Духовнiсть. Культура. Нацiя. Культурологічний збірник. Випуск 1 (стр. 4 )

На наш погляд, заслуговує на увагу цікаве, дуже своєрідне трактування еволюції людської душі як одночасно і земного, і космічного феномена, зустрічаємо у духовно-езотеричних філософських джерелах [8, 9].

Сучасна психолого-педагогічна наука починає звертатися до езотеричних концепцій щодо трактування як самої людини, так і певних понять, явищ, процесів. В езотеричній парадигмі людина розуміється як цілісна складна істота у єдності її духовного, душевного та фізичного форм життя, яка є одночасно жителем Землі і Всесвіту.

Згідно із духовно-езотеричними філософськими вченнями, особистість – це смертна, тимчасова фізична оболонка людини, а “душа” – безсмертна, вічна складова, яка “оживлює” людську істоту, переходить із одного життя в інше, а у періоди “між життями” проходить еволюцію на тонкому плані. Народжуючись на Землі людська душа переходить через певні “вікові” етапи своєї еволюції. Згідно сучасних духовно-езотеричних філософських вчень, “космічний вік душі” вказує на духовний рівень і досвід людини, якого вона досягнула на планеті Земля, а не на кількість прожитих життів. Космічний вік також не співпадає із земним фізичним віком людини.

Згідно духовних езотеричних вчень, людська душа на нашій планеті проходить п’ять вікових циклів. Схематично вікова періодизація розвитку людської душі може бути подана так:

1.  Душа рівня розвитку немовляти.

2.  Душа рівня розвитку дитини.

3.  Юна душа.

4.  Зріла душа.

5.  Стара душа.

На фізичний план Землі ми вперше попадаємо як душі віку немовляти. Протягом наступних життів вік нашої душі збільшується – ми поступово переходимо на рівень дитячої душі. Кожне наступне життя ми знову починаємо як душа віку немовляти, а потім швидко просуваємося і проходимо відповідні етапи розвитку, доки не піднімемося до того високого рівня, якого досягнула наша душа у попередньому житті. У кожному циклі душа набуває більш широкого і глибокого погляду на світ, на кожному етапі свого розвитку вона повинна вирішити відповідні завдання та проблеми.

Душа рівня розвитку немовляти.

Душа цього рівня розвитку тільки починає пізнавати оточуючий світ і отримувати лише перші навички існування у реальності даного типу. Цей аспект нашої душі взаємопов’язаний з нашою первісною, інстинктивною природою. Він пробуджується в нас, коли з’являється загроза нашому життю чи благополуччю. Головне завдання, що стоїть перед нею – навчитися виживати у людському тілі. Емоційна природа людей з душею рівня розвитку немовляти ще повністю не сформована, вона не здатна до глибоких переживань і почуттів.

Душа цього рівня розвитку надзвичайно егоцентрична, турбується виключно про себе (переважно задоволенням власних фізіологічних і матеріальних потреб), не здатна піклуватися про інших людей, зайнята в основному уроками пристосування та виживання у нових для неї умовах існування.

Дитяча душа.

Людина, душа якої знаходиться на рівні розвитку дитини, вже розібралася з механізмами індивідуального виживання. Вона вчиться використовувати свою енергію у напрямі розвитку цивілізації, підтримання порядку. Дитячі душі прагнуть до упорядкування, структурування свого життя, шукають авторитет, який би зміг їм це забезпечити. У цьому віці душі у людини розвивається здатність до оцінки тих чи інших суспільних вчинків, явищ з точки зору моральності або аморальності.

Наш дитячий аспект душі – це та наша частина, яка вчиться будувати свої стосунки з представниками суспільних владних структур і світом взагалі на цивілізованій основі. Цей аспект є у кожного з нас. Вся наша суспільна поведінка обумовлена почуттям доречності, правильності з точки зору дитячої душі. Душі цього рівня розвитку досить часто стають “стовпами суспільства” – стійкими, непохитними у своїх переконаннях. Вони настільки впевнені у своїй правоті, що їм тяжко прислухатися до доводів протилежної сторони.

Таким чином, дитяча душа – це перший рівень, на якому людина починає орієнтуватися та зважати на оточуючих.

До країн, де переважає дитяче світосприйняття, належать Іран, Ірак, країни, де є сильним ісламський фундаменталізм, Китай, Ірландія, більшість країн Центральної та Південної Америки.

Душа юнацького віку.

У цьому віці Душа вже навчилася на більш цивілізованій основі встановлювати свої стосунки не тільки з окремими людьми, але й із суспільством в цілому, приділяючи більше уваги дотриманню зовнішніх аспектів моралі, а не своїм власним моральним потребам, які ще не розвинулися. З числа таких душ (аналогічно як і з душ дитячого рівня розвитку) з’являються “стовпи” бюрократії, найбільш консервативні і фанатично настроєні особи, які схильні до фундаменталістичних напрямів у релігії, стійкі і непохитні у своїх переконаннях.

Юний вік душі співпадає з найбільшим розвитком у втіленій особистості нижчого “его”, з її прагненням за будь-яку ціну утвердитися у суспільстві, щоб швидше “завоювати у ньому” належне високе становище, яке дасть їй багаточисельні матеріальні привілеї, владу, успіх, славу, багатство, публічне визнання її унікальності.

Душі цього рівня розвитку орієнтовані на фізичну сторону життя, вони ототожнюють себе із своїм тілом і своїм “его” (ілюзорне сприйняття власної незалежності і відокремленості від Всесвіту). Для них є характерним сприйняття світу через призму полярних протилежностей: “добре” – “погано”, “правильно” – “неправильно” та ін., причому “добрим” є лише тільки те, що сприяє досягненню успіху особисто для неї, а “поганим” – те, що заважає цьому. Зорієнтованість лише на себе, безапеляційність у власних судженнях і зневага будь-якої людини, яка не згідна з її судженнями – характерні ознаки душі юнацького віку.

Юний аспект нашої душі – це та частина нашої істоти, яка вже навчилася приймати самостійні рішення, вона може здійснювати функції лідера, особливо у сферах, що пов’язані з фізичним планом.

У зв’язку з тим, що юні душі не відрізняються емоційною відкритістю, з них рідко виходять гарні батьки, які здатні встановлювати глибокі і сердечні стосунки з дітьми. Вони не здатні до глибоких роздумів, є дуже поверховими, погано переносять тишу, їх постійно тягне до перебування у групу. Але душі юнацького віку досить продуктивні та винахідливі. Питання моралі та етики у коло їхнього зору, як правило, попадають рідко. У погоні за успіхом вони мало турбуються про віддалені наслідки.

Ці душі можна легко впізнати по їх бажанню все інтелектуалізувати, причому діяльність їх лівої півкулі є більш активної ніж правої. Вони надають перевагу матеріальним фактам і мають підсвідомий страх перед усім, що вони не можуть співвіднести з фізичним світом. Але у своїй більшості душі цього рівня розвитку більше схильні до порядку, аніж до хаосу. У юному віці душі в людині відкривається прагнення до творчості, яка досягає розквіту у зрілому віці.

Таким чином, юна душа орієнтована на досягнення успіху, вважає себе найбільшим авторитетом в усьому. Все це глибоко занурює людину в ілюзію фізичного плану.

Яскраво виражену ментальність юних душ мають країни, які швидко розвиваються в економічному плані (Японія, Німеччина, США, Ізраїль, Сірія та ін.). На сьогоднішній день Землю населяють переважно юні душі.

Зріла душа.

У загальних рисах “зріла” душа вже добре засвоїла досвід ілюзорності будь-якого публічного успіху, багатства і влади, вона менше скерована на своє “Я”, а більше – на прагнення зрозуміти усі прояви себе у світі і світу в собі, і підняти на базі цього розуміння рівень власного усвідомлення. Тому для неї її власний внутрішній світ є набагато важливішим ніж успіх, слава, матеріальне благополуччя. Зрілі душі не схильні до конкуренції, войовничості, тому рідко живуть у розкоші та багатстві.

Філософія та мистецтво займають провідне місце у житті зрілої душі. Вона починає розуміти і повністю усвідомлювати ілюзорність і бренність цього світу, для неї вже не існує ясної дороги у житті. Зріла душа неспроможна розібратися у власних почуттях. Ніщо вже не здається таким непохитним як у періодах дитячої і юної фаз.

Зрілі душі завжди прагнуть до вищої освіти, але при цьому вони мають свої власні авторитети і пріоритети. Вони часто відмовляються від престижної роботи чи “почесного” становища у суспільстві заради того, щоб здійснити щось таке, що має важливе значення лише у їх власних очах.

Зрілі душі прагнуть до нетрадиційних віросповідань, до розширення власних езотеричних знань, не обмежуючи свої дослідження жорсткими рамками і критеріями.

Зріла душа вже досягнула такого рівня розвитку, коли вона починає заглиблюватися у емоційну сторону свого життя. Зрілі душі не відкриваються всьому світу у цілому, але починають з рідних і близьких, вважаючи, що ці стосунки є більш важливими ніж успіх і кар’єра. Однак часто їх життя проходить у емоційних метаннях і терзаннях через прагнення розкритися емоційно. Власне серед зрілих душ часто зустрічаються випадки наркоманії, самогубств та невиліковних виснажливих хвороб.

Зрілі душі відчувають свій взаємозв’язок з оточуючими, ототожнюючи себе з ними, трактують їх як своє відображення, ніколи і нікого не засуджуючи. Ця риса дає зрілим душам ауру щирості, що відрізняє їх від душ іншого віку.

Цінність зрілого аспекту душі полягає у розвинутому почутті сумління, милосердя, здатності підтримувати глибокі емоційні стосунки, їм притаманні щирість, відкритість, альтруїзм. Вони не злопам’ятні, співчутливі, відхідливі, вміють щиро давати і приймати любов.

Життя зрілих душ, особливо у другій половині, за своєю емоційністю є набагато більш інтенсивним, ніж у юних душ. Це стимулює розвиток творчих здібностей, розкриття талантів у багатьох сферах мистецтва, філософії, культури.

Зріла свідомість вже починає розуміти, що усі ми на планеті – складаємо єдине ціле, тому вона турбується про права тварин, цікавиться встановленням емоційної гармонії на Землі.

Країни з атрибутами зрілих душ (Англія, Росія, Італія, Греція, Єгипет) більше уваги приділяють суспільним відносинам ніж матеріальним цінностям.

Стара душа

Стара душа вже навчилася усім тонкощам емоційного життя і зосереджує увагу на своєму духовному зростанні, поступово відсторонюючись від фізичного плану. Вона вчиться неприв’язаності до емоційної інтенсивності зрілого віку і до фізичного плану в цілому. Для неї є характерним більш інтелектуальний підхід до існування, ніж у зрілих душ. Стара душа є спроможною піднятися над мирською суєтою, сприймати і входити в контакт з тим Великим і Високим, частиною якого ми є.

Старі душі вже завершують свій життєвий досвід на фізичному плані і відробляють свою карму (встановлюючи баланс емоційно інтенсивних переживань і досвіду).

Для начальної стадії старої душі є характерним заглиблення в собі, внутрішні пошуки і відчуття своєї чужорідності у суспільстві. Як тільки цей аспект “відкритий” і повністю обміркований, настає наступний етап, характерним для якого є запитання: “Як мені жити у цьому суспільстві?”. Для старої душі це означає пошук засобів самовираження у особистому житті, кар’єрі, які б відповідали її внутрішньому призначенню.

Для старих душ характерне детальне вивчення багатьох можливих релігійних течій і вірувань, з яких вони обирають те, що їм підказує власний внутрішній досвід, поєднуючи таким чином усі існуючі системи в одну, універсальну. Стара душа не ототожнює себе з трагедіями людського буття, не “зациклюється” на них. В неї сильно розвинуте почуття самокритичності, легке і навіть гумористичне ставлення до себе і до проблем будь-якого масштабу. Стара душа культивує філософське відсторонення, гумор і неототожненню. Характерною ознакою старих душ є здатність плисти за течією, а не боротися проти неї з різними обставинами.

Наш старий аспект душі – це та наша частина, яка згідна і здатна навчати оточуючих і допомагати їм рухатися у обраних ними напрямках духовного розвитку. Більшість старих душ вчать на своєму власному прикладі. Останній урок для старої душі – агапе чи безумовна любов як до самої себе, так і до оточуючих – безумовне прийняття себе і життя в цілому, розуміння того, що у кожного свій шлях і що власне цей шлях є правильним для людини, яка йде ним. Це найважчий урок, тому, що він передбачає самопробачення і спроможність так любити оточуючих, щоб приймати без осудження обрані ними шляхи.

Отже, коли стара душа досконало і повно вивчить усі закони світів даного рівня, вона буде готовою перенестися на наступний, більш високий план існування, де і знадобиться її багатий життєвий досвід існування у даному, конкретному типі реальності для здійснення широкомасштабних космічних досліджень.

До країн, які населяють переважно старі душі, відносяться Ісландія, Голландія, Швейцарія, Чехія. Наші старі душі надають перевагу збереженню нейтралітету під час міжнародних конфліктів, якщо ж така політика неможлива, вони підкоряються насиллю.

Отже, зріла і стара душа – більш свідомі, розуміють своє місце у Всесвіті, тобто знають про своє космічне коріння, а також про труднощі, які у даний момент переживає Земля, про порушення балансу, гармонії. Вони рідко приєднуються до великих колективів, релігійних чи інших, тому, що вже зрозуміли, що досягнути мети можна тільки поодинці, однак вони несуть в собі любов до всього живого. Знаючи про наявність життєвої сили у всіх речах вони з великою повагою ставляться до всіх форм життя на планеті: тварин, рослин, дерев, мінералів, прагнуть жити у гармонії з усім світом.

Отже, розуміння того, що кожна людина одночасно проходить і земну і космічну еволюцію, що головним завданням кожного вікового періоду розвитку людської душі на земному етапі її еволюції є самовдосконалення і гармонізація оточуючої дійсності буде сприяти розширенню і космізації свідомості сучасної людини, формуванні її усвідомленого прагнення до духовного зростання.

1.  Дмитриева Л. Посланник утренней звезды Христос и Его Учение в свете Сокровенного учения Шамбалы / Элементарные основы нового мировоззрения для самообразования, а также для школ, лицеев, вузов /  Дмитриевой в семи книгах. Книга первая. – Кишинев, “Виеда”, 1998. – 447 с.

2.  Тихоплав Т. С., Тихоплав В. Ю. Физика веры. – СПб.: ИД “ВЕСЬ”, 2001. – 256 с.

3.  Мулдашев Э. Р. От кого мы произошли? – М.: Пресс ЛТД, 1999 – 440 с.

4.  Волков И. П. Телепсихика человека. Синтез научных, философских и религиозных знаний. – СПб.: Вестник БПА, 1999. – 144 с.

5.  Чумарна М. Стрітення. Вибране. – Львів: “Аверс”, 2000. – 178 с.

6.  Хоружий С. С. Заметки к энергийной антропологии “Духовная практика” и “Отверзание чувств”. Два концепта в сравнительной перспективе // Вопросы философии. – 1999. – № 1.

7.  Ильин И. А. Аксиомы религиозного опыта // Журнал Московской патриархии. – 1993. – № 11.

8.  Учение Михаила. Ченнелинг VІІ. – К.: София, 1999. – 208 с.

9.  Учение Сириуса. Ченнелинг V. – К.: София, 1999. – 160 с.

EVOLUTION OF HUMAN SOUL: ESSENCE AND STAGES OF FORMATION.

Tamara Tiurina

Lviv State Institute of Finance and Economics

Kopernika Str., 3, 79000 Lviv, Ukraine,

*****@***icmp.

View on human soul as spiritual and immortal substance is substantiated; stages of evolution, essential properties of each stage of its formation on the way to its Superior Spiritual “the ego” (in the context of earthly and cosmic evolution) are researched.

Key words: immortality of human soul, evolution of soul, cosmic age of soul.

УДК 17.01.(0

МОРАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ РОДИНИ

Галина Гучко

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна,

*****@***.

Розглянуто актуальні проблеми сучасної сім’ї в Україні, які породжені кризовим станом економіки, низьким рівнем виховання підростаючого покоління, названо причини, які породжують “відчуження” у родині. Акцентовано увагу на основних показниках функціонування гармонійної сім’ї.

Ключові слова: родина, сім’я, дитина, “відчуження”, любов.

Тема родинного життя була актуальною від початку існування людського роду, а в наш час вимагає особливої уваги. Мета моєї статті – поглибити усвідомлення величі родинного життя, показати все, що добре та здорове у родині, та вказати на причини, які перешкоджають нормальним родинним відносинам.

2003 рік Міжнародною організацією ЮНЕСКО та Українською Греко-Католицькою Церквою був проголошений Роком Родини. Ця ініціатива засвідчила, наскільки важливою є Родина для суспільств та Церкви, бо можна підтвердити тезу, що де здорова Родина там і здорове суспільство. “Родина – це первинна клітина суспільства, у якій і зароджується “цивілізація любові”, – вважає Блаженнійший Любомир кардинал Гузар [9].

Церква за приклад бере дві Родини, які Святе Письмо і церковне передання подають нам як приклад родинного життя. Про першу, усім нам відому, нагадує період Різдва - це Пресвята Родина: обручник Йосиф, Марія та Дитя Ісус. Крім цієї Родини, Церква звертає увагу на ще одну сім’ю: Пречисту Діву Марію та її батьків Якима й Анну. Власне цією родиною послужився Господь, щоб з неї вибрати Матір для свого Єдинородного Сина. Незважаючи на серйозні труднощі, які випали на долю цих сімей, вони продовжили себе у дітях, які зміцнили подружній союз. Це були справді ідеальні сім’ї, які можуть і сьогодні послужити взірцем для сучасних родин.

Сім’я сьогодні зазнає швидких і глибоких змін у культурі. У цій нелегкій ситуації потрібно докласти чимало зусиль, щоб зберегти вірність тим цінностям, які становлять фундамент інституції сім’ї.

Сучасна “родина – це не замкнена в собі спільнота: за лаштунками своєї окремішності вона налагоджує стосунки з іншими соціальними осередками. Домашнє вогнище – це не тільки “інтер’єр”, де усамітнюється подружжя. Воно є також виявом їхнього життєвого рівня, талану й смаку, оскільки повинно бути виставлено перед чужі очі” [11, с. 166].

Саме тому дуже важливо, щоб в родині, яка виховує для суспільства нових громадян, передаючи їм мову, основні форми поведінки, національні традиції, моральні та духовні звичаї, панувала взаємна любов, повага, і вірність.  Шептицький повчав:“…родинний порядок є основою цілого суспільного ладу” [13, с. 111].

Українська сім’я сьогодні переживає велику кризу. І саме Блаженнійший Любомир кардинал Гузар у “Пастирському посланні про сім’ю” наголошує на тому, що “обставини сьогодення дуже часто виставляють сім’ї і родини на великі випробовування, які не легко перебороти. Всі ці реалії треба об’єктивно вивчати, допомогати людям, які іноді стоять на краєчку страшного провалля”…[9].

 Трофімов поділяє родини згідно їх емоційної духовної єдності на згуртовані, або інтегровані та роз’єднані, або дезінтегровані [12;548]. На думку іспанського філософа Х. Ортега-і-Гасета “…це поділ на два типи: ті, що від себе багато вимагають і беруть на себе все нові труднощі та обов’язки, і ті, що від себе нічого особливого не вимагають, а що для них жити - це бути щомиті тим, чим вони вже є, без зусилля самовдосконалитись, трісками, що їх несе течія” [6, с. 18].

Хочу особливу увагу звернути на роз’єднані, або дезінтегровані родини, де кожний живе ніби сам по собі, де притаманна розбіжність у системах ціннісних орієнтацій, потреб, мотивів і цілей членів родинної групи. Такі родини є загрозою для суспільства. А. Шептицький наголошував на тому, що “слаба тай нещасна така суспільність, що зложена з нещасливих родин!” [13, с. 112].

Для роз’єднаних сімей характерна “відчуженість” один від одного, вони духовно і емоційно майже не пов’язані з іншими членами родини. Це власне є серйозною загрозою для всіх членів родини, а саме найболючіше “відчуженість” переносять діти. Особливо це проявляється тоді, коли перед ними постають вічні питання про вартість і сенс життя.

Ці проблеми постають перед дитиною саме тоді, коли дитина зазнає глибоких потрясінь, коли потрібно прийняти і реалізувати програму власного життя, коли молодість випробовується власним терпінням або терпінням інших. Саме це виходить із самого серця пошуків і неспокою. Не знайшовши гідної відповіді, дитина може стати жертвою багатьох небезпечних явищ: наркоманії і токсикоманії, алкоголізму та суїциду Все це є причиною перерваного емоційного зв’язку в родині, породжених “відчуженістю”. “Відчуження” означає ніщо інше, як заперечення участі, послаблення чи навіть знищення можливості переживання іншої людини як “іншого Я, а через це і певне спустошення ситуації “Я” – “інший”.

Можна назвати причини, які породжують “відчуження” у сім’ї. Перш за все у цьому процесі велику роль відіграють сучасні засоби масової інформації. Вони пропагують людину-егоїста, людину-споживача, яка дбає тільки про себе, про задоволення своїх потреб. І, переважно, ці потреби зводяться до певної приємності, “яке виявляється у формі минущої, осмисленої насолоди (гедонізм), або тієї шляхетної її форми, що забезпечує стан тривалої щасливості чи принаймні безболісності (атараксія), невіддільної від “духовних розкошів”, яких може надати духовна рівновага, почуття внутрішньої вартості (епікуреїзм)” [3, с. 133].

Засоби масової інформації пропонують різну рекламу: про продукти, які “довше смакують”, приносять більше задоволення; про горілчані та тютюнові вироби. І саме в рекламі часто використовується оголене жіноче тіло, яке в наш час є наймасовішим товаром для нашого дикого капіталізму. Все це не сприяє зміцненню сімейних стосунків, бо якщо жінка перетворена на об’єкт маніпулювання, то поволі в свідомості людини, яка звикла жити своїм задоволенням, виникає думка, що жінка – просто річ.

Саме проти такого образу жінки протестує Папа Іван Павло ІІ, який у Посланні “До жінок” наголосив на особливе місце жінки у суспільстві. Це, зокрема, відноситься до жінок, які задіяні у різних сферах освіти, “що виходять поза межі сім’ї: дитячі ясла, школи, університети, агенства соціальної служби, асоціації та рухи…Ці жінки завжди готові і здатні самовіддано присвячувати своє життя іншим, особливо якщо це стосується догляду за найслабшими та найбеззахиснішими. У цій роботі вони виявляють зворушливу духовну культуру материнства, яка є неоціненною для розвитку особистості та майбутнього розвитку суспільства” [7, с. 163].

Хотіла б звернути увагу на ще одну причину “відчуження” дітей і батьків, яка пов’язана із міграцією останніх. Досить часто обоє батьків виїжджають на заробітки в далекі чи близькі краї, залишаючи дітей на родичів, або на знайомих чи сусідів. Зрозуміло, що за таких умов говорити про нормальне виховання і навчання можна лише в окремих випадках. І якщо діти старшого віку, які поступили у вищі навчальні заклади мають можливість соціалізуватися, то підлітків і молодших дітей часто виховує вулиця. І вже маємо приклади дітей, які виросли без батьків і фактично стали їм чужими.

Останнім часом у нас появилися так звані “діти вулиці” – діти віком від 9 до 15 років. За словами голови Комітету у справах сім’ї та молоді Валентини Довженко, “найбільше дітей потрапляють на вулицю з функціонально неспроможних, неповних та багатодітних сімей”. За статистикою, сьогодні в Україні налічується близько 100 тисяч таких дітей, серед них більшість - хлопчики (їх удвічі більше, ніж дівчат) [1].

Вуличних дітей можна поділити на три групи: безпритульні діти (50%), ті, які не мають постійного місця проживання, більшість із них залишилася без батьків; бездоглядні діти (40%), причиною втечі з дому котрих є соціально неблагополучна чи вторинна сім’я – вітчим або мачуха; діти з девіантною поведінкою (10%) – ті, котрі тікають з дому, але поводять себе так, щоб їх знайшли (така поведінка виникає внаслідок реакції протесту на певну ситуацію, яка виникла вдома чи в школі).

I тут пригадуються слова Святого Августина, який у “Сповіді” наводить приклад свого життя, „…коли не вволювали моєї волі чи то через нерозуміння, чи зі страху, щоб мені не завдати прикрості, я обурювався на старших за їх непослух і за те, що вони, вільні, не хотіли стати моїми рабами; я мстився за них своїм плачем” [10, с. 7].

Але сучасна дитина протестує проти законів дорослих вже не плачем. Найчастіше вона втікає від гри без правил, яку ведуть з нею дорослі. Якщо вдома вона залежить від настрою дорослих: хочу – пожалію, хочу – приб’ю, то це викликає повну безпорадність і дезорієнтацію. Тому дитина краще долучиться до вуличного життя – так є, хоч і жорсткі, але цілком доступні для засвоєння правила. Якщо їх приймаєш, приймають і тебе. Крім того, дитина себе відчуває, хоч як це дивно, у вуличному колективі суб’єктом діяльності, а не річчю, від якої нічого не залежить. Навіть зовнішньо благополучну родину дитина може змінити на підвал, якщо вдома відсутні емоційна підтримка й визначені правила гри.

Термін перебування дітей на вулиці залежить від їхнього віку. Серед наймолодших він становить півроку, серед найстарших – 5-7 років. Після стількох років перебування “на вулиці” дітям важко інтегруватися у родину, школу, суспільство. Хоча, на думку психологів, багатьох “вуличних дітей” можна врятувати – принаймні тих, кому ще не виповнилося дванадцяти років. Після недовгого реабілітаційного курсу такій дитині потрібно лише мінімальні умови, щоб вирости рівноправним членом суспільства - з нормальною системою моральних цінностей.

Але є діти, яким просто нікуди повертатися. І в такому випадку, значною мірою допоможуть будинки сімейного типу і прийомні сім’ї, де дитину будуть просто любити. Ця любов буде не знеособлювана, а скерована конкретно на нього - нашого маленького співгромадянина.

Любов супроводжує виховний процес, велику працю, страждання та розчарування. Виховання – це є іспит, який для того, щоб скласти, потрібно мати джерело духовної міцності. Ще давньогрецький філософ Платон у трактаті “Держава” наголошував на тому, “хто вихований, як годиться, той…схвалюватиме прекрасне і, сприйнявши його всією душею, живитиметься ним і сам ставатиме бездоганним, а огидне цілком справедливо осудить і зненавидить ще з дитинства, можливо, раніше, ніж зможе збагнути слово; коли ж надійде час такого слова, він полюбить його, розуміючи, що воно близьке йому від початків його виховання” [8, с. 89].

Виховати дитину складно, але це не повинно бути виправданням того, що суспільство ігнорує основні потреби дитини: прагнення любові, почуття безпеки й упевненості в тому, що вона дійсно потрібна. Але якщо ми, дорослі, прагнемо допомагати дітям у їхньому розвиткові - фізичному, психічному, духовному, тоді, ми повинні насамперед боротися з власними недоліками. Перш за все ми повинні зрозуміти, що істотним елементом виховання є повноцінна родина, де панує взаєморозуміння, любов, яка вміє не тільки прощати, а й вимагати. Доброзичлива виховна атмосфера потрібна всюди, де перебуває дитина. Платон повчав: “…молодші повинні поступатися місцем старшим, їм також також слід мовчати й стояти в їхній присутності, і вони повинні шанувати батьків, а далі чимало такого, що стосується зовнішнього вигляду: зачіска, одяг, взуття і багато чого” [8, с. 113].

Але батьки, оскільки дали життя своїм дітям, мають обов’язок щодо їхнього виховання, тому повинні бути першими і головними вихователями. І, якщо занедбати обов’язок по відношенню до дітей, то чи можна його будь-чим замінити? Батьки зобов’язані створити таке сімейне середовище, яке сприяло б повнокровному вихованню дітей, індивідуальному та соціальному. Для міцного духовного зв’язку у Родині потрібне постійне спілкування, яке виховує не тільки дітей, а, де”…батьки вчать …дітей своїм власним прикладом більше, як повчанням” [3, с. 200]. Батьки є першими і найголовнішими вихователями своїх дітей, право виховувати належить передусім їм і відповідальність за виховання несуть саме вони.

Також необхідно правильно застосовувати принцип взаємодопомоги, який полягає у законності та реальній необхідності надавати батькам допомогу, зберігаючи та не обмежуючи їхніх основних прав та реальних можливостей. Отже, принцип взаємодопомоги може служити “батьківській любові” для досягнення добра сім’ї, тоді, коли вони не в змозі задовольнити всі потреби всебічного виховання, особливо якщо мова йде про освіту. Один із перших українських гуманістів Станіслав Оріховський наголошував на тому, що дитина повинна “прагнути до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою” [5, с. 27].

Четверта Заповідь Декалогу “Шануй твого батька і матір твою” тісно пов’язана із процесом виховання. Батьки, які дали життя дитині, ввели у світ людського буття, ввели до конкретної родини, народу, культури, заслуговують на любов та повагу. Але ця Заповідь зобов’язує батьків теж поважати своїх дітей, незалежно від того, якого вони віку. Батьки повинні поводитись так, щоб заслужити любов і повагу своїх дітей, тому що діти на це заслуговують вже тим, що існують, що є тими, ким вони є вже від початку свого існування. “Принцип поваги”, визнання людини, - це основна умова будь-якого справжнього виховного процесу.

Однак, Сімона де Бовуар у своїй праці “Друга стать” наголошує на тому, що “…невігластво у вихованні дітей і примхливий садизм,…нерідко поєднуються…Кожна невдача у вихованні посилює …вороже ставлення до дитини” [11, с. 150]. З цього приводу у давніх греків була добра настанова: “Бережіть сльози дітей, аби вони могли проливати їх на вашій могилі”.

“Покидаючи батька і матір”, кожний бере зі собою родинну спадщину, яка єднає їх із сім’єю. Йдеться передусім про спадщину людського буття, навіть про спадщину бути людиною в конкретній приватній чи суспільній ситуації. Однією із найважливішою є культурна спадщина, ядро якої формує мова. Батьки навчили мови, яка здатна поєднати молоду людину із суспільством. Саме мові належить важлива роль у творенні особистості, її характеру, емоцій, творчих установок. Вона відповідно до своєї соціальної і матеріальної природи безпосередньо відображає складові елементи тієї культури, в якій народилася і сформувалася людина. Мова, писав І. Огієнко, душа кожної національності, її святощі, її скарб [4, с. 11].

Родинний зв’язок означає приналежність до спільноти більшої, ніж сім’я; водночас є підставою особистої ідентичності. Якщо Родина є першим вихователем кожної людини, то через Родину є вихователем рід, плем’я чи народ, з яким нас єднають культура, мова та історія.

У цьому сенсі поняття “родинна спадщина” розширює свої межі. Із вихованням, яке отримано в Родині людина вливається до певної культури, в історію свого народу чи нації. Родинні зв’язки означають і належність до більшого осередку, ніж сім’я, вони є підґрунтям для формування самосвідомості та самоідентичності людини.

“Родинну спадщину” можна трактувати і в етичному вимірі. Успадковуючи віру, цінності – усе, що творить культуру та історію нації чи суспільства, людина збагачується духовно як особистість. Можна пригадати притчу “Про таланти”, де говориться про ті таланти, які отримує людина від Творця через посередництво батьків, родини, нації до якої належить. Не можна поводитись зі спадщиною, як останній слуга, тобто пасивно споглядати, не примножуючи того, що отримано. Потрібно зробити все, щоб цю духовну спадщину утвердити, зберегти і примножити.

Хочу закінчити статтю словами А. Шептицького, який закликав: “І якою буде Ваша родина, таким буде й те виховання, яке подаватиме своїм дітям!” [13, с. 113].

1.  Вискиль Р. Безпритульні теж з нашого майбутнього. “День”, 31 травня,

2.  Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен-Львів, 1995.

3.  Нагаєвський І. Християнська наука. Рим. 1991.

4.  Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. – Рідномовний катехизис. – К., АТ “Обереги”, 1994.

5.  Оріховський С. Напучення польському королеві Сигізмунду Августу. К., Основи, 1995.

6.  Ортега-і-Гасет. Бунт мас. К., Основи. 1994.

7.  Послання Папи Івана Павла ІІ “До жінок”. Львів, Літопис. 2001.

8.  Платон. Держава. К., Основи, 2000.

9.  www. uqcc. . Пастирське послання про сім’ю.

10.  Святий Августин. Сповідь. К., Основи. 2000.

11.  Сімона де Бовуар. Друга стать. Т.2. К., Основи.1995.

12.  Трофімов Ю. Психологія. К., Либідь. 2001.

13.  Шептицький А. До вірних. Рим. 1983.

MORAL PROBLEMS OF CONTEMPORARY FAMILY

Halina Huchko

Lviv Ivan Franko National University

University Str., 1, 79 000, Lviv, Ukraine,

*****@***

Actual problems of contemporary family having been brought forth due to the crisis-ridden economics as well as low standards of the bringing up of the rising generation are considered; the reasons causing estrangement between family members are enlightened. Special attention is paid to the main features of the harmonious family.

Key words: family, child, estrangement, love.

УДК 7

ПРОБЛЕМИ ЕТОСУ СУЧАСНОГО СПОРТУ

Валерій Джунь, Анатолій Коваленко

Львівський державний інститут фізичної культури

вул. Костюшка,11, 79000 Львів, Україна,

*****@***.

Робота присвячена дослідженню морально-етичних проблем сучасного спорту. Виявлено провідні вартості етосу спорту та описано суперечності, пов’язані з їх функціонуванням.

Ключові слова: етос, моральність, звичаєвість, стиль життя, етос спорту, етос тоталітаризму, етос демократії.

Етика сьогодні знову перебуває в центрі досліджень та розвідок. Мотиви цього зацікавлення цілком зрозумілі. Минуле століття вклало багато енергії у втілення трьох великих аксіологічних систем, альтернативних до традицій заходу. Це – нацистський апофеоз раси з антропологічною візією надлюдини; марксистська концепція обраного класу і пов’язаний з нею суспільний колективізм; маоїстська візія культурної революції, де елементи метафізики Сходу пов’язувалися з марксистською концепцією класової боротьби.

Кожна з пропозицій свого часу зачаровувала як своєю простотою, так і радикалізмом. Кожна мала прихильників в колах опінієтворчих еліт. Потрібно було досить багато часу, аби зрозуміти, як багато ілюзій містили ідеологічні декларації, які тлумачились як прояв відкриття найглибшої правди про людську природу.

Спільною рисою цих експериментів над культурою і гуманізмом була радикальна негоція прийнятих раніше систем вартостей і агресивне застосування адміністративних засобів для впровадження альтернативних аксіологій. Спільним елементом було також заперечення філософської концепції свободи індивідуальності, а індивід як такий перестав визнаватися справжнім центром етичного рішення. Добро розглядається як можливе лише в цілісному ході історії, а тому єдиним моральним обов’язком індивіда ставало сприяння реалізації історичного завдання. Приналежність до раси, класу чи партії заступила універсалістські візії людини чи культури.

Сьогодні стало очевидним, що хід історії не займається реалізацією добра, а тому політика не може замінити етику. Навпаки, від етики вона вимагає узасаднень і принципів. Занепад міфу прогресу, недостатність простих категорій “прогресивне” і “реакційне” для оцінки спонтанного ходу подій знову ж таки вимагають наявності тих же етичних принципів. Звідси і випливає зацікавленість етикою. Коли помирають утопії, коли зникає віра в нічим не обмежений поступ людства, то, напевно, слід пошукати нових шляхів теоретичного узасаднення.