Шлях, дорога і пов’язані з нею уявлення творять серцевину похоронного обряду, оскільки саме через посередництво цих образів вирішується його головна колізія – роз’єднання сфер життя і смерті, і ширше – свого і чужого, а також досягнення перетворення внаслідок такого роз’єднання:

Сину мій, голубе, сину мій, соколе,
Куди ти вбіраєшся од мене?
У яку ти дороженьку вирижаєшся? [10, № 85]

Простір у голосіннях розгортається від сакрального центра і проходить декілька сфер (дім – поріг – двір – ворота – вулиця – дорога), дорогу, яка веде у невизначеність "того" світу:

Відкіля тебе, мій синочку, в гості виглядать <...>
Чи з глибокого яру, чи з далекого краю,
Чи з високої могили, чи з далекої України? [10, № 85]

Ритуальний і концептуальний шлях покійника не збігаються. Вони збігалися б лише у тому випадку, коли б його кінцевим місцеперебуванням уважалась могила, чого однак у традиційних уявленнях не фіксуємо. Причому випадки виходу мерців із могил і в сюжетних текстах, і в повір’ях, а також обряди поминання на могилах не можуть бути доказом того, що могила уявляється місцем "контакту" між двома світами.

Крім того, якщо цвинтар є місцезнаходженням померлих, нема потреби говорити про трифазову схему ритуалу: якщо померлий залишається на цвинтарі, то ніякого "воскресіння" не відбувається навіть у концептуальній структурі ритуалу, адже перехідний цикл виявився б незавершеним [12, с. 68-70]. Власне кажучи, третю фазу переходу – реінкорпорацію в колектив живі проходять окремо, їхнє повернення у село закріплює відділення померлого від живих; а померлий приєднується до іншого колективу, долаючи при цьому зовсім інший шлях.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Рух у похоронному просторі односпрямований, часто підкреслюється безповорот­ність відходу. Постійний для голосіння мотив запрошення у гості обов’язково містить конотативне значення, бо померлий повертається лише на певний час, "в гості", але як чужа істота. "Можливість звернення до померлого як до гостя дає змогу констатувати таке денотативно-сигніфікативне співвідношення, при якому для текстів цього кола стає розрізнюючою ознака "такий, що вже не належить сім’ї, дому <…> стає чужим", ознака, яка визначає залучення колізії похоронного обряду в більш широку ідею "гостини". Як і в інших фольклорних жанрах, у голосіннях відображене уявлення, що подолання дороги спричинює перетворення свого в чужого" [13, с. 61].

Отже, дорога – основний просторовий елемент похоронного голосіння і похоронного ритуалу. Особлива увага до цього об’єкта підтверджується також відомим у слов’янських народів звичаєм посипати зерном дорогу (і у весільному, і в похоронному обрядах). При цьому початок чи кінець шляху також фіксувались посипанням зерном [14, с. 39]. Початок дороги у голосіннях – це місце, на якому лежить померлий в хаті, найчастіше це покуття. Дорога на той світ, рух по ній важливий вже всередині хати, – це той простір, та частина дороги, з якої померлий може повернутись, і це повернення не буде небезпечним для живих:

Голуби, загудіть на оселі,
Та збудіть мого діда з постелі.
Загудіть, мої голуби,
На хатнім порозі
Та збудіть мого діда
На останній дорозі [9, ф. 1, од. зб. 808, арк. 124 (зв.)].

Таке уявлення пояснює також досить цікавий мотив із голосіння за сестрою:

Сестрице ж, моя, голубочко,
На що ж ти діточки покидала <...>
Діточки ж мої, голубеняточка,
Та зачиняйте віконечка,
Та не пускайте своєї матінки рідненької [10, № 000].

Тобто, коли не впустити померлого на останню дорогу, то він залишиться із живими.

Рух у голосінні розгортається і у просторі, де найчастіше перебував померлий, де ще видно його сліди:

Позаростають стежки, доріжки,
Де ходили твої ніжки <…>
Запилитця те ділечко,
Що твої рученьки робили [10, № 34].

Як бачимо, тут важливий момент руйнування, занепаду, спричинений смертю близької людини. Цей мотив пов’язаний із широко розповсюдженими, зокрема в Галичині, віруваннями про те, що смерть господаря чи господині спричиняє занепад у господарстві, навіть у тих випадках, коли успіх роботи не залежить від старань людини, наприклад, ніщо не родиться у полі, не теляться корови, не виводяться кури, гуси і т. д. Такий стан речей є, по суті, станом Хаосу, поверненням до Першопочатку, з якого повинне розпочатись нове життя.

Простір померлого, який можна ще назвати "старим" простором, занепадає, руйнується, тому якщо рідні хочуть щоб померлий повернувся до них в гості, вони повинні йому допомогти, тобто – розчистити дорогу:

Коли ж ти до мене прибудеш у гості? <…>
Якби ж я знала,
Я б тобі віконечка і дверечка одчиняла
І стежечку промітала [10, № 30].

Голосіння наголошує на невизначеності місця знаходження світу померлих, що також ускладнює повернення померлого:

Де тебе переслідити,
Ци в садочку на листочку,
Ци в травиці на росиці,
Ци в верхах на каміню,
Ци у хаті на подвір’ю? [10, № 41]

Відкіль мені тебе виглядать <…>
І коли мені тебе у гості дожидать?
Чи з глибокої могили,
Чи з далекої України,
Чи з темного гаю,
Чи з далекого краю? [10, № 82]

Звідки я тебе буду виглядати,
Чи з-за гори високої,
Чи з-за води глибокої,
Чи з-за ліса темненького [15, с. 147].

Голосіння часто зводять його до "сумної та невеселої хати", яка буде закопана у "сирій землі":

Люди дітей женять, заміж оддають,
А я тілько в землю ховаю <…>
Чого ж ти такий малесенький,
Та в землю ідеш? [10, № 10]

Визначити, котрий із згаданих мотивів голосіння найбільш архаїчний, досить важко. В. Пропп уважав, що "первісно померлий нікуди не віддалявся. З розвитком просторових уявлень йому почали приписувати далекий шлях і далекий політ. Згодом, коли із переходом на осіле землеробство коло інтересів зосереджується на землі, коли з’являється прив’язаність до своєї землі, культ предків, померлі мисляться вже не такими, що відійшли, а такими, що живуть у хаті, біля вогнища, під порогом чи в землі, в могилі" [16, с. 173]. Подані уривки із похоронних голосінь свідчать, що цей жанр дотепер зберіг суперечливі уявлення про локус світу померлих. Очевидно, для народної свідомості визначення цього місця не дуже важливе. Важливіше інше: де б не був розташований той світ, повне повернення із нього неможливе. Навіть у ритуально дозволений для повернення у гості час померлому майже неможливо повернутись:

Коли ви, моя матінко,
До нас у гостоньки прийдете:
Чи на Різдво,
Чи на Великдень,
Чи на Святу неділеньку?
На Різдво, моя матінко ріднесенька,
Снігами позаміта,
А на Великдень водами позалива,
А на Святу неділю вітрами позаміва –
Та нікуди вам пройти,
Ні дороженьки промести [10, № 000].

Та коли ж тебе, мій синочку,
Дожидать у гості?
Чи к Різдву, чи к Великодню?
Що к Різдву сніги забіліли,
А к Великодню води позаливають,
А к Святій неділоньці стежки позаростають.
Та дожидать же тебе, синочку, к Миколі,
Та не прийдеш ти ніколи [10, № 73].

Не лише повернення із того світу неможливе, – нереальним є і будь-який зв’язок живих із потойбіччям:

Та ж, моя дитино, ні поклона не передаєш,
Ні письма не перешлеш [10, № 82].

Який же я вам, таточку, поклон передам?
Який же я вам, таточку, гостинець дам?
Передам я булочку – то вона зацвите,
Передам ядбучко – то воно зогниє,
Передам я бубличок – то він не закотиться;
То так моє слово і мій гостинець
До вас, таточку, не дойдеться [10, № 000].

До найхарактерніших мотивів голосінь належать: неможливість повернення померлого і неможливість будь-якого зв’язку з ним. Вони дещо суперечать широко розповсюдженим віруванням про те, що у певний ритуальний визначений час (найчастіше – це свята) померлі повертаються до своїх домівок в гості. Таке повернення завжди очікуване, до нього готуються заздалегідь, а після гостини померлого обо­в’яз­ково відпроваджують назад, нагадуючи, що він прийшов сюди лише в гості. Водночас запрошення або очікування померлого в гості є одним з найбільш розроблених сюжетів у цьому жанрі. Повторення цього мотиву в голосіннях свідчить про важливість уявлень, які стоять за ним. Саме в цьому контексті полягає зв’язок умирання і народження, постійно домінує ідея "вічного повернення", яке виражає глибинний зміст обряду [13, с. 62]. При цьому основним просторовим елементом є дорога – медіатор між своїм і чужим світом, основний концепт похорону як ритуалу переходу і один із найважливіших об’єктів у голосінні.

–––––––––––––––––––––––––

1.  Категории поэтики в смене литературных эпох / С. Аверинцев, М. Андреев, М. Гас­па­ров и др. // Историческая поэтика. Литературные эпохи и типы художественного сознания. Москва, 1994. С. 3-38.

2.  Миф и литература древности. Москва, 1994.

3.  Священное и мирское. Москва, 1994.

4.  Пространство и текст // Текст: семантика и структура. Москва, 1983. С. 227-284.

5.  Семиотические аспекты функционирования вещей // Этнографическое изучение знаковых средств культуры. Ленинград, 1989. С. 63-87.

6.  Семантика культуры // Избранные статьи: В 3 т. Таллин, 1992.

7.  Поминальные дни и статья "Древнерусский языческий культ "заложных" покойников" // Проблемы славянской этнографии. 1979. С. 123-130.

8.  Поэтика древнерусской литературы. Москва, 1979.

9.  Архів ІМФЕ.

10.  Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етнографічний збірник. Львів, 1912. Т. 31. С. 1-129.

11.  Музичний фольклор з Полісся у записах Ф. Колесси та К. Мошинського. Київ, 1995.

12.  Похороны и свадьба // Исследования в области балто-славянской духовной культуры. Погребальный обряд. Москва, 1990. С. 64-99.

13.  Балто-славянское причитание: реконструкция семантической структуры. Москва, 1993.

14.  Лаврентьєва Л. Символические функции еды в обрядах // Фольклор и этнография. Ленинград, 1990.

15.  Посижінє і забави при мерци в українськім похороннім обряді // ЗНТШ. Львів, . Т. СХХІ-СХХІІ.

16.  Исторические корни волшебной сказки. Ленинград, 1986.

TIME-AND-SPACE PICTURE OF THE WORLD

IN UKRAINIAN FUNERAL LAMENTS

Iryna KOVAL’-FUCHYLO

Ivan Franko National University in Lviv,
Filaret Kolessa Ukrainian Folklore Studies Department,
Universytetska str., 1/345, 79602 Lviv, Ukraine,
tel.: (+380, e-mail: *****@***

Time and space are considered two fundamental categories that determine the worldview of the society during a certain period in history. Location and time of laments in the process of the funeral rite are defined. Time-and-space picture of the world in laments is analyzed. The usual tense form of laments is present. The space of laments is modeled around a binary opposition "native – foreign" and develops around its basic elements – the sacred centre and the road.

Key words: time, space, funeral laments, sacred centre, road, binary opposition.

Стаття надійшла до редколегії 14.03.2001

Прийнята до друку 15.11.2001

УДК 398.33(=161.2)

ПРИМОВКИ У КАЛЕНДАРНИХ ОБРЯДАХ УКРАЇНЦІВ

оксана лабащук

Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка,
кафедра теорії літератури, порівняльного літературознавства і журналістики,

в, 46027, м. Тернопіль, Україна
тел.: (+3803, e-mail: *****@***

Окреслено місце примовки серед текстів українського обрядового фольклору. З’ясовано час виконання примовки, визначено мету та функції примовки у календарних обрядах, розглянуто виконавське середовище. Автор розрізняє два типи примовок: універсальні, які виконують на великі свята, і специфічні, пов’язані з певними обрядодіями.

Ключові слова: примовка, побажання, календарна обрядовість, ритуал, заклинальність.

Проблема використання магічних текстів у календарній обрядовості не нова, хоча й малодосліджена. Здається, можна назвати лише статтю В. Соколової "Заклинання і примовки у календарних обрядах" [15]. Дослідниця спиняється на основних типах календарних примовок, порушує питання їх еволюції та функціонування. Обрядові витоки календарних примовок досліджувались у роботі Л. Виноградової [3]. Проте, питання, пов’язані із "життям" магічних текстів у календарній обрядовості, ще далеко не вичерпані. Тому, вважаємо за доцільне зупинитися на таких аспектах згаданої проблеми:

– виділити серед календарних свят часові проміжки, коли можливе вживання примовок. Встановити загальну семантику таких часових періодів та функцію вербального компоненту в них;

– охарактеризувати ситуацію виконання примовки у народному календарі, зазначивши, для чого вона виконується, хто є її виконавцем;

– визначити функції примовки у календарних обрядах.

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду матеріалу, закцентуємо увагу на нашому розумінні специфіки аналізу тексту обрядового фольклору, особливо магічного тексту. Видається, що такі тексти необхідно аналізувати лише з урахуванням якнайповнішого обрядового контексту. С. Толстая і Л. Виноградова, аналізуючи ритуальні запрошення на різдвяну вечерю, доходять важливого висновку про особ­ливість їх семантики: "Загальна їх семантика не випливає з буквального смислу клішованих формул, що складають цей текст, а визначаються лише з урахуванням прагматичного контексту – часу, виконавців текстів, адресатів, дій, які супроводжуть текст, та фонових знань, які стоять за усім цим" [16]. Отож, вважаємо за необхідне долучити до аналізу примовки також увесь комплекс позатекстових зв’язків. Дослідження магічних текстів (зокрема замовлянь) лише як "вербальної магії" навряд чи може дати вагомі результати [10].

Дослідження примовки як словесної формули показують необхідність звернення до найдавніших форм словесної творчості, власне до періоду, коли ще не було поняття творчості як естетичного акту, коли процес виголошення слова був зумовлений іншими чинниками – ритуальними, релігійними, екзистенційними. Нас цікавитиме не якийсь певний жанр, а та функція, яку виконувало слово взагалі, сам факт виголошення слова як культурний акт. Ось що про це писала такий авторитетний дослідник архаїчної культури, як О. Фрейденберг: "Акт мовлення є актом осиленої смерті, переможеного мороку" [19, с. 121]. Підсумовуючи викладене у монографії, і розглядаючи його стосовно об’єкту нашої роботи – примовки, можемо стверджувати, що для архаїчної культури важливим був не лише зміст виголошуваних текстів, а й сам факт мовлення: "... акт розповідання, акт промовляння слів осмислювався як нове сіяння світла і подолання мороку, пізніше смерті. «Говорити» означало «світити»" [19, с. 124]. Слово внаслідок своєї появи уже несе магічне навантаження. Другий висновок – слово маркує переломні моменти в житті людини, соціуму, світу, несучи семантику життя. "Розповідь (промовляння слів, спів, рецитація), супроводжуючи «подолання смерті», збігається з моментом воскресіння, вона є супутницею народження не лише людини, але й зерна, злаку, рослинності" [19, с. 124].

Примовку у такому контексті можна розглядати як спадкоємицю давньої функції слова як носія життя, як найбільш яскравий прояв життя, а також як маркувальний елемент на позначення перехідних ситуацій. У традиційному селянському суспільстві виголосити примовку – це забезпечити благополучний початок, перехід, утвердити семантику оновлення, дарування життя, блага.

Поява примовки у будь-якій обрядовій ситуації виділяє цю ситуацію як перехідну, порубіжну. Ситуація ritas de pasage в тому чи іншому вигляді наявна завжди (магія першого дня, початок чогось, зустріч і т. п.). Слово треба було сказати лише у певній ситуації, особливій, ритуально відзначеній просторово-часовій точці, саме тоді, коли виконання примовки було єдино можливим: наприклад, у церкві на Великдень, на порозі своєї хати після святої вечері. Така відзначеність моментів, коли слід було виконувати примовки, чітко відповідає структурі ритуалу: згортання простору і часу у єдину просторово-часову точку з подальшим розгортанням у новий простір і новий час [17]. Саме тут і потрібне слово – ЛОГОС – слово, яке створить, змоделює у новому просторі і часі нову ситуацію, відмінну від попередньої, благополучну і благу для людини.

Буквально все в традиційному селянському суспільстві супроводжується текстами, головне призначення яких було – полегшити долю людини, сприяти позитивному вирішенню питань щоденного практичного життя. Як уже було зазначено, примовка, на відміну від замовляння, це жанр, який з’являється у постійно повторюваних календарних, родинно-побутових чи оказіональних ситуаціях. Поява примовки передбачувана і програмована.

У календарному році українців традиційно виділяють зимовий, весняний та літньо-осінній цикли. У зимовому циклі примовка вживається у деяких ініціальних зимових святах: (Введення, Катерини, Андрія), у Різдвяно-Новорічному комплексі (Свя­тий вечір, день Різдва, Маланка, Новий Рік, вечір напередодні Водохреща та Водохреще). До зимових свят відносять і Масляну неділю та Пущення, які пере­важ­но припадають на кінець зими – початок весни.

Зимовий обрядовий цикл розпочинається днем святого Андрія Первозваного. Відтак Андріївські ворожіння – закликання долі – можна вважати своєрідними воротами до зимового святкового циклу. Не можна погодитись із російською дослідницею О. Пав­ло­вою [13, с. 294], яка вважає, що ворожіння не містять магічного компоненту, а лише дають відповідь, яким буде майбутнє. Видається, що крім головної функції – прогностичної, андріївські ворожіння виконуються з метою зазивання, накликування своєї долі. Тексти, що супроводжують ворожіння, містять прямий натяк на це:

Андрію, Андрію,
Я на тебе коноплі сію,
А запаскою волочу,
Бо я заміж хочу [20, с. 66].

Примовка, включена у цей обрядовий контекст, служила додатковим вербальним забезпеченням благополучного проведення ворожіння.

Ось як відбувався подібний обряд на Холмщині. Дівчата на Андрія "...ставили під ліжко миску з водою. На неї клали соломинки. Це імітувало міст. Перед сном нічого не їли, не розмовляли, а лише промовляли:

Андрію, Андрію,
Я хочу пити,
Хай мені це дасть,
Хто буде зі мнов жити [14, с. 256]

Уві сні кожна з дівчат сподівалася побачити милого, який переводитиме через місток або подасть води.

Заклинальний, магічний характер ворожінь на заміжжя підтверджується таким прикладом. Дівчата ворожать, ходячи слухати під вікна сусідської хати про свою майбутню долю. Під вікном відбувається такий ритуальний діалог з господинею дому:

– Господине, господине, де ваші ключі?
– У вівсі, щоб ви повиходили заміж усі! [1]

Відповідь господині не випадкова, вона передбачена ритуальним сценарієм і покликана наблизити майбутнє заміжжя дівчат, є своєрідним благопобажанням. Отож, ритуальні формули-ворожіння можна віднести до примовок. Їх основна мета – передбачити майбутнє та накликати швидке заміжжя дівчат.

Із усіх формульних магічних текстів, що входять до різдвяно-новорічного циклу, найбільш детально описані запрошення на Святвечірню кутю. "У слов’янській різдвяній обрядовості широко (хоча й не в усіх місцевостях) відома група відносно коротких заклинальних клішованих текстів, які мають форму запрошення на вечерю (на кутю, кашу, горох, кисіль, пісник) природних стихій (морозу, вітру, хмари), звірів чи птахів, душ померлих родичів, персонажів божественної чи нечистої сили" [16, с. 95].

Схожу іллокутивну мету переслідує виконання текстів, які мають забезпечити плодючість худоби і домашньої птиці. Найбільш розповсюдженим є діалог з імітацією голосів домашніх тварин.

"На Святий вечір господар вносить дідуха до хати. Тут дідух – солома, яку господар стелить на підлозі і вся сім’я лягає спати на ній. Господар заходить до хати і каже:

– Слава Богу.
Сім’я відповідає:
– Слава навіки.
Господар:
– Переночуйте мене.
Сім’я:
– Стеліться.

Господар стелить солому на підлозі, сідає на неї і примовляє:

– Му – му – му...
– ме – ме – ме...
– бе – бе – бе...
– кві – кві – кві...
– рох – рох – рох...
– ко – ко – ко...
– га – га – га... [1].

Господар дому у період різдвяних свят – особа сакральна. Його роль у господі можна порівняти з роллю деміурга під час творення світу. Його дії повинні забезпечити максимум благополуччя у сім’ї. "Вечером хозяин дома, взяв хлеб с крестом на верху, называемый пирогом, идет к дверям строения, где помещается скот, и говорит: "Хто йде? Бог! Що несе? Пирог". После этого входит к скоту благословляет его этим хлебом, разламывает на несколько кусочков и раздает скоту" [20, c. 7].

"Перед вечерею брав газда ложку куті, кидав до стелі і казав: "Брикайтеся воли і корови" [1].

У цьому випадку господар виконує роль полазника – першого відвідувача дому.

Святий вечір – це період, коли можна прихилити до себе долю: "Після вечері господар виходив за двері, дивився на подвір’я і говорив: "Кукуріку, куткудак, а в нас яйця, як той мак, а в сусіда – ні знак". Тоді в сусіда кури не будуть нестись, а в цього господаря будуть" [1].

Схожі дії, які мають забезпечити благополуччя і достаток на весь наступний рік, виконувала господиня. "На перший Святий вечір господиня, яка хоче мати ранніх квочок, повинна після вечері взяти в ложку куті і в курнику посипати нею курей, примовляючи: "Радість витає – Христос ся рождає". Але обов’язково треба доторкнутися рукою до декількох курей [6, с. 15].

Звичай виведення комах з хати в етнографічній літературі пов’язується з чистим четвергом та з обжинками. У Пустомитівському районі Львівської області зафіксовано звичай, пов’язаний з виведенням бліх у перший Святий вечір.

"Говориться на Святий вечір, перед вечерею, коли господар іде по сіно. Господиня в цей час замітає у хаті, коли виносить сміття, то говорить:

Несу блохи і блощиці
І снітій з пшениці.

Ці слова вона повторює доти, поки не викине сміття [І].

Досить поширеними є в Україні різдвяні вітання, поздоровлення у формі благопобажання чи вінчування. "Як приносять дідуха на Святий вечір, то каже господар: "Вінчую вас з тим Святим вечором. Жебисьти провадили в щастю, здоровлю, на той рік дочекали", а відказують: "Дякуємо, дай, Боже, всім тоже" [І].

Вечір напередодні Нового року (Маланки) та перший день Нового року мають схожу з Різдвяним днем семантику – накликання щастя, багатства, достатку в родині. Крім того, з цим днем пов’язана ще так звана "магія першого дня", яка характерна для ініціальних днів. Тобто, як все відбудеться у перший день, так все буде протягом цілого року.

З днем напередодні Нового року пов’язаний широко розповсюджений звичай зарубувати фруктові дерева, найчастіше яблуню чи грушу, що мало забезпечити на наступний рік урожай фруктів. Текст, який промовляється при цьому, зазвичай є у формі ритуального діалогу між деревом і господарем.

"На Різдво заметуть, а сміття не виносять до Щедрика (13 січня). У цей день рано беруть сміття, беруть солому на перевесло. Підходять до фруктових дерев, обв’язують їх перевеслом і приказують:

– Драстуй, яблуня!

– Драстуй! (Відповідає сам господар).

– Як будеш родить, дак не буду бить. А не будеш родить, дак буду бить.

Тоді обсипають дерево сміттям: "Щоб родила, як сміттє" [І].

До ще однієї великої групи текстів належать новорічні вітання, які виголошують під час засівання хати зерном. Зазвичай це робить перший відвідувач – хлопчик. Проте є свідчення, що виголошувати новорічне привітання може сам господар дому. "Во многих семьях хозяин до прихода "посыпальников" сам "обсие свою господу", для чего, прийдя с утрени, берет в синях приготовленную с вечера рукавицу со всяким зерном: житом, пшеницей, просом, ячменем, гречкой, овсом и коноплей, выходит в хату и, рассевая семена, говорит: "На щастя, на здоровья, на нове лито! Роды, Боже, жыто, пшеныцю и всяку пашныцю. Здрастуйте! Из Новим годом, из Васыллям будьте здорови!" [8, с. 186].

Поданий текст, очевидно, має не лише магічну, а й традиційну (фатичну), комунікативну та естетичну функції. На свято потрібно було продемонструвати знання правил поведінки, по-особливому, по-святковому привітатися з родиною, і сказати усе це належало врочисто, з дотриманням певних естетичних канонів. Поряд із цим у традиції зфіксовані формульні вінчування, які є типовими благопобажаннями. Ця формула є універсальною для будь-якого свята: "Вінчую вас щастям, здоровлям, щобисти в щастю, в здоровлю дочекали на другий рік святкувати" [І].

Є. Новик наголошує, що "саме вербальний компонент, відділяючи обрядову дію від дії побутової, перетворює його в адресовану репліку, яка повинна викликати у адресата відповідну реакцію" [9, с. 80].

Вечір перед Водохрещам та день Богоявлення є менш популярним у плані можливості використання різноманітних клішованих формул як засобів на забезпечення благополуччя, родючості і т. п. Серед формул, що їх виголошує господар дому, виділяються ритуальні примовки-привітання, які вимовляють під час написання хрестів на дверях хати і господарських споруд. "По возвращении кого-либо из членов семьи с освященной водой (вечернею) хозяин, приветствуя семью словами: "Добрывечир! Из постом будьте здорови!" и перекрестившись, пьет сам и дает воды семье, а затем кропит жилье и везде на лутках и дверях пишет кресты, причем отведывает большого пирога с капустой, горохом или фасолей и говорит: "Хреста впысну, пирога вкусну" [8, с. 186].

У день Богоявлення ритуальну формулу також промовляють, кроплячи господу свяченою водою. "Возвратившись из церкви в день Богоявлення окропляют все освященной водой с приговором: "Во Іордані крещающуся" [20, с. 9].

Масляна неділя – остання неділя перед Великим постом – характеризується масовими застіллями, великою кількістю їжі та питва. Дослідники пов’язують масляну з карнавалом та карнавальною культурою [1].

На масляну виконували велику кількість тостів, примовлянь до чарки. Вони є здебільшого універсальними, їх можна виконувати на будь-якому застіллі. "Дай, Господы, усёго луччого: у поли урожаю, у хати счастя" [8, с. 196].

Застільні примовляння можуть звучати як привітання зі святом: "З мас­ницею поздоровляю, дай, Боже, щоб другои диждать" [8, с. 196].

Зазначені примовки є ритуальними. Вони виконують переважно фатичну (встановлення контакту, демонстрація правильної, належної поведінки) функцію. Як додаткова у таких привітаннях є магічна функція. Схожу функцію виконують і побажання, які виголошують на Пущення. "Дай, Боже, щоб сей день опроводыть, Святого посту диждать и Велыкодня. Спасыби Богу, що заговилы в добрим здоровьи, дай, Боже, розговиться благополучно" [8, с. 196].

Щодо примовок, пов’язаних із м’ясницями, то вони зазвичай є ритуальними, зі значенням добрих побажань. Слабкий зв’язок із обрядовим дійством, відсутність акціонально-реального супроводу, неприв’язаність до окремого виконавця свідчать про їх пізнє походження. Такі тексти у народній культурі виконують фатичну функцію.

Підсумовуючи викладене, можна відзначити, що найбільш насичений формульни­ми текстами вечір перед Різдвом. Усі вживані тоді примовки виконують спільну функцію забезпечити благополуччя людини, її сім’ї, господарства (добрий врожай, приплід худоби) на наступний рік. Різдвяні примовки тісно пов’язані з се­ман­тикою цього свята як дня порубіжного, ініціального, наділеного прогно­стич­ною функцією. Вони вербально виділяють ритуально значущий день. Проте головна функція таких текстів – магічне закликання достатку та благополуччя в родині. Новорічні примовки також пов’язані із символікою багатства та можливості накликати його на весь наступ­ний рік. Дещо інша мета у примовок, які виголошують на день святого Андрія, – за­кликання дівочої долі. Серед інших зимових свят, що відзначені вживанням примовок, виділяються Водохреща, Масляна неділя, Пущення. У ці дні вживаються переважно ритуальні примовки, які коментують обрядові дійства, або є типовими благопобажа­ння­ми, тостами тощо. Такі тексти функціонують швидше як традиційні, ніж магічні.

Весняні обрядові дійства сконцентровані навколо двох важливих обрядових комплексів. Один з них зосереджений на ідеї весняного пробудження природи. У зв’язку з цим особливого значення набуває символіка "першого", як благого доброго знаку: із першим птахом, першою квіткою, першою грозою пов’язували можливість накликати собі щастя, вберегтися від хворіб. Більшість цих примовок є заклинальними.

Другий великий комплекс приурочений до святкування Великодня. Сюди слід віднести обрядодії, які починаються з Вербної неділі і закінчуються обрядами вшанування померлих родичів на Провідну неділю. Це і заклинальні примовки, пов’язані з осмисленням Великодніх свят як одного з переломних моментів року, і група ритуальних примовок, покликаних коментувати окремі обрядові дійства Великодня. Окремо необхідно виділити ще одну невелику групу текстів, приурочену до дня святого Юрія.

Семантика весняних обрядових дійств визначається передусім сприйняттям весни як початку нового сільськогосподарського року. Весну в Україні до 1721 р. зустрі­ча­ли 1 березня. Тобто весна (весняні свята), як і Різдво, – порубіжний період. Особливо яскраво порубіжність весняних звичаїв виявлена у примовках, які виголошують, зустрічаючи перших вісників весни – птахів, та у магічних формулах, приурочених до Чистого четверга.

Перемога весни не сприймалась як щось обов’язкове і закономірне, а кожного року очікувалась, наближалась різними способами. І тому такою великою була радість зустрічі з провісниками весни – першими птахами, першими квітами: рястом, соном, першим громом. Магія першого дня, актуальна для зимових обрядів, у весняному циклі проявляється як магічна здатність першого вісника весни накликати добро. Маємо на увазі, що факт зустрічі із вісником весни сприймався як переломний момент, який можна вдало використати собі на користь. Це щодо загальної функціональної спрямованості примовок при зустрічах. Проте у кожному конкретному ви­пад­ку виконувані примовки мали свої особливості. До першого лелеки звертались з різноманітними примовками переважно діти. Часто ці звертання були жартівливими.

"Побачивши першого лелеку, діти кричать:

Бузьку крутися,
дам ти жабу – вдавися,
дам тобі сіна по коліна,
щоб тебе голова не боліла" [I].

Побачивши вперше диких гусей, навесні можна було забезпечити собі гарний приплід домашньої птиці. "Коли вперше побачиш повернення диких гусей, підкинь догори пучок соломи зі словами: "Гуси, гуси, гусенята, нате вам на крилята. Щоб і в нас лупились так пташата, як і в вас". Тоді буде гарно вестися домашня птиця" [І].

До першої ластівки зверталися з проханням допомогти позбавитись ластовиння. "Як хто хоче зигнати ряботиння з лиця, то треба, як перший раз навесні побачиш ластівку, тричі сказать:

Ластивко, ластивко!
на тобі веснянки,
дай мені білянки [21, c. 65].

З ластівкою пов’язаний такий акціональний компонент, як кидання у неї грудкою землі. Причому, пояснюють це по-різному. "Кроп сію", – як побачать весною вперше ластівку, то так примовляють, кидаючи на грядку жменьку землі: там виросте кріп" [18, с. 52].

П. Чубинський зафіксував обрядодію на Явдохи (14 березня). Якщо в цей день побачать ластівку, то кидають на неї грудку землі, примовляючи: "На тобі, ластівко, на гніздо" [20, с. 15].

Однак найбільш семіотично значущим птахом в народній традиції є зозуля. Зозулю, зачувши вперше її голос, запитували: "Зозуленько моя мила, скільки років я буду жити?" [14, с. 318].

Дівчата пов’язували з куванням зозулі надію на швидке одруження: "Зозуленько, зозуленько, чи довго я буду в батька?"

Якщо пташка більше не куватиме, а здійметься і полетить – це знак, що дівчина цього року піде заміж [14, с. 318].

Із першим куванням зозулі пов’язували можливість забезпечити собі достаток на весь наступний рік: "Як перший раз закувала зозуля, то старалися мати в кишені гроші і казали: "Маю, маю". Це для того, щоб водилися гроші [І].

Схожі функції мали примовки, які виголошували до перших весняних квітів – рясту, сону. Топтати ряст – жити. Акціональний компонент "топтання" – символ продовження життя. Текст примовки у цьому випадку дублює дію. Його функція – магіч­но забезпечити собі життя, здоров’я на весь наступний рік.

Серед явищ природи, особливо відзначених у народній традиції, слід виділити перший грім. Примовки, пов’язані з першим громом, можна розглядати і серед метеорологічних явищ, передусім у контексті перших проявів весни.

"Грім мав цілющу силу, тому, коли вперше гриміло навесні, люди качалися по землі, примовляючи: "Щоб не боліла ні голова, ні спина" [14, с. 318].

Найбільш повно обрядово-звичаєві дійства весняного циклу втілились у святкуванні Воскресіння Христового. Дослідники це свято пов’язують із язичницькими свят­куваннями воскресіння вмираючого і воскресаючого бога рослинності. Безперечно, з цим днем у народній традиції пов’язується пробудження природи після зимового сну. Великодні свята, зважаючи на свою головну семантику: смерть – воскресіння, містять усі риси типового ритуалу переходу.

Як і всі великі свята, Великдень репрезентує ідею відкритості межі між світом живих і світом мертвих, а, отже, головна функція виконуваних у цей період примовок – магічна.

До цього періоду відносимо обрядові дійства від початку Великого Посту до Вознесіння. Найбільш обрядово насиченими є два тижні свят: від Вербної до Провідної неділі, тобто Світлий тиждень і Провідний тиждень. Кульмінацією свята є ніч на Неділю (перелом), на яку припадає Воскресіння Господнє, і сама Неділя.

Виконання примовок зафіксоване у такі часові періоди: початок посту, Вербна неділя, Страсний тиждень, Чистий Четвер, Великдень, Великодній тиждень, Провідна Неділя, Вознесіння.

Однією із найбільш розповсюджених примовок, що побутує по всій території України у безлічі варіантів, є текст, який примовляють, б’ючи один одного гілочками освяченої верби.

Верба – дерево, що першим розцвітає навесні. Биттям, себто актом, що символізує родючість, пробудження, відродження, після зимового сну, цей розквіт, пробудження дерева можуть передатися людині. Незважаючи на значну варіативність цієї примовки, функція такого тексту єдина – передавання весняного пробудження, властивого природі, людині, забезпечення її здоров’я.

Не я б’ю – верба б’є,
Не будь сонливий,
До роботи лінивий.
Будь здоров, як вода,
Рости як верба [I].

Хоча весняне биття вербою є дещо жартівливим, публічним, все ж досі зберігається віра в те, що виконання цієї обрядодії бажане, і дійсно може принести здоров’я, молодість, довголіття, красу.

Наступним значущим етапом напередодні Великодня є Чистий Четвер. Дослідники [4, с. 361] вважають Чистий Четвер одним з ініціальних днів; саме тому з ним пов’язано багато різних обрядодій, виконання яких передбачає використання примовок.

Обрядово-звичаєві дії Чистого четверга тісно перегукуються із обрядами різдвяно-новорічного циклу. Функцію, аналогічну до приходу колядників, на Гуцульщині виконував, наприклад, звичай "гріти діда". "В четвер перед Великоднем... ходят того дня малі діти вечером до півночи..., постають рядом під вікном і кличуть уся враз в один голос: "Грійте діда! Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички!" так кличуть доти, доки з хати не обізве ся голос: "Гріємо, гріємо, даємо!.." – і або винесе хто дітям кукуци або покличе їх у хату, де їх обдаровують кукуцами". Дякуючи за гостину, кукуцарі бажали господарям: "Дай, Боже, душам померлих царство небесне, а вам, газдинонько, аби си овечки мирно покотили, тай аби си ягнички мирно починили" [22, с. 229].

Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7