Прес-конференція «Поетичне сузір’я(письменники-шістдесятники)» (стр. 6 )

Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?

В твоїх радутах проростає мох.

Оце і все. Одна така поразка

закреслюс стонадцять перемог.

Ось ніч, і та зорею в очі цвікне.

Чумацький шлях заремигає - злазь.

Хто допоможе, дурню макоцвітний, -

Московський цар чи трансільванський князь?!

Ногайські орди? Вуса караїма?

Султан Мехмет? Кордони з кияхів?

Лежить твоя зглузована Вкраїна,

Схрестивши руки всіх своїх шляхів.

І що тепер? Що вдіять, що почати?

Ні булави, ні війська, ні печаті.

Моя вина, МІЙ гріх перед людьми.

Усе ж було за нас.

Чому ж програли ми?!

На фундаменті "Берестечка" постав інший – вершинний великий історичний ліро-епічний твір. А вийшло окремою книжкою "Берестечко" аж у 1999 році. Спізнено. Після "Марусі Чурай". Закон високого мистецтва невблаганний: твір повинен народжуватися вчасно.

Та повернемось до кінця страшних шістдесятих на Вкраїні милій. Я везу дев'ятилітню Оксану до свого батька. Репресованому у сталінські часи Василю Костенку й готовій до арешту його дочці Ліні є про що поговорити. Від дівчинки не втаюю страшної правди. Оксану виховую у дусі супротиву й чесності перед собою. Дочка згадає ті дивні для дитини свої ігри, навіяні розповідями матері про її заарештованих сучасників, дідуся - про власні кола Дантового пекла: "Я - у Ржищеві, де мій дід посадив для мене грядочку великих і смачних полуниць "Вікторія"... Ходжу навколо цієї грядочки, заклавши руки за спину, і граю в тюрму. Ось я у в'язниці, ось до мене приходять "вони", але я нікому і нічого не скажу... А мама у Львові - на судах. Кидає квіти підсудним, їй крутять руки, вона б'є кулаком по "воронках". Я жду її".

Розуміючи ризик такої позиції, я приводжу маленьку дочку на своєрідну першу сповідь до Шевченка. Я знаю, що можуть заарештувати, вбити, кинути у психіатричку, але в пам'яті Оксанки назавжди залишиться ця ніч на Чернечій горі й допоможе їй вистояти, що б там не сталося з матір'ю: "Пароплавчик, яким ми повертаємось із Херсона до Києва, причалює до Канева. Дві години ночі. Мама бере мене за руку, і ми йдемо до Шевченка. Ще тими старими дерев'яними сходами. Ніч. Страшно. Недалеко біля пам'ятника голоси, вогнище. Ми підходимо навшпиньках. Уклонилися могилі. Я ще не знаю, що мама, може, прощається зі мною – зараз вона повернеться до Києва і єдина із членів Спілки письменників уголос протестуватиме проти вводу радянських військ у Чехословаччину, незважаючи на загрозу арешту".

Закономірно, що після прояву такої свідомої громадянської позиції мене не друкували до 1977 року, тільки при згадці мого імені у партійних працівників виникали якісь демонічні асоціації, мене боялася система, що й сама була озброєна з ніг до голови страхом. До того ж у цей непевний і страшний час я вдруге стала матір'ю.

Між "Мандрівками серця" (1961) і "Над берегами вічної ріки" (1977) шістнадцять років мовчання, шістнадцять років вимушеної ізоляції від читачів, в знак протесту оголосила голодування. Мене викреслили зі списку "діючих" поетів, прізвище обминали мовчанкою критики й літературознавці.

Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.

Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.

Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,

як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,

хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.

Дивні риби, І хмари, і тіні биків бетонних -

все пливе наді мною.., усе наді мною пливе...

Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.

У високому небі обгорілої віри хрести.

Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.

Глибина, вона що ж? - потойбічна сестра висоти.

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.

Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар...

Так зате хоч одне: перетлілі мої канати

В не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.

А тим часом на руках вже було двоє маленьких дітей. А я – працювала. В найстрашніші періоди, коли все тісніше змикалося коло переслідувань, цькувань, заборон, – я писала. Могла зачинитись і написати за одну добу до трьохсот рядків "Марусі Чурай". Поезія була протистоянням. Була вірою в кінечність абсурду". У цих нестерпних умовах, коли приходилося жити і впроголодь, не тільки не просила пощади за свою проявлену сміливість, а й не втрачала сили духу, не міняла "совість на харчі».

У радянські часи як українська історична романістика взагалі знаходилася під лупою цензорів. Як справедливо зауважує Г. Клочек, "справжній переполох серед чиновників від літератури викликав рукопис історичного роману "Маруся Чурай". Шість років цей твір "читали" й "рецензували" у видавництві.

1977 року з’явилася на полицях книжкових магазинів і негайно була розкуплена лавиною шанувальників збірочка "Над берегами вічної ріки". На початку вісімдесятих з величезними труднощами побачила світ збірка поезій "Неповторність" і роман "Маруся Чурай". "1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід "Неповторності" все одно під загрозою. Останній спосіб: я оголошую голодовку...

Повернення мене для літературних клерків не було приємним. У присутності моїй вони почувалися ущербно, більше грому з ясного неба боялися мого дошкульного слова.

Аж у 1987 році за два останні твори отримала Державну премію України імені Т. Шевченка.

У 1990 році вся Україна відзначали мій ювілей. Анатолій Дімаров у вітальному слові сказав; "Минули роки й роки. Топтуни й ревуни, які зганяли Вас із трибуни, де вони всі подівалися? Одні лежать нетлінно в землі (залізобетон не гниє і не тліє). Інші ж уже встигли перебудуватися, і тепер ми бачимо лише їхні дубові потилиці, бо вони й сьогодні попереду, у перших, як то кажуть, рядах. Ваша ж зоря як сяяла, так і сяє, гордо і чисто, на поетичному небосхилі України, якій ви офіруєте своє серце і душу, свій великий талант".

Коли в 1994 році вийшли перекладені італійською мовою "Інкрустації", Консорціум венеціанських видавців присудив мені, українській авторці, премію Франческо Петрарки.

Живу, працюю, пишу…

Життя іде і все без коректур

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Моя любове! Я перед тобою

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни

КОБЗАРЮ

Кобзарю, знаєш,

нелегка епоха

оцей двадцятий невгомонний вік.

Завихрень - безліч.

Тиші - анітрохи.

А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,

тривожний пошук зводиться в закон,

коли стоїть історія на старті

перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.

І, невагома, у блакитній прірві

відчує враз вагому самоту.

І позивні прокотяться луною

крізь далі неосяжно голубі...

А як же ми,

співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:

- А ви гартуйте ваші голоси!

Не пустослів'ям,

пишним та барвистим,

не скаргами,

не белькотом надій,

не криком,

не переспівом на місці,

а заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам'ятайте, що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох!

В. Стус

В. Стус – поет і людина

"Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б вірші це писав, а — робив би коло землі... Зневажаю політиків... Ціную здатність чесно померти".

Як добре те, що смерти не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив і не набрався скверни,

ненависти, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся у життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і з рідною землею поріднюсь.

Автор цих слів — я, Василь Стус. З-поміж українських письменників XX ст. доля найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслідувала імперія — відповідно царська та комуністична. Обоє зазнали заслання із забороною творчої діяльності. В обох життя обірвалось на півдорозі (Т. Шевченко помер у 47 літ, я — у 48).

У народній уяві обоє окреслюються передовсім як борці за зневажені людські права, за поганьблену національну гідність.

А розпочався життєвий шлях під час різдвяних свят 7 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Дата народження, яка збіглася з днем народження Ісуса Христа, могла стати приводом для насмішок над дитиною в мої шкільні роки, а в дорослі — стати поштовхом для цькування чи навіть перешкодою для здобуття вищої освіти. Мама побоялась записувати 7 січня, записала 6. Я питав глибоко віруючого теолога-самоука Семена Покутника, яке значення для людини має дата народження. "Додаткова благодать, щастя. А можливо, хай у меншому, не всекосмічному огромі, та ж спорідненість з Христовою долею, жертовність самого життя і Голгофа ранньої смерті", — сказав Семен.