Прес-конференція «Поетичне сузір’я(письменники-шістдесятники)» (стр. 1 )

Прес-конференція «Поетичне сузір’я(письменники-шістдесятники)»

Мета: поповнити знання про письменників-шістдесятників, їх життя та творчість; розвивати вміння будувати зв’язне, змістовне повідомлення, навички декламації поетичного твору; виховувати інтерес до кращих набутків української культури, повагу до активної громадянської позиції, патріотизм.

Обладнання: портрети, міні-проекти, тексти поезій, літературні газети, презентації.

Перебіг заходу

Клас поділений на групи:

1 – письменники;

2 – літературні критики;

3– журналісти;

4– глядачі.

( За столом на сцені сидять письменники і літературні критики, в залі журналісти і глядачі; перед виступом кожного письменника демонструється міні-презентація)

1. Слово учителя

Друга половина 50-х рр. стала поворотним пунктом у новітній історії літератури, кіно, живопису, інших видів мистецтва. Розриваючи сталінські ідеологічні пута, митці поверталися до осмислення і відображення загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатогранними інтересами, запитами. Можливість мати власну, а не сформульовану в кабінетах чиновників від культури думку сприяла духовному розкріпаченню митців.

Саме у цей час починається “новітнє українське” відродження. У літературу і мистецтво приходить блискуче, талановите покоління “шістдесятників”. “Шістдесятництво” – прояв політичних форм опору різних соціальних верств населення існуючому режиму. Найактивніше і найширше у цьому русі брала участь творча інтелігенція, зокрема письменники, певною мірою художники, вчителі тощо. Вони виступали проти русифікації, ущемлення демократії, прав людини, нерівності в становищі республік, жорстокості суворо централізованої тоталітарної системи, недотримання існуючої Конституції, за свободу в питаннях художньої творчості. Це в кінцевому рахунку був опозиційний рух проти існуючої державності влади та характеру її діяльності.

1.  Для виступів запрошуються письменники:

В. Симоненко

Василь Симоненко. «Окрайці думок». За сторінками щоденника

Миті жодної не можна повернути,

Щоб заново, по-іншому прожить.

ВасильСимоненко

18.ІХ.1962. «Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого. Мені потрібен друг, з яким я міг би поділитися усіма своїми сумнівами. Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий рік несе мене навколо сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати...»

Талановитий майстер слова, що не залишає байдужою ні одну струну людської душі, письменник серед людей почувався самотнім. «Коли я говорю про «дикий острів» і свою самотність, то в цьому немає ніякогісінької зневаги до людей... Просто не зустрів я... духовної рідні...» (20.IX. 1963).

Чому так дискомфортно почував себе серед цієї «суєти суєт»?

Зі сторінок щоденника я постаю як неординарна особистість, митець то ніжний,

то гнівний, то знову лагідний, то знову сповнений обурення й сарказму. Це

людина великої сили волі, неабиякого терпіння, у якої кожне слово

відшліфоване до алмазного блиску. Це великий патріот свого народу, який

своєю творчістю утверджував незалежну Українську державу.

Кожне слово у щоденнику як вивірений крок, таємна сповідь перед собою, адже

свої думки, переживання, почуття довіряв лише йому.

Філософські роздуми про сенс життя, роздуми над своєю долею, характеро

«пейзажі душі» – знайшли місце на сторінках щоденника.

18.ІХ.1962. «Брехня, мабуть, моя професія. Талант брехуна у мене вроджений. Є три категорії брехунів...треті служать брехні як мистецтву. Вони, власне, вигадують або домислюють логічні кінцівки до правди. Ці брехуни, з моєї брехунівської купини, видаються мені благородними. Вони – резерв літератури... я частіше всього вдавався до третьої брехні. Такі, як я, теж необхідні для літератури – ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігіант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя христового... Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас...»

27.ІХ. І962. «Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети, і я не міг поїхати... до Канева. Давно в мене не було такої втрати...»

9.ХІІ.1962. «Минули святки, і мені соромно згадувати свою вчорашню поведінку... Треба якось брати себе в руки і менше теленькати язиком, а більше ворушити мозком. Запізніле каяття завжди схоже на позерство. Але у мене немає іншого виходу. Треба вчитися бачити себе збоку».

6. VI..1963. «...Часто сумніви нищать будь-яку впевненість в своїй мужності. Я не знаю, як триматимуся, коли посипляться на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи так засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям...»

21.IX. 1962. «До безтями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатами бездари не підпитали свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальної людини. Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки... Поезія – це прекрасна мудрість. До чого змілів наш гумор, як зубожіла сатира!.. А скільки вже назубоскалили з поганих літконсультантів! Я навіть ніколи не пробував писати ґрунтовні і глибокі відповіді на мілкі твори. В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів».

21 .VI. 1963. «Якщо поет не приносить нових думок та емоцій – він формаліст. Як би не рекламував свою мниму належність до реалістів. Холуйським реалізм не може бути. Є реалізм, якому служив Шевченко, і є реалізм, що користується послугами Дмитренка. Різні речі! Не дмитренки спадкоємці літератури. Вони живуть з неї, а не для неї. Навряд чи мені можна закинути формалізм, а не друкують нічого».

19.ІХ.1962. «Справді, Сталін не зійшов на п'єдестал, не люди поставили його, а сам виліз – через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати... Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою...»

16.Х. 1962. Немає нічого страшнішого за обмежену владу в руках обмеженої людини. Голова колгоспу з Єременкового села кричав на зборах від безсилля і люті:

«Я вам зроблю новий 33-й рік!., однією ідіотською фразою нищить наслідки роботи десятків розумних людей. Якби у наших вождів було більше глузду, ніж є, подібні крикуни милувалися б небом крізь грати».

22.УІІ.1963. «Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажений. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої

жадібності до життя не маю... Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних невдач, дрібних розчарувань і дрібних успіхів! Ні, не так я мріяв жити, як живу. Щасливий той, хто хоче від життя мало, – він ніколи не розчаровується у ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя – стати обивателем...»

20.IX. 1963. «Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце».

З. ІХ. 1963. «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими: «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожний лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані (?) у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни...»

5.ІХ.1963. «Вчора написав «Казку про Дурила». Написав одним подихом... Сьогодні казка мені подобається, жаль, що нікому її прочитати. Тепер я став у Черкасах ще самотніший... Приятельські стежки між мною та Негодою і Оглоблином, можна сказати, позаростали буйним споришем. Одному з них я був потрібен, доки міг щось допомогти, другий виявився звичайним флюгером. Не сумніваюся, що він цькуватиме мене з таким же запалом, як раніше вихваляв... Але – нам своє робить».

УКРАЇНІ

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім'ям радію

І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая

У передгроззі дикім і німім,

Я твоїм ім'ям благословляю,

Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім'ям вмираю

І в твоєму імені живу!

10.XII.1962

МОНАРХИ

Диктатори, королі, імператори,

Мліють в димі хвальби,

Роззявляли пащі, мов кратери,

І гукали:

- Ми - символ доби.

- Хто не з нами, той проти Бога.

- Хто не з нами, той проти всіх. -

І сипались лаври убогі

До куцих кривавих ніг.

Нікчемна, продажна челядь,

Банда кривляк для втіх,

Щоб мати що повечерять,

Годувала холуйством їх.

Ідоли обслинені, обціловані

Ішли величаві в своїй ході.

А поруч вставали некоровані

Корифеї і справжні вожді.

Вставали Коперники і Джорджоне,

Шевченко підводи могутнє чоло,

І біля вічного їхнього трону

Лакузи жодного не було.

Бо щире, високе небо

Не підмалюєш квачем,

Бо величі справжній не треба

Спиратись на плечі нікчем.

"Найогидніші очі порожні..."

"Найогидніші очі порожні..."

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста.

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

Д. Павличко

«Поет – від Бога» Дмитро Павличко (Щоденникова версія Олеся Гончара)

«Він став на ту тверду каменярську дорогу, як стає молодий коваль до горна, певний своєї правоти і правди, з надією, що викований плуг прокладе борозну і знайдене мужнє слово породить пісню».

Андрій Малишко

Могутнім, талановитим, бойовим по духу шістдесятником, яким Україна може пишатися, репрезентантом всієї Західної України в літературі я, О. Гончар, вважаю Д. Павличка. Він не просто письменник, а «мислитель, достойний продовжувач Івана Франка, каменяр нової доби».