Тема № 7. Філософські аспекти взаємодії права та влади. Діяльність правоохоронних органів як об’єкт філософсько-правового осмислення (стр. 5 )

Перехід від влади, що використовувала ідеологізоване та політизоване право як знаряддя панування, до демократичного державно-правового режиму пов’язаний не лише з необхідністю реформування законодавства, але і з глибинними змінами у правовому бутті.

Очевидно, що в суспільстві, яке трансформується, політико-правові проблеми набувають особливо гострого соціального звучання і потребують фундаментального філософського осмислення. Не випадково Г. В.Ф. Гегель писав, що філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбу­вається переворот у політичному житті суспільства, оскільки думка завжди передує діяльності і перетворює її.

Забезпечення демократичних правовідносин між державою і людиною на основі інституту відповідальності держави перед особою – це перше і основне завдання у посттоталітарному суспільстві. Державно-владний характер права є однією з його ключових ознак, оскільки забезпечує загальнообов’язковість правових норм, водночас, саме влада держави всупереч своєму істинному призначенню “обвалює на людину найстрашнішу, невідворотну біду – державне свавілля”. У недемократичній державі визнається тільки відпові­дальність громадянина перед державою, яка немовби да­рує йому права і свободи та визначає його обов’язки. Відповідальність держави перед особою є дієвим способом обме­ження політичної влади держави. Він виявляється у встановленні державою законодавчих обмежень своєї активності стосовно особистості; у прийнят­ті державою конкретних зобов’язань, спрямованих на забезпечення інтересів громадян; у наявності реальної відповідальності посадових осіб за невиконання їх обов’язків перед суспільством і особистістю тощо.

Відповідальність держави перед громадянами забезпе­чується системою гарантій, до яких належать: 1) відпові­дальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно-правова і кримінальна відповідальність посадових осіб за порушення прав і свобод гро­мадян; 3) процедура імпічменту, тобто притягнення до відповідальності та судового розгляду справ вищих посадових осіб держави.

У свою чергу свобода особи не може бути абсолютною, оскільки вона обмежена інтересами і правами інших осіб. Від кожної людини вимагається дотримання всіх правових приписів і виконання її обов’язків пе­ред суспільством, державою, іншими людьми.

Тоталітарні державницькі ідеології вважаються основним джерелом небезпеки поглинання права владою, тому становлення демократичного суспільства супроводжується надіями народних мас на якісні зміни у характері правового регулювання. “Право повинно служити інтересам народу, а не влади” – під таким гаслом зазвичай здійснюється реформування політико-правової системи. При цьому в суспільстві, в якому механізми політичного протистояння ще не відпрацьовані належним чином, досить важливим питанням у процесі суспільно-політичної трансформації є проблема правової регламентації боротьби за владу та її реалізації. Прийшовши до влади під прапорами демократичних перетворень, політичні еліти нерідко спокушаються повнотою влади, необмеженими можливостями своїх попередників.

В сучасних умовах розвитку незалежних демократичних країн на пострадянському просторі слід звернути особливу увагу на політичні сили, що діють за формулою “влада заради влади”. Здобувши перемогу в процесі політичних змагань ще не досить стійкого демократичного суспільства, надалі вони намагаються втримати повноту влади будь-якою ціною. Ці тенденції, влучно охарактеризовані Дж. Оруелом, який відзначав, що метою репресій є репресії, метою катування – катування, метою влади – сама влада, безумовно повинні обмежуватись правом. Правотворчість, таким чином, покликана встановлювати внутрішні “запобіжники” у механізмі правового регулювання, які б не дозволяли перетворювати силу закону на інструмент протиправного утримання влади. Контроль за діяльністю влади повинна здійснювати як, власне, громадськість, так і опозиційні сили, гарантії безперешкодного функціонування яких також мають бути законодавчо закріплені.

У процесі трансформації права на пострадянському просторі стало очевидно, що для належного функціонування інституцій громадянського суспільства необхідні не лише правові, але і політичні, культурні, економічні й організаційні гарантії законності та правопорядку, а більшість політичних сил, абсолютизуючи значення якогось одного чинника, відповідним чином реалізують програми своєї діяльності, націлені на реформування якогось одного сектора суспільного життя (хоча формально програми є комплексними та багатовекторними). Під час політичної боротьби певні сили нерідко намагаються дестабілізувати ситуацію, спекулюючи на болючих для суспільства темах: мови, національної чи релігійної належності, зовнішньополітичної орієнтації тощо.

В республіках-членах колишнього СРСР ця проблема є досить актуальною та потребує новаторських підходів – глибинні суперечності, які негативно впливають на ефективність функціонування всіх елементів правових систем незалежних держав на пострадянському просторі, полягають у різкій невідповідності між зовнішніми європеїзованими правовими формами, конструкціями, інститутами та державно-владними силовими характеристиками азіатського типу.

Ситуація ускладнюється також у зв’язку з необхідністю врахування іншої небезпеки. Втомившись від тоталітарної ідеології, українське суспільство все більш охоче (особливо враховуючи цілеспрямований та доволі потужний вплив Заходу) сприймає цінності, які проповідуються лібералізмом. На цьому тлі очевидним є поступове послаблення позицій держави, що створює передумови для іншого, вже економічного “тоталітаризму” з боку крупних компаній, які, незважаючи на існуючі антимонопольні законодавчі обмеження, продовжують збільшувати свої фактичні потужності в межах країни, зберігаючи та примножуючи свій капітал за її кордоном. У слабкій державі рано чи пізно почнуться “обмеження і репресії, лише вже не на користь загальнодержавного інтересу, а на користь інтересу магнатського, який буде поданий як загальносуспільний”, що неминуче призведе до поглиблення кризових явищ в економіці та суспільному житті.

Питання 4. Значення правової культури в діяльності працівників правоохоронних органів

Правова культура багато в чому виступає сполучною ланкою між соціально-економічними інтересами і потребами окремих осіб, різних соціальних груп, відбитих у правових нормах, і їх правовою поведінкою. Іншими словами, вона сприяє формуванню певних типів правової поведінки в цілому, однак дана реальність залежить від безлічі інших факторів (ілюзій, укладу життя, стереотипу поведінки, обставин і умов, що склалися і т. п.). Формування правосвідомості і високої правової культури сприяє підвищенню ефективності механізму правового впливу. Право впливає на суспільні відносини, на свідомість і поведінку людей не тільки чисто юридичними засобами, але і різноманітними неюридичними шляхами.

єв справедливо підкреслює, що правова культура припускає визначений рівень правового мислення і почуттєвого сприйняття правової дійсності; якісний стан процесів правотворчості і реалізації права; специфічні способи правової діяльності (роботу правоохоронних органів, конституційний контроль і т. д.); результати правової діяльності у виді духовних і матеріальних благ, створених людьми (закони, системи законодавства, судова практика і т. д.).

Щоб досягти конкретності у питанні трактування поняття правової культури, розуміння його змістовного наповнення, будемо притримуватися одного із найбільш поширених підходів до визначення правової культури, відповідно до якого правова культура – це глибоке знання і розуміння права, високосвідоме виконання його вимог як усвідомленої необхідності і внутрішньої переконаності. У такому сенсі правова культура структурно складається з:

1.Правової свідомості, яка охоплює правові почуття, емоції; оціночні поняття; елементи настрою стосовно конкретних правових явищ та правових ситуацій, а також правові ідеї, правові теорії; правові поняття, категорії та правові принципи.

2.Правомірної поведінки, що містить в собі правову активність громадян (готовність до правомірної дії) та акти реалізації права.

Правові погляди, втілюючі їх норми права беруть участь у детермінації поведінки людей, усього ходу історичного розвитку. Правосвідомість як частина правової надбудови грає поряд із правом і разом з ним активну роль у суспільному житті. Воно включає в себе як усвідомлення суспільством, соціальною групою, індивідом потреби в загальнозначущих правилах поведінки, які повинна встановити держава, так і оцінку справедливості (чи несправедливості) діючого правового порядку, перспектив, напрямків подальшого розвитку права.

В антагоністичному суспільстві немає єдиної правосвідомості, тому право нерозривне зв'язано не з усією, а з пануючою у суспільстві правосвідомістю. Правосвідомість формується насамперед передовими представниками народу у процесі усвідомлення ними загальних інтересів, що набувають у свідомості форму юридичних мотивів, волі суспільної більшості, які спонукають її прийняти форму державної волі. Юридичний мотив волі – це особлива ідеологічно-правова форма усвідомлення людьми потреб і інтересів у суспільстві, це свідоме прагнення і вимога опосередкувати суспільні відносини нормами права.

Отже, без правосвідомості немислимі правотворчість і право. Але право створюється не правосвідомістю, а матеріальними умовами життя суспільства. Правосвідомість лише опосередковує цей процес. Діюче в суспільстві право оцінюється в суспільній і індивідуальній свідомості з погляду справедливості чи несправедливості. В останньому випадку формуються уявлення про необхідність удосконалювання правової системи.

Філософія не повинна залежати від політики, практичних цілей, а ідеологія, використовуючи філософські та інші знання, в тому числі й політичні, пов'я­зує свій зміст із певною групою заданих інтересів та ідей, що починають жити за своєю логікою. Тому в ідеології завжди наявні елементи абсолютизації, звеличування пев­них ідей, їхня орієнтація на обслуговування відповідних практичних, політичних цілей.

Водночас не можна забувати, що ідеологія посідає важ­ливе місце в духовному житті суспільства, в її відносинах із практикою, з політикою. Поза певним ідеологічним під­ходом світоглядні концепції не можуть отримати достат­нього суспільного визнання, а тим паче – належної прак­тичної реалізації. Через це в практичному житті філософія та ідеологія знаходяться в тісному взаємозв'язку.