Розчини, які за своїм якісним складом і концентрацією солей відповідають складу плазми, називаються фізіологічними розчиноми. Вони ізотонічні. Такі рідини використовуються як замінники крові при кровотечах.

Ліпіди у плазмі крові становить 4-8 г/л (400-800 мг%). До них належать крім нейтраль­них жирів також жирні кислоти, холесте­рин, жовчні кислоти та їхні солі, фосфоліпіди тощо. Здавалося б, така велика кіль­кість нерозчинних у плазмі ліпідів повинна утворювати досить густу емульсію, проте цього не відбувається завдяки тому, що пере­важна кількість ліпідів перебуває в складі водорозчинних ліпопротеїдів.

Вуглеводи в плазмі крові представлені переважно глюкозою, вміст якої в стані спокою організму коливається в межах 4,5-6,5 ммоль/л (90-110 мг%), але після їди може зростати до 8,33 ммоль/л (150 мг%). Крім глюкози в плазмі крові є в дуже невеликих кількостях фосфорні ефіри глю­кози та продукти її обміну — молочна й піровиноградна кислоти.

Тканинна (позаклітинна) рідина за більшістю компонентів мало відрізняється від плазми крові. Виняток становлять біл­ки та йони кальцію, концентрація яких у тканинній рідині знижується відповідно до 18-20 г/л (1,8-2 %) та 1-1,5 ммоль/л (4-6 мг%).

До складу лімфи входять: вода — 94-95%, білки — 3-4%, глюкоза — 0,1 %, мінеральні солі—0,8-0,9%, невелика кількість жирів та продукти обміну.

2.3. Функції

Функції крові, лімфи і тканинної рідини розподіляються певним чином. Кров і лім­фа виконують транспортну функцію: кров транспортує поживні речовини й кисень до тканин, кінцеві продукти обміну речо­вин до органів виділення, а лімфа перено­сить ліпіди (від кишок) та білки (від печін­ки) у кров. Тканинна рідина, здійснюючи безпосередній контакт з усіма клітинами тіла, забезпечує обмін речовин між кліти­нами, кров'ю і лімфою. Розглядаючи де­тальніше, серед функцій крові можна виді­лити такі: дихальну, поживну, видільну, за­хисну, регуляторну, гомеостатичну, термо­регуляторну.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Дихальна функція крові полягає в пере­несенні кисню та вуглекислого газу між органами дихання (легені, зябра, шкіра) і тканинами тіла.

Поживна функція. Кров забезпечує над­ходження до клітин тіла поживних, тобто енерговмісиих органічних речовин від трав­ного каналу або депопуючих органів — печінки, підшкірної жирової ткаїшии (в ра­зі ендогенного живлення під час голоду­вання).

Видільна функція крові полягає у пе­ренесенні від тканин тіла до органів виді­лення — нирок, легень, печінки, шкіри — непотрібних і шкідливих речовин, надлишку води, мінеральних солей тощо. Ці речови­ни утворюються в клітинах тіла як кінцевий продукт обміну речовин чи результат їх діяльності або потрапляють до організму разом з їжею і питною водою.

Захисна функція крові здійснюється в кількох напрямках. По-перше, це захист ор­ганізму від інфекційних захворювань — імунітет, який забезпечується фагоцито­зом і виробленням антитіл. По-друге, знищення всіх мутантних клітин власного організму, які можуть утворитись під час поділу клітин. Це також функція імунітету. По-третє, захист від крововтрати при по­раненнях судин підтримується системою згортання (коагуляції) крові.

Регуляторна функція крові полягає в перенесенні гормонів та інших фізіологіч­но активних речовин від місця їх утворення (залози внутрішньої секреції, деякі ткани­ни) до клітин усіх органів і тканин орга­нізму, на мембрані яких є відповідні рецеп­тори до певних фізіологічно активних ре­човин.

Гомеостатична функція. Кров забезпе­чує сталість внутрішнього середовища орга­нізму (гомеостаз), необхідну для нормаль­ного функціонування його клітин і тканин, шляхом вмикання певних стабілізувальиих систем. Гомеостатичні системи підтримують сталість таких показників внутрішнього се­редовища, як рН, осмотичний тиск, співвідно­шення йопів, концентрація глюкози тощо, причому йдеться не про абсолютну сталість кожного з показників, а про відносну, ди­намічну сталість. У процесі життєдіяльності організму кров, лімфа і тканинна рідина зазнають певних змін, і гомеостатична фун­кція полягає в тому, щоб коригувати ці зміни, не допускати небезпечних для жит­тя відхилень показників внутрішнього се­редовища.

Терморегуляторна функція, по суті, та­кож належить до гомеостатичної функції, проте через особливості процесу терморегу­ляції та виняткової ролі в ньому крові розглядається окремо. Терморегуляторна функція крові полягає в тому, що кров як водний розчин має виключно високу тепло­ємність і завдяки цьому мало змінює свою температуру в разі її нагрівання чи охо­лодження, тобто кров відіграє термостабі-лізувальну роль. Крім того, кров перено­сить тепло між органами, запобігаючи пе­регріванню тенлопродукуючих органів і надмірному охолодженню органів, що відда­ють тепло назовні.

2.4. Фізико-хімічні властивості

В'язкість цільної крові в середньому в 5 разів перевищує в'язкість води. Таке високе значення цього показника крові зумовлене клітинами та білками крові. Піс­ля осадження клітин крові центрифугуван­ням в'язкість її плазми знижується до 2, а в сироватці крові або безбілковому ізото­нічному розчині вона близька до 1. Коли­вання в'язкості крові в організмі відбу­ваються в межах 3-7 одиниць. Це пов'я­зано зі змінами об'єму води в організмі та кількості еритроцитів. Наприклад, після крововтрати в'язкість крові зменшується внаслідок того, що відновлення об'єму крові за рахунок мобілізації депонованої в орга­нізмі води відбувається значно швидше, ніж відновлення кількості клітин крові. Дегід­ратація (зневоднення) організму, адаптація до умов високогір'я або патологічне збіль­шення кількості еритроцитів у крові (поліцитемія), навпаки, супроводжуються зрос­танням в'язкості крові.

Відносна густина крові у людини ста­новить 1,06-1,064, причому відносна густи­на формених елементів крові вища (1,085-1,09), ніж плазми (1,025-1,03). Це зумов­лює поступове їх осідання на дно пробір­ки. Швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) коливається від 1 до 10 мм на го­дину і різко зростає при запальних захво­рюваннях. Модельні експерименти показа­ли, що штучні еритроцити осідають у штучній плазмі в десятки разів повільніше, ніж у крові. Це пояснюється тим, що в нерухомій крові осіданню еритроцитів пе­редує їх злипання (агрегація) в гру­пи по кілька штук, і в такому вигляді осі­дання відбувається значно швидше, ніж якби вони були не агреговані. Було також з'ясовано, що ступінь агрегації еритроцитів і відповідно ШОЕ визначається властиво­стями плазми крові. Так, еритроцити крові чоловіків осідають набагато швидше в плаз­мі крові вагітної жінки, ніж у власній плазмі, і навпаки, еритроцити вагітної жінки осіда­ють повільніше в плазмі чоловіка чи невагітної жінки, ніж у власній.

Існує пряма залежність між ШОЕ і кон­центрацією гамма-глобулінів. Оскільки гамма-глобулінова фракція містить переваж­но антитіла, неважко зробити висновок, що зростання ШОЕ пов'язане з розвитком за­пальних процесів чи істотними змінами функціонального стану організму, які при-

зводять до збільшення концентрації гамма-глобулінів у крові. Говорячи про діаг­ностичне значення реакції ШОЕ, слід мати на увазі, що підвищення ШОЕ свідчить не стільки про наявність запалення, скільки про те, що організм бореться з інфекцією. Якщо у людини спостерігаються явні озна­ки інфекційної хвороби, а ШОЕ в межах норми, це означає, що опірність організму дуже низька.

Реакція крові (рН) є одним із важли­вих показників стану внутрішнього се­редовища організму: вона свідчить про кон­центрацію йонів гідрогену (водню) в плаз­мі, точніше, є оберненим логарифмом цієї величини і за нормальних умов становить 7,35-7,45. В артеріальній крові значення рН у середньому перевищує 7,40, а у ве­нозній — менше від цього значення, проте коливання цього показника дуже незначні. Відхилення реакції крові за межі наведе­ного діапазону на 0,2-0,3 одиниці є небез­печним для життя. Тому рН крові підтри­мується на відносно сталому рівні за до­помогою буферних систем. До буферних систем крові належать система гемоглобіноксигемоглобін, гідрогенкарбонатна, білко­ва та фосфатна.

Гемоглобінова буферна система відіграє основну роль у підтриманні рН на сталому рівні. На її частку припадає близько 70 % буферної ємності крові. Ок­сигемоглобін, як порівняно сильна кислота, зв'язує йони калію в еритроцитах, пере­шкоджаючи зростанню рН, пов'язаного зі зменшенням концентрації СО в артері­альній крові. Віддавши кисень у тканинах, Нb стає дуже слабкою кислотою, і силь­ніша карбонатна (вугільна) кислота відби­рає у нього йоп калію, віддаючи йон гідро­гену і таким чином протидіючи підвищен­ню рН венозної крові.

Гідрогенкарбонатна система утворена вугільною (карбонатною) кисло­тою (НСО) та натрію і калію гідрогенкарбонатами (NaНСО і КНСО). У разі надходження у кров сильніших, ніж вугільна кислот вони нейтралізуються катіонами Nа і К, а аніон НСО утворює з гідро­геном (воднем) вугільну кислоту, яка під впливом вугільної ангідрази розщеплю­ється на СО та НО і виходить з реакції. Луги, що надходять у кров, нейтралізуються вугільною кислотою, яка утворює з ними гідрогенкарбонати.

Буферна система білків пов’язана з амфотерними властивостями їхніх аміно­кислот. Залежно від реакції плазми крові вони дисоціюють як луги або як кислоти, нейтралізуючи таким чином речовини, які можуть змінювати рН крові.

Фосфатна буферна система представлена первинним( NаНРО) і вто­ринним( NаНРО) натрію фосфатами. Перший є слабкою кислотою, другий — слабкою основою. Під час дії речовин з активною реакцією відбуваються взаємні переходи між цими солями і виведення Н через нирки у вигляді NаНРО.

Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9