Розвиток банківської системи України в умовах становлення ринкового господарства (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) (стр. 5 )

Таким чином, до 60-х рр. ХІХ ст. формування нових економічних відносин, що передбачали розвиток господарства на ринкових засадах, в тому числі й кредитно-фінансової сфери, одержали тверде обґрунтування. Становлення банківської системи ринкового типу стало необхідною умовою ефективного ведення господарства країни. Розуміння того, що така система в змозі надати всім верствам населення великий спектр доступних банківських послуг, здійснювати залучення і збереження заощаджень банківських клієнтів, а також провадити ефективне використання залучених коштів для забезпечення інвестиційної та кредитної діяльності найважливіших галузей народного господарства невдовзі остаточно призвело до її зародження.

2.2. Реформування вітчизняної банківської системи в другій половині ХІХ ст.

Другий період загального розвитку банківської справи України (1860–1917 рр.) також можна поділити на два етапи: перший з 1860 р. до 1894 р. (період формування вітчизняної банківської системи ринкового типу), другий – з 1894 р. по 1917 р. (період безпосереднього розвитку вже сформованої системи банківських установ). У даному параграфі ми зупинимося на розгляді саме першого етапу.

Після невдалої Кримської війни (1853–1856 рр.) в господарстві країни розпочався цілий ряд реформ: судова, військова тощо. 19 лютого 1861 року Олександр ІІ підписав «Положення щодо селян, які вийшли з кріпосної залежності» та «Маніфест про скасування кріпосного права в Росії» [391, арк. 1]. Скасування кріпосного права на українських землях було прогресивним кроком, що сприяв розвиткові нових, ринкових, відносин не лише на селі, а й у всій економіці. З проведенням цих реформ в Україні закінчувалась епоха феодалізму та починалася епоха вільного підприємництва. Особливо бурхливих темпів соціально-економічного розвитку підприємництво набуло в сфері промисловості, сільському господарстві, торгівлі, транспортній галузі. Процес модернізації господарства передбачав формування ринкової інфраструктури. Зокрема, пореформена трансформація економіки потребувала створення стабільної, стійкої банківської системи. Ця ланка господарства країни теж мала відповідати його новому устрою. З цією метою в Російській імперії, а отже і в тій частині України, яка тоді входила до її складу, було проведено відповідну банківську реформу, яка полягала в реорганізації старих державних банків дореформеного періоду та створенні відповідних нових.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www. .

Позички видавалися банком під заставу землі (в тому числі й тієї, що вже була закладена в приватних земельних банках) на терміни 48,8 років та 36,7 років під відповідно 5,67 та 6,25 % на рік. Згодом термін видавання позичок було продовжено до 66 років [273, с. 65]. Розмір позички не мав перевищувати 60 % оціночної вартості (в окремих випадках – 75 %) заставленого маєтку, якщо ж вартість маєтку була нижчою за 1000 руб., то позики під маєтки не видавалися взагалі [74, с. 10].

За трактуванням тогочасного економіста того часу , цей банк мав на меті «охороняти дворянські маєтки від загибелі», тоді, як Селянський поземельний банк засновувався «для ловлі цієї погибелі на користь селян» [264, с. 175]. Із заснуванням Дворянського земельного банку завершується становлення іпотечного кредиту, що стало важливою віхою у формуванні банківської системи ринкового типу другої половини ХІХ ст.

З огляду на пільгові умови кредитування заявок від великих і середніх землевласників у відділення банку на отримання такого кредиту відразу ж надійшло дуже багато. Лише з кінця 1885 р. по 1 січня 1887 р. в 24 його відділення було подано 3935 таких прохань на видачу позичок під заставу 3402550 дес. землі на суму 144436555 р. (великими вважалися землеволодіння, за якими розмір позики перевищував 100000 руб., а середніми – 10000 руб.) [163, с. 150]. Досить часто клієнти банку – дворяни – отримували відстрочки при сплаті відсотків по кредитах. Значні суми боргу часом і зовсім списувалися. Така ситуація склалася в результаті того, що абсолютно не здійснювався контроль над виданими позиками. У багатьох випадках отримані кошти направлялися не на підтримку господарства, що занепало, а на звичайне проїдання. Для того, щоб хоч якось тримати на плаву цю установу, уряд був змушений надавати банку цілий ряд дотацій. Так, із виданих у 1886–1889.рр. Державним банком дотацій іпотечним установам на суму 257,5 млн. руб., 90 % було отримано саме Дворянським банком [281, с. 190].

Безпосередньо на території України справи з дворянським кредитом були теж не дуже оптимістичними., але закладених маєтків було, все таки небагато. Так, у Херсонській губернії у відділенні банку на 1885 р. було закладено лише 21 маєток на суму 408, 8 тис. руб., але й тут погашення взятих кредитів відбувалося не досить справно: з 100 руб. позики повертали тільки 2–3 руб. [275, с. 99].

Між тим, відкриття, як Селянського так і Дворянського банків було досить великим прогресивним кроком уперед у плані підтримки сільського господарства від занепаду та налагодження вітчизняної економіки в цілому. Тому наприкінці 1880-х рр. деякі землевласники вважали за необхідне «відкрити відділення Дворянського і Селянського банків повсюди» [352, арк. 128]. А щодо недоліків у діяльності даних банківських установ пропонувалося понизити занадто високі відсотки (8 %) за користування кредитом Селянського банку та узаконити те, що на випадок прострочення платежу дворянами, маєтки слід брати під опіку на певну кількість років до сплати боргу клієнтами Дворянського банку [352, арк. об. 128].

Оскільки проблема створення державного земельного (іпотечного) банку в теперішніх умовах також є вкрай актуальною для держави Україна в контексті початку формування вітчизняного ринку землі*, то сучасні вітчизняні економісти звертають увагу керівників держави на необхідність «створення завершеної системи інфраструктурного забезпечення розвитку земельної іпотеки» [259, с. 12]. При цьому цілком доречним є проведення історичних паралелей між сучасною епохою (90-ті рр. ХХ – початок ХХІ ст.) та тим історичним періодом кінця ХІХ ст., коли іпотечні банки переживали бурхливий розвиток.

Отже, процес формування вітчизняної банківської системи на приватнопідприємницьких принципах протягом другої половини ХІХ ст. проходив в умовах зародження ринкового господарства в пореформеній Російській імперії, а зокрема й на території підросійської України та у контексті становлення і розвитку загальноросійської банківської справи, заснованої на ринкових засадах. На процес еволюції пореформеного українського банківництва певний вплив здійснювала й економічна політика провідних європейських країн з розвиненою ринковою економікою, яка проявлялася головним чином у зміні політико-економічних теоретико-наукових устоїв та у поступовому проникненні іноземного капіталу. Крім того, період становлення та розвитку цієї системи супроводжувався політичною нестабільністю. Проте, завдяки теоретичному і практичному доробку відомих і видатних вітчизняних економістів формування української банківської системи епохи вільного підприємництва відбувалося впевненими кроками. В процесі еволюції мережа новостворених, як приватних, так і відділень державних банківських установ, незважаючи на труднощі та прорахунки і складні історичні умови, функціонувала з метою обстоювання економічних інтересів українського народу.

2.3. Основні напрями загальноросійської політики у розбудові банківської системи у другій половині ХІХ ст.

Загальноросійська політика в пореформений період розвитку капіталістичного господарства втілювалась у банківській політиці, яка на той час іменувалась «системою заходів, вжитих державною владою для того, щоб чинити належний вплив на банківську справу» [25, с. 16]. У 1857–1863 рр. урядова політика у кредитно-фінансовій сфери була спрямована на докорінне реформування існуючої до того часу казенної банківської системи. Новосформована банківська система мала відповідати новим політико-економічним принципам ведення господарства і сприяти піднесенню загального розвитку країни.

«Чудова нагода» заснування нової ери кредитної системи [159, с. 236] випала на долю міністра фінансів Олександра Максимовича Княжевича (1792–1870 рр.) (додаток У). Родом він був із сербів-емігрантів. Тривалий час обіймав посаду директора канцелярії Міністерства фінансів та директора Департаменту державної скарбниці. Це була чесна, розумна людина, але, як твердять деякі дослідники, мав занадто м'який характер [267, с. 447]. Через те у відповідальний момент міністр брав собі у помічники досвідчених економістів та банкірів: , Є. І. Ламанського, , О. Л. Штігліца, та ін. У 1859 р. була створена спеціальна комісія, яка повинна була знайти альтернативні шляхи виходу із критичної ситуації у кредитно-фінансовій галузі економіки наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. Ідеї цієї комісії зводилися до очевидного – необхідність реформування банківської сфери. В основу її трансформації було покладено насамперед перебудову центрального Державного банку країни. Були суттєві пропозиції зробити його великою акціонерною компанією, якій би надавалося право випуску розмінних грошових знаків. Та занадто різкий перехід від казенної до цілком приватної банківської установи не сприймався урядовою верхівкою. Невдовзі на розгляд комісії було представлено проект статуту Державного банку, розробленого Є. І. Ламанським. Цей проект було майже цілком скопійовано з статуту французького банку «Bangue de France» і було затверджено 31 травня 1860 р. [150, с. 56].

Керуючи банком Держбанком, перший управляючий барон Л. І. Штігліц, щоб не вдаватися до нового випуску кредитних білетів за рахунок скарбниці та з метою розширення банківських операцій вводить в обіг 4 % металеві білети, які обмінювалися на рівні з кредитними білетами на готівкові гроші і приймалися до скарбниці на погашення банківського боргу [224, с. 71].

Слід відзначити, що на початку організації банківської справи на ринкових засадах став очевидним важливий недолік – сільське господарствозалишалося без кредитних установ, які для такої великої аграрної країни були потрібними в будь-який час, а напередодні і після проведення селянської реформи їх брак відчувався особливо гостро. Нищівний удар в цьому плані отримало й дворянство, в якого дармову працю селян було забрано, а для найму робітників і придбання нових землеробських машин не вистачало коштів. З цього приводу міністр фінансів О. Княжевич висловився так: «Нічого не вдієш», треба, щоб «вся діяльність ставала на свої ноги, тому ніяких поступок тут не буде» [267, с. 484]. При цьому міністр відбивав не стільки власну думку і позицію, скільки людей, які зайняли високі урядові посади (в тому числі і в фінансовій сфері) в результаті реформ 1860–1861 рр.