Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст (стр. 9 )

Московського царства

Руські князья здебільшого усвідомлювали могутність Золотої Орди і старалися підтримувати з завойовниками мирністосунки. В цих умовах це було єдиним засобом зберегти свій народ, населення свого князівства від загибелі або рабської неволі. Початки політики примеирення поклав князь Ярослав Всеволодович. Його син Олександр Невський продовжив її. Князь Олександр неодноразово їздив в Орду, побував в Монголії і зумів привернути до себе прихильність монгольського знаті. Оскільки хан вважався володарем Русі, питання черговості при отриманні ярликів вирішувалися при ординському дворі. Зрозуміло, що така ситуація породжувала інтриги та усобиці між князьями [51,c.495].

Уряд Золотої Орди був зацікавлений в цих розбратах та політичній боротьбі між руськими князяи. Оскільки в такій ситуації хан, володіючи владою і авторитетом іиступав арбітром у віришенні права княжіння.

На початку XIV ст. відбуваються важливі зміни у ставленні ханів до Русі, це поячнюється тим, що вони відкликали своїх представників – баскаків в руських князівствах. Відтепер, збір данини та відправка її в Орду здійснювали самі руські князі. Саме це право стало згодом найсильнішим знаряддям в руках московський князья Івана Даниловича Калити [51,c.513].

У 1327 р. він при підтримці монгольської армії придушив антиординське повстання в Твері. Вдячний хан Узбек, праправнук Батия дарував ярлик на Володимирське княження і право збору “виходу” з всієї Русі. У московської влади з’явилася можливість нагромаджувати кошти, що сприяло політичному зміцненню влади московського князя. Великокнязівський ярлик відтоді майже без перерв зберігався за московськими князями [28,c.235].

З ослабленням Золотої Орди у другій половині XIV ст.. ярмо стало менш важким. Процес дроблення Монгольської держави сприяв тому, що припиняються регулярні набіги на Русь. Хани Золотої Орди, втягнуті у боротьбу за ханський пристіл, вже не могли організувати великої військової кампанії.. Спроба карального походу проти Московського князівства в 1380 р. закінчилася катастрофічним розгромом ординських військ на Куліковом полі [43,c.419]..

Поступово московські князья зуміли сконцентрувати в своїх руках належні матеріальні ресурси, що дало їм змогу проводити активну внутрішню політику незалежну від політики хана. Виплата данини відбувалася нерегулярно, все рідше з’являлися в ханскій ставці князья з проханням видати ярлик. Перехід престолу тепер визначався заповітом: Дмитро Іванович Донський передав княжіння своєму сину без дозволу хана.

Протягом XV ст. залежність Русі від Орди ставала все примарнішою. У 1480 р. великий князь московський Іван III відкинув вимоги хана Ахмата відновити виплату “виходу” і виступив проти нього в похід. На берегах річки Угра ординські і московські війська стояли декілька місяців. Жодна з сторін не наважувалася на рішучі дії, обмежуючись дрібними сутичками. Нарешті хан відступив. Цю подію вважають рубіжною, оскільки з нею пов’язують звільнення Русі від ординського ярма. Лише в 1502 р., коли кримські татари зруйнували столицю Золотої Орди, природно відпала необхідність поїздки за ярликами і сплати данини. Золота Орда впала остаточно, і епоха монгольського завоювання Русі завершилася [51,c.789].

На початку 80-их рр. ХV ст. значна частина земель Північно-Східної Русі були об’єднанні в єдину державу. Формально продовжувала зберігати свою незалежність Псковська земля. Проте, Псков, якій вів боротьбу з Ливонським орденом та литовськими феодалами, потребуючи допомоги, був змушений визнати владу московських намісників. В залежності від Москови перебувало і Рязанське князівство. Частина руських земель, зокрема смоленські та чернігівські були захоплені литовськими феодалами. Ліквідація роздробленності земель Північно-Східної Русі сприяла створенню передумовдля розвитку централізованої Московської держави.

Процес об’єднання земель Північно-Східної Русі в єдине політичне утворення сприяв змінам в системі політичного управління. Політичне об’єднання північно-східних руських земель супроводжувалося процесом централізації державного апарату. Починаючи з 80-их рр. ХV ст. центральна московська влада здійснює наступ на політичні права удільних князів, які перводяться на становище служилих вотчинників.

Слід зауважити, що процес формування Московської централізованої держави гальмувався таким чинником як вотчина. Вотчина становила певну форму земельної власності, власник якої мав право передавати її в спадщину, ділити, продавати, обмінювати тощо. Термін вотчина походить від слова “отчина”, тобто батьківська земля. Вотчине землеволодіння виникає в процесі формування феодальної власності на землю, її власниками були князі, а також земські бояри – нащадки родоплемінної знаті. В ХІІІ – ХІV ст. вотчине землеволодіння в Північно-Східній Русі стало основною формою власності на землю [34,c.34]. Слід заначити, саме в цей період відбувається зростання розміру вотчин за рахунок нових князівських надбань, захоплення общинних земель, купівлі, обміну, загарбання тощо. Крім того, відбувається фогрмування вотчино-удільної системи. Ці процеси сприяли тому, що починає зростати економічний й політичний вплив власників великих вотчин. Володіння знатних бояр звичайно складалися з кількох вотчин, які знаходилися в різних місцях держави і не утворювали єдиного господарського організму. Власники вотчин користувалися рядом прав і привілеїв у галузі судочинства, збору податків тощо [8,c.154].

У ХV – ХVІ ст. у зв’язку з зростанням впливу Московської держави, відбуається загострення суперечностей між великокнязівською владою, з обного боку, та сепаратистськими устремліннями бояр-вотчинників. Централізація Московської держави, зростаючий політичний вплив московського князія сприяло суттєвому обмеженню прав вотчинників: вотчиникам заборонялося вільно переходити від одного князя до іншого, значно обмежувалося їх право суду.

Центральна влада почала спиратися на помісне дворянство. Особливо активно обмеження прав вотчинників відбувалося в ХVІ ст. В часи опричнини багато вотчин було ліківдовано, а їх власників страчено. Тоді ж було скасовану розповсюдженну в ХV ст. систему кормлінь. Наприкінці ХVІ ст. в Московському царстві новою формою землеволодіння вже стає помістя [11,c.33].

В середині ХV ст. відбувається становлення помісної системи землеволодіння. Це пов’язано з тим, що великокнязівська влада прагнула створити соціально-економічну базу для здійснення своєї політики державної централізації. Навідміну від вотчини, помісне землеволодіння становило умовне володіння землею. В даному випадку, помістя неможна було відчужувати, оскільки з юридичної точки зору, воно носило особистий характер, оскільки поміщик отримував користувався правом володіння тільки під час своєї служби князю. Помісне землеволодіння передбачало наділення служилих дворян землею з державного, великокнязівського фонду. Ця система вимагала чіткої регламентації дворянської служби. Розвиток помісного земелеволодіння вимагав переросподілу земельних фондів країни. Починаючи з ХV ст. зростає нестача державних земель, з яких виділялися помістя. З цією метою великі князі Іван ІІІ та Василь ІІІ, намагалися здійснити секуляризацію церковних земель та ліквідувати вотчино-удільне землеволодіння [34,c.35].

Помісне право – право феодально-сеньоріальне – передбачало право на суд, адміністрацію загальну та господарську в межах певного помістя. Помістя сприяли утвердженню великокнязівської влади на місцях. “Служилі люди” – представники великого князя, згодом царя були уособленням землевласника та державного чиновника [34,c.35].

Процес централізації державного апарату знайшов своє відображення і в законодавстві. В 1497 р. було складено перший “Судебник” – кодекс законів Російської держави. “Судебник” став узагальненням правових норм, які існували до цього в окремих феодальних центрах. Основна частина “Судебника” стосувалася впорядкування судочинства та судової системи Московської держави. Крім того, в ньому регламентувався порядок діяльності центральних судових органів, які перебували в руках боярства. Судебні функції намісників, згідно з “удебником” значно обмежувалися, оскільки для проведення намісницького суду була необхідна участь представників посадського населення [20,c.209].

З кінця ХV ст. в галузі місцевого управління поширюється система “кормів” (отримання намісником грошових та натуральних стягнень з підлеглого населення). Така ситема сприяла зростанню зловживань з боку місцевої влади й несприяла фінансовому та економічному розвитку держави. На початку ХVI ст. великокнязівська влада намагалася обмежити права намісників, визначаючи місцевому населенню розміри “кормів”, а також обмежуючи термін намісництва до одного року [40,c.122].

Обмеження прав намісників сприяло посиленню позиції дворянства. Поступово виникає інститут “городових приказчиків”, які зосереджують в своїх руках адміністративно-фінансову владу в містах. “Городові приказчики” відали справами будівництва міських укріплень, відали матеріальним забезпеченням оборони міст тощо. Поява інституту “городових приказчиків”, який формувався з дрібного дворянства, значно обмежила права намісників та сприяла посиленню позиції служилого дворянства [41,c.312].

Незважаючи на певні зміни в системі землеволодіння та появі “служилих людей”, як нової панівної верстви, боярство як правлячий стан продовжувало зберігати свої економічні й політичні позиції в суспільстві. Наприкінці ХІV – на початку ХV ст. боярство стає замкнутою верствою, яка претендує на панівну роль в державі. Боротьба боярських угрупувань за владу та за вплив на великокнязівську владу сприяла політичному зміцненню окремих боярських родів: Шуйських, Бєльських, Глинських та інших. В роки правляння Івана ІV, під час так званної опричнини, велика кількість боярських родів було знищено. Політика Івана Грозного сприяла ослабелнню боярської аристократії, миісце якої зайняла “служила знать” [6,c.188]. Поява нової верстви суспільства – “служилої знаті”, сприяло зміцненню монархічної влади московських царів та утворенню російського дворянства.

Наприкінці ХV – на початку ХVI ст. в складі Російської держави залишалися окремі землі та князівтва, які продовжували зберігати свої власні особливості в управлінні. Таким чином, перед центральною московською владою постало питання про уніфікацію системи управління та остаточна ліквідація вотчиної системи, як основної перешкоди для утвердження самодержавства.