Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст (стр. 8 )

Другу частину темників становили переважно представники молодших Чингізидів – темники-оглани, але були і виключення, зокрема Мамай та Едигей. Окрім безпосередньої підтримки з боку ханської адміністрації, вони мали також опору і у своїх підрозділах, які, або були ними особисто сформовані з населення підвладної їм території (Ногай, Мамай), або були пов’язані старими, традиційними зв’язками (Едигей). Найчастіше ці темники боролися за верховну владу в Золотій Орді, висуваючи маріонеткових ханів та підтримуючи їх своїми військами, їхні кочів’я знаходились далеко від ханської ставки, і це надавало певного безконтрольного статусу. Всі вони намагалися встановити особистий контроль над якимось грошовим потоком – певною гілкою Великого Шовкового шляху: Кримом, Хорезмом чи передкавказькими степом [51,c.398]. Тому їх статус темників був виключно номінальним, передусім, через відсутність вищого рангу в державній ієрархії, адже вони контролювали збройні сили, що складалися більш ніж з одного тумену. Найбільш відомими представ­никами цього типу темників були Ногай, Тоглу-бій, Мамай та Едігей. З незначними проміжками у часі вони змінювали один одного, спочатку укріплюючи ханську владу, але, в цілому, створюючи передумови для подальшого розпаду Золотої Орди. В їх діяльності було багато спільних рис – інтриги, становлення на владу і заміна на ханському престолі різних кандидатів, спроба своє намісництво перетворити на захищене від ханського втручання володіння та ін [51,c.649].

Для висвітлення поставленої проблеми – політики темників, варто, передусім, звернути увагу на ті політичні акції, що проводилися темниками незалежно від походження чи статусу в Орді. Так, першочерговим завданням кожного темника було забезпечення боєздатності свого підрозділу. І якщо у військово-тактичному плані на стороні темників була традиційна монгольська дисципліна, введена ще Чингізханом, та особиста відповідальність кожного воїна за власне спорядження, то в плані економічного забезпечення армії, одноманітності не було [36,c.222]. Виділений земельний наділ під кочів’я міг забезпечити лише найменші потреби армії – фураж в теплу пору року. Взимку проблема утримання худоби могла бути вирішеною лише через використання заготовленого раніше фуражу, а отже передбачала наявність контактів з осілими сусідами [51,c398].

Не менш важливою була проблема забезпечення особового складу армії необхідними продовольчими запасами. Натуральне господарство кочовиків не могло забезпечити всіх потреб людей і змушувало їх включатися до торгівельних відносин з сусідами. З самого початку існування Золотої Орди і хани, і темники намагалися взяти під особистий контроль регіони з землеробським населенням, зменшуючи в них податки, порівняно з князівськими землями. Прикладом цього були Болоховська земля та слободи баскака Ахмата, які темники намагалися відірвати від князівської влади. Обидва ці проекти зазнали невдачі і були засуджені сучасниками на Русі як приклад колобораціоналізму. Зі свого боку, темники могли відповісти на знищення Болоховського самоврядування Данилом Галицьким та слобод Ахмата князем Дмитром лише військовими набігами і погромами, які ще більше відштовхували землеробське населення від співпраці з завойовниками [16,c.22].

З метою ефективного управління загарбанними зелями, монгольський уряд провів перепис населення. У 1248 р. було здійнено перепис населення Південної Русі, а в 1257 р. переписчики досягли північних князівств. Основаною метою цих підрахунків було встановлення точної кількості населення для ефективного стягнення данини – “виходу”. Крім “виходу” існували екстрені виплати – “запити”. Якщо хану потрібні були кошти на війну, то він направляв на Русь несподіваний “запит”, який стягувався так само як і “вихід”. Величезні багатства йшли на подарунки хану, його родичам і послам, на хабарі придворним і підкуп ординских чиновників [51,c.461]. За виплатою данини стежили спеціальні монгольські намісники – баскаки [22,c.262].

Крім виплати “виходу” та “запитів” Русь була включена в загальну систему шляхів та комунікацій Монгольської імперії. Ця система була запозичена монголами у китайців: мережа поштових станцій була впроваджена і на території завойованих князівств. Через певні відстані на важливих шляхах влаштовувалися заїжджі двори. Служба нацих станціях вважалася повинністю для місцевого населення, оскільки зайого рахунок відбувалося забеспечення заїжджих дворів усім необхідним і в першу чергу кіньми. Такий пункт називався “ям”, а його служителі “ямчи” (звідси походить російське слово “ямщик”). Задачею ямчи було забезпечувати безупинний рух гінців з ханскими дорученнями [42,c.375].

Важливи засобом утримання Русі в покорі були неодноразові монгольські набіги. За підрахунками істориків, у другій половині XIII ст. монголи вдералися в межі руських земель чотирнадцять разів. А це було невигідним для ханської адміністрації, що по своєму реагувала на ці події. Отже темники, які кочували на кордонах з Руссю чи іншими землеробськими державами здобували необхідне трьома шляхами – у формі податку з підкорених земель, як частину здобичі під час набігів, і через торгівлю [15,c.211]. Останній шлях був характерний для більш пізнього часу, коли військова потужність Орди втратила свою домінантність.

Після розвалу Золотої Орди татари почали переселялися в межі Московської держави. Нащадки знатних ординських родин разом з сім’ями, воїнами і прихильниками переходили до великих князів, отримуючи помістя. Великі князі намагалися привернути на свійбік вихідців з Золотої Орди, що створювало перспективи повної політичної і військової підтримки з боку монголів. Все це дуже нагадувало відносини між великим князем та його васалами. Татари, що перейшли у підданство до московського князя стали називатися “служилими”, нащадки ханської династії та представники монгольської аристократії, що перейшли у московське підданство стали називатися “царевичами”. “Царевичам” виділялися певні земельні володіння. Так представники монгольської аристократії за свою службу отримували такі міста, як Звенигород, Кашира, Юр’їв-Польський [8,c.153].

Проте, становище “царевичів” в ХIV – XV ст. було непевним: в будь-який момент місто могли відібрати, замінити його на іншій або взагалі залишити без уділу певного татарського ватажка, якщо його поведінка не подобалася російській владі. Вихідці з різних састин Орди отримували певні міста: для постійного поселення вихідцям з Ногайської Орди було віддане містечко Романів на Волзі; сину першого казанского хана Улуг-Мухаммеда Касиму – Городець в Мещєрський землі (з того часу і донині це місто в Рязанської області носить назву Касимов). Володіння навколо Касимова склали залежне (васальне) від Москви ханство. Його правителі призначалися царем і цілком залежали від нього [22,c.262].

Прихильність московської влади до вихідців з Орди пояснюється певними причинами. По-перше, знатне походження татарських емігрантів дозволяло їм претендувати на ханскі трони в Казані, Астрахані і Бахчисараї. Оскільки ці люди повністю залежали від російського царя, то в тих випадках, коли московські ставленики ставали ханами, татарські держави перетворювалися в союзників, а іноді і васалів Росії. Зростаючий політичний вплив Московського царства сприяв тому, що татарська знать почала звертатися до царів за дозволами на правління. Незаперечним є той факт, що цар Іван IV видав ярлик хану Едігеру на право царювати в Сибірі [40,c.141].

По-друге, довготривале перебування Русі під владою Золотої Орди виробило у росіян стійке шанування династії Чингізхана. Як свідчать середньовічні джерела, татарські “царевичі” при кремлівському дворі вважалися “чєстью бояр више”, тобто їх походження розцінювалося як більш благородне і знатне ніж походження російського боярства. Таке ставлення до татарських “царевичів” при московському дворі супроводжувалося й відповідним пишним церемоніалом [8,c.179].

В XV – XVI ст. “служилі хани” нерідко виявлялися найбільш наближеним до московського государя, ніж російські придворні. Часто, великий князь або цар, ідучи в військовий похід, передавав управління країною не родичеві або союзному князеві, а одному з своїх татарських підданих. За правління Івана IV Грозного, коли територія держави була розділена на опричнину і земщину, влада над земщиною доручалася нащадкам татарських ханів. У 1575 р. цар Іван IV навіть на певний час поступився престолом служилому хану Симеону Бекбулатовичу, а після смерті Івана Грозного бояри мали намір вінчати на царство Симеона, щоб не допустити до влади Бориса Годунова [9,c.381].

Бажаною умовою для успішної кар’єри татарського сановника на Русі було його навернення в православну віру. В ХV – ХVІ ст. велика кількість “татарських царевичів” охрестилася започаткувавши відомі російські дворянські роди: Бекбулатовичив, Касаєвичив, Сафа-Гиреєвичив, Ібрагимовичив, Кайбуловичив і т. п [34,c.191].

Загалом, “служилі татари” переходячи у підданство до московського царя, несли переважно військову службу. Численна татарська кіннота, маневрена і швидкохідна, не вимагала тривалого начання і бойової підготовки. Незвичайна для європейських військ тактика, не раз приводила до перемоги російських військ, якщо в їх складі знаходилися загони “служилих татар”. Можна стверджувати, що Лівонська війна в Прибалтиці і Білорусії (1558 – 1583 рр.) велася значною мірою силами татарських підданих московського царя. Джерела повідомляють про початок цієї війни так: “Послав цар і великий князь (Іван IV) воювати ливонскi землі з Пскова зимою, за те, що магістр і архієпіскоп і вся Лівонська земля несправно платили данину, царя Шигалея Шигавлеяровича (тобто колишнього казанского і касимовского хана Алі), так царевича кримського Тохтамиша, так астраханского царевича Кайбулу і інших бояр і воєвод” [18,c.161]. Протягом XV – XVII ст. загони “служилих татар” становили важливу частину російскої армії. Однак, вже з початку XVII ст. становище татарської знаті перестав дещо змінилося.

Це було пов’язано з посиленням дворянства – основної опори царської влади. Крім того, було ліквідовано майже всі татарські ханства на території Росії, тому відпала необхідність політичних комбінацій і “підгодування” татарських аристократів при кремлівському дворі.

У XVII ст. татарська знать стала вливатися в загальні ряди російського дворянства. Найбільш знатні роди, що відзначилися на службі російського самодержавства отримали князівські титули: Тенишеви, Урусови, Юсупови і інш. Останній оплот автономії служилых татар Касимовськоє “царство” було скасовано в 1681 р. Отже, внаслідок численних воєн, дипломатичних заходів і переселень до початку XIX ст. в складі Росії виявилася більшість тюркского населення колишнього Улуса Джучи (Золотої Орди). Навіть ті його жителі, які переселилися в Литву і Польщу, стали зрештою російськими підданими після відомих поділів Речі Посполітої. Майже всі ці народи називалися загальним словом “татари”. Дане поняття в російській мові до початку XX ст. служило для позначення тих, хто говорив на тюркских мовах [8,c.173]. Тому татарами називали також і азербайджанців, і хакасов, і інші народи сходу і півдня Російської імперії. У XX в. этноним “татари” зберігся за тюрками Поволжья, Криму і Західного Сибіру.

Проте, слід зауважити, що ординське ярмо не було суцільною смугою негараздів та втрат для руського народу. Сприймаючи монголів як неминуче тимчасове лихо, населення руських князівст навчилося жити в уовах ярма.

Татаро-монгольське панування мало й деякі позитивні сторони. Зокрема населення Русі запозичило певні елементи ординського побуту, військової, еконоічної, політичної організації. Українське козацтво, яке виникло в ХV ст., перейняло у татар деякі бойові навички, тактичні прийоми, способи проведення бойових операцій. Елементи побуту й одягу вкорінилися в українське повсякденне життя: кафтан, черевик, ковпак – ці та інші предмети одягу, разом з їх назвами, були запозичені у східних сусідів. Наслідки ординського економічного панування відчутні і в наші дні: російське слово “таможня” (митниця) походить від назви ординського податку “тамга” (торгове мито), так як і саме слово “деньгі” (гроші). Крім того, ямська служба, яка була запровадженна Золотою Ордою, існувала в Росії до 60-их рр. ХІХ ст [26,c.383].

Взаємному проникненню культур сприяли і змішані шлюби. Нерідко представники руських князівських родів одружувалися з татарками. Однак, злиття народів при цьому не відбувалося. Беручи за дружин доньок татарських аристократів, князі переслідувади політичні інтереси. Крім того, породнитися з ординською знаттю, або навіть з самим ханом, вважалося надзвичайно престижним для князівських родів. Пізніше, після падіння Золотої Орди, татарські вельможі стали переселятися в Росію і поклали початок багатьом відомим фаміліям. Предки Годунових, Глинських, Тургеневих, Шереметевих, Шахматових, Урусових перейшли в православ’я, стали вважатися російськими аристократами, і вже в XVIII ст. ніхто не вважав їх нащадків татарських вельмож [8,c.105] Важливим завданням темників було фінансове забезпечення як армії, так і власних потреб. Це було найскладніше. Якщо податки з сільської місцевості – з виноградників, стягнення з комор, плата за тік, ясак з ариків, грошовий податок – калан та інші йшли безпосередньо наміснику (темнику), що володів тарханним ярликом, то над більш значними фінансовими джерелами був встановлений подвійний, а то й потрійний контроль. Так, податки з торгівельних міст частково йшли Великому хану, частково голові Улусу, і лише незначна їх частина залишалася темникам [22,c.262]. Цим частково можна пояснити жорстокість, якої зазнавали міста Криму під час захоплення їх військами Ногая у 1299 році та Едигея у 1399 р., адже знищення міст в першу чергу підривало фінансову могутність хана – Тохти та Тохтамиша, і при цьому мало відбивалося на прибутках самого темника [51,c.469]. Звичайно, могутні темники в подальшому намагалися захопити монополію на прибутки з міст й інколи їм це вдавалося, особливо Едигею і Угренчі, але традиція поділу зборів з міста не давала можливості закріпити за своїми нащадками здобуте джерело прибутку. Так само практика отримання ханом прибутків з усіх міст визначила особливості внутрішньої політики темників, зокрема, незацікавленість у зростанні міст, як опори ханів. Лише Мамай, що повністю контролював своїх ставлеників – Чингізидів, підтримував добросусідські стосунки з генуезькими містами, надавши їм контроль над деякими землями в Криму [51,c.471]. Але окрім економічної діяльності, темники все ж найбільшої уваги надавали боєздатності своїх підрозділів. В цьому і полягала основа їх сили і впливовості в Орді, можливість вирішувати всі інші, у тому числі і економічні, проблеми. І чи не найскладнішою в умовах постійних воєн, конфліктів та виступів підкорених народів була проблема мобільності та чисельності армії. Вирішення її залишалося виключно у відомстві темників, без залучення резервів з ханської ставки. Тому, так чи інакше, всі темники змушені були враховувати етнічні, політичні та культурні особливості своїх підлеглих – єдине, що могло забезпечити темнику стабільність і відданість армії. Ще Чингізхан почав поєднувати у новому військовому поділі родову приналежність своїх підлеглих, розуміючи її як первинний стримуючий чинник в суспільстві. Але це могло діяти лише на рівні сотень та тисяч. Для туменів, які складалися з десяти тисяч, цей чинник не міг мати такого значення навіть на ранньому етапі, адже тисячі належали до різних родів. Отже темник мав виступати ще й тим об’єднуючим началом, яке мало згуртувати всі тисячі в єдине ціле. Ситуація значно ускладнилася після утворення світової імперії та її розпаду на окремі улуси. Тепер армії формувалися, головним чином, з немонгольського населення, раніше підкореного і позбавленого власної аристократії. Значної сили став набирати козацький елемент, який свого часу був приведений до порядку Чингізханом, але з розширенням кордонів імперії, знайшов нові ареали поширення. Тож темники в такій ситуації мали створити єдине ціле з власне монгольських ветеранів, місцевого населення і нового козацького елементу, адже без внутрішньої єдності та відсутності конфліктів між різними субстратами про боєздатність армії нічого було і говорити. Очевидними були два шляхи вирішення проблеми: власний авторитет темників, як об’єднуючий фактор, чи силовий тиск на етнічні меншості з використанням внутрішньої опори – одного етносу на противагу іншим за підтримки хана. При цьому, другий шлях був можливий лише в разі відсутності навіть найменшої конфронтації центрам, що не могло влаштовувати тих темників, які намагалися проводити власну політику. Саме підхід до вирішення проблеми єдності власного улусу і став одним з головних чинників відділення темників-огланів від темників-нойонів з перетво­ренням останніх у виключно військову адміністрацОтже бачимо, що саме внутрішні зміни, яких зазнало монгольське суспільство після утворення імперії Чингізхана, її подальшого перетворення на світову державу і розпаду на окремі улуси, спричинили еволюцію інституту темників. Він, з часом, перетворився з виключно військової одиниці на політико-адміністративну, яка мала виконувати щодо армії і другорядні функції, передусім політико-економічні. В цій. еволюції на перше місце поступово вийшла саме державницька діяльність темників, які, з однієї сторони, боролися за досягнення власних цілей, а з іншої – виступали як представники інтересів своїх войовничих підлеглих на державній арені. А це, разом з становленням феодальних відносин в Монгольській імперії, спровокувало ряд державотворчих заходів темників, які згодом започаткували виникнення нових етнічних утворень на терені Золотої Орди. Політичний устрій Золотої Орди відповідав загальному устрою Монгольської імперії, який являв собою військово-політичне об’єднання. Управляння Золотою Ордою хан здійснював через своїх темників. Інститут темництва був ключовим в системі політичного управління монгольської держави.

Розділ 3.Становлення системи державного управління