Духовнiсть. Культура. Нацiя. Культурологічний збірник. Випуск 1 (стр. 3 )

Сучасне дослідження сутності духовності спонукає в певній мірі звертання до історичних найдавніших вчень про духовність. Зокрема, Ж. Юзвак [2] було зроблено таку спробу історико-філософського аналізу. Це надає нам можливості викреслити найхарактерніші ознаки духовності, спостерегти поступове ускладнення у визначенні цього феномену. Так, наприклад, якщо у концепції конфуціанства шлях до розвитку духовності досягався гармонією природного та психічного, то епоха Відродження спрямовує свої дослідження на багатства духовності людини, ідею гуманізму.

У центрі уваги філософів-гуманістів першої половини ХVІІІ ст. в Україні постає проблема духовної свободи, яка здійснюється завдяки самопізнанню.

Цікавими для нас є міркування Г. Сковороди, який зробив перші спроби визначення психологічного змісту поняття “духовність”, зводячи його до “серця” як осердя всього духовного.

Заслуговують на увагу погляди на проблему духовності та духовного розвитку людини українського філософа-академіка О. Гілярова. Він доводив, що ідеал духовності – це не лише істина, не лише краса або благо, а їх єдність [1].

Викликають інтерес погляди представників сучасної західної філософської школи. Так, німецький філософ А. Швейцер вважає, що духовною цінністю для людини має стати саме життя яке і є найвищою вартістю.

У 90-і рр. ХХ ст. відчувається посилений інтерес до феномена духовності з боку вітчизняних вчених. Вони намагаються окреслити сутнісні ознаки духовності, ототожнюючи їх з загальногуманістичними категоріями, як: добро, істина, краса.

У більшості випадків основні тенденції у тлумаченні духовності зводилися до “прояву якості особистості”, “підґрунтя моральної зорієнтованості”, як “різновид творчості”. Вже з досить короткого переліку створюється достатньо послідовне уявлення про чинники і складові структурні характеристики духовності.

Певною мірою простежуємо психологічні тенденції у тлумаченні духовності, поступово окреслюється парадигма духовності як філософсько-психологічної категорії, як однієї з істотних здатностей людини, оскільки дух, духовність є по-справжньому людським способом буття. Наявність духу стає ознакою надматеріального існування, виявом не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього, якісною визначеністю сутнісної ознаки не тільки людини, але й нації. Тому без нього (духу) будь-яка національна одиниця і людська особистість втрачає свою ціннісно-екзистенціальну значущість. Саме тут, у сфері духовності, відбувається та діяльність, яка спрямована не на задоволення прагматичних потреб, а на відтворення вищих духовних цінностей. Духовність виступає трансцендентною віртуальною реальністю і окреслюється тільки способом людського існування.

Тому, розглядаючи сутність духовності з такої позиції, можемо стверджувати, що вона існує завжди. Тому певні заклики до відродження духовності аж ніяк не означають її зникнення, а лише активізують до оживлення одного з чинників із складної ієрархії духовності.

В той же час, якщо вести мову про духовність у філософському означенні як категорію, яка зводиться до людського буття, що виражає здатність до творення культури й до самотворення, то в даному підході духовність не зникла і не може зникнути, оскільки є виявом людського буття.

Окреслений у загальних рисах зміст духовності дозволяє нам зробити висновок про те, що духовність виступає як творча здатність людини до самореалізації та самовдосконалення. Вона зумовлена такими особливостями: когнітивно-інтелектуальною, чуттєво-емоційною та вольовою.

Відгалужуючи поняття української духовності, варто окреслити її психологічну, чуттєво-емоційну наповненість. Визначення цих аспектів української духовності всіляко пов’язано із філософською думкою. Є тут своє коріння у всенародній рефлексії, що виявляє “горизонтальний напрям”. Енергетика думки не зосереджується в головах і не створює певних філософських систем. Філософська думка скеровується у бік “філософії життя”.

Першість і перевага чуттєвості, емоційності в українському світогляді відзначалася українським філософом П. Юркевичем у його творі “Серце і його значення в житті людини”. В цьому творі П. Юркевич надав домінуючого значення “серцю” як символу почуттєвості у житті людини, давши, таким чином, привід вважати надвартість емоційності за конструктивну ознаку своєрідної структури української духовності.

Визначення цієї домінантної риси випливає з інтроверсійного характеру української нації, що виявляється у зосередженні на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу, “у негативному відношенні до зовнішньої дійсності та в культі цінностей та ідеалів внутрішнього світу” [3, c. 48]. Відхід від зовнішності підносить культ духовності, моральної краси.

Перевага суб’єктивного над об’єктивним, спричиняє те, що вищою пріоритетною стає ціна емоціоналізму, бо інтелект як орган об’ктивного, предметного пізнання, що водночас є головним засобом побудови світу, виявляється, з точки зру інтроверсійного емоціоналізму, другорядним фактором у духовному житті. Емоційність українців, що визначається внутрішньою заглибленістю, спрямовує український народ до поглиблених духовно-моралістичних пошуків, націленості на внутрішній світ людини.

Не менш специфічною прикметністю, що відрізняє духовність українця та дуже часто проявляється у духовному побуті, житті, мистецтві, стала інтенсивна українська релігійність. Християнські ідеї безперечно, були і залишаються стрижнем вітчизняної духовності.

Своєрідна ідеалізація, що виявляється в естетизмі українського народу, спричиняє нахил до декоративної орнаментації, завдяки якій світ речей перетворюється із реально-буденного у святочно-гарний, ідеальний. Звідси, й нахил до одуховлювання зовнішнього світу природи у народній поетичній творчості.

Питання духовного світу нації окреслюється і культурно-історичним часом. Проблема виокремлення духовності, акцентування уваги на чинниках, що визначають її внутрішній потенціал, стає найактуальнішим у культурно-історичну епоху другої половини ХІХ ст., коли нація стає суб’єктом історії, яка за пріоритетність висуває субстрат духовного життя.

Така орієнтація зумовила посилену увагу до народної мови, що виражає духовну сутність народу. Завдяки мові народу національне стає естетичною цінністю. Ця особливість української мови зумовлена універсалізмом буття, духу, свідомості. Мова була і є не тільки формою буття, а й буттям нації, вона виражає сутність світовідчуття і світорозуміння.

Отже, частково окресливши прикметність української духовності, вказуємо на сфери її вияву: релігійне захоплення, поезія, філософія, мистецтво. Безперечно, вони стають чинниками утворення духовної культури, яка має в собі ознаки духовності нації.

1.  Філософія світла і радості: Олексій Гіляров. – К., 1997. – 184 с.

2.  Уявлення про духовність у хронотопах філософсько-психологічної думки // Філософська і соціологічна думка. – 2002. – № 3. – С. 80-89.

3.  Янів В. Нарис до історії української етнопсихології. – Мюнхен, 1993.

THE PROBLEM OF SPIRITUALITY IN ESSENTIAL DEFINITION

OF NATION

Alla Sinitsyna

Ivano-Frankivsk State Medical Academy

Galytska str., 2, 79 000 Lviv, Ukraine

The given article reveals the phenomenon of spirituality, which defines qualitative indications of a nation. The author suggests different approaches to the definition of spirituality, emphasizes its philosophical-psychological nature and analyzes such category as Ukrainian spirituality, which is connected with the factor of national mentality.

Key words: spirituality, mentality, values, tradition, customs, culture.

УДК 008: (17.023.36+316.7)(477)

ДУХОВНІСТЬ ЯК УНІВЕРСАЛЬНИЙ ІДЕАЛ СВІТОВИХ РЕЛІГІЙ

Олена Тарасенко

Український державний лісотехнічний університет

вул. Генерала Чупринки, 103, м. Львів 79057, Україна,

*****@***org.

Аналіз змісту релігійно-філософських вчень світу доводить, що їх метою та квінтесенцією є духовність, у її аспекті моральної досконалості. Зовнішні форми релігій мають відмінності, проте їх глибинна суть є тотожною, вони не заперечують, а доповнюють одна одну, маючи спільну ціль. У наш час тотального протиборства та роз’єднання, що загрожують загибеллю всій планеті, людство може подолати їх, об’єднуючись на засадах духовності — універсального ідеалу всіх релігій. Актуальними є оновлення структури та змісту навчальних програм і видання відповідної навчальної літератури, з врахуванням того, що виховання і освіта є найбільш ефективними засобами формування духовності.

Ключові слова: духовність, моральна досконалість, універсальний ідеал, релігія, толерантність, любов до ближнього, віротерпимість.

Для сучасного світу характерним є домінування тенденції до протиборства і роз’єднання. Протистояння Сходу і Заходу, Півдня і Півночі, національні та соціальні протиріччя, конфлікти між поколіннями, расами, конфесіями, ґендерні проблеми — усе це реалії нашого сьогодення, що створюють загрозу переростання локальних протиріч у катастрофу планетарного масштабу. Саме тому пріоритетними стають пошуки того, що може об’єднати людство, усіх його представників без огляду на їх релігійні, національні та соціальні відмінності.

На наш погляд, людство могло б об’єднатися на засадах духовності – універсального ідеалу всіх світових релігій.

Духовність – це синтетичне, всеосяжне поняття, яке має багато визначень у релігії та науці. Так, Євангельський словник біблійного богослов’я говорить: стосовно людини „дух” означає життєве начало або життєву силу, «духовність» визначається як пов’язана зі святістю, яка розуміє повернення цільності – особливої чистоти людського життя, що відновлюється духом [1].

У цій статті ми зупинимось лише на одному з аспектів духовності, а саме моральній досконалості, яка є найвищою метою всіх релігійно-філософських вчень світу: індуїзму, буддизму, конфуціанства, іудаїзму, християнства, мусульманства, теософії та Вчення Живої Етики. Можна зауважити, що зовнішні форми релігій мають часові, просторові, національні відмінності, проте їх глибинна суть є єдиною, тотожною, вони не заперечують одна одну, але доповнюють, маючи спільне моральне ядро, мету, яка у Євангелії висловлена наступним чином: „Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний” [2, 5.48].

Луньюй, збірка висловів Конфуція, починається словами: „Вчитель казав: “Чи не радісно вчитися і постійно домагатися досконалості?” [3, 1.2]

„Досконале без всяких домішок є закон Неба; вдосконалення, або спрямування всіх своїх сил на пізнання закону Неба, є закон людини. Той, хто постійно прагне свого вдосконалення, той – мудрець, що вміє відрізнити добро від зла. Він вибирає добро і міцно його тримає, щоби ніколи не загубити його” [4, с. 298].

Шлях до досконалості, на думку Конфуція, полягає у прагненні до правди і святості: „Щоби досягти моральної досконалості, потрібно понад усе турбуватися про душевну чистоту. А душевна чистота досягається тільки у тому випадку, коли серце шукає правди і воля прагне до святості. Але все це залежить від істинного знання” [4, с. 314]. „Устремління до людяності звільнює від усього поганого” [3, 4.4]. При цьому мету самовдосконалення Конфуцій розуміє в аспекті загального блага: „Вдосконалювати себе, щоби тим самим забезпечити благоденство інших» [3, 14.42].

Золоте правило моралі в конфуціанстві викладено наступним чином: „Чого собі не бажаєш, того не роби іншим” [3, 15.24]; „Володіти собою настільки, щоби поважати інших, як самого себе, і чинити з ними так, як ми бажаємо, щоби чинили з нами, – ось що можна назвати вченням про людяність. Вище цього немає нічого” [4, с.377]. Апофеозом давньокитайської мислі є наступне: „Мудрий сказав: моє вчення просте і смисл його легко зрозуміти. Воно полягає у тому, щоби любити ближнього як самого себе” [4, с. 247].

Ці заповіді любові ми знаходимо в іудаїзмі і християнстві, майже у тих самих виразах: „Мусиш любити ближнього твого, як себе самого” [5; Левіт, 19.18]; „Усе, що бажаєте, щоб робили вам люде, так і ви робіть їм” [2, 7.12]; „Люби ближнього твого, як себе самого” [2, 22.39]. Подібну думку можна знайти і у величній філософії Еллади, у великого Платона: „Піклуючись про щастя інших, ми знаходимо своє власне” [4, с. 149].

Ідеал моральної досконалості є серцем і тих релігій, батьківщиною яких є Індія. Крішна говорить: „Світу Брахмана досягають ті ріші, що знищили свої гріхи, звільнилися від двоїстості, приборкали себе і присвятили себе благу всіх” [6, 5.25]. „Мудрий, що переміг назавжди бажання, страх і гнів, воістину здобув для себе свободу” [6, 5.28]. „Йог, який… очистився від гріхів і багатьма втіленнями досяг досконалості, досягає вищої цілі. Йог вище аскетів, навіть вище мудрих, йог вище людини дії” [6, 6.45,46]. „Людина досягає досконалості, сумлінно виконуючи свій обов’язок” [6, 18.45].

Що стосується іншої великої релігії, буддизму, то вона прямо вказує, що сенс людського буття полягає у досягненні Нірвани. „У сучасному розумінні ми можемо визначити Нірвану як стан досконалості всіх елементів і енергій в індивідуумі, що досягли межи напруги, встановленої для даного космічного циклу” [7, с. 37]. До досконалості веде знання Чотирьох благородних істин та благородний Шлях (Шлях восьми сходин):

1. Правильне розпізнавання (що стосується закону причинності).

2. Правильне мислення.

3. Правильна мова.

4. Правильна дія.

5. Правильне життя.

6. Правильна праця.

7. Правильна пильність і самодисципліна.

8. Правильне зосередження.

Так само Будда вказав десять великих перепон, названих оковами: ілюзія особистості, сумнів, марновірство, тілесні пристрасті, ненависть, прив’язаність до землі, бажання насолоди і заспокоєння, гордість, самовдоволеність, невігластво. Для досягнення вищого знання потрібно порвати всі ці окови.

Благородний шлях веде до гармонізації почуттів і досягнення шести досконалостей Архата: співчуття, моральності, терпіння, мужності, зосередження і мудрості [7, с. 36–38].

Найвища ціль – Нірвана – може бути досягнута ще за життя людини: „Ті, чий розум спирається на начала просвітлення, хто відрікся від прив’язаностей, радіє звільненню, із знищеними бажаннями, повні блиску, вони в цьому світі досягли Нірвани” [8, 6.89].

Стосовно ісламу можна зауважити, що його ідеал моральної досконалості є майже тотожним християнському, і це не дивно, адже у Сурі „Трапеза”, яку вважають останньою, що була дана Богом Магомету, сказано: „І направили Ми… Ісуса, сина Марії, з підтвердженням істинності того, що послано до нього в Торі, і дарували Ми йому Євангеліє, у якому — керування і світло, і з підтвердженням істинності того, що послано до нього в Торі” [9, 5.50]. Відмінність зовнішніх форм релігії пояснюється тим, що „до кожного народу – свій посланець” [9, 10.48]. Сура „Віруючі” містить такі заповіді блаженства:

Блаженні віруючі,

що в своїх молитвах смиренні,

що уникають марнослів’я,

що творять очищення…

що дотримуються своїх довіреностей і договорів,

що дотримуються своїх молитов, –

це вони наслідувачі,

що наслідують рай, вони в ньому перебуватимуть вічно [9, 23.1–11].

„Воістину, Аллах наказує справедливість, благодіяння і дари ближнім; і Він стримує від мерзенності, огидності і злочину” [9, 16.92]. Є в ісламі і заповідь любові: „Найдосконаліший із людей той, хто любить всіх ближніх своїх і чинить їм добро, не перебираючи, добрі вони чи погані” [4, с. 350]. Існує також упередження, що іслам є войовничою релігією, але насправді у Корані сказано: „Хто вб’є душу не за душу… той немовби вбив людей усіх” [9, 5.35].

Людиною, якій вдалося на практиці довести єдність релігій, був індійський святий Рамакрішна Парамахамса (1836–1886). Індуїст, який досяг просвітлення, пішов жити до мусульманського святого і виконував всі обряди цієї віри, вони довели його до тієї ж цілі, якої він вже досягнув. Він отримав той самий досвід, коли заглибився у релігію Ісуса Христа. Учень Рамакрішни Вівекананда писав про нього: „Я раніше читав про Будду, Христа і Магомета, про всіх знаменитих пророків минулого, як вони могли казати людині: “Стань досконалим!” Тепер я побачив, що таке перетворення дійсно може відбуватися” [10, с. 25].

Творення морально досконалої людини ставить собі за мету і теософія. Термін „теософія” відноситься до третього століття, коли його почали вживати Аммоній Саккас і його послідовники, що розробили Еклектичну Теософську систему. Головною їх ціллю було примирення всіх релігій, сект і націй загальною системою етики, заснованою на загальних вічних істинах. Теософія також є еквівалентом Брама-Відья, Божественного Знання. Деякі дослідники відносять до теософії гностицизм, каббалу, а також ряд містичних вчень християнства – Я. Беме, Парацельса, Сведенборга тощо.

У дев’ятнадцятому столітті теософією було названо вчення, викладене у „Таємній Доктрині”.

Суть етичного вчення теософії роз’яснена в листі ї до щорічного З’їзду американських теософів у 1888 році: „Багато людей, що ніколи не чули про <Теософське> товариство, у дійсності – теософи, навіть не підозрюючи про це, адже суть теософії – досягнення в людині досконалої гармонії божественного і людського, зміцнення її богоподібних якостей і устремлінь і їх перевага над земними, тваринними пристрастями. Доброта, повна відсутність недобрих почуттів або самолюбства, милосердя і доброзичливість до всіх створінь, і досконала справедливість по відношенню до оточуючих, як і до самого себе, – ось її основні риси. Той, хто вчить теософії, проповідує євангеліє милосердя; але так само вірно і зворотнє: той, хто проповідує євангеліє милосердя, вчить теософії. <…>

Призначення теософів полягає у тому, щоби відкривати людські серця і розум для милосердя, справедливості і великодушності – якостей, що вирізняють рід людський і природних для того, хто розвинув у собі ці якості людської істоти. Теософія вчить тваринну людину ставати людяною людиною; і коли люди навчаться мислити і почувати так, як належить істинно людським істотам, вони і діяти будуть по-людськи, і милосердя, справедливість і великодушність стануть природною потребою всіх” [11, с. 181–182].

Жива Етика, або Агні-Йога, – це синтез любові, мудрості, знання і дії – Бхакті-, Раджа-, Жнані-, і Карма-Йоги, або шляхів до духовності, вказаних у Бхагавад-Гіті. Жива Етика дає новий аспект єдиної Істини, що відповідає сучасності, і йде не на зміну, а на вогняне очищення і утвердження всіх великих Вчень. Це Третій Заповіт, про який провістив Іоахім Флорський, Вічне Євангеліє Духа Святого. У книгах Живої Етики зібрано всі знання, накопичені за століття. Головна ціль Живої Етики – відродження людського духу, вдосконалення свідомості, творення морально досконалої людини.

„Знати своє призначення – це знати, що дух людський є вираження Вищих Сил… Яке чудове поняття, що людина створена за Образом Божим! Адже це і відкриває Безмежність, примножуючи всі сили і устремління. Хіба може людина заперечувати Безмежність і Безсмертя, коли перед нею велике порівняння Образу Макрокосму з мікрокосмом. Адже така напутня порада є могутній заклик до вдосконалення духу” [12, с. 147].

„Для чого ви живете? Щоби пізнавати і вдосконалюватись” [13, с. 230].

„Щоби віддати душу, потрібно… втончити її, тоді можна дати її за спасіння ближнього” [14, с. 340].

„Потрібно більше думати про самовдосконалення і про допомогу ближньому у міру сил і здібностей. У цьому все велике завдання людини, весь смисл буття” [15, 07.03.35].

„Самовдосконалення є найскладнішим подвигом… Вдосконалення, перш за все, є простішим, у разі визнання Ієрархії. Кожен мав би знати, що вдосконалення свідомості містить у собі інші види покращення” [16, с. 652].

„Людина, яка не ставить благо людства вище свого особистого, недостойна стати нашим “chela” – учнем” [17, с. 52].

„Потрібно кожен рух свідомості спрямовувати до потоку еволюції. Кожен крок життя вважати невід’ємним від вдосконалення” [18, с. 36].

„Можна визнати Агні-Йогу як стрімку еволюцію сил” [19, с. 446].

„Якщо зібрати в одну книгу всі вчинки, шкідливі для вдосконалення, то можна легко пересвідчитися, як легко перебороти їх. Можна бачити, з яких незначних дій накопичується зло. Чи важко в житті відмовитися від нікчемних звичок?” [19, с. 367].

Центральне місце у Живій Етиці займає серце. Найвищі людські чесноти – любов, милосердя, співчуття живуть у чистому серці, яке є обителлю Бога. Очищення серця, перемога над низькими, тваринними якостями людської натури поставить людину на вищий ступінь еволюції.

„Бачити очима серця; слухати гул світу вухами серця; прозрівати майбутнє розумінням серця — так потрібно стрімко йти шляхом сходження” [19, с. 1].

„Людство хворіє серцем. Потрібно, перш за все, оздоровити серцеву сферу, звичайно, якщо люди бажають уникнути катастрофи” [19, с. 535].

„При найменшому очищенні серця людства можна уявити водопад Благодаті” [19, с. 13].

Окрім духовності, універсального ідеалу релігій світу, їх поєднує віра у пришестя Спасителя. Калкі Аватар (індуїзм), Мунтазар (іслам), Месія (іудаїзм), Ісус Христос (християнство) і Майтрейя (буддизм) — під такими іменами чекає Спасителя людство. У Вішну-пурані прихід Калки Аватара описаний наступним чином: „Будуть сучасні монархи, що царюють на землі, царями грубого духу, жорстокої вдачі і віддані брехні і злу… Влада їх буде безмежна… життя їх коротке, бажання ненаситні… Багатство і благочестя будуть меншати день за днем, доки весь світ не буде розбещений… Лише майно буде давати становище; багатство буде єдиним джерелом вшанування і відданості… брехня буде єдиним засобом успіху у суді; і жінки будуть лише предметом статевої насолоди.

Нечесність буде загальним засобом існування; слабкість причиною залежності; погроза і зарозумілість замінять знання; щедрість буде називатися благочестям; багач буде вважатися чистим; взаємна згода замінить шлюб… найсильніший буде володарювати… Так, протягом Калі-юги розкладання буде неухильно відбуватися, доки людська раса не наблизиться до свого знищення… Коли кінець Калі-юги буде зовсім близько, частина божественної Істоти, яка існує в силу своєї власної духовної природи (Калкі Аватар), зійде на землю… обдарований вісьмома надлюдськими здібностями. Він відновить справедливість на землі, і розум тих, хто житиме у кінці Калі-юги, пробудиться і буде прозорим, як кришталь. Люди, що будуть так перетворені… стануть насінням людських істот і дадуть народження расі, яка буде триматися законів віку Кріта (або віку Чистоти)” [15, 19.3.36].

Немає жодних сумнівів, що наші дні дуже нагадують описане у цьому уривку. Постає питання, як могло людство, маючи на всьому шляху свого існування такий чіткий дороговказ, як релігія, заблукати? Відповідь одна — невігластво. Ще Будда називав невігластво найтяжчим злочином. На необхідність здобувати знання вказував і Конфуцій: „Коли прагнуть людяності, але не хочуть вчитися, то ця помилка призводить до глупоти” [3, 17.8]. Людина з низьким рівнем свідомості не може навіть прочитати Святе Письмо своєї релігії, розібратися в її основних засадах. Тому закони, встановлені людьми, не відповідають законам космічним, і всі людські будови нагадують пісочні замки. Всі вчення говорять про вічність життя – звідки ж у людей страх перед смертю? Експерименти з клонування, спроби продовжити життя на землі вказують, що для більшості людей життя існує тільки в цьому грубоматеріальному світі. Слова Апостола Павла – ми не помремо, а змінимося – не досягають свідомості, що має перед собою вузький горизонт. Невіглас не може любити ближнього, як самого себе, отже, йому закритий шлях до духовності, а значить, до справжнього щастя. „Слова Владики Будди “невігластво є найбільшим злочином, бо від нього всі біди людства” повинні, накінець, вогняними буквами закарбуватися у свідомості народів. Доки на чолі держав і просвітницьких установ не будуть стояти люди, що мають широкий розум, і, головне, духовний синтез… доти людство не буде просуватися вперед” [15, 21.10.31].

Поза всякими сумнівами, найактуальнішим сьогодні є порозуміння між представниками ісламу та християнства.

Перші кроки у цьому напрямку вже зроблено.

Шануй свою віру і не зневажай віру ближнього, цією мудрістю все більше починають керуватися. Нещодавно відбулася спільна молитва за мир представників різних релігій у храмі в Ассизі, 24 січня, в день Св. Франциска. У лютому цього року рада улемів (вчених-богословів) Саудівської Аравії видала фетву, що забороняє нападати на немусульман і знищувати їх майно. Фетва кваліфікує „пролиття крові невинних людей, підриви будівель і суден, руйнування громадських і приватних споруд як кримінальний злочин і дію проти ісламу”. Фетва також забороняє огульно називати всіх іноземців „невірними”, підкреслюючи, що іслам завжди поважав послідовників інших релігій [20, 07.02.2003]. У свою чергу, війну, що 20 березня цього року розв’язали проти Іраку, мусульманської країни, так звані „християнські держави”, США і Англія, засудили не тільки мусульманські діячі, але і папа Римський, архієпископ Кентерберійський і православний патріарх. Будемо сподіватися, що повага до представників інших релігій, віротерпимість і толерантність будуть притаманні всьому людству, і врешті-решт воно зрозуміє істину слів Найвищого: „Людство наближається до Мене різними шляхами, але яким би шляхом людина не наближалася до Мене, на тому шляху Я її вітаю, бо всі шляхи належать Мені”.

Отже, можемо зробити висновок: метою будь-якої релігії є досягнення її послідовниками моральної досконалості, при цьому кожна із вищезгаданих систем моральних постулатів повністю узгоджується з іншими, характеризується повнотою, завершеністю per se, і не потребує доказів істинності.

Виховання і освіта є найбільш ефективними засобами формування толерантності, здатності мислити незалежно та критично, виробляти власні судження та мотиви діяльності, що засновані на моральних критеріях. Тому актуальними є оновлення структури та змісту навчальних програм всіх закладів освіти, видання відповідної навчальної літератури, запровадження нових педагогічних технологій, що відповідатимуть зазначеним цілям формування моральної досконалості людини, народу та людства у цілому.

Для того, щоб успішно розв’язати поставлені завдання, необхідно продовжити та поглибити відповідні наукові розвідки. Богослови, філософи, історики та культурологи, досліджуючи єдине етичне ядро релігій, сприятимуть єднанню людства та повному усуненню зі сфери людських відносин ненависного розбрату світу цього.

1.  Евангельский словарь библейского богословия. – СПб.: Библия для всех, 2000.

2.  Євангеліє від Матвія.

3.  Конфуций. Изречения. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1994.

4.  Мысли мудрых людей. — М.: Художественная литература, 1990.

5.  Старий Заповіт.

6.  Бхавагад-Гита.

7.  Наталья Рокотова. Основы буддизма. — Рига: Угунс, 1997.

8.  Дхаммапада / Перевод с пали, введение и комментарии . Ответственный редактор . — М., 1960.

9.  Коран. — М.: Изд-во восточной литературы, 1965.

10.  Суоми Вивекананда. Мой учитель. — Рига: Изд-во Гудкова, 1935.

11.  Сильвия Крэнстон. : Жизнь и творчество основательницы современного теософского движения. — Рига–Москва: Лигатма, 1996.

12.  Мир Огненный, ч. III.

13.  Озарение.

14.  Иерархия.

15.  Письма Елены Рерих. В 2-х т. — Минск: Лотаць, 1999.

16.  Мир Огненный, ч. I.

17.  Чаша Востока. — Рига–Москва: Угунс–Лигатма, 1992.

18.  Агни-Йога.

19.  Сердце.

20.  http://www. *****

SPIRITUALITY AS UNIVERSAL IDEAL OF WORLD RELIGIONS

Helena Tarasenko

Ukrainian State University of Forestry and Wood Technology

105 Gen. Chuprynka str., 79057 Lviv, Ukraine,

*****@***

Analysis of the contents of religious and philosophical teachings of the world prove that their purpose and essence is spirituality in its aspect of moral perfection. Though outer forms of religions differ, their inner essence is the same; they do not contradict but supplement each other having one common aim. In our time of total confrontation and separation that threaten the very existence of the planet the humanity can overcome them by uniting on the basis of spirituality – the universal ideal of all religions. Of great urgency is the renewal of the structure and the contents of instruction programmes and publishing of appropriate instruction literature taking into account that upbringing and education are the most effective means of moulding spirituality.

Key words: spirituality, moral perfection, universal ideal, religion, tolerance, love of the neighbour, religious tolerance.

УДК 37.013:130.3

ЕВОЛЮЦІЯ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ: СУТНІСТЬ ТА ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ

Тамара Тюріна

Львівський державний фінансово-економічний інститут

вул. Коперніка 3, м. Львів 79000, Україна,

e-mail: *****@***icmp. .

Обґрунтовано погляд на людську душу як на духовну і безсмертну енергетичну субстанцію; досліджено етапи еволюції, сутнісні властивості кожного ступеня її становлення на шляху до свого Вищого Духовного “Я” (у контексті не тільки земної, але й космічної еволюції).

Ключові слова: безсмертність людської душі, еволюція душі, космічний вік душі.

Проблема дослідження сутності феномену людської душі була і є актуальною протягом всього існування людства.

Так, про нематеріальну природу, духовну сутність людської душі, її безсмертність, незалежність від тіла, з яким вона з’єднується лише на час земного життя, писали ще стародавні греки Арістотель і Геракліт, Платон і Плотін, а в епоху середньовіччя – Св. Августин та Ф. Аквінський.

Про безсмертність людської душі вчать усі великі релігії світу, древні і сучасні духовно-езотеричні філософські вчення.

Дослідженням цієї проблеми займалися такі відомі вчені минулих століть як Г. Кониський, І. Кант, Г. Гегель, П. Юркевич, Е. Гуссерль, К. Юнг, І. Огієнко, В. Войно-Ясенецький (архієпископ Лука) та ін. Вірили у безсмертність людської душі І. Ньютон, Г. Галілей, Б. Паскаль, А. Ейнштейн, І. Павлов, Ф. Достоєвський, В. Соловйов.

Про вічність, тонкоматеріальну, енергетичну природу душі пишуть такі представники світової і вітчизняної науки (природничої, філософської, психолого-педагогічної) як О. Акімов, С. Гроф, Е. Мертон, Р. Моуді, В. Онищенко, О. Радугін, М. Чумарна, Г. Шипов, Т. Ярцева та ін. Цьому питанню присвячені роботи академіка В. Казначеєва, академіка П. Гаряєва, доктора сільськогосподарських наук Е. Бороздіна, доктора психологічних наук І. Волкова, професора К. Короткова, професора В. Жукова, доктора медичних наук, професора Е. Мулдашева та ін.

Як же пояснює цей феномен (природу душі) сучасна наука? Згідно з експериментами американського лікаря Р. Моуді та інших сучасних дослідників, “душа” – це скоріше всього згусток інформаційного поля (як і передбачав Вернадський), який не щезає зі смертю, а переселяється в інші індивідууми” [1, с. 411].

Аналогічну думку зустрічаємо і у доктора географічних наук, професора В. Жукова, який вважає, що “всі душі – це ніщо інше, як елементи енергоінформаційного поля, це крихітні цеглинки Космосу” [2, с. 193].

За словами відомого вченого, який присвятив своє життя науковому дослідженню релігії Сходу, Свами Дарам, “Душа – це частина енергії Всесвіту і знаходиться вона у спеціально окресленому просторі” [3, с. 97].

І древні, і сучасні мислителі, релігійні і духовно-езотеричні вчення трактують душу як божественне в людині, як безсмертну, тонку, незалежну від тіла енергетичну самостійну субстанцію, яка, хоч і пов’язана з тілом, але живе власним життям, за власними законами, і більше відноситься до світу Вищого, Духовного, ніж земного.

Для чого ж людська душа приходить на Землю, які задачі, проблеми вона повинна вирішити? У чому полягає її призначення?

У древніх і сучасних мислителів зустрічаємо думку, згідно якої душа багато разів повертається на Землю, формуючи кожний раз нову фізичну оболонку з метою навчання, набуття відповідного нового земного досвіду, заради власної еволюції.

Підтвердження цих ідей знаходимо у Платона, Авіценни, Орігена та інших видатних мислителів минулого, а також у окремих представників сучасної науки.

Зокрема, Оріген писав власне про відновлення життя “душі, яка при кожному втіленні підлягає зміні. Ця зміна є ніщо інше, як результат надбання душею у новому втіленні нового досвіду” [1, с. 278-279].

Аналогічну думку зустрічаємо у професора П. Волкова, який вважає, що після смерті біологічного тіла людини її Душа відчужується від тіла, змінює свої якості, продовжує своє існування у Тонкому світі… в очікуванні наступного земного втілення [4, с. 18].

Дуже поетично процес втілення людської душі описує відомий український педагог-дослідник і експериментатор М. Чумарна у своїй статті “Мисленне поле”: “Маленьким промінчиком злітає на землю душа, завивається тугий клубочок крові, все щільніше загортається в плоть матерії. Її мудрий зір починає мандри пізнання земного світу ще там, у високості неземних літань, коли душа ненародженої дитини уже заглядає в шибку того дому, куди вона має оселитись, щоби зіграти лише їй відведену роль у великій містерії життя” [5, с. 121]. Згідно її думки, призначення душі є пробудження і розвиток свідомості духу, прихованого в матерії [5, с. 123].

Отже, людська душа – це особлива енергія, вічна, безсмертна субстанція, яка проходить відповідну еволюцію у своєму становленні.

У чому ж полягає сутність еволюції людської душі?

Аналіз різноманітних джерел з проблеми дослідження дозволяє висунути гіпотезу, згідно якої сутність еволюції полягає у тому, щоб, очистившись і піднявшись до рівня Духу, злитися, з’єднатися з Ним у єдине ціле.

Людська душа приходить на Землю заради самопізнання і пізнання оточуючого світу, власного самовдосконалення і гармонізації навколишньої дійсності. Власне на Землі вона повинна навчитися любити, творити добро, бути милосердною, жити і діяти заради інших, тобто розвинути в собі найкращі душевні якості і риси. Свідомо розвиваючи свою душу людина тим самим наближається до свого Вищого Духовного “Я”, яке є відображенням Образу Бога в людині.

Опис душі, яка вознеслася до рівня свого Духа, зустрічаємо ще у “Духовних бесідах”, де говориться: “Душа, яка зрослася з Духом… робиться вся світлом, вся оком” [6, с. 162].

За російським філософом І. Ільїним “Дух приймає тільки ту душу, яка узріла “прекрасність вищих речей” і тіло “в стані легкому, світлому, зрячому, одухотвореному” [7, с. 97].

Внутрішні механізми душевної еволюції людини розкриваються у заповідях кожної із Світових Релігій, у таких духовно-езотеричних філософських вченнях як Теософія, Жива Етика, Інтегральна Йога та ін.

Вивченням шляхів проходження душею своїх формоутворень, що наближають її до Абсолюту, до злиття з Ним займався Г. Гегель.

Як ми бачимо, і у релігійних, і у наукових джерелах проблема дослідження сутності феномена людської душі розроблялася протягом багатьох століть. Проте проблема вивчення етапів еволюції людської душі, характерних сутнісних властивостей кожного ступеня її становлення на шляху до свого Вищого Духовного “Я” (у контексті не тільки земної, але й космічної еволюції), не стала предметом спеціального аналізу у сучасній науці.