Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст (стр. 5 )

Сучасна історіографія приділяє значну увагу вивченню суспільно-політичного устрою Русі у порівнянні з устроєм західноєвропейських середньовічних країн. Основною проблемою, яка постала перед дослідникаи, є проблема феодалізації Русі. Сучасна історична наука схиляється до дуки, що центральний для феодалізму інститут васальної залежності у володіннях Рюриковичів не існував, оскільки влада князя над боярами була номінальною. Підтвердження цього знаходимо в джерелах. До того ж велика роль торгівлі та міст в культурному, економічному й політичному житті Русі, а також наявність переважно вільного незакріпаченного населення свідчить про те, що ситуація на Русі докорінно відрізнялася від ситуації в Західній Європі. Тому суспільно-політичний устрій Русі становить унікальну та самобутню соціально-політичну систему.

Таким чином, органи управління Русі, на початковому етапі її існування розвивалися в системі родоплемінної організації. Становлення та розвиток держави, поглиблення економічних, політичних та культурних процесів сприяло утворенню державних інституцій, які відповідали князівсько-дружинному устрою держави.

Розділ 2. Державні інституції Золотої Орди

Проблеми політичного та соціального устрою Монгольської імперії ХІІІ – ХV ст. в цілому та Золотої Орди, зокрема, є важливою складовою частиною у висвітленні середньовічної історії степового регіону. У часи своєї найвищої могутності Золота Орда простягалася від берегів сибірської ріки Обі на сході до Дунаю на заході, від заволжских лісів на півночі до Азербайджану і Хорезму на півдні. Військова організація монголів забеспечила успіх у підкоренні народів Азії та Європи. Слід зауважити, що монгольська армія не потребувала тривалої підготовки до війни. Спосіб життя кочовників сприяв тому, що в будь-який час багаточисельна кіннота могла виступити в похід. Житла монголів були повністю пристосовані для тривалого перходу. Під час кочівлі або військової експедиції, на облаштування табору та встановлення вовняних витрачалося не менше години. Деякі шатра і кибитки не розбиралися, вони являли собою колісні вози. Такі пересувні житла рухалися за незліченними табунами і отарами, які кочовники щорічно переганяли із зимових пасовищ на літні [36,c.211].

Сім’ї воїнів супроводжували армію. Стійбища та стоянки, зазвичай розташовувалися неподалік від місць битв та облог. Тому монгольські воїни не розлучалися надовго з дружинами і дітьми. Таким чином діти з ранього дитинства привчалися до кочового життя, вони спостерігали за військовими діями, вчилися володіти зброєю і правити кіньми, це сприяло формуванню боєздатного, мобільного, дисціплінованного війська [22,c.262].

Улюбленною зброєю монголів був лук. Техніка стрільби була настільки високою, що монгольськи лучники вражали цілі на відстані сотень метрів. У багатьох були списи і шаблі, обов’язковою річчу кочовика в повсякденному житті і в бою вважався аркан. У ході завоювання сусідніх країн армія Чингісхана навчилася користуватися облоговими машинами: таранами і метальними пристроями. Зазвичай військо монголів поділялося на три частини: центр і два фланги (“крила”). Коли починалася битва, центр відступав ніби під натиском сил супротивника, і якщо той заглиблювався в монгольські позиції, в передчутті перемоги втрачаючи обережність, то “крила” завдавали удару з лівого і правого флангів, відповідно центр розвертався і наново вступав у битву. Висока мобільність і маневренність, належно озброєне і дисциплинированное військо, вміле використання політичної роздробленості в сусідніх державах – все це сприяло тому, що монголи зуміли підкорити значні території Азії, Східної та Центральної Європи [22,c.262].

Спочатку Золота Орда (Улус Джучі) входила до складу величезної Монгольської імперії. Хани Золотої Орди в перші десятиріччя її існування вважалися підлеглими верховного хана в Каракоруме. Ординські правителі були змушені, так само як руські князі, їздили до них за ярликами на право правити. Однак згодом імперія розпалася на декілька ворогуючих держав-улусів. Хан Улусу Джучі Менгу-Тимур в 1266 р. уперше наказав карбувати на монетах своє ім’я замість імені головного всемонгольского хана. З цього моменту Золота Орда виступає як самостійне державне утворення [22,c.263].

Монголи організували управління підвладної їм території у відповідності зі своїми звичними. Завойовані степи були розподілені між братами Бату і перетворилися в удільні володіння. Удільні правители були змушені надавати для ханского війська певну кількість озброєних вершників. Крім того, вони відраховували в ханскую скарбницю частину податків, що збиралися з населення [36,c.225].

У XIV ст. Золота Орда була розділена на чотири великі провінції, які також називалися улусами. Намісники цих провінцій (улус-беки) були командирами армій і одночасно відали всіма питаннями управління в підвладних землях. Всією ординскою армією командував воєначальник бекляр-бек. Він стояв на чолі кочової знаті, і іноді його вплив міг перевищувати владу хана. Нерідко це призводило до кривавих межусобиць. Час від часу могутність бекляр-беків (Ногая, Мамая, Едігея) посилювалося настільки, що вони призначали ханів на свій розсуд [36,c.215].

Розвиток державних інститутів в Золотій Орді сприяв посиленню чиновництва. З метою вдосконаленняя державного управління, монгольські хани на початку ХІV ст., стали впроваджувати адміністрацію подібну до адміністрації мусульманських держав Середньої Азії. Відповідно при ханах з’явився візир, який відповідав за всі сфери невійськового життя держави. Візир і очолюваний ним диван (державна рада) відали питаннями податків, фінансів, торгівлі. Саме в канцелярії дивана зберігалися дівтери – податні списки, за якими стягувався “вихід” (данина) з руських князівств [51,c.601].

Зовнішньою політикою займалися звичайно хан зі своїми найближчими радниками і бекляр-бек. Золота Орда довший час була найсильнішою державою Східної Європи. З ханским двором намагалися втсановити дружні контакти європейські королі і Папи римські, візантійські імператори і турецькі султани.

Періодично золотоординське військо здійснювало набіги на Балкани, Литву і Польщу. Метою цих походів було не завоювання, а пограбування сусідів, збагачення правлячої в Орді знаті [36,c.219].

Величезна територія, багаточисльне населення, сильна центральна влада, велике військо, вміле використання торгових караванних шляхів, збір данини з підкорених народів – все це сприяло зростанню впливу монгольської держави. Свого найвищого розвитку вона досягає в першій половині XIV ст. Розквіт державності і культури Золотої Орди пов’язаний з іменами ханів Узбека (правив в 1312 – 1342 рр.) і його сина Джанібека (1342 – 1357 рр.). Важливим кроком на шляху зміцнення Золотої Орди стало запровадження ісламу як офіційної релігії [22,c263].

Засновник Монгольської імперії Чингізхан заповідав нащадкам толерантно ставитися до представників різних віросповідань. Його наступники намагалися дотримуватися його заповіту. Так, в землях, що належали Улусу Джучи, християни не піддавалися релігійному переслідуванню. Крім того, бажаючи залучити на свій бік духовенство завойованих країн, монгольські правителі створювали для священослужителів своєрідний пільговий режим. Православна і вірменська церква були звільнені від виплати “виходу”, вони отримували спеціальні ярлики, які захищали церковне майно від зазіхань ординских чиновників. У столиці Золотої Орди Сараї відкривалися храми різних конфесій. У 1261 р. там виникла православна єпархія. Однак самі монголи в більшості своїй залишалися язичниками-шаманистами [22,c.263].

На початку XIV ст. ситуація в Золотій Орді дещо змінилася. Монгольськи аристократи вважали, що регулювати життя обширної держави за старими монгольськими традиціями вже неможливо. В умовах розвитку феодальних взаємин, ускладнюється система державного управління. Перед монгольськими правителями постає складне завдення щодо залучення до управління країною фахівців в галузі економіки та фінансів. Саме з цією метою були запрошені чиновники з Середньої Азії. До того ж торгівля Золотої Орди давно вже знаходилася в руках мусульманських комерсантів. Крім того інтенсивні політичні та економічні взаєини з Іраном та Єгиптом вимагали залучення знавців арабської і персидської мов [36,c.220].

В таких умовах стало очевидно, що загальна, єдина для всієї держави релігія допомогла б згуртувати підданих навколо хана-єдиновірця. У 1314 р. Узбек оголосив іслам офіційною релігією Золотої Орди і сам став мусульманином. Його знатні родичи, що спробували було чинити опір релігійним нововведенням хана були безжалісно винищені.

Період правління хана Узбека позначився розвитком міського будівництва. До середини XIV ст. в Золотій Орді існувало більш ста міст. Деякі з них були старими поселеннями, заснованими в до монгольські часи, які росташовувалися на важливих торгівельних шляхах. Ординский уряд був зацікавлений в постійному безперервноу русі караванів, завдяки яким відбувалося наповненні країни товарами, а скарбниці прибутками від торгового мита [22,c.263].

Інші міста були засновані самими монголами. Ці міста ставали фінансовии та адміністративними центраи держави. Як правило нові онгольські міста виникали на місцях зимових стійбищ ханів. Саме таким чином з’явилися обидві столиці Золотої Орди – Сарай (“сарай” з тюркської – палац), заснований ханом Бату, та Новий Сарай, який побудував хан Узбек. Деякі міста, що виникли в ординский період, досі існують в Росії: Тула, Тюмень, Азов, Астрахань і інш.

Саме в період правління ханів Узбека і Джанібека міста Золотої Орди переживали свій найвищий розквіт: палаци, мечеті, караван-сараї (заїжджі і торгові двори), багаті квартали знаті та купецтва, поселення ремісників перетворювали їх в осередки економічного і культурного життя. Сарай і Новий Сарай належали до числа найбільших міст світу [22,c.263].

Занепад Золотої Орди припадає на період правління нащадків хана Джанібека. Правителі різних уділів, ворогуючі угрупування різних земель Золотої Орди вступили в боротьбу за ханський престол. Онгольська держава вступає в період міжусобиць. Наприкінці XIV ст. відцентрові тенденції вдалося припинити енергійному хану Тохтамишу. Але саме з його правлінням пов’язані події, що виявилися фатальними для долі держави.