Розвиток банківської системи України в умовах становлення ринкового господарства (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) (стр. 6 )

У 1862 р. О. Княжевич, не витримавши тягаря відповідальності, подав у відставку. На зміну йому прийшов молодий, майже невідомий у фінансових колах Михайло Христофорович Рейтерн (1820–1890 рр.). Він був сином генерала кавалерії, який приїхав у свій час в Росію із Голландії. До 1862 р. Рейтерн встиг змінити багато відповідальних посад у міністерствах юстиції та фінансів і набути високої кваліфікації й досвіду у міністерських справах. Протягом наступних 16 років державної діяльності він зарекомендував себе «обережною і послідовною» в своїх діях людиною, його всі поважали за «глибокі знання, усидливий, рівний, надзвичайно стриманий характер, приємність у ділових стосунках, чудове самовладання і непохитність переконань» [267, с. 489].

У процесі формування банківської системи в другій половині ХІХ ст. М. Рейтерн брав найактивнішу участь. Новий міністр був «переконаним прибічником приватногосподарської діяльності й противником державного господарства» в різних галузях економіки, зокрема банківській справі [158, с. 177]. З огляду на це банківська політика міністра була спрямована в русло підтримки формування приватного комерційного кредиту. При цьому він зауважував, що «банки не створюють капітали», вони «можуть лише слугувати посередниками між тими особами, які зберігають капітали, і тими, які бажають позичити заощадження інших» [152, с. 225]. Але він також розумів, яке велике значення має для розвитку промисловості, торгівлі та будівництва залізниць ефективна мобілізація банками вільних грошових коштів, і тому сприяв не тільки заснуванню фінансових установ такого типу, а й усіляко підтримував ті, що вже почали функціонувати.

З метою підтримки розвитку вітчизняного господарства країни міністр фінансів позичав за кордоном досить значні суми грошей. Причому, якщо за весь час правління попередніх міністрів фінансів ’єва (13 років) Росією було зроблено зовнішніх позик на суму 185688442 руб., Є. Ф. Канкріна (21 рік) на – 115000000 руб., (8 років) на – 49000000 руб., (4 роки) на – 100000000 руб., (3 роки) на – 86400000 руб., то за перші 6 років правління міністерства фінансів – 451400000 руб. (!) [267, с. 498]. Основна маса цих коштів пішла на будівництво залізниць, а, отже, в результаті відбувалася й підтримка важкої промисловості імперії, зокрема, металургійної галузі, яка особливу вагу мала в той час саме на території України.

Під час свого перебування на посаді міністра фінансів цей далекоглядний діяч підтримував і сприяв формуванню всього спектру нових банківських установ різних типів і видів, але все-таки, головним у країні залишався Державний банк. Причиною домінування державної банківської установи був острах з боку уряду втратити підґрунтя для розв’язання життєво важливих фінансових питань держави. Цілковита залежність держави від приватного банківського сектору здавалася неможливою.

Для того, щоб розповсюдити державний кредит, а разом з тим здійснити певний нагляд за діями приватного, Рейтерн доповнює в 1862 р. статут Держбанку необхідними пунктами про його контори та відділення, які з часом густою мережею вкрили територію всієї імперії.

Велику увагу міністр фінансів приділяв законодавчому врегулюванню ефективної та правомірної діяльності міських громадських банків. У тому ж 1862 р. було прийняте нове положення про міські громадські банки, доповнене в 1870 р., у якому були чітко сформульовані основні засади їхньої діяльності. Та найбільшою заслугою М. Рейтерна в розвитку кредиту було те, що за його згоди і підтримки з 1860-х рр. почали засновуватися всі види приватних банків (земельні, поземельні, акціонерні комерційні, міські, сільські тощо), які з того часу почали впевнено розширюватися по території всієї держави.

Проте у перші 10 років свого керування міністр настільки захопився підтримкою промисловості й торгівлі, що майже зовсім не звертав увагу на розвиток такої важливої галузі, як сільське господарство. Створений у 1864 р. Херсонський земський банк в Одесі та деякі інші поодинокі подібні банківські установи, які почали з'являтися в 1860-х рр., звичайно не могли задовольнити величезного попиту на довгостроковий земельний кредит.

Тривалий час майже не існувало й доступного кредиту для дворян. Різноманітні банківські установи, що почали з’являтися в перше десятиріччя пореформеного періоду за їх статутами, які затверджувалися майже завжди з однією метою – «сприяти торгівлі й промисловості», мали право надавати звичайні кредити (тобто такі, що не забезпечувалися майном боржника) переважно лише купцям, промисловцям і та іншим особам, подібним до них. Тоді як дворяни могли отримати короткострокову позику тільки під заставу маєтку. Досить часто ця збідніла верства не могла викупити своє заставлене майно й втрачала його. В різних виданнях того часу з цього приводу почали з'являтися замітки приблизно такого характеру: «Існуючі комерційні банки з давніх-давен були для купців, висловлюючись образно, «матір'ю», причому для багатьох великих із них – найдобрішою і надзвичайно ласкавою, а для дворян – як би «мачухою», і при тому такою злою, яка всіма силами намагалася взагалі не підпускати до себе нелюбе дитя» [270, с. 4–5].

Не рятували становище і приватні земельні банки, що почали з'являтися на початку 1870-х рр. Вони, як усі приватні банківські установи, на перше місце, звичайно, ставили власний приватний інтерес, мало звертаючи увагу на проблеми (і причини їх виникнення) у боржників. Безумовно, вкрай потрібним був необтяжливий, доступний кредит і для сільського населення, яке також потерпало від нестачі коштів, реманенту та малих приватних земельних ділянок.

Утім, з початку 80-х років М. Рейтерн вдається до нового політичного курсу щодо приватного банківництва. Ряд крахів відомих банківських установ, що сталися як через політико-економічну нестабільність країни в ті часи, так і через непрофесійні, а іноді й неправомірні дії керуючих банками, призвели до досить значних втрат й зумовили необхідність у чіткому законодавчому врегулюванні банківської діяльності. З огляду на ці обставини цей період характеризується уповільненним зростанням кількості приватних банків, зменшенням проведення ними певних операцій тощо.

Після війни з Туреччиною в 1878 р. посаду міністра фінансів зайняв Самуіл Олексійович Грейг (1827–1887 рр.). Син адмірала Олексія Грейга – командира Чорноморського флоту здавалося мав вроджені фінансові здібності. З 1866 р. по 1874 р. С. Грейг – товариш міністра фінансів, потім – державний контролер. У цього державного діяча був час для того, щоб розібратися з фінансовим станом країни, а зокрема і з станом банківської системи. Був час зрозуміти недоліки й позитивні моменти в реформованій економіці держави. Проте на посаді міністра фінансів С. Грейг не здійснив суттєвих радикальних реформ для поліпшення загального економічного стану, який у повоєнний період був не найкращий. Крім того, ситуацію ускладнював важкий неврожайний 1880 рік. Стихійне лихо захопило цілі губернії й викликало значне підвищення цін, насамперед на продукти. В результаті торговельних операцій поменшало, а разом з тим і зменшилися державні доходи. Щоб якось налагодити фінансову ситуацію в країні, С. Грейг застосовує кілька старих, добре знаних, перевірених, але малоефективних методів: набирає закордонних позичок, встановлює нові податки та здійснює нову емісію грошей. До 18 вересня 1878 р. кількість тимчасово випущених в обіг кредитних білетів становила 479 370 000 руб. Загалом, разом з раніше випущеними в обіг білетами на суму 723 910 155 руб., наявних в обігу білетів було на 1 103 280 155 руб. [267, с. 530]. Це була величезна сума. Наростання фінансової нестабільності в країні могло призвести до загальнодержавного банкрутства. А кредитні білети випускали й далі. З вересня 1879 р. їх знов було випущено на 96 млн. руб. З цього приводу одна з тодішніх газет писала, що міністерство фінансів діє за принципом «кашу маслом не зіпсуєш» [267, с. 530]. В розвитку банківської системи продовжувалася обмежувальна банківська політика його попередника.

Нерішучі й малоефективні дії міністра в критичних ситуаціях призвели до того, що після відставки в 1880 р. С. Грейга міністром фінансів призначається Олександр Огійович Абаза (1821–1895 рр.) – людина досить широких економічних поглядів і з неабиякими здібностями. Розпочавши свою кар’єру в 1839 р. з військової справи, полтавець О. Абаза невдовзі змінює її на цивільну. З кінця 50‑х рр. ХІХ ст. він всерйоз займався залізничним будівництвом, а до кінця 60-х рр. вже вважався авторитетом з економічних питань. Згодом йому випадає змогу обійняти ряд важливих, тісно пов’язаних з розвитком економіки державних посад, що дало йому можливість до 1880 р. добре оволодіти фінансовою наукою. Посівши посаду міністра фінансів, О. Абаза скасував введені С. Грейгом надумані податки, а разом з тим і ряд інших досить обтяжливих податків (соляний) та реформував недосконалі податки (податок з буряково-цукрового піску). А для встановлення рівноваги деякі необхідні податки повернув (податок з шліхового золота). У нестабільні часи керування міністерством фінансів найбільша заслуга О. Абази була в тому, що він першим з міністрів склав прозорий бюджет, який не приховував величезного дефіциту. У фінансовій сфері О. Абаза також мав намір здійснити деякі суттєві зміни. Одна з них полягала у відокремленні державного казначейства від Державного банку, оскільки, фактично підпорядкувавши головний банк держави собі, згубно впливало на діяльність Державного банку, примушуючи його провадити не статутні операції (видавати великі позики, які далеко не завжди поверталися), а це в свою чергу негативно відбивалося на економіці держави. Новий міністр розумів, що необхідно було провести також реформу грошового обігу. Проте здійснити задумане йому не вдалося. Після того, як у 1881 р. його найближчий друг граф іс-Меліков* подав у відставку, О. Абаза теж не захотів залишатися на своєму посту.

У тому ж 1881 р. на місце О. Абази був призначений уже досить відомий у фінансових колах 58-річний університетський вчений, економіст-практик, один з перших управляючих Київською конторою Державного банку, професор, а в 1859–1880 рр. – ректор Київського університету Св. Володимира, товариш міністра фінансів (1879–1881 рр.), академік Петербурзької АН (з 1890 р.) – Микола Християнович Бунге (1823–1895). Син відомого київського лікаря, отримавши добру освіту, протягом життя набув слави сильного теоретика-економіста та відомого практика фінансово-банківської справи.