Тема № 7. Філософські аспекти взаємодії права та влади. Діяльність правоохоронних органів як об’єкт філософсько-правового осмислення (стр. 4 )

Домінуючим началом, яке регулює відношення закону і свободи є влада. Влада надає закону необхідну імперативність і силу, направляючи індивідуальну свободу в русло цивілізованої доцільності. Влада є модусом, атрибутом та функцією права. Зовнішньо це виглядає як здатність суб'єкта змінювати поведінку інших суб'єктів і як право держави приймати рішення і вимагати від громадян їх виконання, інколи використовувати примус.

Таким чином, легітимну політичну владу в певному сенсі можна розглядати, як організований суспільством правомірний примус. Легітимність влади означає її сприйняття населенням у якості правомірної та справедливої. Тобто влада, яку приймають народні маси і яка спирається на їх добровільну згоду підкорятися, а не нав’язується їм силою, вважається легітимною. Якщо ж правляча група не користується народною довірою і змушена постійно вдаватися до засобів примусу, владу такої групи прийнято вважати нелегітимною. Легітимність політичного явища не означає його юридично оформленої законності, а тому легітимацію не слід змішувати з легалі­зацією, а легітимність – з легальністю, тобто законністю.

Владний вплив держави на громадян у світлі етико-правових критеріїв може бути представлений трьома формами соціального життя.

а) моральний характер мають ті відносини "панування - покора", при яких сторони виступають як рівновеликі в ціннісному відношенні величини. Для держави на першому місці стоять інтереси громадян, а для громадян - інтереси держави.

б) моральною є природа тих відносин владарювання і покори, у змісті яких домінують взаємовигідні настанови на паритетно-договірну взаємодію. Зразком таких відносин може бути взаємодія правової держави і розвинутого громадянського суспільства.

в) імморальна або "силова" модель владарювання ґрунтується на насильницьких принципах "кулачного права", фізичного і психологічного терору. Ця модель передбачає динаміку нарощування влади над підданими до того часу, поки вона не стане абсолютною.

Політичність влади озна­чає, що примус (в т. ч. фізичний) як спе­цифічні засоби влади монополізовані й зосереджені у спе­ціально створених суспільством інститутах, органах і установах, що в сукупності становлять державу. Забезпечується життєдіяльність держави та владна сила права особливими – правоохоронними органами. Право на силу, примус стосовно можливих антисоціальних дій громадян у такий спосіб вилучається у приватних осіб (чи груп) і передається державі, в особі якої примус і насильство стають законними, тобто, за висловом І. Канта, отримують легальність.

До поняття “легітимність” за змістом близьке поняття “легітимація”. Легітимація – це процедура суспільного визнання чи підтвердження законності якого-небудь права чи повноважень діючої особи, а також визнання законнос­ті існуючих політико-правових відносин, режиму влади, що панує, його пояснення чи виправдання. За класифікацією, запропонованою М. Вебером, легітимація може бути традиційною, харизматичною і раціонально-правовою.

Дамо коротку характеристику цим типам легітимації, зокрема:

традиційна - політико-правові відносини, що ґрунтуються на звичаї, норми якого виступають як основа панування і підпорядкування. Звичаї означають, що хтось має право на владу, а хтось ні. На питання: чому влада належить цій групі людей - відповідь: так було завжди.

харизматична легітимація політико-правових відносин ґрунтується на авторитеті лідера, який має виняткові риси. Влада харизматичного лідера виправдовується схиленням перед ним більшості населення, якого він сприймається як вождь. Зв'язок між масами і лідером - емоційний, слова і справи - вважаються непогрішними.

раціонально-правова легітимація - ґрунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, які регулюють відносини "панування - покора". Найрозвинутішою формою цього типу легітимності є конституційна держава.

Найважливішими принципами легітимації вважаються суверенітет народу і права людини. Легітимація не має юридичних функцій і не є правовим процесом, однак при цьому вона є необхідною умовою дотримання законів усіма членами суспільства.

Правоохоронна діяльність вважається різновидом охоронної діяльності, тому доцільно буде розглянути поняття останньої. Суспільна охоронна діяльність – це сукупність матеріальних і нематеріальних заходів і дій, що реалізуються у правових і неправових формах і здійснюються державними та недержавними організаціями з приводу забезпечення національної безпеки. Забезпечення національної безпеки – це конкретні напрями політичної, економічної, ідеологічної суспільної охоронної діяль­ності, що пов'язані з виявленням, профілактикою та подоланням процесів та явищ, які деструктивно впливають на встановлений порядок існування країни, її громадян, важливих суспільних інститутів.

Рівні інтересів у сфері національної безпеки:

– фундаментальні;

– визначальні;

– первинні;

– ситуаційні.

З позиції філософсько-правового підходу охоронна діяльність як система дій із забезпечення національної безпеки включає у себе такі ка­тегорії: а) мету, інтереси і потреби; б) нормативну базу; в) мате­ріальну базу; г) духовну базу; д) інституційну основу; е) кадро­вий склад та ін. Духовна база системи національної безпеки являє собою систему всіх ду­ховних цінностей даного суспільства, що становлять ідеологіч­ний фундамент здійснення різних напрямів охоронної діяльності взагалі та відповідають принципам демократії, гуманізму, соці­альної справедливості, пріоритету прав і свобод особи, глибокої поваги до права.

Як було зазначено, різновидом охоронної діяльності є правоохоронна діяльність, що належить до національної правоохоронної системи. Правоохоронна система являє собою частину національної правової системи, що об'єднує в собі нормативну правову базу (охоронні правові норми), об'єктів і суб'єктів правоохорони та правоохоронну діяльність, які забезпечують і гарантують права і свободи людини та громадянина, охороняють і захищають їх від протиправних посягань з боку будь-кого.

Таким чином, правоохоронну діяльність можна визначити як різновид суспільної охоронної ді­яльності, що її здійснюють компетентні суб'єкти для охорони суспільних відносин, певних можливостей, інтересів і потреб лю­дини і громадянина від правопорушень, вирішення юридичних справ про правопорушення та прийняття спеціальних заходів щодо запобігання їм.

Вона характеризується такими ознаками: а) пов'язана з роз­глядом юридичних справ про правопорушення, інші конфліктні ситуації, із провадженням по зверненнях громадян та ін.; б) здій­снюється компетентними суб'єктами, коло яких визначається за­конами та іншими нормативно-правовими актами; в) характерна для проведення певних операцій з чинними нормами права;

г) результати її фіксуються у процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену форму; д) докладно вре­гульована процесуальними нормами; е) здійснення її пов'язано з використанням спеціальних методів правореалізації і правового регулювання.

Правоохоронна діяльність містить наступні структурні елементи:

– суб'єкти (конкретні органи, поса­дові особи, інші державні та недержавні організації, що викону­ють певні завдання у сфері охорони чинного права. До них нале­жать: а) державні структури; б) структури громадянського сус­пільства);

– об'єкти (суспільні відносини, які охороняються чинними охоронни­ми нормами права, а також дії і результати діяльності фізичних і юридичних осіб);

– зміст (який включає в себе суб'єктивні права суб'єктів правоохоронної діяльності, юридичні обов'язки названих суб'єктів, а також фактичну діяльність суб'єктів із здійснення прав і виконан­ня обов'язків).

Правоохоронні органи здійснюють безпосередню діяльність із забезпечення суспільної безпеки і правопорядку. Наприклад, су­дові органи забезпечують правопорядок шляхом розгляду ци­вільних, господарських, кримінальних та адміністративних справ і прийняття обґрунтованих законних рішень у названих справах. Органи прокуратури здійснюють нагляд за додержанням закон­ності, представництво і обвинувачення від імені держави та ви­конують деякі інші функції, передбачені законодавством для зміцнення законності і правопорядку в країні. Одним із суб'єктів правоохоронної діяльності є органи внут­рішніх справ (ОВС). Їх діяльність посідає специфічне місце у системі діяльності правоохоронних органів і має своїм об'єктом завдання із забезпечення правопорядку і громадської безпеки. Вона включає в себе запобігання, припинення, ліквідацію наслідків правопорушень та відновлення порушеного права. Основними функціями правоохоронної діяльності ОВС є адміністративна, профілактична, попереджувальна, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна, oпeративно-розшукова, правовідновлювальна.

Питання 3. Філософські проблеми взаємодії права та державно-владних органів в період суспільно-політичної трансформації

Якщо у відкритому суспільстві влада лише забезпечує дієвість права, то в умовах тоталітаризму влада, по суті, намагається поглинути право, перекладаючи його функції на законодавство, в основі якого лежать виключно інтереси владної верхівки, та апарат державного примусу, так звані силові структури, каральні органи тощо. Таким чином, взаємозв’язок права і влади, особливості якого були висвітлені вище, в тоталітарному суспільстві набуває найбільш суперечливого, парадоксального характеру.

Як уже згадувалося, влада наділяє правові приписи своєю силою, робить їх загальнообов’язковими. З цього приводу доречними видаються слова про те, що “нав’язувальний характер порядку говорить про силову природу права. Безсиле, безвладне право так само не право, як і ненормативна влада – не влада”. Авторитарна і, особливо, тоталітарна держава є виразом могутньої, потужної державної влади абсолютного порядку, тому силовий компонент права в такому суспільстві реалізується максимально.

Разом з тим, право за своєю природою протистоїть тоталітаризмові, оскільки той пригнічує іншу сутнісну ознаку права – свободу. “Влада, – як підкреслює єєв, – особливо – влада політична, державна, яка і робить “право правом”, у той же час – явище якоюсь мірою з ним несумісне, що виступає стосовно права у вигляді протиборчого, а часом і далекого, гостро ворожого фактора”. Дже­рела цієї ворожості влади праву криються у глибокій суперечливості влади, у тому, що, будучи необхідним і конструктивним елементом організації життя людей, уп­равління суспільством, влада в той же час володіє такими іманентними якостями, які у процесі ствердження і зміц­нення влади можуть перетворювати її на самодостатню, авторитарну силу. Ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його на “служницю” влади, таким чином фактично утворюючи неправову реальність.