Уславлені ровесники – місто і університет (цикл статей з історичного краєзнавства Криворіжжя) (стр. 2 )

Студентами легендарних випусків інституту були згодом відомі у КГРІ особистості: професори ін (випускник з відзнакою 1934 р.), С. І. Луговський (випускник з відзнакою 1937 р.), (випускник з відзнакою 1936 р.); перші аспіранти КГРІ (М. В. Міщенко (випускник з відзнакою 1928 р.), І. З. Лисенко, ); перший редактор інститутської багатотиражки С. І. Дегтярьов (випускник з відзнакою 1934 р.).

Отже, готуючи «Галерею портретів» видатних випускників сучасного періоду, варто орієнтуватися на «еталони» легендарних випусків міжвоєнного періоду.

Джерела і література:

1. Експозиція Музею історії університету (далі Експозиція МІУ). Зала 1. Стенд № 91.

2. Експозиція МІУ. Зала 1. Стенд № 79.

3. Експозиція МІУ. Зала 1. Стенд № 59.

4. Експозиція МІУ. Зала 1. Стенд № 78.

5. Наша історія/ Валентин Золотарьов// Гірничий інженер. – 1997. – № 4 (1430). – С. 2.

6. Минчермет СССР, Госплан СССР, Госкомитет СССР по науке и технике, Академия наук СССР, ЦК профсоюза рабочих металлургической промышленности, Центральное правление НТО черной металлургии, Редакционная коллегия «Горного журнала». Владимир Самойлович Виноградов (к 70-летию со дня рождения)// Горный журнал. – 1979. – № 12. – С. 54-55.

7. Пишаюсь, що я – твій син!// Гірничий інженер. – 1978. – №– С. 2.

8. Список студентів, що закінчили ВУЗ з відзнакою// Архів музею історії університету. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 235. – Арк. 1-2.

Ударна праця – наша актуальна цінність

100-літньому ювілею О. Семиволоса присвячується

Стахановський рух у КГРІ в контексті новітньої історії України

Історія України сповнена суперечливих, неоднозначних сторінок, однією з яких є 30-ті роки минулого століття. Це був період напруженої праці, блискавичних успіхів та видатних досягнень, неймовірних злетів у різних галузях господарства, що забезпечували переконливість тогочасним перемогам соціалістичного ладу. Водночас, 30-ті роки увійшли у літопис новітньої доби як період голодомору, кривавої вакханалії, розгулу беззаконня, фізичних і моральних катувань, застосованих до невинних людей. Сталінський терор, засуджений за часів хрущовської «відлиги», горбачовської «перебудови», суспільством незалежної України і світовою спільнотою, по суті, перетворив успіхи форсованої індустріалізації в СРСР (а вони справді вражаючі!) на пародію щастя. Тож, сучасна молодь, вихована у антирадянських парадигмах історичної пам’яті, ідентифікує 1930-ті роки, виключно, як період жаху. І це не дивно: вітчизняні історики уникають позитивних оцінок останнього передвоєнного десятиліття, адже, у кращому випадку це розглядається як «моветон», рецидив консервативних переконань, у гіршому – як прояв антиукраїнських поглядів, як відсутність патріотизму.

Між тим, ключовим принципом методології історичного дослідження пропагується об’єктивність і всебічність. Тож, спробуємо виправити накопичені недоліки, використовуючи у якості аргументів матеріали Музею історії ДВНЗ «КНУ».

Беремо на себе сміливість стверджувати, що сучасна Україна, перебуваючи на етапі очікуваних злетів, має риси схожості з далекими 30-ми роками. І тоді були при надії, і зараз суспільство сподівається на швидке покращення життя. У пошуці механізму, що реалізував ці мрії, великий диктатор вигадав власну модель комуністичної експлуатації, в основі якої лежали важелі суспільного виховання (духовне піднесення, самовіддана праця, соціалістичний патріотизм, колективізм, атеїзм, пролетарський інтернаціоналізм), які дійсно спрацювали!. У незалежній Україні, на наш погляд, суспільне виховання є недооціненим і, через те, недорозвинутим у якості впливого фактору соціально-економічних зрушень. Переконана, щасливою і заможньою стає та держава, яку люблять її громадяни. Варто позбавлятися комплексу аутсайдерства, припинити скиглити з приводу нашого відставання від Європи (а, можливо, саме у цьому відставанні і є наша сила!) і з завзяттям комсомолії 30-х рр., з повагою і любов’ю до власної країни почати самовіддано працювати на її благо.

Отже, звернемося до безумовно позитивного, в контексті новітньої історії України, досвіду ударної праці. Слід зазначити, що поняття стахановський рух і ударництво не тотожні у часі. Ленінська ідея соціалістичного змагання, трансформована Й. Сталіним у дієвий чинник будівництва нового життя, була поширена вже у роки першої п’ятирічки (червня 1930 року багатотиражка Криворізького залізорудного інституту слала «палке більшовицьке вітання ударникам п’ятирічки – випускникам інституту», закликаючи «міцно тримати прапор змагання та ударництва, вперто і завзято боротися за виконання залізорудної п’ятирічки за 4 роки» [6, с. 1]. Тогочасний директор інституту порівнював процес розбудови нашого навчального закладу з ударними темпами радянської п’ятирічки [10, с. 7].

Стосовно стахановського руху необхідно зазначити, що Криворізький гірничорудний інститут [назва ДВНЗ «КНУ» з 1932 по 1994 рр. – Л. Д.], як і увесь СРСР (сталінський вишкіл рулив!) миттєво зреагував на трудовий подвиг шахтаря Олексія Стаханова, який у ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. перевиконав норму видобутку вугілля у 14,5 разів. У відповідь колектив КГРІ відразу проголосив стахановський рух в інституті. Його гаслом стала цитата самого О. Стаханова про те, що «Сила соціалістичного змагання підіймає молодь на нові великі справи». Рупором ударної праці в КГРІ стала інститутська багатотиражна газета «Соціалістичні кадри». У номері від 17 жовтня 1935 р. у ній говорилося про те, що «стахановський рух в інституті ширшає». Під заголовком «Виклик на змагання» газета помістила звернення завідувача соціально-економічної кафедри єва до кафедри теоретичної механіки з пропозицією розпочати міжкафедральне соціалістичне змагання за такими показниками: якість підготовки до лекцій, семінарів «з боку змісту, політичної загостреності, методичного та використання відповідних ілюстративних матеріалів»; «зразковий облік» роботи студентів; виховання у студентів «соціалістичного відношення до праці»; підготовка кожним членом кафедри по одній науковій доповіді на семестр з її оприлюдненням на розширенному засіданні; якість підготовки до сесії [4, с. 1].

Цікаво, що ударна праця трактувалася як елемент радісного життя. У рубриці під такою назвою інститутська газета розповідала про професора КГРІ І. М. Шульгіна, який по-стахановськи викладав курс «Опір матеріалів», перетворивши його на улюблений предмет студентів і показавши високі показники під час сесії [5, с. 2].

Про ударну працю на будівництві об’єктів КГРІ повідомляв кореспондент Паремський. «Стахановцями будівництва» він назвав вантажника , який при нормі 2,9 кубометрів за 8 годин земельних робіт дав 11,2 кубометри, що склало 386%; тинькаря Н. І. Штимінка, який при нормі 253 кв. м на місяць, виконав 392 кв. м, що склало 155%; коваля Бабенко, що виконував 157% від норми; робочих Булаву (151%), Куцюрубу (137%), Кромихіна (127%), Воробйова (126%), Курілова (123%), Мельника (121%) [7, с. 2].

Про свою участь у стахановському русі повідомляла й гірнича кафедра КГРІ, викладачі якої організували зустріч студентів з орденоносними ударниками Чемодуровим і Онуфрієнком [1, с. 2]. На Криворіжжі відбувся І стахановський зліт гірників, під час якого співробітники КГРІ дали обіцянку скласти «нормировочник для гірничих робіт». У Рапорті гірничої кафедри, надісланому секретарю Дніпропетровського обкому КП(б)У Хатаєвичу та редакції газети «Зоря», повідомлялося, що обіцянка ударно виконана 30 грудня 1935 р. [9, с. 2]. Цей історичний документ підписали: професор О. І. Стешенко, доценти і М. В. Міщенко, кандидат наук І. З. Лисенко, гірничий інженер . Цікаво, що участь в ударній праці інколи виконувала реабілітаційну роль. Так, вищезазначений , який потрапив до першого набору інститутської аспірантури, у листопаді 1932 р. був виключений із партіїі та із аспірантури як «підкуркульник» [8, с. 2]. Газета «Соціалістичні кадри» з цього приводу писала, що Кошулько сфабрикував посвідчення на відрядження для свого діда – куркуля – з метою спекуляції. Зрозуміло, що справа була гучною, між тим, як ми вже пересвідчилися, гірничий інженер згодом приєднався до стахановців і навіть підписував Рапорт обкому КП(б)У.

Про роботу в умовах стахановського руху розповідала і кафедра гірничої електротехніки, яка на сторінках інститутської багатотиражки писала про свою допомогу виробництву [2, с. 2].

Активними учасниками стахановського руху стали й студенти КГРІ. Кореспондент «Соціалістичних кадрів» Скірко із захватом писав про студента І. Г. Донченка – відмінника, ударника, громадського активіста, який по праву завоював почесне звання стахановця [11, с. 1]. Відомим криворізьким стахановцем став машиніст електровоза шахти «КІМ» рудника ім. К. Лібкнехта іков, який виконував щоденну норму на 150% [3]. Видавництво Техпрому треста «Руда» за активної участі свого комітету комсомолу у 1936 році на честь ІІІ-ої міської конференції комсомолу Криворіжжя видало брошюру «Стахановські методи роботи молоді Кривбасу», поширюючи найкращі зразки ударної праці [12].

Стахановський рух охопив і науковців. Вони завзято досліджували методи стахановської праці. Так, науково-дослідний гірничорудний інститут в серії «Бюро обміну досвідом» у 1940 році видав збірку «Стахановський метод багатозабійного обурення забоїв товаришем О. Семиволосом», популяризуючи передові здобутки криворізького стахановця [13].

Отже, попри надмірний пафос і визначену партією векторність тогочасного життя, стає зрозумілим глибокий сенс самовідданої праці як вічної, загальнолюдської цінності, її суспільна користь і затребуваність в контексті сьогодення незалежної України.

Джерела і література:

1. Гірна кафедра й стахановський рух// Соціалістичні кадри. – 1935. – № 28. – С. 2.

2. Допомога виробництву// Соціалістичні кадри. – 1935. – № 28. – С. 2.

3. Експозиція Музею історії університету. Зала 1. Стенд № 70.

4. Каменєв Я. Виклик на змагання/ Яків Каменєв// Соціалістичні кадри. – 1935. – № 28. – С. 1.

5. Міщенко М. Приклад роботи по стахановському/ Микола Міщенко// Соціалістичні кадри. – 1935. – № 28. – С. 2.

6. Палке більшовицьке вітання ударникам п’ятирічки – випускникам інституту// Соціалістичні кадри. – 1930. – № 18. – С. 1.

7. Паремський. Стахановці будівництва// Соціалістичні кадри. – 1935. – № 28. – С. 2.

8. Підкуркульникові не місце в лавах партії та аспірантури// Соціалістичні кадри. – 1932. – № 33. – С. 2.

9. Рапорт гірної кафедри// Соціалістичні кадри. – 1935. – № 28. – С. 2.

10. Ні на крок від темпів п’ятирічки/ Герберт Римша// Соціалістичні кадри. – 1931. – № 29. – С. 7.

11. Скірко. Здобув звання стахановця// Соціалістичні кадри. – 1935. – № 29. – С. 1.

12. Стахановские методы работы молодежи Кривбасса. – Кривой Рог: Изд-е Техпрома треста «Руда», 1936.

13. Стахановский метод многозабойного обуривания забоев тов. А. Семиволоса. – Кривой Рог: НИГРИ, 1940.

КГРІ у роки Великої Вітчизняної війни: герої фронту і тилу

(з авторського виступу на Всеукраїнській науковій конференції

(Кривий Ріг, 2012 р.))

Напередодні Великої Вітчизняної війни Криворізький гірничорудний інститут пережив складні часи структурних перетворень: у серпні 1936 р. КГРІ закрили, а у вересні цього ж року перетворили на філіал Дніпропетровського гірничого інституту. Поновлення КГРІ як самостійного навчального закладу відбулося у вересні 1938 рр., і, на той момент, репресований інститут вже поніс відчутні ресурсні втрати (матеріально-технічні, кадрові, навчально-методичні тощо). Та, найскладніші випробування були попереду...

У перші дні війни після проходження короткочасної військової підготовки 100 юнаків і 26 дівчат з числа студентів КГРІ пішли добровольцями на фронт [1]. Армійські лави поповнювали й колишні вихованці закладу – випускники попередніх років. Так, Едуард Абрамович Бондаревський, що у січні 1941 року отримав диплом КГРІ, пішов на фронт з шахти «Центральна» Інгулецького рудника, де він працював начальником відділу. Студент КГРІ Микола Сидорович Щербина, якого зі студентської аудиторії у 1939 р. забрали на строкову службу у Червону Армію, став учасником боїв на Державному кордоні СРСР на річці Сян у червні 1941 р.

Загалом, на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало понад 500 викладачів, співробітників і студентів інституту, 28 із них загинули смертю хоробрих [1]. Викладач кафедри основ марксизму-ленінізму КГРІ І. Х. Азерве загинув на річці Прут у 1941 році. На початку війни загинув студент Л. В. Піскунов. У подальшому героїчно пали студенти , , , О. І. Шпунтенко, . Завідуючий інститутською бібліотекою Моісей Абрамович Фурман загинув у боях за Білорусію, воюючи у 50-ому окремому понтонно-мостовому батальйоні. На фронтах війни загинули викладач КГРІ , маляр-штукатур О. І. Шишенко, комендант І. В. Соловйов, слюсар І. П. Поправко, столяри і , муляр , бригадир господарської частини , завідувач кабінету . У битві за Дніпро відзначився студент Юрій Моісейович Должанський: він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу та нагороджений Золотою Зіркою і Орденом Леніна. Должанського кандидат історичних наук, доцент Донецького політехнічного інституту у травні 1986 року відвідав Музей історії КГРІ і поділився своїми незабутніми спогадами [1].

У післявоєнні часи в інституті працювало багато учасників війни – фронтовиків: Микола Сидорович Щербина – доцент кафедри гірничої механіки – був захисником західного кордону СРСР 22 червня 1941 р.; Михайло Якович Дишлов – старший викладач кафедри історії – був учасником оборони Москви; Микола Йосипович Боярко – співробітник навчально-методичного відділу КГРІ – воював у 484 авіаполку 16-ої повітряної армії 2-го Білоруського фронту і дійшов до Берліну; викладачі кафедри історії і брали участь у визволенні Кривого Рогу [1]. Без перебільшення можна сказати, що в 50-70 рр. студентів КГРІ навчали колишні фронтовики і герої тилу. Коли за традицією, у першу суботу липня, університет відвідують випускники минулих років, то першою вітриною в музеї історії, до якої вони прямують, є «Вони захищали Батьківщину». Саме тут колишні студенти КГРІ знаходять знайомі обличчя і зворушливо пригадують свою студентську юність.

Серед післявоєнних викладачів КГРІ виокремлюється постать доцента кафедри політекономії , біографія якого мала спільні із КГРІ сторінки ще задовго до появи Володимира Олексійовича у нашому інституті. Справа в тому, що воював в Уральському танковому корпусі, на озброєння якого потрапив танк «Радянський студент», збудований на кошти студентів КГРІ. На будівництво грізної військової машини було зібрано 70 тисяч карбованців. Ініціаторами заходу були секретар комітету комсомола КГРІ і член бюро, іменна стипендіатка І. Колотова. Почин студентів КГРІ високо оцінив сам Й. Сталін [5].

Бойовий шлях розпочався наприкінці 1942 р. на Уралі [2]. Криворізький юнак потрапив туди разом із евакуйованою родиною. Коли розпочалася війна йому не виповнилося й 16 років, тому спочатку він пішов працювати і лише згодом потрапив на фронт. Володимир Олексійович працював на Кушвінському металургійному заводі: каталем вагонеток, робочим на будівництві новотокарного гарматного цеху, токарем. На фронт 17-тилітній пішов, урочисто склавши клятку перед уральцями у приміщенні Свердловського театру опери і балету [сучасна назва міста Єкатеринбург – Л. Д.]. Уральський танковий корпус [наприкінці війни він називався 10 гвардійським уральсько-львівським червонознаменним орденів Суворова і Кутузова добровольчим танковим корпусом – Л. Д.], у якому воював майбутній доцент КГРІ пройшов бойовий шлях від північно-східних кордонів України до логова фашизму і проліг по лінії Козельськ-Брянськ-Київ-Львів-Берлін [1]. Володимир Олексійович брав участь у Курській битві, Львівсько-Сандомирській та Вісло-Одерській операціях, форсував річки Шірм і Нейсе, знищував Франкфуртсько-Губенське угруповання фашистів. Під час останньої операції заарештував зрадника-генерала Власова, власноруч витягнувши його з лімузина, коли той ховався під купою ганчірок. Людина з такою вражаючою уяву біографією до 1970 р. працювала на гірничих підприємствах Кривого Рогу. Набувши виробничого досвіду, перейшов на наукову роботу, захистив дисертацію і викладав студентам КГРІ економічні дисципліни.

Героями тилу стали ті викладачі, співробітники і студенти КГРІ, що забезпечили евакуацію КГРІ та його функціонування у нових умовах. Криворізький гірничорудний інститут завершив евакуацію 12 серпня 1941 року, попередньо знищивши увесь свій архів за виключенням особистих справ студентів, і відправився на Урал. У роки війни інститут працював у приміщенні Нижньо-Тагільського гірничо-металургійного технікуму – найстарішого середньотехнічного навчального закладу Росії, заснованого 6 грудня 1709 року [6]. Очільником КГРІ напередодні війни та у часи евакуації був . За допомогою викладачів , єва, Л. І. Полтави, , М. І. Носаля йому вдалося 20 вересня 1941 року поновити аудиторні заняття [3, с. 2].

Перебуваючи на Уралі, викладачі, співробітники і студенти КГРІ допомагали підшефним шпиталям і колгоспам, працювали на уральських заводах і шахтах, брали участь у будівництві третьої доменної печі Нижньо-Тагільського металургійного комбінату. Студенти КГРІ працювали по 12 годин на добу, перевиконуючи денну норму по виготовленню ящиків для мінометів і снарядів на 200-260% [4, с. 14].

Героїчна праця криворіжців на Уралі була відмічена високими державними нагородами: 37 викладачів і співробітників КГРІ отримали медаль «За доблесну працю у роки Великої Вітчизняної війни рр.». Серед нагороджених імена, що склали наукову і педагогічну славу Криворізького гірничорудного інституту: , В. І. Базуткін, єцова, , єдін, ішина, , іков, І. О. Дітман, , єв, Г. І. Степанов, та ін [1]. У роки евакуації на Уралі самовіддано працювали колишній () і майбутній () директори КГРІ.

Отже, у роки війни КГРІ, його невичерпний скарб – люди, не тільки зберегли себе як навчальний заклад, але й стали потужною силою для розвитку спорідненого уральського регіону. Працівники і студенти КГРІ демонстрували яскраві приклади героїзму та самовідданості як на фронтах війни, так і в тилу.

Джерела і література:

1. Експозиція музею історії університету. Зала № 2.

2. Окраїнець Т. Воїн, трудар, вчений// Гірничий інженер. – 1985. – №– С. 2.

3. Коротка історія КТУ// Архів музею історії університету (далі АМІУ). – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 234. – Арк. 1-5.

4. Криворожский горнорудный институт. Краткий исторический очерк. – М.: Недра, 1992. – 208 с.

5. Директору горно-рудного института и горно-металлургического техникума тов. Правицкому, секретарю парторганизации тов. Заграничек, председателю студенческого профкома тов. Клюеву, секретарю комитета ВЛКСМ тов. Прокофьевой// Тагильский рабочий. – 1943. – № 87. – 23 апреля. – С. 1.

6. Юбилейная комиссия о праздновании 250-летия Нижне-Тагильского горно-металлургического техникума (). Приглашение // АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 27.

Вони були першими

Перший директор

Криворізького вечірнього робітничого технікуму

(В. І. Жигаловський)

(з авторського виступу на Х регіональній краєзнавчій конференції (Дніпропетровськ, НГУ, 2011 р.))

В історії Кривого Рогу гірничорудна галузь займає особливе місце. Адже саме гірництво перетворило невеличке містечко ХІХ століття на індустріальний гігант радянської епохи і потужний мегаполіс сучасної України. Тож, проблема розвитку гірничої справи на Криворіжжі завжди була і залишається актуальною, науково затребуваною і суспільно значущою.

Містоутворююча роль гірничої галузі стала очевидною вже з середини 1920-х років, коли запрацювали відроджені після воєнних і революційних лихоліть рудники. Згідно із переписом населення, що був проведений у Кривому Розі 17 грудня 1926 року, у місті на той час проживало 31019 осіб, із яких 15045 складали чоловіки і 15974 – жінки [11, с. 4]. Як зазначалося у статистичному аналізі, «у порівнянні з 1923 роком населення зросло на 62,3 % у зв’язку з оживленням рудників» [11, с. 4].

Ясна річ, що зростання виробництва потребувало кваліфікованих кадрів гірничих інженерів. У зв’язку з цим 2 квітня 1921 року Головним управлінням професійної освіти УСРР було прийнято рішення про утворення у Кривому Розі вечірнього робітничого технікуму з метою підготовки технічних кадрів для Криворізького і Нікопольсько-Марганцівського басейнів [8, с. 375; 9, с. 8]. Впродовж року проводилася організаційно-підготовча робота, перш ніж у приміщенні 7-річної школи рудника імені Жовтневої революції, що на станції Вечірній Кут, розпочалися заняття. Датою заснування нового навчального закладу, якому долею судилося стати гордістю Кривого Рогу, вважається 4 жовтня 1922 року. Засновником і першим керманичем Криворізького вечірнього робітничого технікуму (КВРТ) став інженер Всеволод Інокентійович Жигаловський.

Незважаючи на епохальність події та її виключну роль в історії Кривого Рогу, постать В. І. Жигаловського дотепер залишається маловідомою. В літературі з історичного краєзнавства його ім’я лише пригадується [1, с. 5; 8, с. 227, 375; 12, с. 106; 13, с. 6; 14, с. 7; 20, с. 1]. Деякі подробиці з біографії В. І. Жигаловського наведені у довіднику іярова [6, с. 426-427]. Однак, повноцінного образу цієї, безумовно неординарної, особистості на сьогоднішній день ми все ще не маємо. Тож, метою даної розвідки є вирішення проблеми персоналізації історії Криворізького національного університету через висвітлення постаті його першого очільника.

Першоджерельною базою для даної розвідки стали матеріали з архіву Музею історії університету, які до цього часу ще не введені у науковий обіг.

Заслуга у справі складання історичного портрету засновника КНУ належить першому завідувачу Музею історії університету Валентину Леонідовичу Золотарьову. Рішення про заснування Музею історії Криворізького гірничорудного інституту було прийнято у жовтні 1972 року, коли єдиний в СРСР заклад гірничорудного профілю святкував своє п’ятдесятиріччя [14, с. 28]. Слід зазначити, що в урочистій промові тогочасного ректора КГРІ Георгія Михайловича Малахова з приводу 50-річчя закладу ім’я Всеволода Інокентійовича Жигаловського було взагалі відсутнє [15, с. 1, 3]. Тож, саме започаткував вивчення персоналії В. І. Жигаловського – засновника вищої гірничої освіти у Кривому Розі.

Достеменно відомо, що Всеволод Інокентійович Жигаловський народився 8 серпня 1888 року у селі Гатки Подільської губернії в родині народного учителя Уланівського Народного училища Інокентія Олександровича Жигаловського [2]. У 1906 році він закінчив Катеринославське реальне училище і згодом вступив до Катеринославського вищого гірничого училища. У 1913 році Всеволод Жигаловський успішно завершив навчання і отримав звання гірничого інженера. гірничого інституту (КГІ) на чолі з професором геології Миколою Лебедєвим визнала остаточний проект з гірничого мистецтва, що його підготував Всеволод Жигаловський, «гідним почесного відгуку» [19]. Тож, 25-річний інженер отримав перше у своєму житті наукове визнання, про що свідчив документ встановленого на той час зразка за № 000 від 9 листопада 1913 року, завірений гербовою печаткою і підписами ректора, декана і секретаря Ради Катеринославського Гірничого інституту. В «Почесному відгуку», врученому В. І. Жигаловському, стояли підписи відомих в історії Національного гірничого університету науковців: Миколи Йосиповича Лебедєва, що був ректором впродовж та років і став першим ректором Катеринославського гірничого інституту, створеного у 1912 році на базі вищого гірничого училища; Ярослава Івановича Грдіни – професора, ректора КГІ у роках.

Як повідомляє перший біограф В. ідович Золотарьов, під час навчання в інституті Всеволод Інокентійович впродовж років працював десятником на рудниках Криворіжжя, а з 1913 по 1914 роки жив на Донбасі, де працював інженером [2]. З часів Першої світової війни і до 1926 року включно В. І. Жигаловський мешкав у Кривому Розі, працюючи на високих керівних посадах: з 1915 року він був завідувачем руднику [ймовірно, Шмаківського – Л. Д.], з 1920 по 1924 рік – очолював гірничий відділ Південнорудного тресту, а впродовж років – працював головним інженером у рудоуправлінні імені Жовтневої революції.

Слід зазначити, що дані, які наводить , потребують уточнення, адже Південнорудний трест був утворений лише у червні 1922 року, тож В. І. Жигаловський не міг у ньому працювати з 1920 року. Як свідчать опрацьовані нами документи, у березні 1920 року інженер Жигаловський отримав Мандат за № 000 від Особливої Комісії з організації управління Криворізькими і Нікопольськими рудниками, що діяла при Катеринославській Губернській Раді Народного Господарства [16]. Цей мандат визнавався дійсним аж до відкликання і ним підтверджувалися надзвичайні повноваження В. І. Жигаловського як члена Президії Тимчасових Управлінь рудниками Криворізького району. Особливий статус гірничого інженера В. І. Жигаловського був також захищений Мандатом за № 000 від 13 червня 1921 року, виданим Управлінням Рудників Криворізького залізорудного району (Райруда), яке підпорядковувалося Відділу Руд і Мінералів Ради Народного Господарства УСРР (Укрруда). У цьому документі йшлося про те, що гірничого інженера Всеволода Інокентійовича Жигаловського без письмового чи телеграфом підтвердженого дозволу Райруди не можна піддавати арешту і обшукам [17].

Вочевидь, що Всеволод Інокентійович Жигаловський з прихильністю сприйняв ідеї пролетарської революції і став активним учасником соціалістичного будівництва. Він сумлінно працював на відбудові криворізьких рудників, за що був відзначений званням Героя праці. Газета «Рудничний робочий» з цього приводу повідомляла, що Героями праці у день святкування 5-ої річниці Жовтневої революції (1922 р.) стали: слюсар Ростківського руднику єєв, гірник з 27-річним стажем , коваль заводу «Пневматик» В. І. Бородаєв та його син єв, управитель Шмаківського руднику , інженери В. І. Жигаловський та Й. Й. Мізерес, робітничий директор К. І. Міхна [5, с. 18]. Слід зазначити, що в історії Криворізького технічного університету звання «Герой праці» носили лише дві особи – провідні інженери тогочасного Криворіжжя В. І. Жигаловський і , які за сумісництвом працювали в КВРТ [мова, звісно, не йде про почесне звання Герой Соціалістичної Праці, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР 27 грудня 1938 року – Л. Д.]. Факт присудження В. І. Жигаловському звання «Герой праці» є широко відомим, що знайшло відображення у кількох історичних розвідках [6, с. 426; 7, с. 3; 10, с. 6].

Архівні матеріали Музею історії університету свідчать, що впродовж років В. І. Жигаловський дійсно працював у рудоуправлінні імені Жовтневої революції, однак, офіційною назвою посади, яку він займав з 15 жовтня 1924 року по 21 лютого 1926 року, було «помічник Керуючого групою по технічній частині» [22]. Звичайно, що з урахуванням традицій радянської кадрової системи, з трактуванням щодо цієї посади, як «головний інженер», цілком можна погодитися.

З лютого 1926 року В. І. Жигаловський був переведений у місто Харків, де до 1930 року працював завідувачем гірничого відділу Південнорудного тресту [2]. Впродовж років Всеволод Інокентійович перебував на посаді помічника технічного директора тресту «Сталь», а з 1931 по 1934 роки був головним інженером тресту «Руда»; у 1935 році В. І. Жигаловський обійняв посаду головного інженера «Південьгіпроруди», а з 1936 по 1941 роки одночасно виконував функції замісника управляючого і головного інженера цього підприємства [2]. Як свідчать архівні матеріали, Народний Комісаріат Важкої Промисловості призначив Жигаловського Всеволода Інокентійовича замісником управляючого «Південьгіпроруди» своїм наказом за № 000 від 15 жовтня 1936 року [21].

Слід зазначити, що В. І. Жигаловський фактично усе життя суміщав високі інженерні посади і викладацьку діяльність: упродовж років працював викладачем математики у Криворізькому комерційному училищі, з 1922 по 1925 роки очолював КВРТ, з 1934 по 1936 та 1940 по 1941 роки, перебуваючи на посаді доцента, викладав курс «Розтин та системи розробок рудних покладів» в Українській промисловій академії імені Сталіна, що у Харкові [ припускається помилки, називаючи цей заклад Всесоюзним – Л. Д.] [2].

Викладацька праця В. І. Жигаловського була не менш успішною, ніж інженерна. В архіві Музею історії університету зберігається унікальний документ – Пам’ятна Адреса І-го випуску Робітничого Гірничого Технікуму, під якою стоять підписи 37 осіб. У своєму зверненні до Всеволода Інокентійовича студенти і викладачі пишуть: «Вельмишановний і дорогий Всеволод Інокентійович! Сьогодні ми зібралися, щоб ознаменувати І-й випуск організованого і відкритого Вами Робітничого Гірничого Технікуму, принести Вам щиру нашу вдячність за Ваші труди и турботи про нас і наш глибокий сум з приводу полишення Вами нашого району. Ні розруха, ні голод, ні холод не зупинили розпочатої Вами 4 року тому справи. Буквально «з нічого» Ви створили школу. Основна робота на виробництві позбавляла Вас можливості приділяти керівництву технікумом стільки часу, скільки Ви б того хотіли. Та у ті години, коли ми бачили Вас у себе у школі, Ви встигали зробити для нас багато. Ваш авторитет, ваші організаторські вміння, ваше позбавлене формалізму турботливе ставлення до потреб учнів і співробітників по технікуму, завжди поєднувалося з стремлінням покращити умови праці і навчання. Ваші знання і досвід, позбавлені зарозумілості, були просякнуті простотою і тактовністю. Ваше уміння керувати зборами доводили відсоток їх відвідування до 100%. Все це, разом узяте, слугувало для створеної Вами школи «наочним навчальним посібником», яке ми, технікумовці, завжди боялися загубити і котрого нам, у зв’язку із Вашим переїздом у Харків, тепер, на превеликий жаль, не замінити. Ваша особистість і Ваша робота в Технікумі були і будуть для нас прикладом, котрому ми будемо наслідувати не зовнішнім копіюванням, а внутрішньою роботою над самими собою. За все, що Ви зробили для нас и для Технікуму, який зобов’язаний Вам своїм існуванням, прийміть від нас наше сердечне «спасибі»» [18].

Викладацький успіх В. І. Жигаловського продовжився і у Харкові. У 1935 році, працюючи в Українській промисловій академії імені Сталіна, Всеволод Інокентійович отримав почесне звання ударника і був премійований грамотою [3]. У відповідному наказі були відмічені його «віддана робота, якість навчання та участь в громадському житті Академії» [3]. Викладацькі досягнення В. І. Жигаловського значно красномовніше були висвітлені у тексті Почесної грамоти, яку підписали тогочасний директор Укрпромакадемії ім. Сталіна тов. Докукін, голова партійного комітету тов. Звіжульов та голова місцевого комітету тов. Марченков: «Товаришеві І., що високо ніс ленінський прапор соцзмагання та ударництва і виявив соціалістичне ставлення до праці, від імені Дирекції, колективу студентів, викладачів та службовців Української Промислової Академії ім. Сталіна висловлюється пролетарська подяка. Товариш І. як справжній боєць в справі готування кадрів командирів соціалістичної промисловості, який по більшовицькому боровся за піднесення якості навчання, нагороджується цією грамотою» [стиль і орфографію документів збережено – Л. Д.][4]. Процитований документ яскраво демонструє той факт, що викладацька праця часів сталінської модернізації була особливо відповідальною і ототожнювалася з військовою службою, адже готувалися не просто інженерні кадри, а кадри «командирів соціалістичної промисловості». Тим більш знаковим є визнання педагогічних заслуг В. І. Жигаловського, який за тогочасною термінологією, був із «старих спеців», що апріорі викликали «пролетарську підозру».

Отже, засновник вищої гірничої освіти на Криворіжжі пройшов цікавий, сповнений самовідданої праці життєвий і трудовий шлях. Даною розвідкою автор лише актуалізував дослідження з історичного краєзнавства Кривого Рогу шляхом вирішення проблеми персоналізації історії ДВНЗ «КНУ» як одного з провідних закладів сучасної України. Безумовно, що тема потребує подальших розвідок в контексті створення узагальнюючої праці, присвяченої видатним діячам гірничої справи у Кривому Розі.

Джерела і література:

1.ALMA MATER. Віхи історії Криворізького технічного університету ()/ [упоряд. ]. – Кр. Ріг: Видавничий центр КТУ, 2007. – 19 с.

2. Біографія В. І. Жигаловського, укладена 12.03.1979. – Архів Музею історії університету [далі АМІУ]. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 78. – Арк. 10.

3. Витяг з наказу № 48 по Укрпромакадемії ім. Сталіна від 29 квітня 1935 року м. Харків. – АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 78. – Арк. 8.

4. Грамота Української Промислової Академії ім. Сталіна від 29 квітня 1935 року, виписана на ім’я І. – АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 78. – Арк. 9.

5. Дольчук компартії за відбудову і дальший розвиток гірничорудної промисловості України ()/ Анатолій Васильович Дольчук. – К.: Вища школа, 1974. – 184 с.

6. Енциклопедія Криворіжжя: 230-річчю з дня заснування Кривого Рогу присвячується. – У 2-х т./ [упоряд. іяров]. – Кр. Ріг: ЯВВА, 2005. – Т. 1. – Кр. Ріг: ЯВВА, 2005. – 704 с.

7. Екскурс в минуле/ Валентин Золотарьов// Гірничий інженер. – 2003. – № 1(1445). – С. 3.

8. Історична енциклопедія Криворіжжя. У 2-х т./ [упоряд. , ]. – Кр. Ріг: Видавничий дім, 2007. – Т. 1. – Кр. Ріг: Видавничий дім, 2007. – 604 с.

9. Кафедра подземной разработки месторождений полезных ископаемых: исторические вехи, судьбы, технологии/ [, , и др.]; под ред. . – Кр. Рог: КТУ, 2003. – 208 с.

10. Криворожский горнорудный институт: Краткий исторический очерк ()/ [, , и др.]; под ред. . – М.: Недра, 1992. – 207 с.

11. Кривой Рог по переписи 1926 г.// Красный горняк. – 1927. – № 1. – С. 4.

12. Криворізький залізорудний басейн. До 125-річчя з початку промислового видобутку залізних руд/ [Вілкул Ю. Г., , Дядечкін М. І. та ін.]; під ред. Ю. Г. Вілкула. – Кр. Ріг: Видавничий центр КТУ, 2006. – 583 с.

13. Криворізький технічний університет. 85 років/ [, , Ступнік М. І. та ін.]; під ред. . – Кр. Ріг: Видавничий центр КТУ, 2007. – 140 с.

14. Криворізький технічний університет (короткі нариси)/ [Білецька В. С., , та ін.]; під ред. . – Кр. Ріг: Мінерал, 2002. – 126 с.

15. Нам – п’ятдесят/ Георгій Малахов, Анатолій Поліщук// Червоний гірник. – 1972. – № – С. 1, 3.