Політичні жанри фольклору (ідейний конструктивізм мелосу та естетика народної сатири) (стр. 1 )

інтерпретація тексту

УДК 801.81:82.161.2-92

ПОЛІТИЧНІ ЖАНРИ ФОЛЬКЛОРУ
(ідейний конструктивізм мелосу та естетика народної сатири)

Ярослав Гарасим

Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української фольклористики імені академіка Філарета Колесси,
вул. Університетська, 1/345, 79602 Львів, Україна,
тел.: (+380, e-mail: *****@***

Висвітлено становлення політичної поезії як окремого жанру українського фольклору, теоретичні засади якого вперше окреслив М. Драгоманов. Виділено два жанрові різновиди: конструктивний – пісні патріотичного спрямування і деструктивний, у якому переважає антирежимний сатирично-викривальний елемент.

Ключові слова: політичний жанр, політична поезія, політичний анекдот, політична сатира, фольклор опору, антирежимні пісні.

Нелегко сказати, хто першим увів термін "політична поезія". У 1846 р. у передмові до поеми "Атта Троль" Гайнріх Гайне пише про німецьку "політичну поезію" і вбачає у ній вираз опозиційно-патріотичних настроїв ("Музам було гостро наказано не би­ти байдиків і не ловити ґав надалі, а вступати на службу рідному краєві") [1, с. 187]. Отже, політична поезія – це література, заанґажована у суспільно-політичні справи. Г. Гайне побоювався, щоб у такій поезії "зайвий чад ентузіазму" й "океан загальностей" не завдали шкоди її художності.

В українському літературознавстві термінами "політична поезія", "політичні поеми" послуговувався Іван Франко у своїх розвідках про творчість Тараса Шевченка. Стосовно ж фольклору поняття політичного жанру викристалізовується у працях Михайла Драгома­но­ва. У передньому слові до видання "Малорусские народные пре­дания и рассказы" (Київ, 1876) учений подає схему класифікації усної народної словесності. Поділяючи пісні на п’ять груп, до п’ятої зараховує "пісні життя по­лі­тич­но­го" з часів дружинно-княжих, козацьких, гайдамацьких, рекрутсько-кріпацьких і най­новіших. У дусі культурно-історичної школи він трактує фольклорні твори як документи з історії народу й прагне показати "історію громадського життя на Україні по піснях теперішнього її люду" [2, с. 2]. Такі видання, як "Исторические песни малорусского народа с объясне­ниями В. Антоно­ви­ча и М. Драгоманова" (у 2-х т. Київ, ), "Нові українські пісні про громадські справи ()" (Женева, 1881), "Політичні пісні українського народу XVІІІ-ХІХ ст. з увагами М. Драгоманова" (Женева, 1883) фольклорист вважає єдиним корпусом пісень політичного жанру. До визначення цього жанру М. Дра­гоманов, як бачимо, підходить поступово: "пісні життя політичного", "історичні пісні", "пісні про громадські справи" й нарешті "політичні пісні". Цей останній термін можна трактувати як усталений і узагальнюючий, – усі інші – його синоніми. Сучасні фольклористи розрізняють як окремі жанрово-струк­тур­ні типи історичні, антикріпосницькі, рекрутські пісні. Радянська фольклористика, інспірована марксистською теорією класової боротьби, охоче послуговувалась терміном "революційні пісні", але вже не застосовувала епітету "революційний" до анекдоту – політичні анекдоти були здебільшого антирадянські. Не могло й бути мови, щоб до революційних пісень зараховувати українські національні гімни чи пісні січових стрільців. Наукова ж термінологія повинна охоплювати твори різного ідеологічного спрямування. Тому доречно повернутися до драгоманівського визначення "політичні пісні", а відтак політичні анекдоти, прислів’я тощо. Твори гострого антирежимного спрямування нестерпні для пануючої ідеології. Однак людина (така вже її природа) майже ніколи не задоволена існуючим режимом, бо її інтереси зростають динамічніше, ніж перебудовуються політичні установи, схильні до стабільності. Не кожен твір з елементом опозиції варто зараховувати до політичного жанру. Часто він виражає настрій національної самоіронії.

Що ж до українського фольклору, то найвищим мірилом його політичності було ставлення до питання побудови незалежної держави. Саме під таким кутом зору й розглянув М. Драгоманов усну народну творчість у дослідженні "Нові українські пісні про громадські справи ()". Цю розвідку починає вчений, відштовхуючись від Арістотеля. Більш як дві тисячі років тому цей грецький мислитель сказав, що "людина – звір громадський". У М. Драгоманова своя філософія громадівства. У громад­ській, тобто суспільній організації людей він вбачає найвищий рівень їхньої свідомості. На підставі фольклорних даних учений доходить висновку, що інтерес ук­раїн­ців-селян (як носіїв фольклору) до громадських (політичних) справ вищий, ніж росіян і поляків. Записано, наприклад, понад 70 пісень про руйнування Січі. Росіяни, натомість, співають: "Хорошо лакеем жить во господском во дому". Українське населення у своєму фольклорі усвідомлює себе як окрему "породу" (у драгоманівській термінології – національність). Воно не хотіло б мати над собою польської держави, "нема в українських піснях прихильности до московської держави, – бо зразу ж та дер­жава показала себе добре українцям: "годи Москві, як трясці, а вона бісом диви­ться", – говорить приказка. "З москвою, – або з москалем, – дружи, та камінь за пазухою держи", "Від москаля поли вріж – та втікай" [2, с. 13]. На думку Дмитра Чижев­сько­го, прислів’я "з москалем дружи, та камінь за пазухою держи" походить від міжнародного "з псом дружи, а камінь за пазухою держи".

Драгоманов зауважує, що в українських народних піснях ніде не йдеться "про заклад своєї, окремої від Москви, держави", що "українські мужики навіть і в часи своїх найбільших повстань тільки не хотіли над собою польської держави, а про свою, українську державу, їм було байдуже" [2, с. 11]. Дослідник твердив, що "українська порода могла б зібратись в одну державу й це певно було б добре", але серед усіх народів ідеї самостійності виношують освічені й багаті верстви населення, а такі в Україні зденаціоналізовані – "зрікаються натуральної країни з її людьми для збитих силою держав" [2, с. 12].

Справді, вищий рівень національної свідомості засвідчують пісні літературного походження. І тут варто відзначити найбільш ненависні для держав-поневолювачів укра­їнські національні гімни – "Ще не вмерла Україна" Павла Чубинського й "Не по­ра, не пора" І. Франка. Щоправда перший з них лише у загальних формах ут­вер­джує ідею невмирущості України й пророкує загибель її ворогів ("воріженьки" у народ­них варіантах). Виник і галицький варіант цього гімну. У ньому конкретніше ок­рес­лено межі України – від Сяну до Дону – й висловлено заклик вступати "в бій кри­вавий", щоб не дати панувати в рідному краї нікому чужому. На думку Ф. По­гре­бен­­ника, його написав Северин Данилович [3]. Рівненське видання 1992 р. "Черво­на калина: Козацькі, стрілецькі й авторські патріотичні пісні" подає контамінацію обох тек­стів, зазначено також, що слова П. Чубинського та С. Даниловича, мелодія Михайла Вербиць­ко­го.

Ґрунтовно дослідив обставин написання й поширення гімну "Не пора, не пора" Роман Головин у цікавій статті "Так народжується пісня" (Українське літературознавство. Львів, 1993. Вип. 58). Спонукою до написання цього твору була військова маршо­ва музика, яку І. Франко почув, сидячи у львівській кав’ярні. Пізніше, у 1913 р., у збірці "Вірші на громадські теми" автор дав другу редакцію рядка "за невігласків лить свою кров": "за тиранів пролить свою кров".

Пісні Січових Стрільців та бійців УПА, народжені у боях за Україну, своєрідний пласт пісенної культури, який потребує окремого дослідження. Ми ж зупинимось побіжно на фольклорі опору "збільшовиченої ери", який знайшов свій вислів у сміховій творчості пародійно-іронічного чи сатиричного плану, посягаючи на святощі більшовицької ідеології. Окремий пласт цієї оновленої української сміхової культури ввійшов як елемент мемуарного портрета епохи в опубліковані 1997 року "Щоденники" Сергія Єфремова [4]. У цих записах показано, як "поневолені більшовизмом наро­ди вбив­чим сміхом руйнували налаштовану над ними модерну ґільйотину" [5, с. 168]. Детальний аналіз корпусу фольклорних творів політичної сатири, різноманітності жанрових форм (анекдоти, анекдотичні оповідки-бувальщини, сатиричні епіграми-па­ро­дії різних модифікацій, сатиричні монострофи, дотепи, каламбури, шаради тощо), актуалізації традиційної палітри способів творення комічного та зображувально-виражальної поетики і стилістики зробив дослідник Михайло Чорнопиский у ґрун­тов­­ній монографії "Фольклорна політична сатира 20-х років ХХ століття у записах Сергія Єфремова" [6].

Ступінь політичності антирадянських пісень, анекдотів, прислів’їв тощо вимірювався терміном заслання чи ув’язнення їх виконавців. Виник навіть анекдот про Берію-фольклориста, який "збирав" фольклор разом з його виконавцями. А в іншому анекдоті обурений Сталін гримає на Берію: "Хто то сидить і складає антирадянські анекдоти?!", на що Берія відповідає: "Хто складає, той і сидить".

Про те, скільки років сиділи за анекдот чи політичну частівку, пише Микола Стар­шинов у передмові до збірки "Я приду на посиделки" (Москва, 1991): "Одну из них (тобто частівку. – Я. Г.) я услышал во Владимирской области от бабки, у которой остановился на несколько дней. Частушка эта сыграла роковую роль в судьбе семьи: мужа бабки, кузнеца, за ее исполнение судили на восемь лет. Дорогая цена! Частушка эта такая:

Ой калèна, кáлина,
Нос большой у Сталина,
Больше, чем у Рыкова
И у Петра Великого" [7, с. 10-11].

На перший погляд, сміховинка й не дуже гостра і не вельми талановита. Однак з усією очевидністю в оригінальному тексті замість "нос" було інше слово, яке у цій збірочці частівок послідовно евфемізовано. Наприклад:

Не ходите, девки, в баню,
Там сейчас купают Ваню,
Окунают в купорос,
Чтоб у Вани нос подрос... [7, с. 11]

Як би там не було, але з усіх зовнішніх ознак вождів дозволялось оспівувати лише жест правиці. У частівці ж була крамола стилю – "язык богов", яким личило оспівувати вождя всіх народів, замінено просторіччям. А яких високолетних слів вимагала радянська міфотворчість, то це добре відчував Павло Тичина, який на 900-річному ювілеї вірменського епосу "Давид Сасунський" виголошував: "Вірменське слово "Арев-аревак", російське – "солнышко", грузинське "мзе", українське "сонечко" – на устах усього трудящого люду. Бо одне у нас тепер сонце, що скрізь освітлює нашу землю і дає нам життя, сонце, що охороняє нас всемірно і гріє своїм щедрим промінням, – це Йосиф Віссаріонович Сталін (Бурхлива овація)" [8, с. 16].

Після того, як Микита Хрущов розвінчав культ Сталіна, у буйний ріст пішов культ Леніна і партії. Молоде підростаюче покоління – майбутній будівник комунізму – замість церкви, ходило до музею Володимира Ілліча, виховувалося на піснях, казках і легендах про безсмертного Леніна. І ось як опозиція такій настирливій пропаганді комуністичного світлого виникає анекдот. Учителька, сховавши щось у торбинці, звер­тається до класу. "А тепер, дітки, я вам покажу того, про кого ви наслухалися стількох пісень, казок і легенд (демонструє їжачка)". Василько (ніжно погладивши звірятко): "Так ось ти який, дорогий наш Володимире Іллічу!"

Ілліч! З яким екстазом, з якою побожністю вимовлялось це "по батькові" безсмертного. Творці українського правопису низькопоклонно поспішили в апогеї культу ввести спеціальне правило для написання цього слова: якщо воно стосувалось Леніна, то треба було писати "Ільїч", а якщо простих смертних, то "Ілліч". І ось реакція фольклору на таку манію називати все завгодно іменем Ілліча. Колгоспники довго думали-гадали, як би то найідейніше назвати нову птахоферму. Найменували її: "Яйця Ілліча".

Трудящим пропонувалась модель святого нової релігії, старанно стерилізованого від усього земного. Канонізовано й дружину вождя світового пролетаріату – Надію Костянтинівну Крупську. Її шлюб з Володимиром Іллічем Ульяновим представлено як ідейну дружбу на тлі єдності марксистських переконань.

Ще не було проголошено незалежності України, але вже "нерушимый Союз" тріщав. Ще Михайло Горбачов (останній генсек СРСР) настирливо вказував путь спасіння – перебудову, а Борис Єльцин (перший президент Росії) був в опозиції до його законів, принаймні антиалкогольного. Студентів по-давньому заставляли глибоко озброюватись знанням Маркса-Енгельса-Леніна й моральним кодексом будівника комунізму (у цьому кодексі нічого не було про інтимне життя молодої людини). І ось у такій атмосфері в середовищі студентства Львівського університету імені Івана Франка виникає нова пісня про Леніна. Дух опозиції догмам, студентський неповторний гумор характерний для цього твору, який виконувався у супроводі гітари. Виклад ведеться від імені нібито правовірного студента – ортодокса – може, комсомольця, а то й молодого комуніста, претендента у відмінники. І лише у при­кінцевому пуанті "високий реґістр" офіціозу переводиться на іронічний згадкою про "дівчúну" Крупську:

Я хочу відмінником стати
І купу книжок прочитати,
Щоб в ріднім колгоспі вітали,
Щоб інтелігентом назвали.

Не тра’ мені дівчину мати,
Лише б Карла Маркса читати,
І Енгельса буду вивчати,
Щоб сміло в майбутнє вступати.

Нам перебудову творити,
Не можна горівки нам пити,
А Єльцин-скотина, бухає,
Звання комуніста марає.

Я знаю, що Ленін ніколи
Такого б собі не дозволив,
Він був дуже скромним мужчинов,
Він Крупську залишив дівчинов.

Політичний жанр швидко старіється. Негативний епітет стосовно Б. Єльцина мислився в лапках – з точки зору режиму, а в підтексті його була авторська симпатія до опозиціонера. Останнє десятиліття третього тисячоліття по-іншому зняло би ці лапки.

Переосмислення – характерна прикмета життя політичного жанру. Написана колись, вірніше, складена у народі, пісня "Наша пані цісарева" наївно-щиро співчувала цісареві з приводу трагічної загибелі цісаревої Єлисавети. Але пізніше до пісні додано сатиричні антицісарські куплети – про "штири доні, єк штири гармати", про пораду наймолодшої з них батькові – Францові Йосифові – застрілитися у пікантний спосіб, як програє "тоту войну". Поширена на Волині у 30-х роках пісня капезеушників про класову боротьбу – "ти, куркуле, не трать сили і спускайся вже на дно", "з попів шкури поздираєм на червоні прапори" сприймалась як революційна бравада. А нині ми просто жахаємось: як цинічно й брутально декларувалися смерть і страшні тортури людині! Тож не дивно, що жорстокості комунарів проголошувався вирок з іншої сторони – з боку українських націоналістів:

Смерть ляхам, смерть,
Смерть московсько-жидівській комуні!..

У наш час політичний жанр згладив свої жорстокі контури. Відтінок самоіронії і все-таки оптимізму несе один з анекдотів про нашу сучасність. Це – відгук на страйк учителів: газети писали, наприклад, що з приводу малої зарплати застрайкували вчителі на Волині. В анекдоті до школи на перевірку приходить інспектор. А тут як на зло Марія Іванівна не вийшла на роботу: страйкує, бо мала зарплата. Інспектор, друг директора школи, докоряє йому: "Ти не міг її вмовити, провести індивідуальну роботу!" Директор: "Робив усе, що міг, баба вперлася – мала зарплата!" Інспектор сам іде проводити індивідуальну роботу на квартирі вчительки. Марія Іванівна лежить на канапі й читає газету. "Ні, ні на роботу не вийду – мала зарплата!" Інспектор: "По­сунься, бо й у мене мала зарплата".

Отож, наймобільнішими політичними жанрами були пісні, анекдоти і прислів’я. Такі пісні, як національні гімни, пісні Січових Стрільців можна назвати конструктивними – елемент заклику до творення нового ладу, нової, своєї суверенної держави у них превалює. Другий структурний тип жанру – деструктивний – тут переважає антирежимний сатирично-викривальний елемент. Жанри ці входять у взаємодію, у процесі свого побутування зазнають часто переосмислення з новим політичним духом часу. Сучасних українських ґрунтовних видань і досліджень політичного жанру є обмаль. З’явилось фундаментальне видання антирадянських політичних анекдотів ув Ізраїлі, і скромніше – у Польщі. Такі праці потрібні, бо покликані показати споконвічну нескореність народу, його оптимізм і мистецтво дотепу.

––––––––––––––––––––––––––

1.  Українка Леся. Зібрання творів: У 12-ти т. Київ, 1975. Т. 2.

2.  Політичні пісні українського народу XVІІ-ХІХ ст. Женева, 1883. Ч. 1.

3.  "Ще не вмерла Україна" // Визвольний шлях. Лондон, 1994. Кн. 11.

4.  Єфремов С. Щоденники, . Київ: ЗАТ "Газета "РАДА", 1997.

5.  Сміх під ґільйотиною // Чорнопиский М. Фольклорна політична сатира 20-х років ХХ століття у записах Сергія Єфремова. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001.

6.  Фольклорна політична сатира 20-х років ХХ століття у записах Сергія Єфремова. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001.

7.  Неповторимое чудо – частушки // Я приду на посиделки. Москва, 1991.

8.  Давид Сасунський // Радянське літературознавство. 1940. № 5.

POLITICAL GENRES OF FOLKLORE

(conceptual constructivism of melody
and aesthetics of folk satire)

Yaroslav HARASYM

Ivan Franko National University in Lviv,
Filaret Kolessa Ukrainian Folklore Studies Department,
Universytetska str., 1/345, 79602 Lviv, Ukraine,
tel.: (+380, e-mail: *****@***

The survey deals with formation of political poetry as an individual genre of Ukrainian folklore whose theoretical principles were first outlined by M. Drahomanov. Two genre types are singled out: the first one is constructive – these are patriotic songs, another type is destructive in which anti-regime satirical and unmasking element prevails

Key words: political genre, political poetry, political anecdote, political satire, resistance folklore, anti-regime songs.

Стаття надійшла до редколегії 14.03.2001

Прийнята до друку 15.11.2001

УДК 398.8:82-225(=161.2)"19"

Політична сатира у гаївках ХХ століття

Євген Луньо

Інститут народознавства НАН України, відділ фольклористики
просп. Свободи, 15, 79000 Львів, Україна,
тел.: (+380, е-mail: [e-mail]

Розглянуто політичну сатиру в гаївках ХХ ст. З’ясовано ідейно-тематичний зміст, художньо-поетичну специфіку, жанрові модифікації, особливості побутування гаївок, які в сатиричному плані змальовують політичні реалії в Україні ХХ ст. Звернено увагу на основні мотиви й образи, простежено їхню генезу й семантику.

Ключові слова: політична сатира, обрядовий фольклор, гаївка, поетика сатири, сміх, комічне, іронія, сарказм.

Упродовж усього ХХ ст. основною життєвою проблемою української нації була ідейно-політична, а окремими періодами і збройна боротьба проти іноземних поневолювачів, змагання до власної незалежної держави. Нація змобілізувала до цієї боротьби всі доступні їй засоби, в тому числі і фольклор.

Особливо влучною і дошкульною зброєю, найбільш доступною народові і якою він майстерно володів, стала уснопоетична сатира. У ХХ ст. вона розвинулася настільки плідно, що почала проявлятися різною мірою фактично у всіх фольклорних жан­рах, в тому числі й у календарно-обрядових: зокрема колядках, щедрівках, гаївках.

Специфіка жанру гаївки: устійнене тематичне і функціональне наповнення, особливості побутування, традиційні художньо-поетичні й мелодійні засоби, дає змогу їй лише частково, певною мірою застосовувати сатиричні способи зображення дійсності. Попри те сатиричне висміювання у гаївкових новотворах ХХ ст. чужонаціональних і внутрішніх ворогів є для фольклористики явищем помітним і значним, заслуговує на окремий розгляд.

За часів московсько-комуністичного поневолення України навіть записування новочасного фольклору, який окупаційна влада оголосила "забороненим", було пов’я­за­не з адміністративним, а навіть і кримінальним переслідуванням. Та все ж з’являлися непоодинокі сміливці, які вже в ті часи збирали народну творчість націоналістичного, антирадянського змісту, в тому числі й гаївки із сатиричним звучанням. Зокрема Григорій Дем’ян, незважаючи на постійний нагляд за ним, ще у рр. записав на Буковині два варіанти повстанської гаївки "Зелененькі огірочки, завивайтеся" [1, арк. 35.36], а у 1980 р. на Старосамбірщині повстанську гаївку "Вербовая дощечка лежала" [1, арк. 39].

Нам відомо, що крім Г. Дем’яна антиокупаційний фольклор, у тім числі й гаївки, у радянські часи записували й інші особи, серед яких Михайло Стельмащук, Михайло Іванюк, Василь Сокіл.

Особливо активно фіксувати новочасний фольклор, зокрема й гаївки, почали відразу після проголошення незалежності України в 1991 р. Першість у цьому проявили науковці відділу фольклористики Інституту народознавства НАН України Г. Дем’ян, В. Сокіл, Євген Луньо, Ольга Харчишин, Оксана Кузьменко, Орися Голубець. Робили це викладачі й студенти вищих навчальних закладів. Не могли оминути гаївок під час збирання новочасного фольклору і фольклористи-аматори.

За більш ніж десятиліття польові обстеження проведено фактично ні всій території побутування гаївок у Галичині, на Поділлі, Закарпатті, Буковині. Як наслідок у різних варіантах зафіксовано немало гаївок, у яких наявна політична сатира. Водночас слід зазначити, що чимало цих записів досі все ще залишаються у домашніх архівах збирачів, не всі є доступними для дослідників.

До сьогодні лише поодинокі зразки гаївок і воскресних пісень з сатиричними нотками з’явились у збірниках фольклору, видрукуваних останніми роками в Україні [24, с. 12, 14-15], [25, с. 390-391].

Гаївки з елементами сатири дотепер публікували і досліджували лише в ком­п­лексі ширших тем і проблем фольклористики. Так, Г. Дем’ян розглядає їх у контексті пов­станської народної пісенності [5, с. 299]. У цьому ж ракурсі аналізує ці твори і фольклорист із [15, с. 7-11], [16, с. 173-177].

Науковець Інституту народознавства НАН України О. Голубець досліджує гаївки з елементами політичної сатири у своїй кандидатській дисертації "Гаївки в системі української весняної пісенної обрядовості" [3]. Названі вчені серед іншого звертають увагу і на сатиричні моменти, висловлюють при цьому низку цікавих спостережень і міркувань. Проте, виходячи зі специфіки їхніх робіт, вони не ставили перед собою завдання подати глибокий і всесторонній аналіз політичної сатири у гаївках.

Звідси, опираючись на доробок своїх попередників, залучивши власний зібраний матеріал, у цій статі маємо мету окремо розглянути політичну сатиру в гаївках-новотворах ХХ ст., розкрити її ідейно-поетичну специфіку, вказати на особливості функціонування й побутування.

Жанр календарно-обрядових пісень весняного циклу – гаївки своєю генезою сягають доісторичних часів. Дослідники одностайні в тому, що найдавніші їх верстви мають магічно-ритуальну суть, яка зводиться до закликання весни, пробудження землі, стимулювання вегетативності, збільшення плодючості.

Водночас гаївки, як перманентне художньо-поетичне явище, не могли стояти осторонь суспільно-історичного розвитку народу. А тому в їхніх мотивах та образах закономірно по-особливому відобразилися певні історичні події, постаті. Вперше це спостерегли в окремих гаївках Володимир Антонович та Михайло Драгоманов. Так, зокрема, вони припускали, що згадка в деяких варіантах гаївки "Воротар" ("Володар") князя Романа стосується конкретно-історичної особи князя Романа Мстиславовича Галицького [14, с. 38-42], а історична основа гаївки "Ягелова дочка" пов’язана з ім’ям "загальновідомого в свій час князя Ягайла" [14, с. 31].

Взагалі вчені простежують відображення у гаївках історичних подій і постатей різних часових верств. Крім княжих маємо тут часи турецько-татарських набігів, козацькі часи, знесення панщини в Австрійській імперії 1848 р.

Давня тенденція у розвитку гаївок відповідно відображати суспільно-політичну дійсність особливо інтенсивно й масштабно проявилася у гаївкових новотворах ХХ ст. Фактично майже всі вони у своїй основі мають історичне, суспільно-політичне підґрунтя. Унаслідок цього для точнішої характеристики й класифікації гаївок у ХХ ст. дослідники залежно від тематичного наповнення почали виділяти окремі жанрові різновиди, зокрема стрілецькі гаївки, повстанські гаївки. Відомі також гаївки про Закарпатську Україну, про вбивство Євгена Коновальця, про загибель В’ячеслава Чор­новола.

Як бачимо, домінування у гаївкових новотворах ХХ ст. суспільно-історичних, по­лі­тичних мотивів є явищем закономірним. Воно органічно випливає із об’єк­тив­но­го розвитку як тогочасного фольклорного процесу взагалі, так і жанру гаївок зокрема.

Так само у гаївках давню органічну основу має і сміхова традиція, з якої власне і виводиться новочасний сміховий елемент. Недаремно дослідник жартівливих пісень Микола Дмитренко їхнє виникнення пов’язує із часами формування колендарно-обрядової поезії [6, с. 6]. Сміх, веселощі, – як вважає відомий російський знавець сміхової культури Володимир Пропп, – були вагомим компонентом давніх обрядових ритуалів [26, с. 163]. Вважалося, що сміх має здатність пробуджувати і примножувати життєві сили, стимулювати життєдіяльність людей, розвиток рослин і тварин, знаменує перемогу життя над смертю [26, с. 255].

Володимир Гнатюк у своєму виданні гаївок подає понад сорок лише самих мотивів, об’єд­навши їх в окремий підрозділ "Жарти і дотинки" [2, с. 155-176]. Звісно, сміх у всіх них має передовсім гумористичний, жартівливо-розважальний характер, при цьо­му у багатьох випадках він є визначальним, самодостатнім компонентом, який не­се на собі основне смислове навантаження твору. У гаївках, в яких хлоп’ячий та дівочий хори передражнюють один одного, вбачати, як раніше Михайло Грушевський [4, с. 199], а тепер автори підручника з фольклористики Мар’яна Лановик та Зоряна Лановик [18, с. 151-152] – сатиру – немає підстав. Все-таки поетичні вислови на зразок "парубоча краса – у калюжі пралась, на тині сушилась", чи парубки "їли кашу недоварену, їли свиню недосмажену" – у минулому були жартівливими, гумористичними. Інша справа, що сьогодні їх можна сприймати дійсно як згрубілі й образливі.

Водночас у сміховому наповненні гаївок ХІХ ст. вже можна помітити й окремі паростки сатири. Так, у відомій в Галичині у багатьох варіантах гаївці про знесення панщини традиційний гумористично-ігровий струмінь набирає насмішкувато-сатиричного спрямування проти колишніх бундючних панів-поміщиків і їх прислужників, котрі втратили зверхність і владу над селянами:

Ані ляха, ані пана,
Бо панщина скасована […]
А вже тоті поконали,
Що нас били тай карали [2, с. 150].

У минулому в гаївках також започаткувалася традиція висміювання чужинців. Так, у записаній в кінці ХІХ ст. гаївці "Мазур" співається:

Їде мазур до ляса, до ляса,
Крива в него коляса, коляса,
Сліпа єму кобила, кобила,
Тупа єму сокира, сокира [2, с. 175].

Це ще не можна назвати політичною сатирою у повному значенні, але і не слід трактувати як чистий гумор. Це висміювання очевидно має соціальне підґрунтя і є більш сатиричним ніж жартівливим. Вертаючись до попереднього прикладу, зазначимо, що панів висміювали теж як і чужинців, навіть називали їх і їхніх управителів ляхами, адже у Галичині, як відомо з історії, майже всі великі землевласники були поляками [17, с. 258-286].

Серед усіх новочасних гаївок на суспільно-політичну, національно-визвольну тематику сатиричних є дещо менша частина. Це явище має свої причини. Справа в тому, що національно-визвольна тематика у гаївках, будучи новочасним привнесенням, згідно з художнім розвитком за законами естетики у кожному конкретному тексті має займати певну пропорційну міру, аби не заступити, не витіснити елементів гаївкової традиції, бо в такому випадку твір просто перестане бути гаївкою.

Отже, у цьому новочасному привнесенні вся так би мовити "лімітована площа" передовсім подається явищам і особам позитивним: самостійній Україні, січовим стрільцям, героїчним повстанцям, що для народу мають домінантні, найвищі цінності. Змалювання ж ворогів, – власне у їхньому зображені й застосовується сатира, – подається лише у тих окремих випадках, коли творці гаївки вирішують показати героїзм, велич і славу борців-повстанців крізь призму їхніх перемог над поневолювачами-чужинцями. А художні прийоми бінарної опозиції у цих гаївках використовуються не так часто.

У гаївках рр., що їх називають стрілецькими чи націоналістичними, сатири як такої майже немає. Але їхнім ідейно-тематичним новаторством було масштабне їх наповнення політичним пафосом. І в гаївках почали широко вживати образи Української держави, а також героїчних борців за цю державу – січових стрільців.

Треба зазначити, що ця політична наповненість не була якимось штучним механічним привнесенням, бо тоді б ці твори просто не прижилися в уснопоетичному середовищі та не дотривали б у ньому аж до ХХІ ст. Вона закономірно виникає із об’єктивного розвитку фольклорного процесу, його спрямованості на адекватне відображення суспільно-політичної дійсності. Це відбувається внаслідок майстерного, гармонійного застосування традицій до сучасних реалій.

Так, образ України у художньому плані тут устійнюється, традиціоналізується шляхом досконалого використання звичного для жанру гаївок поетичного засобу – паралелізму. Простежується навіть цілий його еволюційний ряд. Спочатку пробудження природи, розвивання рослинності поєднувалося, уподібнювалося із зародженням кохання, укладанням шлюбу. Згодом, коли у гаївках виникли християнські мотиви, з’явилася паралель пробудження природи, вегетації і воскресіння Ісуса Христа. І, зрештою, виникає нова паралель: воскреслий Ісус і Україна, що небавом теж має воскреснути. Це яскраво простежується у такому прикладі:

Заспівайте, паняночки,
Веселої гагілочки.
Най ся мати утішає –
Ісус з гробу воскресає.
Най воскресне Україна,
Сріблом – золотом обмаїна.
Най воскресне, най пробуде,
Поміж українські люди.
А ми її привитаймо,
"Ще не вмерла" заспіваймо.
Ще не вмерла тая слава,
Що п’ятсот літ в степу спала [11].

Поява у гаївках образів героїв-борців за власну Державу опирається на подвійне підґрунтя. З одного боку, це наявний у давніх гаївках культ предків, відвідування у великодні дні могил. З іншого – це культ стрілецьких могил, що його з ініціативи націоналістів у рр. ревно плекали по всій Галичині [22, с. 130-132]. Крім звернення до стрільців, які "повмирали, як воленьку здобули", щоб вони у "темнім гробі не сумували", бо їхні могили пам’ятають, прикрашають їх квітами, вінками і прапорцями [25, с. 392-393], у гаївках згадуються і їхні героїчні чини, ратні подвиги:

Пригадайте собі славу –
Рідного краю криваву,
Під Крутами, під Києвом,
В офензиві під Чортковом [12].

Водночас вже у гаївках-новотворах періоду панської Польщі починають з’яв­ля­ти­ся перші паростки політичної сатири. Скажімо у тогочасній модифікації гаївки про знесення панщини співалося:

Тепер нам ягівка мила,
Панщина нам ся ступила,
А ще би нам мильша була,
Щоб Україна вернула [9].

Цей на перший погляд нейтральний текст все-таки демонструє певне заперечення й зневагу Польської держави. Хоча й чисто асоціативно, але в художньому плані досить виразно Польща прирівнюється до колишньої австрійської панщини. І як у мину­лому згинула панщина, так само закладено у цих рядках магіко-поетичне накликання руйнації Польщі. Очевидно, власне так сприйняла цю гаївку польська поліція, бо за її виконання в с. Роснівка, що на Яворівщині, у 1933 р. арештувала кільканадцять дівчат та хлопців і віддала їх до суду [27, с. 4].

На відміну від повстанських колядок, у гаївках не знаходимо сатири на німецько-гітлерівських займанців. Можливо, через порівняно коротку тривалість цієї окупації згаданий обрядовий жанр, виходячи зі своїх властивостей і можливостей, не зумів, чи просто не встиг адекватно відобразити й осмислити агресію цих ворогів.

Проте значних ідейно-художніх успіхів гаївки досягли в осміюванні й знеславленні московсько-комуністичних займанців.

Яскраво й масштабно проявилася ця сатира у гаївці "Вербовая дощечка лежала". Для зручності аналізу цей поки що ніде не друкований твір подамо повністю:

Вербовая дощечка лежала,
На ній наша Оленка стояла.
На ній наша Оленка стояла,
Повстанчика із лісу чекала.
Її милий ройовий, ройовий,
Він командир бойовий, бойовий.
В нього Тризуб золотий, золотий,
В руках емпій сталевий, сталевий.
За поясом ґранати, ґранати –
Мусить москаль втікати, втікати.
Наші хлопці – козаки, козаки,
Москаль губит кірзаки, кірзаки.
Наші хлопці – козаки, козаки,
А москалі – шміраки, шміраки
В селах людей мордують, мордують,
Та в сексоти вербують, вербують.
Ми до УПА підемо, підемо,
Зайдів бити будемо, будемо [8].

Як бачимо, в основі цієї новочасної гаївки лежить традиційна гаївка, мотив якої відомий майже по всій території поширення жанру. В. Гнатюк назвав його "Вербова дощечка", помістив у своєму збірнику сім текстів з різних місцевостей, при цьому вказавши на понад два десятки відомих варіантів та паралелей [2, с. 141-144].

Отже, така широка популярність цього мотиву свідчить про його інтенсивне життя у творчій скарбниці народу, про його здатність до текстового варіювання й модифікування. Звідси цілком закономірно, що цей мотив з’явився і в новочасній видозміні.

Стержнем розглядуваного мотиву є повідомлення, що дівчина стоїть на вербовій дощечці, тобто кладці, і виглядає свого милого, який має до неї прибути і привезти різні дарунки.

В аналізованому творі розгорнено й конкретизовано образ коханого – це повстанець, ройовий, бойовий командир. Він постає головною дійовою особою. Вагому роль для розкриття всієї повноти цього образу відіграє опис зброї, що символізує високий бойовий дух цього воїна. Водночас асоціативно це свідчить і про його фізичну красу та високі моральні чесноти, адже у народно-світоглядному сприйнятті зброя – це атрибут і прерогатива людей красивих і гідних. У цьому явищі виразно бачимо, як народ доступними йому поетичними засобами оспівує й прославляє захисників Батьківщини.

Примітно, що головний герой у цій гаївці виступає у двох планах. Перший – як конкретна особа: ройовий, коханий дівчини. Другий – це ідеалізоване типове уособлення всіх інших повстанців, яких у творі промовисто названо "наші хлопці".

Якщо у давніх зразках дарунками милого є чобітки, шуба, перстень, запащина, то тепер – це бойові перемоги над ворогом. І це дарунки не лише для однієї особи, не тільки для коханої, але для всього народу. Прагнення перемоги над лютим ворогом-поневолювачем – це влучне правдиве окреслення тогочасних найважливіших народних помислів і сподівань.