих» грошей, що й були спрямовані в банківські установи для нарощування відсотків [41, с. 276]. Після завершення Кримської війни стало очевидно, що утримувати у банках значну кількість нагромаджених внесків стало недоцільно, оскільки банки не спроможні були виплачувати ті величезні суми, які складало нарахування відсотків на пасивні, ні в що не спрямовані заощадження. Водночас невтішний результат воєнних дій у Кримській війні довів, що в країні просто необхідні конструктивні, радикальні зміни в усіх галузях господарства. Економічна відсталість негативно впливала не лише на внутрішню, а й на зовнішню економічну й політичну обстановку. Для того, щоб призупинити приплив внесків і направити «мертві» кошти на розвиток галузей народного господарства, в 1857 р. уряд приймає рішення понизити відсоткові ставки по банківських внесках з 4 % до 3 % [28, с. 4]. Разючі позитивні зміни мали відбутися в промисловості, а для цього необхідно було будувати залізниці, облаштовувати водні сполучення тощо. Під тиском таких нагальних потреб почало змінюватися й ставлення до заснування приватних акціонерних товариств. За п’ять років до селянської реформи 1861 р. таких установ було дозволено відкрити аж 107, в той час, як за попередніх 15 років (1841–1855 рр.) лише 36 [82, с. 26]. До кінця 60‑х рр. акціонерне засновництво починає набувати такого ажіотажного характеру, що акції деяких товариств розбиралися просто миттєво, а до кінця того ж дня уже починали перепродуватися. В деяких випадках бажаючі купити цінні папери мусили чекати початку їх продажу під дверима контор цілу ніч [223, с. 66]. Саме це й підірвало монополію держави на банківський кредит.

Іншою рушійною силою, яка спричинила масштабний відплив капіталів із дореформених банків Росії, була, так би мовити, «закулісна сторона справи», яка полягала в тому, що гурт іноземних та російських капіталістів, які входили до «Головного товариства російських залізниць» та деякі високі урядовці були вельми в цьому зацікавлені, оскільки ставили собі за мету спрямувати виштовхнуті внески у власні цінні папери. За свідченням дослідників, це їм вдалося [169, с. 56].

Масовий відтік із банків заощаджень населення призвів до непередбаченого і не зовсім бажаного результату. Щоденний стрімкий відплив капіталів швидко зростав, спорожнюючи банківські каси та поглинаючи нові випуски паперових грошей [28, с. 4]. Крім того, серед відтоку банківських капіталів, що відпливали, близько 150 млн. руб. належало іноземцям, які відразу ж почали обмінювати отримані кредитні білети на золото. А оскільки металева частина розмінного фонду Імперії до 1858 р. не цілком покривала випускні кредитні білети, то ситуація назрівала критична. Все відбувалося так швидко, що уряд вимушений був терміново вжити заходів з обмеження обміну кредитних білетів на золото. 22 листопада 1857 р. відповідним положенням Комітету фінансів було ухвалено не розмінювати кредитні білети на золото більш як на 500 руб. (в одні руки) і взагалі на суму не вищу за 15000 півімперіалів* щоденно. Невдовзі такий обмін почав здійснюватися переважно на срібло, а з 16 травня 1858 р. майже зовсім припинився [169, с. 43]. Хоча навіть після цього капітали поступово продовжували відпливати з країни. Цьому сприяв прийнятий в січні 1857 р. новий митний тариф, за яким ставки на всі закордонні товари різко знижувалися, особливо це стосувалося дорогих мануфактурних виробів [68, с. 13].

Як бачимо, дореформена кредитна грошова система тривалий час трималася на трьох основах: 1) захисному монетному тарифі; 2) униканні нових позик; 3) державному земельному кредитуванні [68, с. 66]. Події кінця 1850-х рр. призвели до того, що ці основи почали руйнуватися, а з їхнім остаточним руйнуванням була приречена й кредитно-грошова система країни. Остаточний же шлях до реформування старої банківської системи відкрили антифеодальні економічні реформи другої половини ХІХ ст.

До об’єктивних глибинних причин, які обумовлювали закономірний характер реформування дореформеного господарства й банківської системи країни на ринкових засадах додавалися й наступні: 1) усвідомлення економістами того часу та урядом Російської імперії, що без приватних комерційних банків «неможливий прогрес народного господарства, неможлива культура і цивілізація» [28, с. 1]; 2) вважалося, що з появою та допомогою приватних банків торгівля і промисловість здобудуть більше свободи, а це сприятиме стимулюванню приватної ініціативи [28, с. 67]; 3) поштовхом до заснування приватних банків були й нагальні потреби в фінансовій підтримці торгівлі, промисловості, а згодом і аграрного сектору. Загалом становлення банківської системи ринкового типу поряд з проведенням інших реформ у виробничих галузях господарства мало стати важливою передумовою для створення системи ринкового господарства.

З іншого боку, існував ряд ситуаційних причин, які свідчили про кризу й зростаючу фінансову неспроможність банківської системи феодального зразка. За спогадами Є. І. Ламанського, сюди відносилися фактори, викликані: 1) труднощами, які виникли наприкінці 50-х рр. внаслідок масового відпливу народних заощаджень; 2) припиненням банками надавання позик з огляду на близьку селянську реформу (стало неможливо надавати довгострокові багаторічні кредити під селянські «душі»); 3) врегулюванням розладнаного воєнними діями грошового обігу; 4) сприянням розвитку державного комерційного кредиту [150, с. 48]. Отже, очевидно, що дореформена система постійно перебувала між двома критичними ситуаціями: або в банківських касах залишалося занадто мало коштів і вони не могли забезпечити в повному обсязі повернення народних заощаджень, або в них «накопичувалося багато вільних сум і тоді вони не могли отримати прибуток з відсотків і мали збитки» [149, с. 229].