Духовнiсть. Культура. Нацiя. Культурологічний збірник. Випуск 1 (стр. 8 )

Згідно Нансі**, тіло не є ні частиною, ні цілим, ні даром, ні запозиченням. Воно перебуває на кордоні зовнішнього і внутрішнього. Це іманентність трансцендентного та трансцендентність іманентного. І більш нічого... Таким чином, воно має можливість входження і в одне, і в друге. Чи не є необхідна випадковість і випадкова необхідність Тіла тим даром у його чистому виразі, завдяки якому ми утверджуємо себе у своєму існуванні як цілість, а не як проекцію: горизонтальну, бо так нас бачать Зверху чи фронтальну, бо так, в кращому випадку, ми бачимо одні одних?

Ми намагаємось актуалізувати лише відчуття себе, де у само-проясненні та саморефлексії здійснюється той первинний вибір, котрий організовує простір досвіду, в тому числі тілесного. І тут чітко окреслюється наш горизонт. Або ми віднаходимо себе із середини, «вимушені» силою самоздійснення (Гегелева «нещасна свідомість», Лаканів «брак-до-буття»), відкриваємо досвід себе через Іншого (М. Фуко) – тоді тіло стає дійсно лімітом, котрий відгороджує зовнішнє від внутрішнього.

Альтернативний варіант – „повнота буття”, аутопоезіс (О. Суслова), творчість від повноти буття, породжена силами, що виникають при зустрічі не тільки „Я-Воно”, але „Я-Ти” (Бубер), яка можлива тільки усім єством, зустрічі існуючого з іншим існуючим – байдуже, „живим” чи „мертвим”, виходячи за межі тілесного. Знаходячи себе не в площині дискурсу, котра тільки дискурс і може породити, але в тілі, яке – простір. Простір, який нескінченно розширює межі можливого.

1.  Бубер М. Два образа веры. – М.: ООО „Фирма”Издательство АСТ”, 1999. – 592 с. – (Классическая философская мысль).

2.  Быховская И. М. Человеческая телесность как объект социокультурного анализа (история проблемы и методологические принципы ее анализа). – Труды ученых ГЦОЛИФКа: 75 лет: Ежегодник, – 2002.// http://lib. *****/Texts. idc

3.  Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора; Пер. з англ. В. Шовкун; Наук. ред. пер. О. Шевченко. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2003. – 503 с.

4.  Л. Рефлексивный подход к исследованию феномена сознания. // http://lib. *****/Texts. idc

5.  Нанси Ж-Л. Corpus. /Сост., общ. ред. и вступ. ст. Е. Петровской. – М.: Ad Marginem, 1999. – 255 с.

6.  Суслова О. Тело без тела. // http://www. tac. *****/cfc/bwb

BODINESS AS AN UNREALIZED HORIZON OF HUMAN EXPERIENCE

Olha Mukha

Lviv Ivan Franko National University

University Str., 1, 79 000, Lviv, Ukraine,

*****@***

The article considers ideas of body and bodiness as a limit and possibility. The sphere of possible research of bodiness is outlined. There are adduced some historic examples of mechanism and organism theory of human body, erroneous choice is stressed. The body is analyzed as a spaciousness on the junction of bodily and bodiness that can limit or extremely broaden limits of potentialities.

Key words: body as possibility, limits of bodily, bodily and bodiless, center of representation, intentionality of consciousness, horizon of human experience.

УДК 282:[261.6+132.2] “312”

ДЕЯКІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ СУЧАСНОГО

КАТОЛИЦИЗМУ

Людмила Пітусь

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська 1, м. Львів 79000,Україна,

*****@***.

В статті розглядаються особливості культурної політики католицизму від ІІ Ватиканського собору до початку третього тисячоліття, визначаються деякі тенденції її еволюції. Відмічається посилення уваги з боку католицьких теологів до проблем інкультурації.

Ключові слова: культурна політика сучасного католицизму, Ватикан, діалог культур, інкультурація, культурна взаємодія.

Об’єктивні процеси суспільного розвитку з необхідністю включають в себе й процеси культурної еволюції. Саме культура, глобалізація якої стала характерною ознакою сьогодення, все частіше розглядається як сфера вирішення багатьох проблем сучасності. Культуротворча проблематика посідає одне з чільних місць й в соціальній доктрині сучасного католицизму, який не лише демонструє своє бачення даних питань, але й пропонує певні шляхи щодо їх розв’язання.

Свого часу проблема співвідношення й взаємодії культури й релігії отримала певне висвітлення в науковій літературі (В. Гараджа, Д. Угринович, В. Глаголєв, В. Зоц та інші). Із розвідок, присвячених культурній політиці католицької церкви заслуговують, з нашого погляду, на увагу праці Р. Рашкової, однак вони обмежені лише 70-80-ми роками ХХ століття й містять тенденційні висновки. Частково дана проблема, зокрема, такі її аспекти, як діалог католицької церкви з національними культурами, політика інкультурації знайшла своє відродження в творчому доробку сучасних українських релігієзнавців (П. Яроцький, Л. Філіпович, В. Матвеєв). Загалом, сутність католицької концепції культури, культурна політика сучасного католицизму, її напрями, динаміка і тенденції її еволюції досліджені ще вкрай недостатньо й вимагають ґрунтовного аналізу та комплексного вивчення.

Метою даної статті є з’ясування змісту та виявлення деяких особливостей еволюції культурної політики католицизму від 60-х років ХХ століття до початку третього тисячоліття.

Сучасний католицизм розуміє під культурою сукупність засобів, за допомогою яких людина облагороджує найрізноманітніші прояви своєї душі та тіла, особливості характеру, звичаї. Це ж стосується й інституцій, діяльність яких спрямована на гуманізацію життя як на рівні окремої сім’ї, так й всього цивілізованого світу.

Головним в католицькій концепції культури є обґрунтування Божественного джерела культурних цінностей. “Лише релігія, – підкреслює глава католицької церкви римський папа Іван Павло ІІ, – має у своєму розпорядженні істинні критерії культури, яка не лише не є чужою вірі, але й отримує від неї найбільш глибокі й плодотворні імпульси” [1, § 56]. “Вічні Божественні цінності”, “людські творчі здібності”, “характер культурної творчості” католицькі теологи вважають компонентами культури й трактують їх в дусі християнського провіденціалізму.

Сучасний католицизм розрізняє матеріальну й духовну культури і вважає критерієм такого поділу характер і зміст творення. З погляду теологів, твори матеріальної культури завжди свідчать про одухотвореність матерії, про надання матеріальному твору “енергії людського духу”, вираженої в поняттях “розумність”, “воля”. Твори ж духовної культури свідчать про своєрідну “матеріалізацію Духа”. Обидва ці структурні елементи культури є однаково важливими й однаково першопочатковими. Абсолютизація кожного з них, на думку теологів, не дає дійсної істини щодо людини”, а отже, не служить її культурі.

Культурна політика сучасного католицизму є складовою частиною його соціальної доктрини. Остання ж проголошує своїм першочерговим завданням турботу про людину, вироблення “правильної концепції” людської особи та її унікальної вартості” [2, § 11]. В основі такого підходу лежить один із висхідних принципів соціального вчення католицької церкви: “пізнати Бога в кожній людині і кожну людину в Богові” [див. 2, § 10]. Людина розглядається як суб’єкт, осереддя та мета суспільства.

Так само і в галузі культури “першим й основним фактом” завжди є людина в “інтегральній сукупності своєї духовно-матеріальної предметності”. Тому, на думку римського папи Івана Павла ІІ, метою культури є створення умов для вдосконалення особистості, якій надаються необхідні “блага індивідуального й соціального буття”. В інтерпретації сучасних католицьких теологів “істинна культура” розуміється як “інтегральна гуманізація”. Звідси випливає один з найважливіших принципів католицького розуміння культури – її гуманізуючий характер.

Іншим важливим принципом католицької концепції культури слід вважати нерозривний зв’язок між гідністю людської особистості, свободою й культурою. Без свободи, стверджують теологи, не може бути культури. Культура будь-якого народу не може дістати розвою в режимі примусу. Теологи неоднозначно ставляться до питання свободи, як основи культури: одні з них поділяють рішення ІІ Ватиканського собору щодо автономії культури; інші, в тому числі, й папа Івана Павло ІІ, вимагають, щоб релігія стала гарантом, сторожем свободи, як основи культури. Понтифік використовує дану проблему для обґрунтування активної діяльності Ватикану по “захисту прав людини”.

Розглянуті принципи є визначальними для культурної політики сучасного католицизму. В процесі її еволюції можна виявити певні тенденції, зміст і характер яких визначаються особливостями глибоких змін сучасної дійсності.

Другий Ватиканський собор знаменував початок діалогу церкви з реаліями соціальної дійсності. В рішеннях і документах собору наголошувалось, що католицька церква повинна оновити свою самосвідомість, визнати світоглядний й культурний плюралізм світу, вступити в діалог з сучасним світом та його культурою. В ці роки, як визнавали самі теологи, розробка питань культури для католицької церкви набувала особливо важливого значення в силу “культурної конфронтації з найбільш значними течіями сучасної думки”. Одним з програмних завдань католицизму на даний період часу було нейтралізувати тенденції до секуляризації культурного життя. Провідними напрямками оновленого католицького вчення про культуру були особиста культура, філософсько-теологічна проблематика культурного феномену, культурні цінності, засоби їх передачі, масова культура, плюралізм культур, людина в культурному просторі та інші. Культурна політика здійснювалась в рамках євангелізації, яку ІІ Ватиканський собор проголосив головною метою діяльності католицької церкви в нових соціальних умовах.

В кінці 70-х – впродовж 80-х років ХХ століття пильна увага з боку католицької церкви до проблем культури значною мірою була пов’язана з загальним посиленням ідеологічної й політичної активності Ватикану. Теологи змушені були констатувати зростаюче соціальне значення культури і той факт, що культура самим часом висувалася в ряд найважливіших чинників суспільно-політичного розвитку, зокрема, у боротьбі народів за соціальне й національне визволення. Проблеми культури відтепер набули яскраво вираженого політичного забарвлення й розглядалися в межах “культурної політики Ватикану”. Першим поняття “культурна політика Ватикану” вжив римський папа Іван Павло ІІ у посланні “Культура і створення справедливого й братерського світу” генеральному директору ЮНЕСКО з нагоди Міжнародної конференції з питань культури в Мехіко, що відбулася у липні 1982 р. Ще на початку свого понтифікату Іван Павло ІІ наголошував на тому, що діалог з культурами є найважливішою галуззю діяльності католицької церкви в кінці ХХ століття, від якої залежить не лише доля католицизму, християнства, а й всього людства. Іван Павло ІІ продовжує лінію ІІ Ватиканського собору на євангелізацію світу, розглядаючи католицьку культурну політику як її важливий чинник. Він неодноразово підкреслював, що зв’язок між Євангелієм і культурою є творцем культури. В багатьох виступах римського папи лунав заклик “широко відчинити спасительній силі Христа межі держав, економічних й політичних систем, широкі галузі культури, цивілізації розвитку”. У цих словах Івана Павла ІІ фактично викладено програму нового понтифікату з питань культури, найхарактернішою рисою якої стає використання сфери культури для втручання в справи сучасного світу, для реалізації політичних прагнень Ватикану.

Діалог католицької церкви з культурами набув нової інституціональної форми із створенням у травні 1982 р. у Ватикані Папської ради у справах культури, що мала надзвичайно широкий спектр діяльності. Папська рада була покликана координувати всю діяльність по євангелізації культур, вирішувати внутрішні питання культурної політики церкви, а також співпрацювати з міжнародними культурними організаціями, брати участь в міжнародних конгресах, симпозіумах, конференціях з питань культури тощо.

Ще одним напрямом культурної політики Ватикану у вказаний період було прагнення розглядати проблеми культурного розвитку світу в контексті вирішення глобальних проблем сучасності. У зв’язку з цим наголошувалось на політизації культурного життя, що передбачало, зокрема, використання культурних цінностей для захисту миру, попередження ядерної катастрофи; культурне засвоєння результатів науково-технічної революції й пом’якшення несприятливих наслідків урбанізації і екологічних проблем.

В культурній політиці Ватикану 70-80-х років ХХ століття особливе місце посідала проблема “інкультурації”. Сучасні дослідники розуміють під “інкультурацією” “євангелізацію світу за допомогою синтезу Євангелія й кожної національної культури” (П. Яроцький) [3, c. 213]., або “запровадження віри Христової через специфіку тієї чи іншої національної культури (В. Матвеєв) [3, c. 244]. Обидва визначення, на наш погляд, не суперечать одне одному.

Власне, католицизм розуміє під “інкультурацією” “внесення євангельського насіння в культуру таким чином, щоб зародок віри міг розвиватися в ній й виражатися в кожній національній культурі “відповідно її ресурсам і її генію” [4, c. 315]. Інкультурація, з погляду католицьких теологів, містить два основних елементи: по-перше, це вплив християнства на культуру шляхом втілення Євангелія в формах цієї культури; по-друге, зародження віри всередині культури, пов’язане із здатністю її заново відтворити віру, завдяки своїм потенціальним можливостям й власним оригінальним формам.

Поруч з тим підкреслюється, що католицизм рішуче виступає проти будь-якої спроби інкультурації в категоріях (адже йдеться про 70-80-і роки) матеріалістичного гуманізму, історизму, іманентизму й секуляризму.

Інший важливий аспект інкультурації пов’язаний з євангелізацією народів, які звільнилися від колоніального гніту. Передусім, тут акцент робиться на “культурний фактор”, як на центральне завдання країн, що розвиваються, оскільки з точки зору ватиканських політиків, утвердження тут справедливих відносин й належного рівня життя неможливе без розвитку їх власної культури. Діалог і взаємодія католицизму з цими культурами в рамках політики євангелізації покликані були, на думку теологів, сприяти загальному прогресу народів, які стали на шлях незалежного розвитку.

Побіжний аналіз ставлення католицької церкви до проблем культури впродовж 70-80-х років ХХ століття дозволяє говорити про те, що провідною тенденцією тут виступає політизація культури. Іншою помітною тенденцією культурної політики Ватикану є її етизація. Католицькі теологи вважають, що в духовно-релігійному комплексі культура тісно взаємопов’язана з мораллю. Дійсна культура вказує в своїй програмній енцикліці “Відкупитель людства” (1979) римський папа Іван Павло ІІ, – включає моральне виховання в дусі чеснот індивідуального, соціального й релігійного життя й рівнозначна свідомості [1, § 56]. Звідси випливає, що формування такого роду “свідомості” є однією з функцій культури, а мораль заснована на вірі, є одним з фундаментальних вимірів культури. В численних документах католицької церкви, виступах її офіційних представників наголошується, що культурний розвиток народів може досягти успіху лише за умови утвердження в суспільстві християнських моральних засад і, передусім, принципу “християнської любові”, яка не лише “сприяла б користі людини”, але й полегшувала справу євангелізації.

Соціально-політичні перетворення, що відбулися в 90-х роках ХХ століття – розрядка світової напруженості й потепління міжнародної обстановки, розвал світової соціалістичної системи, падіння Радянського Союзу й перехід держав, що утворились на його колишній території, на шлях демократичного розвитку, посилення ролі гуманізуючих чинників в світовому соціальному процесі призвели до розстановки нових акцентів в культурній політиці Ватикану. Програмними документами католицької церкви в галузі культури, в яких відбилися особливості даного історичного періоду, є енцикліки римського папи Івана Павла ІІ “Року сотого” (“Centesimus annus”, 1991), “Світло зі Сходу” (“Orientale lumen”, 1995) та “Віра і розум” (“Fides et ratio”, 1998). Проблеми культури знайшли своє відображення в численних виступах папи, в працях католицьких теологів.

В енцикліці “Року сотого”, розглядаючи фундаментальні принципи соціальної дроктрини церкви, Іван Павло ІІ з особливою силою підкреслює значення культури для розвитку сучасного світу, що відображено в поняттях “культура праці”, “держава і культура”, “внесок Церкви в культуру”, “діалог культур” і т. д.

При аналізі культурних явищ католицька церква рекомендує враховувати “швидку зміну політичних й соціальних умов, літературу, музичну й артистичну творчість, яку дуже швидко поширюють засоби масової інформації, здобутки науки і техніки, їх вплив на сучасне життя” [5, c. 33]. Якщо в минулому, – зазначають теологи, – частими були протистояння, поглинення, асиміляція християнських звичаїв та культур, то нині утвердився принцип взаємопорозуміння співпраці, діалогу в тих галузях, де це можливо без відмови від суті віровчення чи зради основним догматам.

Нині теологи особливо наголошують на беззаперечному авторитеті католицизму в сфері культури. Католицька церква, – стверджують вони, – завжди правильно розуміла проблеми культури й завжди займала правильну позицію щодо їх вирішення. Християнство ж з часу свого виникнення знаходилось в умовах постійної взаємодії різних культур, набуваючи історичного досвіду різнопланового спілкування з іншими культурами й традиціями. Тому католицька церква з пошаною ставиться до інших способів життя і до інших релігій.

Теологи визнають, що нині важливого значення набуває знайомство з усім, що спричиняється до менталітету і стилю життя сучасного суспільства. “Це стосується й культури промислового західного світу, культур тубільців на місійних теренах, а також окремих професійних груп…” і т. д. [5, c. 33]. Сучасний католицизм також визнає можливість культурного спілкування і з язичниками, і з монотеїстами ( іудеями та мусульманами), і з східними релігіями та носіями секулярних світоглядів, зокрема, агностиками.

Більше того, як вважає папа Іван Павло ІІ, із зустрічі християнства з різними культурами на практиці народилась нова реальність [7, § 70]. Християнська церква й сама чимало запозичила від зустрічі з іншими культурами. За образним висловом знаного католицького теолога, кардинала Й. Гьофнера, “відображена в різних культурах, вона ніби цариця в золоті скіфським, отримує нові багатства та прикраси” [6, с. 277].

Традиційно, сучасний католицизм приділяє велику увагу проблемам культурного спілкування між Сходом і Заходом, яке в енцикліці Івана Павла ІІ “Світло зі Сходу” характеризується як нагальна вимога часу. Провідну роль у цьому діалозі теологи відводять Заходу, тобто Європі, європейській культурі, тому що, на їх думку, тільки Європа, яка є “результатом єдності походження, спільної культурної історії й традицій, загального умонастрою, спільних культурних цінностей й фундаментальних організацій життя” може відстояти свою цілісність й самобутність перед обличчям внутрішніх й зовнішніх небезпек.

Християнство ж відіграє при цьому надзвичайно важливу роль, оскільки виступає як констатуючий елемент європейської культури. Визнаючи наявність кризових явищ в європейській культурі, сучасний католицизм покладає великі надії на реалізацію проекту “нової” Європи, де, як передбачається, відбудеться духовне й культурне відродження на основі гуманізації суспільства й християнської любові.

В культурній політиці сучасного католицизму можна виділити наступні напрями діалогу між Сходом і Заходом: християнська Європа й християнський Схід, християнство католицьке й християнство православне, християнство й далекосхідний, індійський й арабо-мусульманський культурні регіони. Не проходять повз увагу католицької церкви й країни Африки. Дійсною й головною метою діалогу сучасного християнства з культурами Сходу лишається політика євангелізації, у здійсненні якої провідну роль, як й дотепер, відведено інкультурації. Найбільш визначеною й певною мірою, оновленою, концепція інкультурації повстає в енцикліках Івана Павла ІІ “Світло зі Сходу” та “Віра й розум”.

В цих документах визначені критерії, напрями й методи здійснення інкультурації, підкреслюється її значення. Зокрема, зазначається, що окремі церкви християнського Сходу вже накопичили досвід “вдалої інкультурації” [8, § 7]. Особливої уваги потребують ті східні країни, що залишилися поза сферою християнського впливу. Католицька церква визнає, що африканські й азійські країни мають самобутню культуру, багаті релігійні й філософські традиції. “Особливе місце серед них посідає Індія, яка розглядається як основа інкультурації. „Завданням сьогоднішніх християн, зокрема в Індії, – наставляє папа Іван Павло ІІ, – є добути з тієї багатої спадщини елементи, які відповідають їхній вірі, щоб збагатити християнську думку” [7, § 72]. Водночас, папа Іван Павло ІІ висловлює занепокоєння тим, що інкультурація може призвести й до небажаних наслідків й застерігає, що, з одного боку, “прагнення до збереження самобутності, специфіки й оригінальності якоїсь східної або африканської культури, може призвести її до перетворення у культуру традиційну, замкнену. З іншого боку, папа застерігає християн, які прагнуть на своєму індивідуальному досвіді спробувати синтезувати східні й західні традиції, від надмірного захоплення Сходом. Передусім, наголошує Іван Павло ІІ, слід пізнати культурну спадщину власного народу.

Завдання, що стоять сьогодні перед інкультурацією, змушують теологів до більш поглибленого аналізу феномену культури в його різноманітних проявах. В енцикліці “Віра і розум”, наприклад, можна знайти своєрідне розуміння динаміки культурного процесу “Кожна людина, – пише Іван Павло ІІ, – прилучена до якоїсь культури, в якій вона живе. В усі вияви свого життя людина вносить щось своє, що відрізняє її від решти створінь: безустанну відкритість перед тайною та незгасне прагнення знання” [7, § 71]. Міцно пов’язані з людьми та їхньою історією культури підпорядковуються тій самій динаміці, яка з’являється у людських діяннях. Пояснення ж динаміки культури, з погляду понтифіка, криється в тому, що існує вічне невичерпне джерело натхнення для подальшого розвитку – євангельська істина. Жодна культура, на думку Івана Павла ІІ, не може вижити без динамізму, який віра вносить в історію. Отже, хоча людині й відводиться важлива роль в культуротворчому процесі, дійсним його рушієм визнається релігійне начало, а саме – “універсальне й інтеркультурне” християнство (звичайно, в католицькому варіанті).

Привертає до себе увагу ще один важливий аспект в культурній політиці сучасного католицизму, а саме – звернення до філософської рефлексії, яка є “умовою подвійної взаємодії культур”. “Особливий внесок філософської думки, – наголошує папа Іван Павло ІІ, – полягає в тому, що вона дає змогу розпізнати як у різних концепціях життя, так і в культурах, не те, що думають люди, а якою є об’єктивна істина” [7, § 69]. Із змісту енцикліки випливає прагнення глави католицької церкви підвести раціональну філософську базу під політику євангелізації. Однак, як підкреслює папа, головним лишається “розкриття універсального характеру істин віри”, оскільки для богослов’я корисна тільки істина, а не різноманітні людські судження” [7, § 69].

Навіть найзагальніший огляд особливостей культурної політики католицизму підтверджує, що культурний розвиток сучасного світу вимагає від католицьких теологів пошуку нових підходів щодо поглибленого розуміння самого феномена культури, суті, змісту, чинників культурологічних процесів. Це призводить до урізноманітнення й конкретизації напрямів культурної політики католицизму та засобів її реалізації. Прагнення католицької церкви до участі у вирішенні проблем сучасної культури має й позитивне значення. Наприклад, концепція інкультурації, як зазначає П. Яроцький, засвідчує про визнання й закономірність релігійного плюралізму як неодмінної й важливої умови свободи совісті, дієвого інструменту здійснення екуменічної програми третього тисячоліття” [3, c. 214]. Більшість же позитивних пропозицій, що пропонуються сучасним католицизмом, набувають характеру радше бажаних, а не дієвих.

1.  Redempter hominis // La documentation catholique. 19серп. № 1761. – Р. 302-321.

2.  Centesimus annus // Церква і соціальні проблеми/Упор. В.Кучерявий. Львів, 1993.

3.  Віра і духовність – два крила людського духу //Зб. матеріалів наук. колоквіуму /Ред. кол. А.М. Колодний та ін. К., 2001. – 256 с.

4.  La Civilta catolica. 1978. № 000, р. 315.

5.  Лягхі П., Мартінс Ж.-С. Вказівки по підготовці вихователів для семінарій. Львів, 1999. – 64 с.

6.  Гьофнер Й. Християнське суспільне вчення. Львів, 2002. – 303 с.

7.  Віра і розум //Енцикліка Fides et Ratio Святішого Отця Івана Павла ІІ… Київ-Львів, 2000. – 152 с.

8.  Світло зі Сходу //Апостольський лист Orientale lumen – Світло зі Сходу римського архієрея Івана Павла ІІ. Жовква, 1995. – 63 с.

SOME ASPECTS OF CULTURAL POLICY OF CONTEMPORARY CATOLICISM

Ludmyla Pitus

The Ivan Franko Lviv National University, Universytetska 1,

Lviv, 79000, Ukraine

*****@***

The article focuses on the peculiarities of the cultural policy of Catholicism starting from the Second Vatican Synod till the beginning of the third millegium; it also defines some tendencies of its evolution. There is an intensification of attention towards the problems of inculuration on behalf of Catholic teologists.

Key words: cultural policy of comtemporary Catholicism, dialogue of cultures, inculturation, cultural integration, dignity of a person.

УДК 130.2

ФЛЕШ-МОБІЛ ЯК ДЗЕРКАЛО СУЧАСНОЇ МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ

Ольга Сінькевич

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, І, м. Львів, 79000, Україна,

*****@***.

Аналізуються об’єктивні чинники становлення масової культури, визначаються її типологічні ознаки, розкриваються особливості її функціонування у постіндустріальну добу та взаємодії з елітарною культурою.

Ключові слова: масова культура, елітарна культура, постіндустріальна доба, інкультурація, культурний стереотип.

Останнім часом серед молодих людей, для яких невід’ємним атрибутом існування став мобільний телефон, поширилась нова розвага. У певну годину і хвилину натовп молодих нью-йоркців по сигналу своїх мобілок зібрався в одному із супермаркетів і впав на коліна перед іграшковим динозавром. Молоді москвичі, почувши дзвінки своїх апаратів, повинні були в умовлений час урочистою процесією обійти фонтан на одній з міських площ, кидаючи в нього монети. Київські тележурналісти згадали про ці акції, що вже одержали назву “флеш-мобіл”, розповідаючи про подібне дійство, проведене на вокзалі української столиці, і характеризуючи його як прояв сучасної масової культури.

Як і все, що належить до сфери масової культури, флеш-мобіл став об’єктом цілого спектру оцінок – від поблажливих до безжалісно-викривальних. Широта спектру цих оцінок, безсумнівно, відображає суперечливість ставлення і так званої “пересічної людини”, і професійних культурологів до самого маскульту – того явища, яке одні схильні демонізувати, сприймати як невідворотне зло, свідчення загальної кризи культури, побічний продукт становлення “масового суспільства”, інші ж відводять йому роль духовної поживи для “неосвічених марґіналів” [1, c. 139].

Незважаючи на те, що масова культура, на думку багатьох дослідників, сформувалась лише в кінці ХІХ - першій половині ХХ ст., її аналізу вже присвячено значну кількість наукових розвідок. Ряд філософсько-соціологічних досліджень звертаються до проблеми “людина – маса”, яка стала особливо актуальною в новітню добу історії культури. До них належать, зокрема, праця “Бунт мас” (1930) Х. Ортеги-і-Гасета, “Духовна ситуація епохи” К. Ясперса (1931), “Кінець нового часу” Р. Гвардіні (1950). Одним із найбільш авторитетних дослідників масової культури у свій час став Д. Белл – американський соціолог і футуролог, автор теорії масового суспільства. Ґрунтовну характеристику цього феномена дали у своєму творі “Масова культура і бюрократія” американські вчені Д. Бенсман та Б. Розенберг (1971). Значним внеском у дослідження маскульту стала праця Дж. Кавелті “Пригода, таємниця і любовна історія: формульне оповідання як мистецтво та популярна культура”, яка вийшла в світ у Чікаго у 1976 р. Нині проблема масової культури перебуває в центрі уваги американського культуролога П. Коен. Слід зазначити, що цій проблемі присвячено чимало праць російських (Н. Зоркая, Є. Орлова, А. Флієр, В. Руднєв) та українських (І. Хижняк, В. Березин) дослідників.

Разом з тим, будучи явищем живим, масова культура перебуває в стані безперервного розвитку, а отже в її розумінні й оцінках не може бути категоричних висновків та умовиводів, що претендують на статус абсолютних істин. Саме тому автор і бере на себе сміливість висловити деякі міркування з приводу генези та розвитку масової культури.

Флеш-мобіл – явище, яке своєю технічною озброєністю демонструє приналежність до постіндустріальної доби. Мобільний телефон, необхідний для участі у цьому дійстві, є продуктом тієї науково-технічної революції, яка стала водорозділом, що відділяє культуру традиційну, патріархальну від культури інноваційно-креативної. Саме ця історично нова форма культурного буття з притаманною їй вірою у спасенну силу розуму і культом науки, індустріалізацією, загальною грамотністю, все більш досконалими технічними засобами тиражування та трансляції інформації – за одним із журналістських стереотипів, “як у краплині води” – відображена у цьому улюбленому масою атрибуті сучасної цивілізованої людини.

Мобільний телефон – це той продукт високих технологій, який постійно змінюється й удосконалюється: збільшується кількість операцій, які він може виконати, слідує віянням примхливої моди дизайн. Новизна – найважливіший епітет для його характеристики, і це одна з тих ознак, що, за Бердяєвим, засвідчує приналежність до “цивілізації”, яка протистоїть “культурі” з її замилуванням старовиною і пієтетом до традиції.

“Новий” – ключове слово численних рекламних слоганів, які настійливо намагаються привернути увагу потенційних покупців до цього товару. Реклама, покликана виробляти “стратегію бажань” членів суспільства споживання, яскраво виявляє комерційний характер масової культури. Ось якою бачить рекламу італійський кінорежисер Федеріко Фелліні: “Реклама надокучливо блукає по людському тілу. Маса хвилястого волосся. Величезні роти, які смокчуть, п’ють, ковтають, цілуються; роти намазані, напіввідкриті, які показують язика. Пелюшки і дитячі задки. Їжа на будь-який смак, найрізноманітніша: ріки підлив, соусів, майонезів; солодкі пики кухарів. Цілий набір облич – чоловічих, жіночих, дитячих, на яких написаний вираз безхмарного щастя, захоплення, бажання, задоволення” [2, c. 89]. Продовжуючи його думку, можна доповнити цей відеоряд: замріяні обличчя юних закоханих, яким допомагає зустрітись мобільний телефон, щасливі очі тінейджера, який як власник мобілки став “крутим” у гурті любителів репу, медальний профіль бізнесмена, який завдяки мобілці встиг-таки запобігти фінансовому краху своєї фірми, сором’язлива посмішка жінки-домогосподарки, яка забула, що у неї в руках є прекрасний мобільний телефон і гучним голосом кличе на вечерю свого благовірного.

Комерційний характер масової культури означає, що вона підлягає законам ринку. Маскульт має своїх маркетологів, які вивчають потреби його споживачів. Психологи, соціологи, антропологи досліджують багатомільйонну “масу”: як вона живе, почуває, думає, які гасла, персонажі, ідеї будуть для неї найбільш привабливими. Як справедливо зауважують у своєму творі “Масова культура і бюрократія” американські соціологи Д. Бенслі та Б. Розенберг, мистецтво, науку, релігію, політику маскульт також трактує як предмет споживання, а своє ставлення до них підпорядковує економічним міркуванням, логіці ринку.

Те, що на ринку масової культури користується попитом, негайно піддається тиражуванню: лялька Барбі постає в нових і нових іпостасях, симпатичні персонажі фільмів “Сам удома” або “Бетховен” стають героями нових і нових серій, “Макдональдси” і “Діснейленди” виступають неодмінними атрибутами сучасного міста на всіх континентах, а мобільний телефон – свого роду продовженням людського тіла. Не шедевр, який колись засвідчував рівень майстерності ремісника, а тиражована річ виступає справжнім артефактом масової культури. Показово, що саме вона стає експонатом виставок і музеїв, об’єктом зацікавлення і навіть естетичних переживань. За повідомленням Бі-бі-сі, справжній ажіотаж викликала організована в Лондонському музеї дизайну влітку 2003 виставка мобільних телефонів фірми “Моторолла”. Величезна кількість відвідувачів побувала на виставці кросівок фірми “Найк”. Серед її експонатів, які звисали зі стелі у кількох залах, були кросівки з пружинами, які дозволяють збільшити швидкість бігу, кросівки, що вивертаються, кросівки, вага яких не перебільшує ваги нашийного ланцюжка. Почесне місце на виставці було відведене вкритим золотим напиленням кросівкам відомого репера Емінема.

Організатори виставки помітили, що крім природного для сучасної людини зацікавлення технічними новинками відвідувачі виявляли й інші почуття. Їм було приємно, що й вони володіють такими ж речами, або можуть їх придбати, що ці речі чи принаймні бренди відомих фірм об’єднують їх з тими, хто виступає “ідолами” маскульту – як от Емінем. Це спостереження дозволяє виділити ще один аспект масової культури, пов’язаний зі сферою соціальних відносин. Ця сфера зазнала значних трансформацій в період соціокультурної модернізації другої половини ХХ ст. і переходу від індустріальної до постіндустріальної епохи. Д. Белл у своїх працях “Становлення індустріального суспільства” (1973) та “Протиріччя капіталізму у сфері культури” (1976) переконливо довів, що розвиток електроніки, інформатики, біотехнологій породжує якісні зміни в системі виробництва, веде до зменшення ролі важкої промисловості. Домінуючою сферою стає “економіка обслуговування”. Це, в свою чергу, призводить до змін у соціальній структурі суспільства: провідною соціальною групою стають не підприємці, бізнесмени, як в індустріальну епоху, а спеціалісти і “еліта точних знань” – соціологи, економісти, інженери, науковці; відбувається розмивання станових і класових меж, позірне згасання соціальних антагонізмів [3, c. 20-31]. Тиражовані артефакти масової культури створюють ілюзію рівності можливостей, допомагають зняти гостроту соціальної напруги, породженої майновим розшаруванням. Для тих, кому недоступне справжнє багатство, пропонується його розрекламований сурогат: манто із штучної норки, намисто зі скла, “французькі” парфуми на розлив – зовсім як справжні, мобільні телефони солідних фірм, зібрані працьовитими руками жителів країн “третього світу”.

Специфічний характер артефактів масової культури викликає згадку про спосіб їхнього виробництва – фабрику, конвейєр. Він опосередковано характеризує й самого споживача маскульту. Таким споживачем повинна стати людина з простими потребами, що піддаються алгоритмізації, людина, яка виступає коліщатком і гвинтиком соціально-культурної “мегамашини” постсучасної доби. Насущною потребою цієї людини маскульт проголошує потребу “мати”. “Мати” – одне з ключових понять тієї філософії прагматизму, що лежить в основі маскульту. “Бути – це значить мати, користуватись і насолоджуватитсь” – так можна сформулювати його кредо. За образним висловом автора бестселера 1971 р. А. Моля “Кітч, мистецтво щастя”, вищим проявом масової культури є універсальний магазин, де споживач може задовільнити всі свої потреби і навіть примхи. Проблему “мати чи бути” маскульт вирішує на користь “мати”. Його об’єкт – це пересічний член суспільства споживання, який володіє новітнім джельтменським набором – власний будинок, автомобіль та побутова техніка престижних марок, одяг, годинник і взуття відповідних брендів і, безсумнівно, мобільний телефон останньої моделі.