Прес-конференція «Поетичне сузір’я(письменники-шістдесятники)» (стр. 8 )

На мій захист і за звільнення виступила прогресивна громадськість цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль, академік А. Сахаров, який 12 жовтня 1980 року сказав: "Вирок Стусові — сором радянській репресивній системі. Стус — поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я закликаю колег Василя Стуса, поетів і письменників у всьому світі, моїх колег-вчених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса".

У 1981 році відбулося останнє побачення з дружиною і сином. Допомогти радянському політичному в'язневі було нелегко. З середини 1982 року заборонено пересилати в листах до батьків і дружини власні твори. У грудні на мене накладено ще одне покарання — рік камери-одиночки. В ув'язненні створив останню збірку — "Птах душі", яку було конфісковано, називав своїх мучеників катами у вічі, за що били й кидали в карцер. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року помер. Містична знаменна дата: саме 4 вересня, тільки 1965 року, відбулася прем'єра "Тіней забутих предків", дата мого виступу, після якого почався двадцятилітній шлях на Голгофу. Останні хвилини життя досі не з'ясовані. Що стало причиною смерті? Серцева недостатність? Нервове перенапруження? Побої наглядачів? Мене поховали на кладовищі у селі Борисово таємно, уночі, за декілька годин до прибуття дружини і сина, які хотіли забрати тіло

Через 4 роки було повністю реабілітовано "за відсутністю складу злочину".

16—19 листопада 1989 року відбулося перепоховання праху мого і його побратимів Ю. Литвина і О. Тихого, замордованих тоталітарною системою в тюрмах та концтаборах, на Байковому кладовищі. Похорон перетворився у тридцятитисячну маніфестацію. Поховали 47-річного біля померлого теж у шевченківському віці відомого актора Івана Миколайчука. У 1991 році було присуджено Державну премію ім. за збірку "Дорога болю". Ця книга була першою, надрукованою в Україні.

"Я навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що вернуся до народу своїм словом, що край його почує. Боже провидіння вело мене, обертаючи фізичне виснаження невільника невичерпністю духовних сил поета, чуту щоденно брутальну тюремну лайку — добірним виквітом рідного слова у віршах".

ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ

Земле моя,

всеплодющая мати!

І. Я. Франко

Я до тебе прийду і змовкну.

І нічого тобі не скажу.

Пожури ти мене,

Пожури –

Вже чи лагідно, чи жорстоко.

Земле рідна! Сором мені –

Що докину до твого золота?

Марно зринули юні дні,

Нині ж сушить мене гризота.

Разом з осінню я догорів,

Листям осені опадаю,

І між млисто-гірких вечорів

Неприкаяний, сам блукаю.

Осінь крилами в груди б'є.

О, Вкраїно моя осіння!

Чом забракло мені уміння

Звеселити серце твоє?

Голубінь моя, голубінь!

Розтривого моя і муко!

Чом не можу я дать тобі

Своє серце – у добрі руки?

О, коли б то, коли б я зміг!

Рідну землю, тривогами краяну,

Проорав би, як переліг,

В ріллях радості неокраїх!

Земле рідна! Тобі одній

Я волів би служить до скону.

До твоїх до прийдешніх днів

Дотягнутися б хоч рукою.

Земля моя! Красо моя! Вкраїно!

Віддаленів твій обрій. Відгримів.

Ти ніби й є. Але тебе немає.

І. Жиленко

АВТОПОРТРЕТ

Ця мить — уже моя. Ніхто й ніколи

не відбере у мене цеї миті.

Над садом білим пурпурове коло

жахтить і ллється крізь багряне віття.

Не буде місця іншого ніде,

не буде часу іншого ніколи.

Люби мене під цим багряним колом!

І смійся, смійся, смійся, поки день!

День для кохання, день для боротьби,

день для труда, для захвату і злості.

День для екстазу творчості, для росту.

День холоду і день вогню в собі.

О, я люблю, коли цвітуть жоржини.

Як сяє тиша в ту пресвітлу мить,

коли я — християнка і дружина,

коли я — вся ласкавий, добрий мир.

Стою, легка і світла, як роса.

І ріки тиші по землі проходять.

Хай буде мудрість і спокійна врода,

Хай буде згода й сонячна яса!

Кругом чола струмує світло синє.

Лице моє: як сад. І білосніжні

після дощу осипалися вишні.

Автопортрет у білому. Ірина.

Але й люблю, коли жахтить в мені

заграва люті. І до бою зводить.

Тоді я — єретичка на вогні,

тоді я — відьма, опір і незгода.

Стою, висока — гнів-бо мій крутий!

Перед очима стяг палахкотить.

Хай славляться вогонь, і боротьба,

і опік ватри на моїх губах.

В руках тримаю меч свій і дитину.

Сміюсь! А від червоного плеча

червоні коси, тліючи, сичать...

Автопортрет в червоному. Ірина.

Ірина (Іраїда) Жиленко

народилася 28 квітня 1941 р. в Києві.

Дитинство її, що припало на важкі воєнні роки, пройшло на Черкащині.

Після війни сім’я повернулася до Києва. Середня школа, вечірнє відділення філології, робота вихователькою в дитячому садку, далі — в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок».

Саме на сторінках цих видань і почали з’являтися її перші (зокрема й поетичні — з 1958 р.) літературні твори.

Рік закінчення університету (1964) ознаменувався важливою подією в житті І. Жиленко: вийшли друком одразу дві її книжки — «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси

«Буковинські балади».

А вже наступного року з’явилась «доросла» поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала чимало полярних суджень у критиці.

Тоді як її друзі по перу заглиблювалися в складні світові проблеми, загостреним слухом скривдженого війною покоління знову і знову поверталися до недавнього трагічного

минулого, І. Жиленко невиплаканий біль безрадісного дитинства тамувала гімнами повсякденному мирному життю в його найбуденніших проявах («бо щастя щасть судилося мені: прийти у світ під ревиська гарматні, Але життя прожити в тишині» — напише вона через три десятиліття післязакінчення війни в поемі «Дитячий альбом П. І. Чайковського» — одному з небагатьох своїх творів з воєнної тематики).

Вже у вірші «Радість», яким відкривається дебютна збірка поетеси, вона висловила свій «девіз до старості» — любити землю, любити людей, любити працю і ранкові гомони

і в ім’я всього сущого на землі творити свою «оду радості», «оду весні». Торуючи власний шлях у мистецтві, вона відшукує нові й нові світлі фарби, образно-асоціативні форми, від книжки до книжки розширює й поглиблює тематичний діапазон, розкриває нові грані творчого автопортрета, з імпресіоністичною розкутістю, музичною виразністю витворює казково-прекрасний, освячений любов’ю світ.

Тематичну спрямованість другої збірки І. Жиленко «Автопортрет у червоному» (1971) також зумовлюють її улюблені мотиви — любов, щастя материнства, радість творчої праці. Осібне місце в ній належить поезіям Україні» — як зразку громадянської лірики поетеси та «Григорію Сковороді», де робиться спроба через монологічну форму створити психологічний портрет українського поета-філософа. Та ніби відчуваючи якусь провину за загальну, радісно-піднесену тональність своєї лірики, поетеса пише у вірші

«Говори мені, поле…», звертаючись до Батьківщини:

В твоєму щедрім небі місце є

І беркутам, і лебедям, і чайкам,

Я, батьківщино, теж дитя твоє.

Ти обійми мене, скажи: прощаю

тобі цей дім, і сонячне вікно, розчинене у сад,

і світло тиші, котре, мов руж засніжений вінок, моє лице

освітлене колише.

Збірка «Автопортрет у червоному» містить кілька поетичних циклів, зокрема «Казки на заході Сонця» — цикл-видіння, в якому предмети навколишнього світу оживають і ста­

ють розумними, довірливими, казковими. Тут реальність існує на межі мрії, а мрія — на грані реальності. Поетична уява автора, що спирається на красиву й сміливу вигадку, святу віру в Добро і Щастя, створила світ, у якому етичні категорії людського співіснування є не лише жаданими та цілком природними, а й невід’ємними складовими життя.

Авторська фантазія, натхнена торжествуючим передчуттям приходу ореальненої казки, набуває рис символічності. Ця особливість художнього світосприйняття І. Жиленко віднині характеризує більшість її поетичних циклів.

У збірці «Вікно у сад» (1978) відчутно зростають вимоги поетеси до самої себе. Зрілішим став її погляд на життя, вправнішою рука, але залишилися щирість, відвертість, природність голосу і прозірливість серця. Залишилася та невтолима спрага до найменших порухів навколишнього світу «в звичайностях чудесного», яка є паролем поетеси.

Тому й на новому витку творчості поняття Дому — «Країни несподіваних радостей і чудес», де «всі речі роззолочені дитячим сміхом», де «озвучено посуд, окрилено портьєри», не знято з порядку денного І. Жиленко. Щоправда, воно набуло тепер іншої — вищої значущості. Цей Дім стає тепер настільки простим і містким, що вже цілі «Міста в ньому роззолочено дитячим сміхом» і озвучено ріки і дощі, «окрилено хмари і дерева», і вже «ночує в Домі тім літак, що збився із путі, Червона кулька, хмареня і немовля нового

дня» (поема «Дума про Дім»). Тепер її Дім — планета, де клопоти про власних дітей переростають у тривожні думи про дітей всіх «рас і континентів» («два мільярди дітей у мене»), занепокоєння долею окремої людини набуває масшта­

бу глобального. Цей неспокій змушує поетесу переглянути пройдене й зроблене. І вона досить гостро (а часом — просто нещадно: «Спроба самоіронії») осуджує свою ка-

мерність: «Дім, як пирій, розрісся у мені, Багряне русло крові загативши. Од білих книг — на скронях білий сніг і тіні віршів…». А відтак, переболівши Домом, вирвавшись з

його солодкого полону, І. Жиленко у збірці «Ярмарок чудес» (1982) застерігає інших від замкненості в собі, відмежованості від життя й загальнолюдських проблем, од поступового збайдужіння сердець до людського болю: «Кубелець бійся теплих і жорстких із вікнами ласкавими сирен» («Сповідь»).

Виступає проти марнування свого життя у міщанській оболонці, де в холодній розкоші убожіє й сліпне душа («Етюд з помаранчею»).

І. Жиленко — майстер психологічного портрета («Вірш для Діани»), акварельного малюнка, напрочуд вдало вміє відтворити побутові сценки («Крамничка антикварій. Захід

сонця»). Вона володіє своєрідною органікою поетичного голосу. Велику роль у творенні ліричного образу, епічної картини, русі асоціацій, взагалі орнаменталістики відіграє

ритм. Він ніби править сюжетом, вступає в контекст, є складовою частиною змісту і форми, а не лише організовує мелодику звучання. Показовими щодо цього є її поетичні етюди, цикли-імпровізації, балади і особливо поеми. її творчій манері властива насиченість вірша численними деталями, використання довгих діалогічних (дієслівних чи іменникових) рядів, які залежно від наданої їм функції то надзвичайно

прискорюють темп, збільшуючи динаміку руху і почуття, то

уповільнюють.

З-під пера І. Жиленко вийшло п’ять збірок для дітей:

«Достигають колосочки» (1964),

«Вуличка мого дитинства» (1978),

«Двічі по два—дорівнює кульбабці» (1983),

«Казки буфетного гнома» (1985),

«Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером»

(1986).

Це мудрі й світлі поезії, в яких багато вигадки, світла, тут твориться весела, грайлива казка, що вчить добру, людяності, поетичному світосприйняттю.

2.  Обговорення виступів

Критики, журналісти, глядачі ставлять питання письменникам.

4.  Підсумки прес-конференції

*Слово вчителя

Одним із джерел шістдесятництва був український фольклор, зокрема митцями активно запозичувалися й переосмислювалися фольклорні мотиви й образи, використовувалися народнопісенні засоби і прийоми образотворення. Естетичним взірцем письменників 60-их років стала творчість митців Розстріляного Відродження. Також шістдесятники усвідомлювали важливість долучення української літератури до світового літературного процесу, тому активно вивчають творчість зарубіжних письменників, перекладають твори кращих митців світового письменства. Літературне шістдесятництво зробило чималий внесок у розробку таких жанрів, як балада, притча, сонет, етюд, рубаї, роман у віршах, химерна проза. Помітно розширюються тематичні обрії художньої літератури: підкорення космосу, етична правомірність науково-технічної революції, тема голодомору.

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя. Та правду не вбити нікому!!!(звучить Гімн України)