За час свого керування таким важливим міністерством він встиг проявити себе як істинний реформатор фінансово-економічної політики [294, с. 147]. Відомий учений-економіст М. Туган-Барановський характеризував його, як рідкісний приклад «надзвичайно сумлінного і працьовитого вченого-економіста, що поєднував з помірним лібералізмом досконалу лояльність та ретельність гарного чиновника» [294, с. 146].
Обіймаючи посаду міністра фінансів, зробив чимало добрих реформаторських кроків для поліпшення економічного добробуту країни та її мешканців: понизив викупні селянські платежі, ліквідував обтяжливий подушний податок, увів збір на доходи від банківських вкладів тощо. Не можна не погодитися з твердженням професора , що державно-реформаторська діяльність М. Бунге «вражає своєю масштабністю і широтою» [281, с. 19]. Цей державник-реформатор започаткував економічні перетворення, спрямовані на «остаточний розрив Росії з феодальним минулим», стали фундаментом створення ринково-підприємницького середовища у державі [76, с. 93].
Протягом багаторічного досвіду роботи в фінансово-кредитної сфері у М. Бунге встигли сформуватися досить стійкі погляди щодо принципів організації її подальшого розвитку. Зокрема, вчений був прибічником й ініціатором розбудови банківської системи ринкового типу [78, с. 13], хоч і погоджувався з тим, що над діяльністю приватних банків потрібен нагляд з боку держави [108, с. 69–70]. Однак його призначення на посаду міністра фінансів припало на період посиленого контролю держави за діяльністю приватних кредитних установ. У зв’язку з цим у напрямку розвитку банківської системи найбільшою його заслугою на той час було заснування державних Селянського поземельного та Дворянського земельного банків.
Селянський банк, який офіційно створювався в 1882 р. з «метою влаштування доступного селянам кредиту для купівлі землі» [321, c. 60], мав «сприяти розповсюдженню приватної земельної власності між селянами» [56, с. 184], вкорінивши у них думку про те, що розширення їхніх земельних наділів може відбуватися лише в процесі купівлі необхідних ділянок на загальних підставах [281, с. 238]. Незважаючи на недоліки в роботі цього банку (досить великі відсотки на видані ним позики, подорожчання землі і тощо), його організація була великим кроком у напрямі розширення приватного селянського землеволодіння, прихильником якого був М. Бунге, та покращення добробуту селян. Один з економістів того часу П. П. Мігулін з цього приводу писав: « Бунге в тому, що він зумів поряд з скасуванням подушного податку, пониженням викупних платежів колишніх маєткових селян і встановленням обов’язкового викупу ними наділів, організував також на порівняно добрих умовах і кредит селянам для придбання такої необхідної для їхнього добробуту (а разом з тим і добробуту всієї країни) земельної власності» [163, c. 140].
Невдовзі під впливом наполегливих клопотань дворянства було відкрито і Дворянський земельний банк – спеціальний державний банк для дворянства з пільговими умовами надання кредиту.
Один з економістів того часу , характеризуючи діяльність М. Бунге на посаді міністра фінансів, відзначав, що при ньому добре жилося народу, але скарбниця була бідною, з приходом його наступника вона розбагатіла, але збіднів народ. Підтримуючи розвиток приватних банківських установ, міністерству М. Бунге часом доводилося результати їхньої не завжди ефективної та правомірної діяльності перекладати на плечі Державного банку. В будь-якому разі він вважав за необхідне миритися з бюджетними дефіцитами і покривати їх позиками, ніж обкладати народ зайвими платежами. Навпаки міністерство намагалося по змозі полегшити їх, вважаючи, що тільки збільшення національного добробуту може стати серйозним засобом збільшення доходів скарбниці, а, отже, немає потреби збільшувати податки в той час, коли вони й так непосильні [107, c. 169].
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте www. .
Діаграма 3.2.*
Дані діаграми свідчать про різке зниження купівельної спроможності селян, яке спостерігалося у 1903–1904 рр. Кількість заяв поданих у 1905 р. порівняно з попереднім роком зменшилася незначно, тільки на 2 %, порівняно ж з 1903 – на 47 %, 1902 – на 55 %, а 1901 – на 59 %. Проте слід відзначити й те, що задовольнялися далеко не всі заяви. Так, у 1905 р. з загальної кількості поданих (3 754 заяви) було задоволено 3 263 заяви, з яких 862 припадало на жителів українських губерній (докладніше див. додаток К).
Схожа ситуація була і з кількістю землі, що купувалася, і з сумами позичок, які випрошувалися дрібними землевласниками у Селянському поземельному банку. У наведеній таблиці 3.1 представлена динаміка даних, що ілюструють попит селян Російської імперії на землю та кредитну суму, яку хотіло отримати селянство через Селянський банк.
Таблиця 3.1.*
Динаміка кількості землі та сум позичок, які хотіли отримати селяни Російської імперії у Селянському поземельному банку протягом 1900–1905 рр.*
РОКИ | К-сть землі, що хотіли придбати селяни (дес.) | Сума позичок, що випрошувалася у банку (руб.) | Припадало на одну угоду | |
Землі десятин | Сума позички, руб. | |||
1900 1901 1902 1903 1904 1905 | 952 713 1 187 281 1 114 368 874 921 466 842 615 267 | 72 687 035 99 980 019 103 909 873 81 184 365 41 070 417 67 934 783 | 129 130 132 124 122 164 | 9 824 10 970 1 317 11 530 10 738 18 097 |
Дані таблиці досить оптимістичні. Проте, у 1905 р. з 615267 дес. бажаної землі по імперії було видано тільки 396 403 дес. землі, з яких 67 557 дес. припадало на українські губернії, а загальна сума виданих банком кредитів становила 31 031 405 руб. (порівняно з бажаними 67934783руб.), з яких 8 013 210 отримало населення України (докладніше див. додаток К).
З іншого боку, діяльність Селянського банку стала кроком вперед у розвитку українського земельного ринку та налагодженні ефективних аграрних ринкових відносин. З часу відкриття Селянського поземельного банку у 1883 р. по 1 січня 1905 р. ним було видано в 61 губернії та області Російської імперії на придбання 7 878 771 дес. землі 56 922 позички на суму 461 307 300 руб. [352, с. 45].
Розподіл кількості придбаної при сприянні банку землі порайонними групами губерній Російської імперії наочно представлений у діаграмі 3.3.
Діаграма 3.3.*
Очевидно, що на три українських групи губерній (Малоросійські, Новоросійські та Південно-західні) припадало 29,6 % землі, придбаної селянами Російської імперії за сприяння Селянського банку.
Причому, слід відзначити, що селяни українських, як і загальноімперських губерній надавали перевагу довгостроковим позичкам. Про що наочно свідчать дані графіка 3.1.
Графік 3.1.*
Зважаючи на аграрні безпорядки та невідповідність попиту й пропозиції на землю, у 1905 році царський уряд дозволив Селянському банку самому, від імені і «в інтересах держави», провадити закупівлю земель з метою подальшого продажу, у тому числі й за рахунок своїх емісійних свідоцтв [269, с. 7]. Дія цього положення розповсюджувалося і на територію України, яка входила в той час до складу Російської імперії.
Допомагати Селянському банку купувати і продавати землю малоземельним і безземельним селянам мали губернські та повітові землевпорядкувальні комісії. Відповідний закон про їх створення бв прийнятий 4 березня 1906 р. [20] і протягом року в Україні було відкрито 42 таких комісій [315, с. 190]. Землевпорядкувальна політика Селянського банку сприяла збільшенню дрібних приватних одноосібних землеволодінь. Вважалося, що «право приватної власності, створюючи навколо людини сферу матеріального світу, що їй належить і безпосередньо з нею пов'язаний, тим самим захищає її вільну особистість» [307, с. 318].
Серед губерній Російської імперії у 1908–1910 рр. щодо розширення приватного землеволодіння перші місця займали такі українські, як Подільська (1908 р. – 1 місце), Київська (1908 р. – 4 місце, 1909 р. – 3 місце, 1910 р. – 6 місце), Полтавська (1909 р. – 1 місце, 1910 р. – 3 місце) [269, с. 102]. Зокрема протягом 1906/07 рр. лише в Подільській губернії за допомогою цих комісій було оземелено 10 359 сімей – близько 50 000 душ [360, арк. 13 зв.].
Загалом по імперії за 3,5 роки діяльності землевпорядкувальних комісій з допомогою Селянського поземельного банку було створено 132 000 одноосібних селянських господарств. Збільшення кількості їх було не менш важливим завданням землевпорядкувальних комісій і Селянського банку, ніж просте зменшення кількості безземельних селян. В інформаційних виданнях з’являлися позитивні відгуки на підтримку їх діяльності в цьому напрямку. Представники вищих економічних і політичних кіл держави розуміли, що одноосібними селянами-власниками земельних ділянок є насамперед найбільш підприємлива категорія сільського населення, яка, придбавши ділянку, відмовлялася від опіки сільської общини і перетворювалася на незалежного хазяїна. Новоявлений господар відтепер міг розраховувати лише на себе і свою працю, але саме це й «загартовує його, і у ньому кріпшає розуміння необхідності наполегливої праці, породжує гордість власника» [340, арк. 1].
Однак, отримання бажаного кредиту селянами в Селянському банку й надалі продовжувало супроводжуватися певними ускладненнями, проблемами й перешкодами. Позики під заставу надільних селянських земель, як відомо, видавалися лише у трьох випадках: 1) з метою виплати суми грошей за ділянку, яку продавали селяни-переселенці іншим селянам; 2) для доплати за ділянки, що купувалися селянами при співпраці з Селянським банком; 3) на необхідний інвентар, засоби праці та інші видатки, пов’язані з покращенням землекористування селянами даної ділянки.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 |
