Прес-конференція «Поетичне сузір’я(письменники-шістдесятники)» (стр. 4 )

Траву свою і стежечку свою,

Таку свою, що геть не відокремлю

Від тої споришевої в раю.

Впав чоловік під пальмами чужими

І бачить верболози, й чагарі,

І сиву матір з сивими дверима,

Де туляться на кроквах дві зорі.

Впав чоловік, і годі йому встати,

І кранами його не підвести.

Він бачить крізь планету: вийшла мати,

Він крізь планету шепче їй: "Прости".

Хто він такий? Чого він так ридає?

Чого він сльози сушить крадькома?.

Це блудний син. І хто його не знає?

На скронях в нього вже кипить зима.

В Лос-Анджелесі, просто на газоні,

Впав чоловік в травицю долілиць.

Над ним ревуть тяжкі залізні коні

І небо стогне від залізних птиць.

М. Вінграновський

«Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш»

Микола Вінграновського звітує Олександрові Довженку

Про свого Учителя і хресного батька в літературі й кіномистецтві Олександра Довженка поет, прозаїк і кінорежисер, лавреат Державної премії України імені Т. Шевченка Микола Вінграновський висловився з особливою влучністю:

…Він не зійшов до народу вниз,

А тихо злетів до народу свого!

І, повен звитяги, згорів на землі…

Я – славний учень Великого Вчителя!

«Я народився на півдні України. Встанеш – де не глянеш: степ. Я тоді не знав ні Дніпра, ні лісів, ні Десни, ні Довженка. Кози та молочай. Небо. Тато і мама. По воду ходили далеко…».

Тато Степан і мама Зінаїда (з роду Садівниченків) – колгоспники.

Десь у 4 – 5 класі мріяв стати священиком. Потім бажання мінялися. Але «через усе життя проніс… Боже благословення і беріг його в собі».

Закінчивши 1955 року середню школу в місті Первомайську (така була колись гарна назва – Богопіль!) Миколаївської області, вступив до Київського театрального інституту. Саме тут О. Довженко, навідавшись до цього закладу, глянув на виснажене обличчя, за яким вгадувалося недоїдання, на зношені «балетки» з прив’язаними дротом підошвами, відтак поцікавився, який твір читав на вступному інститутському екзамені, й попросив повторити. Я прочитав розділ «Гонта в Умані» з Шевченкових «Гайдамаків». Довженко тут же дав свою адресу й повелів переводитися до Всесоюзного інституту кінематографії у Москві, де викладав режисуру. В Києві, таким чином, провчився заледве місяць. Не хотілося їхати з України, але й утратити такого Вчителя не хотілося. Не відав тоді я, – хоч невдовзі дізнався, – що Москвою було не велено жити Довженкові в Україні. За кілька тижнів до смерті Довженко благав Президію Спілки радянських письменників УРСР: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом. Давно колись його одібрано в мене…». Помер 25 листопада 1956 року. І досі не виконано заповіту корифея української літератури і кіно – не перепоховано його в Україні.

Олександр Довженко часто запрошував мене на московську свою квартиру. Учив життєвої принциповості, радив, що читати («Прочитайте, Миколо, «Рідну сторону» Земляка»). Слухав і благословив мої вірші. Особливо любив «Тополю», яка… приходить здалека й шелестить під вікном, ніби закликаючи вертатися в Україну.

У своєму щоденнику я тоді записав: «Усе докладу до того, аби виправдати довіру Олександра Петровича». А далі: «Я щасливий… але чому мене тягне в рідну кохану Україну? Саме тут я зрозумів, що люблю її понад усе на світі. Україно, моя Україно, хороша ти, поетична моя Україно, спасибі за те, що частинку цієї поезії дала і мені. Я буду завжди з тобою, цілувати буду тебе, плекати, оспівувати…».

Частими зустрічами-бесідами у Москві Учитель і Учень рятувалися від ностальгії.

Скорботою, а водночас великою вдячністю за посіяне добро сповнений вірш-пеан «Слава художнику» («В небо піднявшись, осінь прощалася в небі з Москвою…»), написаний відразу після смерті О. Довженка. Власне «я» у тій вдячності я мудро вкладаю в народне «ми»: «Добре, що ти нас на крила узяв у довір’ї своєму… Добре, що ти – наша совість і мужня упевненість наша». Характерно, що прізвище Довженка у творі не називається, й для невтаємниченого – це Художник узагалі.

Довженка Юлія Солнцева 1958 року приступила до екранізації чоловікової «Повісті полум’яних літ», і на головну роль – Івана Орлюка – запросила мене, третьокурсника Інституту кінематографії.

Фільм вийшов 1961 року, тож як актор дебютував дещо раніше поета. Це, правда, – якщо під поетичним дебютом розуміти першу збірку, а якщо брати до уваги початок літературного визнання, то актор і поет дебютували, вважаймо, одночасно.

Той 1961 рік був для української літератури, сказати б, знаменитий. Ніби Пророк наш, Тарас Шевченко, у соту річницю свого відходу в засвіти «хлюпнув нам свіжі лави», і першим у цих лавах був і я. Того року, 7 квітня, в «Літературній газеті» (від 16 лютого 1962 року – «Літературна Україна») з’явилася майже на всю сторінку моя, Вінграновського, велика добірка (16 поезій) під назвою «З книги першої, ще не виданої». Невдовзі там само на окремих сторінках побачили світ поезії Віталія Коротича (5 травня), поема Івана Драча «Ніж у сонці» (18 липня), поетичні твори майбутнього майстра прози Євгена Гуцала (17 вересня). Усе новаторське, сміливе, з широкою, часто неоднозначною асоціативністю, з духом непокори «соцреалізмові» та й взагалі режимові.

Тоді, закінчивши 1960 року московський інститут, працював режисером на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка.

Ще навчаючись у Москві, вислав кілька своїх віршів і листа Максимові Рильському. Не знати, що то були за вірші, але з відповіді поета-академіка видно, що 20-річний Вінграновський принагідно дозволив собі в листі покритикувати неабияких авторитетів «української радянської поезії». Цю відповідь, написану 4 липня 1956 року, наводжу повністю:

«Дорогий Миколо! Ваші вірші досить симпатичні. Аналізувати їх не маю, на жаль, часу. Пересилаю їх в редакцію «Літературної газети», яка інколи відкриває свої шпальти для молодих авторів.

Ваші зауваження про наш[их] поетів досить цікаві, – тільки де Ви бачите «чеканку» П. Усенка? І що значить: «У Нагнибіди – пластика без динаміки, у Воронька – динаміка без пластики»?

З привітом – М. Рильський».

Тепер же, із появою сенсаційних поетичних добірок у «Літературній газеті» 1961 року, М. Рильський пише статтю «Батьки і діти», в якій характеризує три перші добірки – М. Вінграновського, В. Коротича та І. Драча. «Із усіх трьох, – відзначає метр, – Вінграновський, мабуть, найбільш національний». Чи ж не мала така оцінка окрилити молодого поета?

Наша трійця – Вінграновський, Драч, Коротич – у 1960-х роках була особливо популярною. Це передовсім ми були «новобранцями поезії», як охрестив Л. Новиченко найперше І. Драча. Ми, а також інші неординарні таланти української літератури, які заявили про себе в той час, – Є. Гуцало, І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк та ще декотрі – з чиєїсь легкої руки отримали назву «шістдесятники». До «шістдесятників» зачисляють і В. Симоненка, який передчасно згорів 1963 року.

Перша збірка поезій побачила світ 1962 року – під назвою «Атомні прелюди». Початкова назва була – «Чуєш, Дніпре мій!». Нею усе ж найменовано один із двох розділів збірки.

Дніпро в «Атомних прелюдах» (і не тільки в цій збірці ) частий аж до зримості. Слід мати на увазі, що в умовах режиму так безпечніше було виявляти патріотичні почуття, бо слово «Дніпро» менше кидало в лють «блюстителів імперії», ніж слово «Україна». Я як автор «Атомних прелюдів» сам давав ключ до розуміння образу Дніпра: «Відбилася в Дніпрі своєму вся Україна» (цикл «Золоті ворота»).

«Перебираючи архів Миколи, – свідчить у вже згадуваних спогадах «Трохи про Миколу» дружина, – я знайшла його рукою записаний вірш «Вас так ніхто не любить…». Заголовок цього вірша був «Україні».

Сенсація! Адже без заголовку цей вірш, датований 1976 роком, друкувався не тільки в радянській добі – зокрема, в книзі «Цю жінку я люблю» (1990), а й в упорядкованих мною «Вибраних творах» у трьох томах, виданих у Тернополі вже у наш час (2004).

Вас так ніхто не любить. Я один.

Я вас люблю, як проклятий. До смерті.

Земля на небі, вечір, щастя, дим,

Роки і рік, сніги, водою стерті, –

Вони мені одне лиш: ви і ви…

Димлять століття, води і народи…

Моя ви пам’ять степу-ковили,

Зорі небесний голос і свободи.

Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш:

Як світиться він тепло на світанні…

Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,

Як ліс у грудні свій листок останній.

Не про жінку це, отже, – про Україну! Чи забув у поспіху узаконити над віршем заголовок у тритомовику (а видно, що спішив: не одна гарна поезія – приміром, неординарна для самого «Тополя», – не потрапила до видання; та й упорядковував тритомовик після інсульту – наче відчував близький відхід), чи не хотів руйнувати усталене, – хто знає? Хвалили мене, чи критикували, – я ніколи нікому нічого не пояснював, а переробляти друковане не любив.

І поезія з маскувальною під любов до жінки назвою «Її ім’я», датована 1960-м роком, – теж про Україну. Я, здається, навмисне ориґінальною грою слів на початку вірша відвертав увагу запопадливих цензорів, щоби далі протягнути замасковану архіважливу ідею, вірячи, що хтось таки – хай п’ятий-десятий – докопається до тієї ідеї. Мабуть, найбільше це стосується поезії «Вона була задумлива, як сад…». Це Україна під червоним колоніальним гнітом «була, що наче й не була. Але вона була! Була!».

Поезія моя – з вельми складною метафористикою, вона вимагає глибокого думання, співтворчості читача.

Був до кінця вірний головній «вічній темі»: «Батьківщина і народ». Ще на початках творчості молився: «Подаруй мене, Земле, Вітчизні» (вірш «Синій сон у небесному морі…»). А в циклі «Золоті ворота» звертався уже не до Землі, а до Вітчизни: «Не згуби мою молодість, Україно… Бо других Україн не шукає мій зір».

Щодо теми «народ», то не можна без щему серця читати поезії про нещасливу долю «звичайної людини», людини з народу, в «щасливій радянській дійсності». Такі, як «Опісля війни» («Сумні без батька двоє діток цих…»), «Марія» («На базарі рученьки ісклала…»). «Баба Марта» («Двадцять рублів пенсії, коза…»).

У середині 1990-х років мене запросили земляки на зустріч у рідну школу на Миколаївщині: «Зустрівся я з однокласниками, яких не бачив 40 років… Мої однокласники – це сьогоднішні тітки і дядьки, в зморшках і беззубі, один словом, люди з обличчям «розвиненого соціалізму», за який так боровся Горбачов. Кругом по селах – колгоспи і комуністи, мордаті, сизі від горілки…». Звичайно, витравила сили з земляків радянська система. Але ж інформація про колгоспи й паразитування мордатих п’яних комуністів стосується вже, зважмо, перших років Незалежності!