Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст (стр. 2 )

Видатний російський дворянський історик багато уваги приділяв історії Русі. У своїй багатотомній праці “История России с древнейших времён” [42-44] історик приділив значну увагу взаєминам князів з боярством [42,c.198] .Феодальна роздробленість руських земель, на думку дослідника, була зафіксована ще під час князівських з’їздів, [42,c.200-207], а татаро-монгольська навала довершила процес розпаду Русі. стверджував, що після розпаду Київської Русі її населення перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Проте цей прехід населення не був переходом з іршої території на кращу. Історик вважає, що населення Північно-Східної Русі опинилося в складних природно-кліматичних умовах, які зумовили відсутність сполучення між містами, тут не існувало певного поділу праці тощо. В таких умовах, централізація була єдиним можливим виходом [44,c.626].

Учнем й послідовником був відомий російський вчений . Найбільш відомий його твір “Курс русской истории” [27-28]. досліджуючи історію Руської держави відзначав в своїх дослідженнях, що ця держава на протязі тривалого історичного періоду стала осередком культурного й політичного життя [26,c.215].

Історик виділяє дві основні причини піднесення Москви: перша – вигідне географічне росташування Москви. Друга – генеологічна, тобто московські князі не розраховували на краще становище, яке залежало від “черговості старшинства” [26,c.234].

На думку , хід історії вів Московську державу до демократичного повновладдя. Проет зміцнення самодержавної влади призвів до відкритого зіткнення московських князів з родовим боярством. вважає, що події середини ХVI ст. в Московській державі, зокрема впровадження опричнини, не вплинуло на державний устрій країни. [26,c.278].

Значним є доробок представників народницького напрямку в історії України. Виразником народницької концепції історії був М. І. Костомаров. Наукова діяльність його була перервана 12 роками тюрми та заслання за участь у Кирило – Мефодіївському товаристві. Після заслання, М. І.Костомаров посів кафедру історії Петербурзького університету й розгорнув велику наукову діяльність.

У своїх працях Костомаров був яскравим представником народницького напрямку, в центр уваги ставив народ, головним чином селянство. М. І.Костомаров у своїй праці “Історія України в життєписах її діячів” [30], на основі життєписів, спробував прослідкувати розвиток української історії. У своїх працях він відстоював ідею самобутності українського народу та окремішність українського історичного процесу, який на його думку є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Дослідник певним чином, ідеалізує княжу добу на Русі. М. І.Костомаров вважає, схильність українського народу до демократичного устрою проявилася в існуванні такої інституції як віче. В той же час історик підкреслює, що Московська держава, яка базувалася на сильній центральній владі не потребувала віча, яке з посиленням самодержавства втрачає своє значення [30,c.319]. М. І.Костомаров, вцілому, негативно характеризує московських князів, він вважає, що московські правителі не володіли належним політичним кругозором. Проте, автор наголошує, що московські князі були обережнимми і хитрими, що й сприяло піднесенню Московського царства [30,c.208].

Найвидатнішим представником народницького напрямку в українській історіографії вважають , автора фундаментальної праці з історії України “Історія України-Руси” [14].

У своїх наукових працях і, зокрема, в “Історії України-Руси” М. Грушевський приділив першочергову увагу матеріальній та духовній культурі, через які проявляється зміст еволюції “народу – нації”. Оскільки соціальні та культурні форми життя, навідміну від політичних, ніколи не переривалися. Відповідно історія організації та розвидку державної влади в Київській Русі Грушевський розглядає крізь призму соціальних відносин. Заперечуючи твердження російських істориків про правонаступництво Московської держави, Грушевсьий стверджує, що Москва не була “другим” етапом історичного процесу започаткованого у Києві. Хоча історик незаперечує, що ряд елементів суспільно-економічного устрою, законодавства та культури були запозичені Москвою у Києва [14,c.312]. Це стосується і деяких органів державного управління: боярська дума, інститут намісництва та деякі інші [14,c.315]. Вцілому, для української історіографії народницького напрямку, слід відмітити, слід відмітити, що народницький напрямок домінував в українській історіографії до початку Першої світової війни. Хоча в працях істориків цього напрямку “народницькі” ідейї перегукуються з ідеями “державництва”.

Слід відмітити, що радянська історіографія історії періоду ХІІІ – ХVI ст. розвивалася в руслі, яке було намічіне ще дворянськими істориками, які стверджували, що в період Київської Русі, в умовах нетривкого державного об’єднання сформувалася давньоруська народність, яка стала “колискою для трьох братніх народів : росіян, білорусів, українців ”. Така концеппція домінувала й була визначною в роботах радянських істориків.

Одним з найвидактніших спеціалістів з історії Середньовічної Русі є відомиц радянський дослідник М. Н.Тіхоміров [48]. Дослідник у своїх працях багато уваги приділяв проблемам феодальної роздробленості Русі. Автор відмічав, що процес роздробленості був характерним для всіх країн Європи, але на Русі він мав певні особливості. Однією з таких особливостей, на думку дослідника була наявність великої кількості законних спадкоємців на ту чи іншу спадщину. Крім того, таке явище як “ізгої” було характерне лише для Русі [48,с.182-183].

Відомий радянський дослідник у праці “Киеская Русь”[12] відзначає, що коріння феодальної роздробленісті Русі були закладені ще князем Володимиром. Заповіт Ярослава Мудрого лише прискорив процес дроблення земель. Проте саме за Ярослава Мудрого Русь досягає найвищого політичного та культурного піднесення. Крім того дослідник значну увагу приділив соціально-економічним відносинам в Київській Русі, створивши об’єктивну соціальну картину Русі [12,c.391].

Значний внесок радянська історіографія здійснила у проблему дослідження процесу становлення самодержавства в Московській державі в ХVI ст. Радянський дослідник іков [39,с.40] зазначав, що час встановлення самодержавства в Московській державі залишається нез’ясованним [39,c.69]. Радянські історики другої половини ХХ ст. виступили проти ідеалізації постаті Івана Грозного. Радянський дослідник зазначав [9], що опричнина мала скоріше морально-психологічний ефект ніж політичний. Проте радянська офіційна історіографія безкопромісно вважає правління Івана Грозного періодом становлення та ідеологічного оформлення самодержавства [9, c.108]. Дослідник вважає, що московські князі, починаючи з Івана ІІІ, проводили політику нівелювання і підкорення “всія і всіх” своїй необмеженній владі..

У другій половині ХХ ст. продовжували функціонувати наукові українські центри Західної Європи та Америки, які досліджували актуальні проблеми історії Русі та Московської держави. Так, відомий діаспорний дослідник П. Грицак [13] відзначав, що розпад величезних, збитих нашвидкоруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще до піднесення Києва дуже короткий час поіснувала створена Карлом Великим імперія Каролінгів, а на Сході – від Тихого океану до Карпат – простягалися неозорі простори володіння монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поколінь. З огляду на слабкий зв’язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була типовим явищем. Як стверджує П. Грицак, із занепадом політичного культурного та економічного життя Києвська Русь перестала існувати як цілісність [13,с.94].

Так відомий діаспорний дослідник Д. Дорошенко стверджує, що однією з причин відокремлення від Kиєва різних князівств та ослаблення державних інституцій стала перемога принципу вотчини, форсмально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у Любечі [15,с.141]. Щоб покласти край спустошливій ворожнечі, на цьому з’їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент.

Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за Київ, інші, особливо молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва. Вони зосередили свою увагу на розширені та збагачені своїх вотчин, сприяючи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стане ознакою пізньокиївської доби. [15, C.137].

Відомий діаспорний дослідник О. Субтельний, відмічає, що з точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Досілдник вважає, що у політичній діяльності князь часто керувався особистими чи династичнимиінтересами, нерідко ігноруючи потребидержави і суспільства. [46,с.85].

Важлива проблема яка порушується в історичній літературі є проблема взаєин Русі та Монгольської імперії. Відомий радянський дослідник Каргалов вважав, що взаємини Русі і Золотої Орди носили васальний характер. Русь, на думку дослідника, офіційно до складу Улуса Джучи не увійшла. Управління руських земель здійснювали самі руські князі, які отримували від ханів дозвіл на княжіння.

Слід зауважтит, що проблемам політичного устрою Монгольської імперії значнуувагу приділив сучасний дослідник Рубель. Історик стверджує, що татаромонгольське ярмо не було суцільною смугою негараздів дляпоневоленних народів. Панування Золотої Орди позитивно позначилося на окремих аспектах економічного і культурного життя [36,c.137].

Таким чином, можна стверджувати, що дана проблематика належним чином висвітлена в джерелах та науковій літературі. Проте новітні методи та підходи до вивчення історії вимагають належної, виваженої, критчної оцінки фактів і подій минулого.

У процесі дослідження застосовувались порівняльно-історичний та структурно-ситемні методи аналізу, узагальнення і синтезу, проблемно-хронологічний спосіб викладу матеріалу, поєднання яких дозволило найповніше реалізувати сформульовані мету і завдання.

Методологічними засадами дослідження є принципи історизму, об’єктивності та критичного підходу до джерельного матеріалу, містить інформацію про минуле.