Відмінність і рівночасно-взаємний зв'язок філософських та ідеологічних засад, притаманні кожній гуманітарній науці, у сфері права мають істотні особливості. Право не можна відірвати від практичного життя людей, самих підвалин економічного, політичного, духовного панування в суспільстві, від політичної, державної влади. Тому проникнення ідеологічних засад у філософські (а також у соціологічні, загальнотеоретичні) розробки правових проблем можна виявити на всіх етапах розвитку правознавства, філософських досліджень, здійснюваних у його межах і на його основі.
Можна, певне, без перебільшення констатувати, що правознавство в його теоретичних підрозділах – загальній теорії права і держави, соціології права, а також у філософських розробках – виявилось однією з найсильніше ідеологізованих галузей знання. Найближчим до ідеології є ті варіанти філософії права, які замикаються розробками, що не виходять за межі певної філософської системи (наприклад, гегелівської, марксистської).
Для того щоб філософсько-правова теорія відповідала загальнолюдським цінностям, а не інтересам окремої спільноти, класу, вона повинна спиратися на найвищі досягнення філософської думки, наукового пізнання взагалі.
Дослідники виділяють наступні показники та умови підвищення правової культури:
Показники правової культури:
— відповідність права вимогам справедливості та свободи;
— рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, їх впевненість діяти відповідно до вимог правових приписів;
— рівень правотворчої та правореалізуючої культури;
— рівень якості роботи правоохоронних і правозастосовчих органів та посадових осіб;
— якість системи законодавства, певний рівень законності та правопорядку;
— правові знання, що охоплюють знання конкретних норм права;
— дані про державний устрій, призначення держави, політичну систему суспільства;
— престиж юридичної професії, авторитет і ступінь розвитку юридичної науки;
— участь громадян в управлінні державою, стан законності і правопорядку;
— форми й методи правового регулювання, якість роботи правоохоронних органів.
Умови підвищення правової культури:
1) у сфері загальнодержавної стратегії: спрямованість державної політики на захист інтересів особистості, вироблення єдиної правової політики, забезпечення добробуту громадян, дотримання Конституції і законів всіма державними органами;
2) у сфері правотворчості: професіоналізація законодавчої діяльності, надання населенню права законодавчої ініціативи, поширення знань в області юридичної техніки, широке публічне висвітлення законопроектної діяльності, посилення юридичної відповідальності за порушення прав і свобод громадян;
3) у сфері правозастосування: ліцензування юридичної діяльності, розвиток судової системи, проведення практичних семінарів для працівників державних органів, створення консультативних рад при міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади;
4) у сфері юридичного виховання: підвищення загальної моральності громадян, популяризація правових знань (у тому числі через засоби масової інформації), використання рольових ігор і практичних ситуацій, застосування методів реклами і “public relations”, розвиток сімейного правового виховання;
5) у сфері юридичної науки і юридичної освіти: подальший розвиток наукових досліджень у галузі правової культури, подолання розриву між наукою і практикою, підвищення ефективності вищої юридичної освіти, поглиблення вивчення правознавства у школах, юридичних дисциплін у неюридичних ВНЗ і загальноосвітніх установах;
6) у сфері громадянського суспільства й особистої ініціативи: розвиток системи громадських організацій, активне відстоювання особистістю своїх прав, боротьба з будь-якими проявами беззаконня і свавілля.
Основними кроками з формування високої правової культури в умовах становлення української державності, на думку вчених, повинні стати наступні:
- продовження розробки цілісної концепції громадянсько-правової освіти і виховання; оновлення змісту освіти відповідно до досягнень юридичної, психолого-педагогічної науки, сучасних технологій навчання, передового досвіду практичної діяльності правоохоронних органів України;
- підготовка стандартів, програм, підручників та навчально-методичних комплектів з даної проблематики; розробка рекомендацій з громадянського і правового виховання;
- створення аудіо - та відеоматеріалів, комп’ютерних програм з громадянсько-правознавчих курсів;
- впровадження багатоступеневої та безперервної системи навчання фахівців від початкової професійної підготовки до опанування ними рівня вищої кваліфікації;
- всебічне поглиблення правової, патріотично-виховної тематики в навчальних курсах з філософії, етики, політології, культурології;
- розширення громадянсько-виховної проблематики на сторінках правових і громадських видань;
- у галузі громадянсько-правової освіти здійснення підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів, здатних застосовувати особистісно-орієнтовані педагогічні технології, включаючи моделювання реальних соціальних процесів, рольові та ділові ігри.
Безсумнівно, що філософія права нерозривно пов'язана з правовою культурою та правосвідомістю. Правова культура сприяє чіткому й ефективному здійсненню норм, зміцненню правопорядку, тому що включає не тільки соціально-психологічні процеси, фіксовані у відповідних нормах права, але і юридично значиму поведінку людей, правову діяльність у вигляді правотворчості і її результатів. Правосвідомість як об'єктивна реальність – це сформована на основі права і разом з ним система ідей, уявлень і понять про право, усвідомлені потреби в праві, що містять уявлення (розуміння) його сутності, шляхів його розвитку, а також правопорядку в широкому значенні слова. Правова культура включає ті елементи суспільної свідомості, що зв'язані з правовими інститутами і практикою їхнього функціонування, формуванням певних варіантів правової поведінки людей у суспільстві, у колективі.
Крім того, правова культура, разом із законослухняністю громадян, повагою до права усіх членів суспільства, правовим регулювання суспільних відносин у всіх сферах, законотворчістю, яка не суперечать інтересам суспільства, забезпеченням виконання правових норм не стільки державним примусом, скільки переконаннями, відсутністю верховенства конкретної особи чи ідеології над правом, державним сприянням відкритому доступу людини до здійснення і реалізації її основних прав, високим рівнем законності є ще й специфічною ознакою панування (верховенства) права.
Висновки. Як висновок, слід зазначити, що у діалектичному взаємному зв’язку права і державної влади, права і правоохоронної діяльності важливо знайти той баланс свободи і примусу, який би дозволяв утверджувати в суспільстві верховенство права. При цьому його зміст полягає у тому, що право має домінуючу позицію порівняно з державою і гарантує права, свободи і законні інтереси громадян. Панування права означає, що право не може бути підпорядкованим волі окремих політичних сил та ідеології. Воно втілене у реально існуючих стосунках, його застосування до суб’єктів права не залежить від статі, суспільного становища, національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Духовна і моральна сили права вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно обумовлене природно-історичними правами людини і опирається на духовні та моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина в громадянському суспільстві впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що держава обмежена правом, якому сама надає формальний характер і владну силу, вона ще й покликана забезпечити реалізацію принципу панування права в суспільстві.
Правова культура припускає високу якість правотворчого процесу, реалізації права; достатній рівень правового мислення і психологічного сприйняття правової реальності; усвідомлення специфічних способів правової діяльності правоохоронних органів; результатів реалізації вимог справедливості та законності у формі стійкого і стабільного правопорядку.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 |
