Прес-конференція «Поетичне сузір’я(письменники-шістдесятники)» (стр. 2 )

Коли поет святкував п’ятдесятилітній ювілей, я надіслав йому листа, а у своєму щоденникові залишив таку нотатку: «Поет – від Бога! Але чимало написав і зайвого. Щось відсіється, а зостанеться золоте зерно» (28 травня 1979 р.). Поезією – «золотим зерном» – неприховано замиловуюся, наголошуючи, що в ній «скільки … розуму, гідності, синівської мужності» (16 червня 1987 р.).

Нерідко захоплюся глибокими літературознавчими й публіцистичними дослідженнями Д. Павличка, доземно схиляю голову перед його громадянською позицією, особливо суспільно-політичною діяльністю на першопочатках незалежності України, коли Д. Павличко одним із перших вийшов на майдани, мітинги, згуртовував нові національні сили, які виборювали самостійність, створювали Народний рух України, Товариство української мови імені Тараса Шевченка, домагалися надання українській мові статусу державної, рвали імперські кайдани, виплутувалися із залізних обіймів «старшого брата». Поет зізнається, що до 24 серпня 1991 р. ішов усе життя, що цей день для нього найзнаменніший і найурочистіший:

Я жив для однієї дати,

Коли, як світу сяяття,

Вставала з мертвих наша мати…

Д. Павличко, скільки й пам’ятає себе, мріяв про волю України, щоденно наближав її, щиро потай благав у Всевишнього:

Прийми під свій покров Господень

Мою державу і мене…

Не дай, щоб стала знов рабою

Моя земля і кров моя.

І не дозволь нам зледащіти

В добрі при хлібі та вині,

Дай увійти в твої завіти

Моїй державі і мені…

Дай нам тримати зброю чисту,

Як вороги до нас прийдуть…

Не заведи нас в темну хащу,

Де чварів терня лізе в плоть,

Втиши мою печаль болящу –

В одне братів моїх позводь!

Трапляється, на сторінках «Щоденників» я дорікаю, навіть сварю політика, дипломата Д. Павличка за надмірну емоційність, що вносила деструктивну хвилю в ті або інші суспільні процеси, за надто гарячі політичні пристрасті, які інколи переростали в непорозуміння, виливалися у сварки, перетворювалися у протистояння, картаю його за владні чвари у Спілці письменників й поза нею. Це все реалії буття, перипетії людського життя, про яке класик новітньої української літератури Д. Павличко сказав напрочуд точно:

Я є частина землі

по мені ходять

мене перекопують

в мене засівають насіння

мені дякують за врожай

я мовчу, бо знаю,

я є.

«Він натура складна, буває просто нестерпним. Але ж, мабуть, і я щодо нього буваю занадто суворим, хоч мав би зважати на його запальний гуцульський темперамент! Але ж за великим рахунком – ми однодумці». Найважливішим є все-таки те, що ми суспільні інтереси ставили вище від особистих, обидва – славні сини України, які сповна віддають себе їй, боронять її, не шкодуючи власних сил і здоров’я.

Поет у часи перебудови одним із перших сміливо став на захист рідної мови, бився за неї, «як лев» (25 червня 1986 р.), був послідовним і твердим у своїх діях. Д. Павличка, тоді ще молодого вченого-літературознавця, у 1955 р. за виступ в оборону української мови відраховано з аспірантури. Ніякі залякування не зупинили його, бо він обрав собі такий життєвий принцип: «Якби сам диявол до мене заговорив українською мовою, я помолився б за його здоров’я». Жодна найважливіша подія, пов’язана з конституційним захистом української мови, наданням їй статусу державної мови, боротьбою проти білінгвізму радянського взірця, не обходилася без активної участі Д. Павличка. Він мав чітку й аргументовану позицію щодо рідної, національної мови, дво - і багатомовності: «Кожна національна мова – це універсальна філософська система, в якій живе світ, людство, всесвіт. Кожна національна мова – це скарб істини, знань, мистецтва, який неможливо нічим замінити…

Скільки є мов на світі, стільки може бути образів однієї й тієї ж явини людського буття, образів споріднених, але відмінних і саме відмінністю значущих і вартісних… У кожній національній мові сховані особливі побудники до творчості й наукових відкриттів. Глибоке вживання в національну мову – це шлях до розквіту духу кожної людини. Кожна мова має тільки їй властиву мелодію, що є основою різноманітного емоційного сприймання музики буття…

Так звана національно-російська двомовність, нав’язувана радянським народам і народностям в ролі двох рідних мов, є не що інше, як маска шовінізму, розрахована на майбутню перемогу однієї, зрозуміло, сильнішої мови… Нація, як і окрема особистість, може бути двомовною і багатомовною, але тільки одна мова є плоттю її духу, а всі інші – лише костюми для її тіла.

Мова формує індивідуальність кожного народу і в кожного народу є тільки одна мати-мова, одна-єдина, рідна».

У своїй поезії Д. Павличко неодноразово закликає «засліплених братів» вертатися до своєї мови, прозріти і в купинах полови знайти

…зерно, ядро здорове,

Яке ще здатне прорости.

Великою заслугою Д. Павличка є й те, що він, ставши головним редактором створеного ще далекого 1925 р. в Харкові журналу «Всесвіт», вивів його у розряд європейських (24 червня 1978 р.). Цю посаду йому запропонував після письменницького з’їзду 1971 р. П. Шелест.

До роботи у «Всесвіті» Д. Павличко, за власним висловом, ринувся «з реформаторським, невсипущим запалом». Він надав журналові формату звичайної книги, щоб ним зручно було користуватися, зобов’язував колег друкувати твори не лише для пересічного, а й для освіченого читача, вимагав відображати в ньому досягнення світового письменства. Невдовзі очолюваний Д. Павличком часопис став одним із небагатьох у світі видань, яке відбивало найважливіші події літературного процесу в масштабах планети. Заповзятість Д. Павличка, його сміливість, високий авторитет не лише на всеукраїнському, а й на міжнародному рівні подобався далеко не всім, декого з партійників такий стиль керівництва, такий талант непокоїв, навіть прилякував. Час від часу надходили удари з боку ЦК Комуністичної партії Радянського Союзу і ЦК Комуністичної партії України. Головного редактора викликали на розмову дрібні і високі чиновники, результати його керівництва обговорювалися на засіданні парткому Спілки письменників. Усі мали претензії до «Всесвіту», усі були готові виносити догани Д. Павличкові або й звільняти його з обійманої посади, звинувачували його в тому, що публікує переважно західних модерністів та філософів, упереджено ставиться до літератури країн соціалістичної співдружності, не бореться з буржуазною ідеологією.

Фактично беззахисним став Д. Павличко, коли весною 1972 р. П. Шелеста перевели на роботу до Москви, а на його місце прийшов В. Щербицький, який боявся націоналізму й націоналістів, переслідував тих, кого свого часу підтримував його попередник. Серед підозрілих опинився і Д. Павличко. На першій же зустрічі з головним редактором «Всесвіту» В. Щербицький заявив йому: «Я знаю, Дмитре Васильовичу, чого ви хочете. Ви хочете самостійної України, а її не буде, бо я цього не хочу і Москва не хоче». Тоді ж він зателефонував П. Шелесту і зі злістю в голосі сказав: «Петре Юхимовичу, тут прийшов ваш дружок Павличко. Ви колись дали йому погану квартиру. Дайте йому кращу!», потім «поклав трубку, вдаривши нею об апарат, не слухаючи відповіді … сказав: «До побачення».

Д. Павличко написав таке: «Я заяву подав… Подав і поїхав забирати свої книжки з журналу, плакав на самоті у своєму кабінеті, бо не було в моєму житті дорожчої для мене роботи, як робота у «Всесвіті», одразу прийшов за порадою до мене.

Менше ніж через місяць – 24 червня – у моєму щоденникові з’явиться ще один запис: «Павличка домордували ті, кому культура не дорога… Дрібні душі зламали редактора, змусили його піти у відставку».

Д. Павличко був чи не єдиним, хто потішив мене на ювілейному вечорі, що відбувся 3 квітня 1968 р.: «Сумний був той вечір. Олесь Терентійович сидів у президії почорнілий, задивлений кудись понад головами присутніх. Його вітали, але то не були вільні у своєму вислові здоровлення. Над усіма висіла заборона згадувати його найкращий твір «Собор». Д. Павличко не виконав указівки завідувача відділу культури ЦК КПУ Д. Цмокаленка нічого не говорити про «Собор». Партійці залякували митця: якщо це станеться, то він як секретар правління Спілки письменників і як відповідальний за організацію Гончаревого вечора матиме великі неприємності. Поет не злякався погроз, що йшли від керівництва: «Ви можете мене вже завтра зняти з мого секретарського крісла, бо я в своєму виступі «Собор» згадаю» – цими словами попрощався Павличко з Цмокаленком». Він вручив ювілярові привітання, написане на старовинному пергаменті, виголосив пафосну промову, у якій, називаючи всі романи О. Гончара, згадав також «Собор», викликавши цим овації, від яких «обличчя Гончара посвітлішало, він ожив, усміхнувся».

…Ідейні зриви Павличка особливо визначились у збірнику поезій «Правда кличе» (січень 1959). В цій збірці в ряді віршів викривлена радянська дійсність. Правда, яку відстоював автор, виступала абстраговано, соціально і історично неконкретно. В ряді віршів автор відійшов від принципів пролетарського інтернаціоналізму, виступив проти надуманої насильницької русифікації, яка начебто проводиться в Україні.

…В 1967 році вийшла книга поезій Богдана-Ігоря Антонича «Пісня про незнищенність матерії», упорядкування якої, вступна стаття і примітки належать Павличку…

…В 1968 р. вийшла книга Павличка «Гранослов»… Марно шукати … прославлення народної праці, поетичного зображення велетенських зусиль українських робітників, селян, трудової інтелігенції. Книга пройнята почуттям роздратованості, нетерпимості, а іноді безпросвітного суму і скорботи, коли йдеться про сьогоднішню Україну, її мовно-культурні проблеми.

Д. Павличко у статті «Пам’ять століть» виніс свій суровий вирок П. Шелестові й В. Щербицькому, які керували Україною понад чверть століття, давши кожному оцінку: «ортодоксальний комуніст» П. Шелест був «патріотом України, націоналістом у розумінні можновладців червоної Москви», а В. Щербицький, як і І. Грушецький, О. Ватченко, – прислужником її. Павличко поважав за те, що обороняв його, малював його портрет «за своєю подобою», знав його «українську» правду, але зберіг його як людину, а другого картав за те, що виписував його образ фарбами правди, знав цю страшну йому «українську» правду, тому й зрадив, продав його.