Внутрішні хвороби тварин хвороби спричинені порушеням обміну макроелементів (стр. 7 )

Зміни обміну натрію збігаються зі змінами водного обміну: втрата натрію спричинює втрату води.

Гіпонатріємія характеризується вмістом натрію в плазмі, який становить менше 135 ммоль/л. Нестача натрію виникає внаслідок збільшення його втрати при одночасному обмеженні доступу до води та за дефіциту натрію в раціоні. Виділення натрію збільшується при втраті рідини тіла (діареї), сильному потовиділенні, хронічних захворюваннях нирок, недостатньому утворенні альдостерону та водянках. За нестачі натрію у тварин настає алотріофагія, знижується продуктивність і жирність молока, порушуються метаболічні процеси в рубці.

Вторинна недостатність натрію у тварин може бути спричинена надлишком калію в раціоні, оскільки при цьому збільшується виведення натрію із сечею.

Надлишок натрію в організмі тварин можливий при збільшеній кількості натрію хлориду в раціоні та значній втраті води через легені, травний канал, внаслідок поліурії центрального (дефіцит вазопресину) і ниркового (порушенні фільтраційної функції нирок) походження, гіперсекреції альдостерону.

Досить чутливі до сольової інтоксикації свині та птиця: для них смертельною дозою є відповідно 1,5-2 і 3-4 г на 1 кг маси тіла. У патогенезі отруєння важливе значення мають три патогенетичні механізми: а) порушення ізоіонії крові і тканинної рідини внаслідок збільшення концентрації одновалентних катіонів (натрію) та зміна їх співвідношення із двовалентними (кальцієм і магнієм), що спричинює перезбудження центрального та периферичного відділів нервової системи; б) зневоднення клітин органів і тканин унаслідок різниці в осмотичному тиску крові та міжтканинної рідини; в) заміна іонів калію в молекулі гемоглобіну на іони натрію, кількість яких в еритроцитах збільшується у 3-5 разів, що спричинює кисневе голодування, пригнічує синтез АТФ та окисні процеси у тканинах.

Біохімія обміну хлору

Обмін хлору тісно взаємозв'язаний з обміном натрію. Він є головним аніоном позаклітинної рідини. Близько 20 % загального хлору перебуває у складі органічних сполук. Хлор міститься в крові, підшкірній клітковині, м'язах і печінці. Сільськогосподарські тварини одержують хлор у формі хлоридів, головним чином натрію хлориду. Всмоктується хлор у дистальному відділі тонкого кишечнику, незначно - у товстому, а в жуйних, окрім того - у рубці. Абсорбція хлору становить 95-96 % від прийнятої кількості. Виводиться з організму переважно із сечею, частково - з фекаліями, а в лактуючих тварин - з молоком.

У шлунковому соці хлор знаходиться у формі соляної кислоти та її сполук. Основна кількість хлору, що циркулює в організмі, неодноразово засвоюється у травному каналі.

Головною функцією хлору є підтримання кислотно-лужної рівноваги і осмотичного тиску. Переконливих даних про самостійну гормональну регуляцію обміну хлору альдостероном в організмі немає. Очевидно, контроль за його гомеостазом здійснюється шляхом зміни обміну натрію і меншою мірою - калію, тобто опосередковано.

Нестача хлору в раціоні є маловірогідною. В експерименті знижувались секреція і надходження соляної кислоти в шлунковий сік (ахлоргідрія). Надмірна втрата хлору при діареї, порушеннях функції нирок спричинює збільшення зтворення бікарбонатів і розвиток алкалозу, а надмірне надходження в організм іонів хлору знижує концентрацію бікарбонатних аніонів і підвищує кислотність.

Біохімія обміну сірки

У тілі корови масою 500-550 кг міститься 0,9-1,0 кг сірки, теляти масою 50 кг - 90 г, тобто 0,16-0,23 % від маси тіла. Близько 50 % сірки організму міститься в м'язовій тканині. У всіх тканинах, за винятком хрящової, сірка перебуває в основному у складі амінокислот (цистину, цистеїну, метіоніну). Особливо багатий на сірку білок кератин, що міститься у волоссі (шерсть, перо) і рогових утвореннях.

Із хрящів і матриксу кісток виділені глюкозамін і глікозаміноглі-кани, що містять галактозамін. До останніх належить хондроїтин - сульфат, який становить 30-40 % маси сухого хряща.

У крові сірка перебуває у плазмі (середня концентрація -140 мг/ІООмл), еритроцитах (165) і лейкоцитах (290 мг/100 мл). В еритроцитах сірка частково входить до складу глутатіону. У плазмі крові розрізняють сірку білків (сірковмісні амінокислоти) і небілкову. Білкова фракція становить 80-90 % від загальної кількості сірки. її рівень залежить від концентрації білків, особливо альбумінів.

У небілковій фракції розрізняють окиснену сірку (мінеральні та органічні сульфати, складні сірчані ефіри тощо) і нейтральну (вільні амінокислоти). Окиснена сірка становить близько 80 % усієї небілко-вої сірки. Уміст неорганічних сульфатів, що входять до складу окис-неної фракції, становить 0,9-1,5 мг/100 мл. Рівень небілкової сірки залежить від годівлі тварин. У біологічних рідинах визначають загальну, небілкову та окиснені форми сірки.

Потреба тварин у сірці задовольняється головним чином за рахунок сірковмісних амінокислот. Неорганічна сірка надходить із кормами у незначній кількості. Сірка в основному абсорбується в тонкому кишечнику. Вільні амінокислоти, сульфатиди, тіамін, піридоксин, біотин всмоктуються без розщеплення, а сірковмісні амінокислоти, що входять до складу білків, - після їх гідролізу. Частково сполуки сірки абсорбуються в рубці та шлунку. Ступінь засвоєння сірки визначається рівнем протеїнового та енергетичного живлення і здійснюється за допомогою механізмів активного транспорту.

Особливістю обміну сірки в жуйних тварин є здатність деяких видів мікроорганізмів рубця утилізувати неорганічну сірку і включати її до складу сірковмісних амінокислот. Меншою мірою це проходить у сліпій кишці моногастричних тварин.

Основна частина продуктів обміну сірки виділяється з організму через нирки. У сечі сірка міститься у трьох формах - мінеральній, ефірозв'язаній і нейтральній (сірка амінокислот). Збільшення в сечі кількості нейтральної сірки (понад 14 % від загальної) є показником посиленого розпаду ендогенного білка.

Біологічна роль сірковмісних сполук в організмі досить різноманітна. Сірка входить до складу амінокислот - цистину, цистеїну і метіоніну, а отже - бере участь у тих функціях, які виконують ці амінокислоти (в утворенні білків, гормонів, вітамінів та інших біологічно активних речовин). У молекулі цистеїну сірка міститься в сульфогідрильній групі (-SH-), а в молекулі цистину - у дисульфідній (-S-S-). Дегідрування сульфогідрильної групи і зворотне її перетворення в дисульфідну (цистеїн =>цистин) є фундаментальною реакцією у транспорті водню.

Метіонін є специфічним джерелом метильних груп, які використовуються для синтезу холіну, ацетилхоліну, адреналіну, креатину. Він бере участь у синтезі білків і має ліпотропний ефект, попереджуючи жирову дистрофію печінки.

Цистеїн є попередником коензиму А, що входить до складу аце-тилферази, якій належить важлива роль в обміні білків, жирів і вуглеводів, адже ацетил-КоА включається в цикл трикарбонових кислот.

Ефіри сірчаної кислоти виконують в організмі структурну роль. Наприклад, хондроїтинсульфат може приєднувати до себе білки і фіксувати деякі катіони і таким чином бере участь у процесах кальцифі-кації кісток. Серед інших сірковмісних сполук варто назвати мікоїтин-сульфати, які попереджують перетравлення стінок шлунка і кишечнику травними ферментами, та гепарин - суміш сульфатованих полісахаридів, який є антикоагулянтом.

Основною лімітуючою сірковмісною сполукою в раціоні жуйних є метіонін. Дефіцит його в раціоні затримує ріст і розвиток молодняку та знижує продуктивність дорослих тварин.

Надлишок в організмі неорганічної сірки у вигляді сульфатів негативно впливає на організм курчат і поросят.

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ТА ДІАГНОСТИКИ ХВОРОБ ОБМІНУ РЕЧОВИН

Особливістю перебігу хвороб обміну речовин є те, що вони довгий час можуть перебігати непомітно, тобто в субклінічній (прихованій) формі. Клінічно хвороби проявляються при тривалому або надзвичайно сильному впливі на організм етіологічних факторів. Оскільки виникнення цих хвороб пов'язане, в основному, з аліментарними факторами, то для більшості з них характерні масовість і сезонність. Аліментарні хвороби частіше виника-ють у зимово-весняний період, хворіють переважно молоді, високопродуктивні та вагітні тварини.

Для діагностики хвороб обміну речовин застосовують загальноклінічні методи; лабораторні дослідження крові, сечі, молока, вмісту рубця, органів і тканин; рентгенологічне та ультразвукове дослідження кістяка; гістологічні й гістохімічні методи. При діагностиці патології важливе значення надають аналізу годівлі та утримання тварин, проводять повний зоотехнічний аналіз раціонів, визначають якість кормів. Важливою ланкою діагностики є клінічний огляд і спостереження за тваринами. В свинарстві, вівчарстві, птахівництві, звірівництві, а також на промислових комплексах по вирощуванню і відгодівлі молодняка великої рогатої худоби систематичний огляд тварин і спостереження за ними є надзвичайно важливими для діагностики хвороб, а інструментальні методи мають допоміжне значення. Для ранньої групової діагностики хвороб обміну речовин найбільш прийнятливим є метод диспансеризації тварин, вперше розроблений І. Г. Шарабріним, В. І. Зайцевим, , І. П. Кондрахіним, В. І. Левченком та ін.

Для групової або індивідуальної діагностики хвороб обміну речовин вирішальне значення має визначення у крові, сечі або інших біологічних субстратах метаболітів азотного, вуглеводного, ліпідного, мінерального й вітамінного обміну. Проби крові, сечі, молока та інших субстратів беруть від тварин, які не мають ознак гнійного маститу, ендометриту, затримання посліду, інфекційних та хірургічних хвороб, атонії передшлунків, гастроентериту, бронхопневмонії та інших первинних хвороб, які впливають на показ-ники лабораторних досліджень. У моногастричних тварин проби крові та сечі відбирають вранці, до годівлі, у жуйних тварин через 4 год. після ранкової годівлі. Крім годівлі, на деякі показники крові, наприклад вміст цукру, гормонів, впливає надмірне збудження тварини (стрес) під час взяття крові. Значно впливають на біохімічні показники фармакологічні препарати, токсичні речовини, зіпсовані корми. Всі перераховані фактори необхідно ураховувати при відборі проб крові, сечі, молока та інших субстратів.

Дослідження біохімічних показників проводять уніфікованими методами, які прийняті в лабораторній практиці ветеринарної медицини, дотримуючись термінів та умов зберігання проб, порушення яких суттєво впливає на результати аналізу.