Тема № 7. Філософські аспекти взаємодії права та влади. Діяльність правоохоронних органів як об’єкт філософсько-правового осмислення (стр. 3 )

Коли розглядається взаємозв’язок понять “право” і “влада”, під владою розуміється не будь-яке панування (економічне, духовне і т. ін.), а тільки панування у сфері організації суспільних відносин та управління, тобто у певній системі підпорядкування, в якій воля одних осіб є імперативно обов’язковою для інших осіб.

У межах політичного об’єктивізму як способу обґрунтування права правовий порядок вважається виявом існуючих владних відносин. На думку Т. Гоббса, оскільки люди вирішили утворити державу та підпорядкуватись володарю, щоб отримати захист і можливість гуманного життя, то добре – лише те, що правитель санкціонує, все ж інше, таким чином, є поганим. “Влада, а не істина творить закон” – кредо цього напрямку. Якщо ж звернемось до поглядів мислителів попередніх епох, то Н. Макіавеллі, приміром, взагалі не роз’єднував цих понять.

Для засновника правового позитивізму Дж. Остіна закон – це наказ, правило, встановлене для панування однієї особи, що мислить, над іншою. При цьому він відрізняє закон від такої команди, яка подається з приводу конкретного випадку, вважаючи законом лише команду чи наказ, що зобов’язують завжди діяти певним чином (або утримуватись від певних дій).

Про можливість певного ототожнення права і влади говорять деякі сучасні філософи права, що продовжують традиції аналітичної юриспруденції, а також послідовники “етатистського” позитивізму, які вбачають позитивність права у встановленні його державною інстанцією (“авторитетом”). Для них, таким чином, право існує в актах цього “авторитету” (санкціонованих державою законах, постановах, договорах, звичаєвому праві тощо).

При цьому слід розуміти, що право і влада – хоч і взаємопов’язані, але не тотожні поняття. “Право вимагає влади... влада є невідворотною”, – пише С. С. Алєксєєв і в той же час називає владу “антиподом права”, вірно вказуючи на неоднозначність взаємозв’язку цих явищ. Право не може існувати без влади, тому що тільки державна влада за своєю приро­дою здатна забезпечити точну і своєчасну реалізацію правових норм за допомогою своїх правоохоронних інституцій. Водночас вона може і протидіяти праву, деформувати його у власних інтересах, замінювати його сурогатами “революційної правосвідомості” тощо.

Таким чином, влада наповнює правові веління силою, а право забезпечує легальний статус і встановлює правила реалізації влади. Їх взаємодія і взаємопроникнення відбувається в межах такого специфічного політико-правового інституту як держава. З одного боку, держава гарантує, забезпечує, охороняє право, надає йому владного характеру, а з іншого – право є головним регулятивним інструментом в її розпорядженні, який вона використовує для забезпечення соціальної стабільності та суспільного порядку. Реалізуючи цю та інші внутрішні функції, у правовому регулюванні політична влада спирається на авторитет, використовує як засоби переконання, так і засоби примусу.

Використовуючи модель відношень типу "панування - покора", держава змушує громадян до законослухняної поведінки. Сила організаційно-управлінських впливів держави дозволяє підтримувати суспільне життя в стані рівноваги. Влада повинна бути легітимною і підтримуватися більшістю громадян. В умовах легітимності відношення "панування - покора" сприймаються як природні і необхідні.(Арістотель). Отже, влада, яку приймають народні маси і яка спирається на їх добровільну владу підкорятися, а не нав'язується їм силою, називається легітимною. "Навіть той, хто планує управляти за допомогою яничар, змушений рахуватися з їхньою думкою, і з думкою про них всього іншого населення" стверджує Ортега - і - Гасет. По правді кажучи, за допомогою яничар і не правлять. Талейран говорив Наполеону: "штики, сір, годяться для всього, крім одного - неможливо на них всидіти". Правити - це не брати з бою владу, а спокійно здійснювати її. Взагалі, правити - це возсідати. На троні, на престолі, в сенаті, в міністерському кріслі, де завгодно. Всупереч наївному уявленню репортерів, влада - це справа не кулаків, а сідалищ. В кінці кінців влада - це громадська вага, стійкий стан, статика.

Примус і насилля є несучі конструкції влади. Роль примусу і насилля в структурі владних відношень може варіюватися. Вона мінімальна там, де зазвичай немає чіткої регламентації діяльності і нормативних основ регулятивного впливу суб'єкта на об'єкт, а влада заснована на персональних якостях суб'єкта і тому у відомих межах не залежить від структурного контексту.

Як правило, фізичний примус застосовується лише тоді, коли вичерпано всі інші засоби влади, адже політичне панування припускає не лише примус з боку правлячої меншості, а й згоду більшості підкоряти­ся, зумовлену усталеними суспільними традиціями, звичкою людей до покори, їхнім страхом, байдужістю, чи переконанням у тому, що правляча еліта виражає інтереси народних мас.

При цьому арсенал примусових ресурсів влади досить різноманітний: від використання правових імперативів до застосування фізичної сили і зброї. Психічний примус несе у собі по­грозу застосування сили і виконання покарання і має запобіжний характер. Фізичний примус накладає на людину ті чи інші обмеження у свободі дій, пересуван­ня, вибору місцезнаходження тощо. Фізичний примус спирається на судове, адміністративне, політичне панування, а також збройну організацію держави (збройні сили, поліцію, внутрішні війська, виправні установи тощо). Таким чином, правоохоронна діяльність здійснюється владними структурами в тому числі за допомогою такого владного інструменту як примус.

Як насилля, так і примус із зовнішньої сторони характеризується впливом суб'єкта на об'єкт, в процесі застосування сили. Процес застосування сили - це вплив на іншого суб'єкта, який здійснюється всупереч його вольовим прагненням або при їх ігноруванні. Однак при здійсненні насилля на відміну від примусу в цьому процесі відбувається заперечення самого існування власних інтересів об'єкта насилля, при цьому вигода одного задовольняється за рахунок інтересів іншого. Тому структурний підхід до аналізу влади зводить все різноманіття владного спілкування до сукупності примусових відношень між двома суб'єктами, при чому обов'язковим елементом насилля є обмеження свободи волевиявлення. І при цьому, в поняття "насилля" включається не тільки заподіяння шкоди, але і можливість її заподіяння.

Інтеракціоністські концепції розширюють границі трактування насилля, включаючи в нього всі форми примусового впливу. К. Шмідт розуміє під насиллям будь-які дії індивідів або груп, які націлені на заподіяння шкоди інших (в системі "друг" - "ворог").

Можна виділити дві форми насильницького політичного процесу:

·  відкриту озброєну (громадянська війна є вищою формою політичного насилля в боротьбі за владу. Вона виникає на основу соціальних криз, коли державна влада уже не в стані стримувати ворожі класи, подавляти їх "законними" засобами; військовий переворот);

·  латентна (прихована) або бюрократична.

Головною ознакою, яка здатна відрізняти примус від насилля є його інституйований, організований характер. Легальне насилля на своїй території може здійснювати лише держава, хоча використовувати його можуть і інші об'єднання та угрупування. Досить поширеною є точка зору, яка відрізняє примус від насилля на основі визначення наявності обмежень фундаментальних прав людини, які можуть носити соціальний, економічний, моральний і політичний характер. Тому соціальне насилля розглядається як застосування або погрозу застосування різних форм, методів і засобів прямого або опосередкованого примусу і подавлення стосовно інших груп, класів.

Крім прямого “інструментального” примусу можна говорити про фактичне існування в будь-якій державі “символічного” примусу і насильства. Терміном “символічне насильство”, введеним у науковий вжиток французьким соціологом П. Бурдьє, позначають нав’язування державою своїм громадянам норм, ідей, принципів, ціннісних установок і стереотипів, які набувають у масовій свідомості природного характеру.

Із зовнішньої сторони примус характеризується силовим впливом суб’єкта на об’єкт, який здійснюється всупереч вольовим прагненням об’єкта або при їх ігноруванні (в цьому сенсі примус відрізняється від насилля тим, що при застосуванні останнього заперечується саме існування власних інтересів об’єкта насилля).

Майже всі дефініції влади пов'язані з примусом - нав'язуванням своєї волі, наказуванням. Інколи це призводить до трактування влади як панування або навіть до ототожнення її з основним засобом цього панування - примушуючим насиллям.

Боля, наприклад, вважає, що будь-яке насилля лише псевдовлада; використовуючи насилля, псевдовладний суб'єкт фактично визнає, що він не в змозі здійснювати самостійне керівництво, не в змозі добиватися своїх цілей в умовах конструктивної співпраці з іншими. Але таке трактування влади не враховує інших аспектів, крім комунікативного. Вирішити цю проблему дозволяє розгляд влади в якості такого посередника, який пов'язує дії і зобов'язування людей, який може поставати в різних видах. Стійкість і постійність, так необхідні політиці та економіці, досягаються тоді, коли примус та обмін перетворюються в узагальнений символ. Такими символами стають в політиці ресурси насилля і визнання в цьому суспільстві право їх використання ("монополія легітимного фізичного насилля" за вебером), а в економіці - якийсь універсальний товар, наприклад, золото.

Методи владарювання: примус, переконання, стимулювання (тобто створення стимулів). "Три основні методи у розпорядженні владарюючих груп: переконання, матеріальна вигода і насилля. Насилля, по всій вірогідності, є самим ефективний в короткотерміновій перспективі метод, однак він малоефективний в якості основного методу збереження влади протягом тривалого періоду, оскільки примушує (особливо в сучасних умовах) до жорсткості прийомів владарювання і до все більш широкому їх поширенню. Самим ефективним (іншими словами, самим дешевим) методом, звичайно, залишається переконання. Однак всі три методи - переконання, вигода і насилля - завжди присутні при всіх формах правління" вважає Ф. Нойман при характеристиці способів владарювання нерідко враховуються риси стилю поведінки владарів. Так, Макіавеллі розрізняв серед них "левів" і "лис". Владу за способами здійснення часто поділяють на явну (експлуатаційну) та неявну (імпліцитну). Проявом явної влади буде ситуація коли "Х" певним чином, не припускаючи розбіжностей, вкаже "У", що йому потрібно робити (або не робити). При появі неявної влади "У" робить те, що бажає "Х", але без прямої вказівки з його сторони. В цьому випадку "У" знає (або здогадується) чого хоче "Х", і в силу різних причин виконує це бажання.