Стенограма другого відкритого круглого столу «Змістовність державних символів як ціннісний орієнтир соціокультурного прогресу України» , – УКРІНФОРМ, 5 вересня 2007 р (стр. 5 )

Щодо прапора, то Слава Богу, що ці кольори, за словами Васютинського, стали своїми. Завдання суспільства і в першу чергу спеціалістів довести – чому саме ці кольори притаманні Україні і не обов’язково послуговуватись тут якимись канонами геральдики західноєвропейської чи східної, це повинно випливати з української історії.

Мені приємно слухати Олександра Костенка, бо якраз на попередньому зібранні інтелектуального кола «Ліги культури», де ми обговорювали питання змістовності популярного інформаційного продукту, спіткнулися декілька разів, поки не домовилися: якщо не буде сформульовано та окреслено ідеології, ми ні до чого в цій галузі не прийдемо. І в нас тоді народилося, завдяки пану Куєвді, коротке визначення, що могло би бути основою ідеології і визначили, що в даному випадку вона повинна базуватися на культурній традиції народу України. Але якщо зараз говорити про народ України як цієї території, говорячи про ту історії, яка була на цій території, фактично цим генотипом, я навіть не говорю про етнос і про якісь державні утворення, а було пережито, то маємо право дуже глибокої історії. А це дозволить нам закласти відповідне пояснення і мати право користуватися такими символами як герб і прапор.

Про гімн. Попри те, що він став традиційним і ми його сприймаємо, все-таки, говорячи з точки зору споживача, мені не зрозуміло, чому у нас такий гімн? Неможливо пояснити людям. Думаю, це невеликий ризик підняти знову дискусію і зробити слова цього гімну відповідними сьогоднішнім потребам суспільства. Тому що, на відніму від Марсельєзи, гімну Польщі, тим текстам сотні років. І воно все є традиційним. В нас для такого гімну достатньо мало часу, щоб змінити ці слова, які відповідатимуть сьогоднішньому змісту. Погоджуюся з паном Дацюком, його цікавою думкою, що Україна повинна не тільки дивитися в минуле, сьогодення, але й у майбутнє, можливо навіть в космічне. Можливо, тут трохи іронії було про Місяць і все інше. І чомусь спало на думку, не будучи ні літератором, ні політологом або істориком, виходячи з історії нашого народу, з козацького минулого того символу, яким є Чумацький шлях, чому не претендувати на освоєння галактики у вигляді Чумацького шляху, маючи на увазі козацькі чайки? Думаю, поети цьому знайдуть вираз. Повинно бути щось те, що видається фантастичним і недосяжним, але це та мрія і це притаманне нашому народу, саме романтичний підхід. Чому цього не повинно бути в словах державного гімну? Тому все одно нам доведеться, виходячи з суспільних потреб, які ми можемо сформулювати щодо гімну, прапору, працювати над ідеологією. Поки ми її хоч якось не окреслимо, нам важко буде щось пояснювати.

Олена Ліщинська, кандидат психологічних наук, докторант Інституту соціальної та політичної психології АПН України: По-перше, ми опинилися в такій ситуацію, що сьогодні говоримо про питання індустріального, постіндустріального суспільства, глобалізований світ, постглобалізований світ... Але в цьому світі ми маємо знайти своє цивілізаційне обличчя і без впізнаного цивілізаційного обличчя, без отримання своєї цілісності, ідентичності, відповідності, без цього неможливо вирішувати питання зовнішнього плану. Але в цей же момент ми не вирішили питання внутрішні, внутрішньої ідеології, як жити нам з нашими дітьми. Для нашої сучасної молоді, школярів, студентів синьо-жовтий прапор і герб – це вже свої рідні. Але разом з тим, якщо говорити про інші аспекти життя, то фактично ця багатовекторна політика, шизофренічний страх ідеології, який відбувся після розвалу Союзу 16 років, ніби як стрілка компаса, яка ніяк не може себе направити. І це відображається. Тому якщо говорити про значення символів державних, вони в першу чергу для сучасного нашого життя всередині країни, важливі для виховних цілей. Звичайно, це може біти тільки у певній відповідності. І дійсно національний ідеал, національна ідея повинні відповідати національному характеру.

Що стосується національного характеру, то існує великий доробок. Разом з тим, ми складаємося з різних клаптиків національного характеру і, готуючись до цього «круглого» столу, проглядала, що говорять люди в День незалежності. Наприклад, виступають наші політики і говорять про те, що ми 1/6 суші, що ми частина Радянського Союзу і це відображується в масовій свідомості в досить великої частини людей.

Ми проводили репрезентативне питання про мову – російську як державну: рівно 42 % проти і 42% за. Дивно, що так стало і немає переваги. Виходить для 42% населення можна говорити, що ідентичність їх пов’язана з російською мовою і символікою Радянського Союзу. Є цей факт. Тому 16 років працюють вчені над питанням національної ідеї і ідеалу, але цього нема. Віз і нині там. Національна ідея для німців – упорядкованість, для американців, там різні національності, але національна ідея – це свобода, і кожен американець консолідується навколо цієї ідеї. Якщо говорити про французів – легкість, емоційність життя, японці – довершеність життя. На жаль, в Україні склалося так, що в нас актуалізовані тіньові феномени масової свідомості і тіньові архетипи – «два українці, три гетьмани», «моя хата скраю, нічого не знаю». Дивлячись як люди у форумах говорять про національну ідею, то основне «а как другие национальности?» і дискусія про те, щоб усім було зручно, вона повністю розчиняє необхідність виділити отой стрижень. Звичайно, таким природним шляхом на рівні як росте, так росте воно не вирішиться. Якраз інтелігенція і повинна робити це, наповнювати сенсом символи.

Під час оранжевої революції до нас приходили журналісти з різних каналів і ставили одне питання – що такого магічного є в помаранчевому кольорі? Але в тому й питання, що нема магічного моменту, символи працюють таким чином, що ти в них вкладаєш. І звичайно ті символи, які є, повинні відображати нашу ідентичність на найбільш глибинних рівнях. І справді, ми знаємо невдалий досвід Радянського Союзу, який штучно створив символіку, вона 70 років пропрацювала завдяки тому, що були задіяні найкращі талановиті сили – композитори, музиканти. Але як тільки влада пропала, символіка втратила своє значення. Тому символіка не може бути ні більшою, ні меншою, а відображати саме ідентичність. В першу чергу треба це вирішити і тоді наповнювати сенсом. До цього часу це не робилося. Ми говоримо про це на рівні інтелектуальних розмов і ці розмови мають наповнювати Інтернетпростір, шпальти газет, підручники, досить вести дискусії одного погляду і другого, врешті, як треба жити і як виховувати своїх дітей, щоб вони були цілісно сформованими. Тому, власне кажучи, ми не можемо закласти космосу, тому що існують архетипи, ми прив’язані до території. Існує архетип землі, який існує дуже глибоко і воля, і доля, і кондоцентричність – тобто емоційне спілкування. Зі свої природи не вискочиш і географічно ми прив’язані. Неприв’язаність до географії – це один із атрибутів війни інформаційної, ми, українці, дуже легко не прив’язуємось до території, ми легко завойовуємо своїм інтелектом і духом чужі території, але при всьому тому своя територія страждає.

За нашими дослідженням, коли запитували вчителів, як вони оцінюють свою роботу, що таке цінна робота: цінна робота тоді, коли у світі визнали твого учня. Те, що ти цінне зробив сам – неважливо. І ця ситуація є сьогодні. Коли людина за кордоном здобуває славу, ми її визнаємо, а самі не цінуємо. Що стосується ідеї української, то вона була повністю під обстрілом інформаційної війни. Винищували носіїв цієї ідеї. Зараз, якщо говоримо про масову свідомість, то маємо дуже больові точки, багато хто з людей панічно не переносить нічого, що пов’язано з українською мовою, ідеєю, символікою. Але питання таке: якщо ти кудись вступив і зробив щось неправильно, ти назад не можеш виступити таким же легким кроком, тому що пройшов час і воно обросло живим. Тому висновок такий: ми повинні працювати над цією темою, але разом з тим треба бути готовим до того, що потрібно це робити поступово.

Людмила Авескулова: Хотілось би розпочати з психологів і почути пропозиції, в якій же формі проводити публічне обговорення, якщо це така болюча тема в нашому суспільстві? Тобто щоб ми зараз сказали всі, в якій формі ми можемо те, що ми обговорюємо тут серед учасників круглого столу, подати в ЗМІ? З чого треба починати? От сьогодні були різні точки зору, з якого виступу треба починати вихід на публічність, з екранів нашого телебачення?

Ігор Каганець: Це не буде шляхом голосування, що більшість проголосувала. Йдеться про те, хай розквітає тисячу квітів, кожен повинен просувати свою точку зору, свою позицію. Звичайно, ми маємо визначити якихось три базових принципи, на яких ми опираємося. А далі переможе та система, яка виявиться найбільш продуктивною. Тоді і опанує вона масову свідомість і за нею буде майбутнє.

Олена Ліщинська: Я довго про це роздумую, бо це є моє завдання у підрозділі про деструктивні впливи спільноти і дійшла висновку, що так як існує закон радіації у фізиці, критична маса і ланцюгова реакція, точно так же бачу, як працює інформація. Що треба створити критичну масу інформації і потім ця інформація починає працювати як ланцюгова реакція. Доброякісну інформацію треба створювати і за таким принципом подавати. Точно так же, як нам подають інформаційні віруси. По-перше, йде культурне перекодування, наприклад, бог Морфей сприймається як герой «Матриці», Рафаель Мікеланджело – «Черепашки». Фактично користуючись цим же принципом треба працювати над цим.

Володимир Куєвда: Я так розумію, що ставилось питання про практичний хід. А він єдиний: треба підготувати базовий матеріал, який би максимально враховував думки присутніх тут і потім пропрацювати над цим матеріалом тим, хто бажає долучитись до цього. Зробити робочу групу. Якщо це пустити на хід публічної дискусії на радіо, телебачення, нічого з того не вийде. Потрібно раціонально формувати основні ідеї, виходячи з логіки і готовності.

Сьогодні ми багато говоримо про національну ідею, але чомусь нехтуючи базовим положенням того, що ідея – це образ, цільне уявлення про щось. Коли йдеться про національну ідею, це уявлення про те, що є народ, нація. І його не можна висловити ні одним реченням, ні однією тезою. Треба вивести картину чи психологічний аспект, чи соціальний аспект... Мені подобається теза О. Костенка про соціальну культуру, я згоден, але погодьтеся, що соціуму абстрактного не буває, він повинен бути лише етнічно означений, куди ж дівати етнічну культуру? А нікуди, можна вийти за межі етнічної культури, окультурсоціалізувати те, що є, але чомусь все більше накидаємо думку про те, що соціум, соціальні проблеми, а куди діти світовідчуття? Американець реагує на зелений колір по-одному, а ненець абсолютно по-інакшому, а ми по-третьому. Що робити? А це означає – наше світовідчуття традиційне. Раціо з чого починається? Сприйняття, зі світовідчуття, а то біопсихічне, то фізіологія.