Прес-конференція «Поетичне сузір’я(письменники-шістдесятники)» (стр. 5 )

З надзвичайною точністю охарактеризував ситуацію в Україні за півтора року до своєї смерті (в листі до того ж адресата від 1 грудня 2002 року): «Україна кипить від політики і політиків, усі обіцяють краще майбутнє, а простий народ – жебраки». На жаль, на сьогодні ситуація не змінилася.

Поезія – з тривогами доби, пропущеними крізь серце. Художньо трансформувати ці тривоги було непросто, бо серце було ліричне. Увесь був зітканий з любові.

Серед ліричних творів поета – такі перлини, як «У синьому небі я висіяв ліс…», «Качки летять, Марієчко, – качки…», «Ще під інеєм човен лежав без весла…», «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…» та інші.

Безперечно, це майстерність найвищої проби. Хоча, як казала Ірина Вільде, «секрет майстерності полягає в тому, що секрету немає, – є просто талант».

Відчутно збагатив українську дитячу літературу. Саме за твори для дітей – за поетичні збірки «Літній ранок» (1976), «Літній вечір» (1979), «Ластівка біля вікна» і «На добраніч» (1983) – була 1984 року присуджена Шевченківська премія.

Узагалі за п’ятнадцятиріччя – від 1970 до 1985 року – присвятив головним чином роботі над книгами для дітей і про дітей, хоч немало дитячих поезій написав ще в 1960-х роках.

В останньому десятиріччі минулого – на початку нашого століття я майже не писав поезій – займався переважно художньою прозою та кінематографією.

Працюючи над найбільшим своїм твором – романом «Наливайко», у листі до В. Біляєва 28 січня 1990 року зізнавався: «Я завжди боявся слова, а тепер, хоч і досвід, все одно боюся. Встаєш ранком, чи коли, і йдеш до столу, береш ручку, і – страшно. Чи я один такий словобоязливий, чи ще є такі, як я?..». І ще – з листа до названого адресата від 19 січня 1995 року: «…Сиджу над «Манюнею» [повість про конячину, яку подарували шанувальники, і яку він тримав у сестри на Миколаївщині]. Вона, як і все, що я написав до цього, йде в мене дуже повільно. А як же інакше? Ніколи не вірив і не повірю тим, хто каже, що пише легко й відразу. Так не буває. Слово вимагає уваги й серця. А увага й серце – це витримка й час».

Незавершеним лишився феноменальний проект – цикл історико-документальних фільмів «14 столиць України». Встиг створити лиш 4 фільми: «Чигирин – столиця Богдана Хмельницького», «Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи», «Хортиця – столиця Запорізької Січі» та «Дмитро Вишневецький – Байда». В процесі роботи задум розширився до 20-ти кінострічок.

2 вересня 1993 року писав до Біляєву: «Я щойно приїхав із Західної України… де знімав «Данила Галицького»… Починаю новий фільм під назвою «Українська Повстанська Армія, 1942 – 1952 роки»… Взявся за «Данила» і за «УПА». Особливо за «УПА». Бо в Україні цю нашу національну армію, завдяки радянській пропаганді, або ж проклинають, або ж ніхто про неї не чув і не знає. Через те майбутнє моє кіно про УПА – це моя принципова позиція, як би не дивилася на неї частина нашого народу Східної і Центральної України. В цьому фільмі я викладуся увесь, і він має бути одним з найголовніших із тих двадцяти серій про національну історію України, що я задумав».

Не дали завершити почату справу як політичні обставини, так – особливо – відсутність коштів. Тогочасній незалежній (номінально) Україні з її першими, комуністичного вишколу, президентами було не до того.

Визначний український поет-правозахисник Василь Стус, захищаючи 1969 року наших національно відповідальних письменників від брутальної критики, у публічному листі до критикана заявляв: «Після 1956 року з’явилися вірші Ліни Костенко і Миколи Вінграновського, статті І. Дзюби. Є. Сверстюка та І. Світличного, – людей, які повернули нам почуття самоповаги. Це… свідчення нашого самовідродження, морального одужання» Оцінка, якою був би незмірно щасливий не один літературний класик!

ТОПОЛЯ

Коли засне, немов дитя шалене.

Глибоке місто неспокійним сном.

Вона приходить здалеку до мене

І шелестить до мене під вікном.

Щоб повертався я на Україну

Плугами чорнокрилими орать

І тополята в полі поливать,

І поливати землю тополину...

Бо йдуть літа буремною ходою.

Різнити важко пустоцвіт од цвіту...

І той любов'ю повниться до світу,

Хто рідну землю мас під собою...

ПІСНЯ ПРО ЖИТТЯ

Заспіваю твоє ім'я,

Твоє тихе ім'я вишневе,

Де між хмарами обійма

Свою ніжну дорогу небо.

Де горить під зорею мак

І говорить гроза з грозою,

Переманює — перейма

Хвиля хвилю попід горою.

Заспіваю твою любов

У великій твоїй дорозі,

В тій дорозі, де й я ішов

В кароокій рясній тривозі,

Де цілує росу роса,

Де дніпрова світанна повінь

І на ластівці не згаса

Молодий вечоровий промінь.

Заспіваю ті імена,

Що любили і люблять, будуть

Бо вишнева твоя струна

Біля серця мого і люду.

Заспіваю тобі себе

Твоїм словом — від тебе маю…

Там, де час голубінь пряде,

Дорогу тебе заспіваю.

1976

Л. Костенко

"Я вибрала Долю собі сама…" (Ліна Костенко)

Родинне виховання було звичайним за житейськими мірками, але "на рівні вічних партитур": як-не-як, батько знав 12 мов, вільно почувався в усіх науках, тому чи не всі їх у школі викладав, і духовний досвід його та матері, їх стоїцизм, загартований в пеклі випробувань, я засвоювала, переплавляла в собі змалку. На формування характеру й світогляду мали великий вплив і родинні легенди.

Веселий привид прабаби

Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.

Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей, - війна.

А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,

то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.

Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.

Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.

Було Вам 110 років, а Ви були молодою.

Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це…

Храми

Мій дід Михайло був храмостроїтель.

Возводив храми себто цілий вік.

Він був чернець, з дияволом воїтель,

печерник, Боговгодний чоловік.

Він був самітник. Дуже був суворий.

Між Богом-чортом душу не двоїв.

І досі поминають у соборах:

храмостроїтель Михаїл.

Жив у землі, мовчущий не во злобі.

Труждався сам, нікого не наймав.

Він працював до поту на возлоб'ї

і грошей зроду шеляга не мав…

Мати

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже нас.

Купляла нам гостинчика за гривеник,

Топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Гладущики сушила на тину. ..

А потім була війна. Евакуація. Страшні, "сумні біженські мандри".

І ніч глуха. І пес надворі виє.

І світ кривавий, матінко свята!

Чужа бабуся ковдрою укриє,

своє розкаже, ваше розпита…

У повоєнні роки я почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України.

Несподівана, випадкова й, по суті, ні до чого не зобов'язуюча, зустріч із Максимом Рильським, мабуть, все-таки мала глибокий підтекст.

Пейзаж з пам'яті

Ледь-ледь торкаю слово аквареллю –

прив'ялий ранок, тиша, парапет.

З кленового туманного тунелю

виходить Рильський, майже силует.

Різьба по небу - дерево черлене.

Я теж з туману обрисом з'явлюсь.

Він сумно-сумно дивиться на мене, -

хто я така, чого я так дивлюсь…

У шістнадцять літ я, юна поетеса, вже мала перші публікації, отже, образно кажучи, заговорила зі своїм народом дійсно у віці молодого Рильського і Тичини.

Я покинула педагогічний вуз і подала документи в Московський літературний інститут імені М. Горького – як тоді підкреслювали, кузню талантів усього СРСР.

Дипломною роботою стала чесна і глибоко громадянська збірка віршів "Проміння землі", у ній не було віршів-паровозів про Леніна й партію, не було штучних відгуків на червоні дати календаря. Але ж авторкою була українка! Але ж збірки виходили в Україні! Тут великою сміливістю, як на ті часи, вважалося навіть укласти, навіть запропонувати до друку такі книги. А я їх видала! Непоступливість й уміння аргументувати свою позицію, свій вибір починалися саме з цих перших книг Інша річ, що згодом окремі риси характеру переростуть у позицію, сформують неординарний світогляд, зроблять мене живою совістю епохи.

Може, я сама свідомо обрала собі Долю, Долю тяжку, як Ісусів хрест, і світлу, як перше причастя:

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться –

У мене жодних претензій нема

До Долі – моєї обраниці.

На початку шістдесятих років уже мала дві книжки, готувала третю - "Мандрівки серця". Але і їй "Літературна Україна" вділила сторінку. З виданням "Мандрівок серця" уже не було так просто, як з двома першими. Система пильнувала, щоб неугодні не ставали відомими.

По виданні тільки двох книжечок поезій – я опинилася з кляпом в роті. Коли "хрущовська відлига" почала підмерзати, у 1963 році подала у видавництво четверту книгу своїх поезій – "Зоряний інтеграл", де гнівно заявила у вічі системі:

Я скоро буду виходити на вулиці Києва

з траурною пов'язкою на рукаві -

умирає мати поезії мого народу!

Передбачаючи реакцію цензури на таку заяву, не побоялася кинути й промовистий виклик:

А я не хочу пошепки.

А я не хочу крізь грати!

А у 1972 році подала нову збірку – "Княжа гора". І знову –безкомпромісну, і – знову чесну, і– знову високохудожню. А ці три риси вже розцінювалися як злочин проти системи.

Директор видавництва переконував: "Господи, яке значення має той один вірш?" – "Має. Або збірка виходить з цим віршем, або я забираю рукопис".

Та я не була би собою, якби на таке погодилася. Я – максималіст від природи, притримувалася іншої думки: хто зрадить раз, той зрадить вдруге, хто поступиться в малому, поступиться і у великому.

А тим часом сам М. Хрущов на зустрічах з інтелігенцією взимку 1962-1963 років дав ясно зрозуміти, що в с е не може бути дозволено.

Партія почала прямо вимагати від митців мажору й оптимізму, а не глибоко філософських й перейнятих правдою безпросвітнього життя народу творів.

Кінець "хрущовської відлиги". Тріскучі "брежнєвські заморозки". Я берусь за найтрагічнішу сторінку в історії України – Берестечко.

Уже тоді я поставила руба питання, чому українці не можуть збудувати держави навіть при найсприятливіших умовах.