Уславлені ровесники – місто і університет (цикл статей з історичного краєзнавства Криворіжжя) (стр. 3 )

16. Мандат Особой Комиссии Екатеринославского Губернского Совета Народного Хозяйства от 4 марта 1920 г. № 000, выданный Жигаловскому. – АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 78. – Арк. 2.

17. Мандат Управления Рудниками Криворожского Железорудного района (Райруда) от 01.01.01 г. № 000, выданный горному инженеру Всеволоду Иннокентиевичу Жигаловскому. – АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 78. – Арк. 3.

18. Памятный адрес Всеволоду Иннокентьевичу в ознаменование 1-го выпуска Рабочего Горного Техникума. – АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 78. – Арк. 5.

19. Почетный отзыв Совета Екатеринославского Горного Института об окончательном проекте по горному искусству Всеволода Жигаловского. – АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 78. – Арк. 1.

20. Темченко ізькому технічному університету 85 років/ // Освіта. – 2007. – № 37 – С. 1.

21. Удостоверение Народного Комиссариата Тяжелой промышленности от 01.01.01 г., № 000, выданное Жигаловскому Всеволоду Иннокентьевичу. – АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 78. – Арк. 7.

22. Удостоверение Октябрьского Рудоуправления Криворожского Железорудного района Южного Рудного Треста «ЮРТ» от 01.01.01 г., № 000, выданное Жигаловскому Всеволоду Иннокентьевичу. – АМІУ. - Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 78. – Арк. 4.

Перший директор реабілітованого КГРІ

()

У часи сталінських репресій через безпідставні звинувачення постраждали мільйони людей. Однак, страждали не тільки окремі люди, але і цілі колективи. Так, восени 1936 року після вдало проведеного набору першокурсників зазнав репресій увесь Криворізький гірничорудний інститут. Без попереджень, відповідних узгоджень і будь-яких пояснень КГРІ спочатку був розпущений, а потім приєднаний до ДГІ! Можна собі уявити той розпач, що охопив тогочасних студентів і викладачів. Напевно, ці почуття були б повноцінно розкриті у разі знайдених особистих щоденників, та допоки, у цій справі не щастить... Можливо з тих часів в глибинах криворізьких душ зародився сепаратистський протест проти власної вторинності, підпорядкованості старшому губернському брату. Кривому Рогу завжди хотілося випростатися, стати на повний зріст, недарма, провідною ідеєю міської громади завжди залишалася мрія про «особливий регіональний статус». Цікаво, що місту, попри усі зусилля, так і не вдалося реалізувати цю ідею, між тим, КГРІ не тільки успішно відстояв свій статус, але і перетворився на унікальний навчальний заклад Радянського Союзу. Автор добре пам’ятає, як у колах криворізьких освітян панувала думка, що КГРІ не має аналогів в СРСР, а у світовій практиці по змісту і можливостям навчання є спорідненим університету у заокеанській Канаді.

У ці, такі складні для КГРІ, часи його директором був Микола Климентійович Правицький, який перебував на цій посаді з 1936 по 1951 рр.

Метою даної розвідки є дослідження життєвого шляху одного із колишніх керівників інституту – (). Оскільки його біографія предметом наукового дослідження раніше не була, історіографія з теми представлена лише узагальнюючими працями [10]. Першоджерельною базою для даної розвідки стали матеріали архіву Музею історії університету, більшість із яких у науковий обіг введена вперше.

Микола Климентійович Правицький народився 21 листопада 1904 року у місті Акерман колишньої Бесарабської губернії [1]. Стосовно його родини у документах спостерігаються певні розбіжності: так, у автобіографії говориться, що це була сім’я дрібного службовця-поштаря [1], в особовому листку по обліку кадрів, укладеному 23 квітня 1951 року називає дореволюційний стан батьків міщанським і зазначає, що до Жовтневої революції його батько був службовцем, а після – рахівником [11]. У біографії, укладеній не раніше 1952 року, ці дані уточнюються, а саме: його батько був батраком, робітником пекарні, а згодом рахівником [3]. В автобіографії Микола Климентійович пише, що його батько з 14 років розносив листи і телеграми, а з 1914 року почав працювати на рудниках Криворіжжя [1].

Власну трудову діяльність 11-річний Коля розпочав у 1915 році у якості коногона і носія бурів на руднику «Пужмерки» [3]. Як зазначається у автобіографії, у цей час Микола «частково продовжував навчання у Колачевській двокласній школі» [1]. У 1918 році, коли рудник закрили, а батько пішов у Червону Армію, Микола батрачив у селі Бажанове Криворізького району. У 1920 році працював учнем пекаря у пекарні Володарського. У 1921 році випасав стадо корів на руднику Дубова Балка. З кінця 1921 року і до травня 1923 року працював учнем і підручним слюсаря на криворізькому заводі «Пневматик». Впродовж року – з травня 1923 по травень 1924 – працював слюсарем на Гданцівському заводі м. Кривого Рогу. З травня по вересень 1924 року був слюсарем на руднику ім. Комінтерна, звідки був відряджений на робітфак Дніпропетровського гірничого інституту [3]. Політична діяльність молодого працівника розпочалася фактично у юнацькому віці – у 1921 році 17-річний Микола став комсомольцем, а через три роки – у 1924 році – 20-річний вступив до лав КП(б)У.

У травні 1925 року Микола Климентійович одружився, у жовтні 1927 року у нього народився син, а у грудні 1931 року – дочка. У 1927 році Микола Климентійович закінчив робітфак ДГІ, а у 1932 році отримав диплом Дніпропетровського гірничого інституту і залишився працювати науковим співробітником ДГІ. Рішення кваліфікувати як інженера гірничої електромеханіки з оцінкою «добре» та залишити його на науковій роботі при інституті прийняла кваліфікаційна комісія електромеханічного відділу ДГІ 22 квітня 1932 року [5].

Початок роботи у Криворізькому гірничорудному інституті сповнений документальних суперечок. Так, у його біографії, укладеній після 1952 року, говориться, що був переведений на роботу у КГРІ рішенням Дніпропетровського обкому КП(б)У у червні 1932 року [3]. Між тим, у довідці КГРІ, виданій 8 березня 1947 року за підписом замісника директора з науково-навчальної роботи Л. І. Полтави зазначено, що він «безперервно працював у КГРІ з квітня 1932 року» [19]. В аналогічній довідці від 14 грудня 1948 року, яку також підписав замісник директора Л. І. Полтава, зазначено іншу дату, зокрема, говориться, що «безперервно працює у КГРІ з 4 травня 1932 року» [20]. Травнева дата, на наш погляд, здається ймовірнішою, бо, як вже зазначалося, 22 квітня 1932 року в ДГІ розглядалося питання про присвоєнні відповідної кваліфікації та про залишення його на науковій роботі у цьому інституті [5]; окрім того, логічність травневої дати опосередковано підтверджується і «Грамотою ударника третього року п’ятирічки», яку видали 6 квітня 1932 р. у Дніпропетровському гірничому інституті [25]. Між тим, довідка від 2 червня 1951 року задавнює час його роботи в КГРІ рівно на місяць: за підписом в. о. директора КГРІ, доцента Л. Полтави повідомляється, що Правицький Микола Климентійович «дійсно безперервно працює у Криворізькому гірничорудному інституті з 4 квітня 1932 року» [21]. Слід зазначити, що остання дата підтверджується і трудовою книжкою [24]. Незважаючи на те, що її почали заповнювати 11 (!) січня 1939 року [трудові книжки єдиного зразку Й. Сталін увів 15 січня 1939 року – Л. Д.], кожен запис супроводжується номером і датою відповідних наказів по інституту – тож, початком трудової біографії Миколи Климентійовича у КГРІ можна вважати саме 4 квітня 1932 року.

Документально суперечливим є і послужний список у КГРІ. Так, у вищезазначеній біографії повідомляється, що з 1932 по 1936 рр. він займав посади асистента і декана факультету, з жовтня 1936 р. по 1938 р. – старшого викладача і директора Криворізького філіалу Дніпропетровського гірничого інституту, з 1938 р. по липень 1951 р. – доцента і директора Криворізького гірничорудного інституту [3]. Між тим, у вже цитованій довідці від 14 грудня 1948 року зазначається, що з 4 травня 1932 року по 20 жовтня 1935 року працював на посадах асистента і викладача кафедри «Гірнича електромеханіка», з 20 жовтня 1935 року по 17 жовтня 1938 року – на посаді виконуючого обов’язки доцента кафедри «Гірнича електромеханіка», а з 17 жовтня 1938 року на посаді доцента цієї ж кафедри [20]. Певні уточнення до біографії наведені у Наказі за № 1 по Криворізькому залізорудному інститутові від 6 вересня 1936 року, у якому йдеться про те, що з 1 вересня 1936 року у приміщенні Криворізького гірничого технікуму діє філіал ДГІ під керівництвом [16]. Наказом Всесоюзного комітету у справах вищої школи при РНК СРСР за № 000/к від 29 вересня 1936 року цей філіал навіть названий Криворізьким вечірнім гірничорудним інститутом [12]. Однак, підпорядкований, філіальний статус КВГРІ у складі ДГІ існував щонайменше до кінця липня 1938 року, адже дозвіл на виконання обов’язків доцента, надісланий у той час Всесоюзним комітетом у справах вищої школи, був адресований не йому особисто, а директорові Дніпропетровського гірничого інституту [8]. Про зміну філіального статусу можна впевнено говорити, лише починаючи з вересня 1938 року, коли наказом Наркомату важкої промисловості від 17 вересня 1938 року був затверджений директором КГРІ [14]. Однак, враховуючи дані трудової книжки, де зазначено, що з 31 травня 1938 року працює т. в.о. директора КГРІ і одночасно доцентом кафедри «Гірнича електромеханіка» [24], слід визнати, що існував певний перехідний період між філіальним і автономним статусом КГРІ.

Слід підкреслити, що встановлені нами розбіжності у датах є несуттєвими і такими, що не впливають на загальне трактування подій в біографії фігуранта даного дослідження. Ці розбіжності пояснюються як втратою довоєнного архіву КГРІ, так і різним призначенням цитованих документів. У цілому ж, уведені нами у науковий обіг першоджерела дозволяють стверджувати, що саме на період кар’єрного зростання випали часи закриття КГРІ (серпень 1936 р.), перетворення його на філіал ДГІ (вересень 1936 р.) і нарешті поновлення діяльності КГРІ як самостійного навчального закладу (вересень 1938 р.). На період праці припадають і зміни у назвах інституту: Криворізький залізорудний – філіал Дніпропетровського гірничого інституту – Криворізький гірничорудний інститут.

Наказом Всесоюзного комітету у справах вищої школи при Раднаркомі СРСР за № 000/к від 29 лютого 1940 року був також затверджений виконуючим обов’язки завідувача кафедри гірничої механіки у КГРІ за сумісництвом [6].

З початком Великої Вітчизняної війни , як директор КГРІ, проводив усі необхідні мобілізаційні заходи, а коли загроза ворожої окупації стала очевидною – очолив комісію по евакуації. Його наказом по КГРІ за № 89 від 10 серпня 1941 року були припинені заняття і звільнені від роботи професорсько-викладацький персонал, обслуговуючий склад і робітники будівництва [17]. До складу евакуаційної комісії, окрім , входили: заступник директора КГРІ Л. І. Полтава, головний бухгалтер , представники партійної організації і іков, представники профспілкової організації доценти і В. В. Бєсєдін. Евакуація інституту була проведена у стислі строки. Про її неймовірну напруженість і карколомну відповідальність свідчать документи, що зберігаються в Архіві Музею історії університету. Так, за підписом М. Правицького та інших відповідальних осіб 12 серпня 1941 року був укладений Акт, у якому зазначалося: «Відповідно до розпорядження по Криворізькому гарнізону місто Кривий Ріг 8 серпня оголошено до евакуації. Інституту запропоновано впродовж 3-х днів демонтувати і вивезти найбільш коштовне обладнання. Більшість обладнання і матеріалів за вказаний період завантажено у залізничні вагони, окремі, найбільш громіздкі машини, розібрані, і завантажені їх відповідальні частини. Металорізальні станки, раніше передані заводу «Комуніст», завантажуються разом із заводом. Через відсутність транспортних засобів не завантажено більшу кількість будівельних матеріалів, бібліотека, господарське майно і весь господарський інвентар, паливо, малоцінний інвентар, а також другорядне лабораторне обладнання. Весь архів до 1941 року знищено, за виключенням особових справ студентів. Залишки транспорту і палива передані частинам Червоної Армії без актів. До 1 вересня видана зарплатня сторожовій охороні, котра за розпорядженням начальника гарнізону залишається у місті до уходу частин Червоної Армії. Розрахунок проведено з усім обслуговуючим персоналом інституту до 10 серпня з виплатою вихідної допомоги. У зв’язку з відсутністю вказівки щодо місця відправлення вантажу, комісія прийняла рішення відправити обладнання у місто Свердловськ у розпорядження ГУНЗа НКЧМ [Головного управління навчальними закладами Народного комісаріату чорної металургії – Л. Д.]. Загальний нагляд за майном, що залишилося, до уходу частин Червоної Армії покладено на тов. » [2].

Отже, евакуйованому КГРІ в роки війни надав притулок гостинний Урал, а саме Нижньо-Тагільський гірничо-металургійний технікум, який був найстарішим середньотехнічним навчальним закладом Радянського Союзу – датою його заснування називають 6 грудня 1709 року [32]. Цікаво, що місце евакуації для КГРІ було визначено не відразу, а лише після прибуття криворізького потягу у місто Свердловськ: розпорядженням замісника наркому чорної металургії СРСР Бичкова Криворізький гірничорудний інститут 1 вересня 1941 року був направлений у Нижній Тагіл [9].

Під час евакуації суміщав посади директора КГРІ, завідувача кафедри гірничої механіки і директора Нижньо-Тагільського гірничо-металургійного технікуму. Працюючи у тилу поєднував навчальну діяльність з виконанням мобілізаційних заходів, адже і з далекого від фронту Уралу криворіжці прагнули потрапити туди, де вирішувалася доля не тільки СРСР, але й усього людства. Так, наказом за № 000 по гірничорудному інституту НКЧМ СРСР від 22 листопада 1941 року відрахував 32 особи (студентів, викладачів і співробітників), які вступили до лав Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА) [15]. Микола Климентійович перебував у епіцентрі листування: до нього зверталися з різних питань. Так, фронтовик у листі від 18 грудня 1942 року просив надіслати йому рекомендацію для вступу в партію [29]; колишня студентка Л. Кабачна у листі від 13 грудня 1941 року, надісланого з м. Бакал, просила допомоги у поновленні на навчанні [30]; колега Наталя Зайковська з далекого середньо азійського міста Фрунзе у своєму листі від 25 серпня 1943 року цікавилася умовами навчання у КГРІ [31].

Під керівництвом Миколи Климентійовича студенти КГРІ продемонстрували високий приклад патріотизму, зібравши 70 тисяч карбованців на будівництво танку «Радянський студент». Ця акція була відмічена подякою Й. Сталіна [22].

Повернення інституту у рідний Кривий Ріг готувалося заздалегідь. І хоча реевакуація КГРІ була призначена на серпень 1944 р. [23], тобто через півроку після звільнення Кривого Рогу від німецько-фашистських загарбників, вже 27 листопада 1943 р. був відряджений НКЧМ СРСР зі спецзавданням у Сталінську, Дніпропетровську і Запорізьку області [27]. 1 грудня 1943 року він отримав завдання від ГУНЗ НКЧМ СРСР щодо з’ясування стану навчальних і житлових приміщень, обладнання і майна навчальних закладів НКЧМ у м. Кривий Ріг; у якості уповноваженого наркомату мусив обговорювати питання відбудови і відновлення діяльності інституту і технікуму з представниками радянських і партійних організацій; йому було доручено розробити і реалізувати заходи, спрямовані на поновлення їх роботи. Начальник ГУНЗ НКЧМ СРСР т. Федоров звертався до військових, радянських і партійних організацій з проханням усіляко сприяти у виконання ним його обов’язків [26].

Самовіддана праця не залишилася непоміченою. 14 травня 1945 року у міському театрі Кривого Рогу відбулася урочиста подія – вручення орденів і медалей СРСР працівникам гірничорудної промисловості. Серед нагороджених Орденом Трудового Червоного Прапора був і [4]. За самовіддану працю в роки Великої Вітчизняної війни у цьому ж 1945 році Микола Климентійович отримав медаль, а згодом і похвальний лист від Міністерства чорної металургії СРСР за успішну відбудову Криворізького гірничорудного інституту. У зв’язку з 25-річчям КГРІ у 1947 році був нагороджений орденом «Знак Пошани», а Міністерство вищої освіти СРСР винесло йому подяку як організатору інституту [13]. Наказом за № 000 Міністерства вищої освіти СРСР від 9 лютого 1949 року було присуджено персональне звання гірничого генерального директора ІІІ рангу [7].

У вересні 1951 року був відряджений у річну аспірантуру при Дніпропетровському гірничому інституті, а у вересні 1952 року, після закінчення аспірантури, він був переведений на постійну роботу у ДГІ, де став працювати доцентом [3].

4 липня 1952 року на засіданні вченої ради ДГІ Микола Климентійович Правицький захистив кандидатську дисертацію на тему: «Дослідження роботи підйомних установок з приводом від асинхронного двигуна в умовах шахт Кривбасу» [18]. Ця праця, без перебільшення, була справою усього його життя: впродовж 20 років він працював в інституті і тримав тісні зв’язки з промисловим виробництвом. Тож, 1950-ті роки позначилися науковим злетом дослідника-практика. У 1956 році він видає дві книги «Рудничних підйомних установок», згодом їх друге видання; у 1963 році він видає навчальний посібник для студентів електромеханічних вузів, здає до друку рукопис підручника для спеціальності РПМ; одночасно виходить його монографія «Багатоканатні підйомні установки Кривбасу» [28]. бере участь у наукових форумах, виконує обов’язки завідувача кафедри гірничої механіки Дніпропетровського гірничого інституту. Та підступна смерть зупинила його життєвий шлях. Трудова книжка завершується цинічним у своєму лаконізмі записом від 1 серпня 1963 року: «Виключений зі списків працівників інституту у зв’язку зі смертю» (наказ за № 000 по Дніпропетровському гірничому інституту від 3 серпня 1963 р.) [24].

Звичайно, банальною виглядає сентенція, що доля країни – це доля її людей. Однак, дослідження біографічного сегменту, на наш погляд, усуває наявні прогалини в усвідомленні найдраматичніших історичних процесів і збагачує наукову реконструкцію вітчизняної історії. Наостанок, слід зазначити, що напередодні ювілейної 90-ої річниці КНУ відродження славних імен історії університету є важливим дослідницьким завданням для краєзнавців.

Джерела і література:

1. Автобиография Правицкого Николая Климентьевича, составленная 10 декабря 1946 г.// Архів Музею історії університету (далі АМІУ). – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 19.

2. Акт эвакуационной комиссии КГРИ// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 10.

3. Биография Правицкого Николая Климентьевича, составленная в 1952 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 26.

4. Висока нагорода// Червоний гірник. – 1945. – №– 16 травня. – С. 2.

5. Витяг з протоколу кваліфікаційної комісії електромеханічного відділу від 22 квітня 1932 р// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 2.

6. Выписка из приказа Всесоюзного комитета по делам высшей школы при СНК СССР. г. Москва. № 000/к 29 февраля 1940 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 8.

7. Выписка из приказа Министерства высшего образования СССР № 000 от 9 февраля 1949 года «О присвоении руководящим работникам и профессорам горно-металлургических институтов персональных званий, установленных Указом Президиума Верховного Совета Союза ССР»// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 23.

8. Директору Днепропетровского горного института от зам. Председателя Всесоюзного комитета по делам высшей школы А. Суханова// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 5.

9. Директору КГРИ тов. Правицкому от зам начальника ГУУЗа Злобинского распоряжение за № 32-3 от 1 сентября 1941 г., г. Свердловск// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 11.

10. Криворожский горнорудный институт: Краткий исторический очерк ()/ [, , и др.]; под ред. . – М.: Недра, 1992. – 207 с.; Криворізький технічний університет (короткі нариси)/ [Білецька В. С., , та ін.]; під ред. . – Кр. Ріг: Мінерал, 2002. – 126 с.; Криворізький технічний університет. 85 років/ [, , Ступнік М. І. та ін.]; під ред. . – Кр. Ріг: Видавничий центр КТУ, 2007. – 140 с.; Криворізький залізорудний басейн. До 125-річчя з початку промислового видобутку залізних руд/ [Вілкул Ю. Г., , Дядечкін М. І. та ін.]; під ред. Ю. Г. Вілкула. – Кр. Ріг: Видавничий центр КТУ, 2006. – 583 с.; ALMA MATER. Віхи історії Криворізького технічного університету ()/ [упоряд. ]. – Кр. Ріг: Видавничий центр КТУ, 2007. – 19 с.; Енциклопедія Криворіжжя: 230-річчю з дня заснування Кривого Рогу присвячується. – У 2-х т./ [упоряд. іяров]. – Кр. Ріг: ЯВВА, 2005. – Т. 1. – Кр. Ріг: ЯВВА, 2005. – 704 с.; Історична енциклопедія Криворіжжя. У 2-х т./ [упоряд. , ]. – Кр. Ріг: Видавничий дім, 2007. – Т. 1. – Кр. Ріг: Видавничий дім, 2007. – 604 с.

11. Личный листок по учету кадров Правицкого Николая Климентьевича, составленный 23 апреля 1951 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 24.

12. Приказ № 000/к Всесоюзного Комитета по делам высшей школы при СНК СССР. г. Москва от 01.01.01 г./ АМІУ. – Ф.1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 4.

13. Приказ № 000 Министерства высшего образования СССР от 01.01.01 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 21.

14. Приказ № 000/к Народного Комиссариата тяжелой промышленности от 01.01.01 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 6.

15. Приказ № 000 по горнорудному институту НКЧМ СССР. г. Н. Тагил. 22 ноября 1941 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 12.

16. Приказ № 1 по Криворожскому железорудному институту от 6 сентября 1936 г.// АМІУ. – Ф. 1. Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 3.

17. Приказ № 89 по КГРИ от 01.01.01 года// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 9.

18. Публичная защита диссертации// Днепровская Правда. – 1952. – № 000. – 17 июня. – С. 4.

19. Справка КГРИ от 8 марта 1947 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 20.

20. Справка КГРИ от 01.01.01 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 22.

21. Справка КГРИ № 1-75 от 2 июня 1951 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 25.

22. Директору горно-рудного института и горно-металлургического техникума тов. Правицкому, секретарю парторганизации тов. Заграничек, председателю студенческого профкома тов. Клюеву, секретарю комитета ВЛКСМ тов. Прокофьевой//Тагильский рабочий. – 1943. – № 87. – 23 апреля. – С. 1.

23. Телеграфное сообщение о реэвакуации КГРИ из Нижнего Тагила в августе 1944 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 18.

24. Трудовая книжка Правицкого Николая Климентьевича, дата заполнения 11 января 1939 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 7.

25. Ударными темпами выполним пятилетку в 4 года. Грамота ударника третьего года пятилетки. Выдана дирекцией и профкомом Днепропетровского горного института имени т. Артема 6 апреля 1932 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 1.

26. Удостоверение ГУУЗ НКЧМ СССР от 1 декабря 1943 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 17.

27. Удостоверение НКЧМ СССР № Б-2929 от 01.01.01 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 16.

28. Характеристика деятельности , составленная в 1963 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 28.

29. Эпистолярий // АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 14.

30. Эпистолярий // АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 13.

31. Эпистолярий // АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 15.

32. Юбилейная комиссия о праздновании 250-летия Нижне-Тагильского горнометаллургического техникума (). Приглашение // АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 162. – Арк. 27.

Перший випуск реабілітованого КГРІ (1941 р.)

У музеї історії університету зберігається унікальний експонат, подарований у 1966 р. доктору технічних наук, професору колишніми студентами [1]. Це збірник статей випускників КГРІ 1941 р. Свої дипломні роботи вони захищали 20 січня 1941 р., а через 25 років потому вирішили створити колективний рукопис із власних наукових праць. Передмову цього документу неможливо читати без сліз: студенти 1941 р. обіцяють укласти черговий рукопис, коли мине наступне чверть століття і настане 20 січня 1991 р. І це писали люди, народжені у рр., які вже втратили 4-ох із 22-ох своїх одногрупників!

Зміст документу надзвичайно зворушливий. Колишні студенти з болем сумують за своїми товаришами, що пішли із життя, аналізують трудовий шлях кожного члена свого колективу, пригадують, як здобували освіту і отримали дипломи.

В контексті історії університету цей документ є надзвичайно цікавим. Його укладачі повідомляють, що після ліквідації Криворізького гірничорудного інституту, а потім переведення його у статус філіалу ДГІ, їх академічна група стала першим випуском відновленого КГРІ. Адже, їм, набраним у 1936 р. приймальною комісією КГРІ безпосередньо напередодні розпуску інституту, пощастило пережити усі негаразди і захищатися знову ж таки у КГРІ!

Тож, випуск 1941 р. є дійсно легендарним: по-перше, передвоєнним, по-друге, це перший випуск реабілітованого КГРІ і по-третє, це випуск складався із справжніх фахівців, яким навіть через 25 років після закінчення ВНЗу було що друкувати у збірнику наукових статей, між тим, із 22 осіб лише двоє мали ступені кандидатів наук, інші були інженерами-практиками. Яким же високим був рівень підготовки інженерних кадрів!

У складі випуску 1941 р. перебували наступні студенти:

- Альтшулер Михайло Абрамович, 1910 р. н., який напередодні війни працював начальником дільниці на руднику ім. Кірова, в евакуації був начальником шахти Блявинського рудника на Уралі, після війни займав посади заступника головного інженера рудника ім. Р. Люксембург, головного інженера рудника ім. Фрунзе, начальника промислово-технічного відділу Укрголовруди Придніпровського раднаргоспу;

- Ашкеназі Аківа Саулович, 1914 р. н., який до війни працював начальником дільниці на руднику ім. Кірова, в евакуації був головним інженером групи шахт «Мангишлаквугілля», начальником шахти «Сільїлецьквугілля», після війни був начальником кар’єру, директором Криворізького цегляного заводу, начальником промислово-технічного відділу Алтин-Топканського комбінату, начальником рудників «Лазурний» і «Стрижки», головним інженером Ільницького шахтоуправління, заступником директора Калушського хіміко-металургійного комбінату;

- Барановський Микола Федорович, 1909 р. н., який до війни був заступником начальника дільниці на руднику «Жовта річка», технічним керівником буровугільної шахти у Веселих Тернах, у післявоєнний період працював головним інженером рудника тресту «Укрозокерит», головним інженером управління гірничорудної промисловості Станіславського раднаргоспу, начальником гірничохімічного відділу Львівського раднаргоспу;

- Бондаревський Едуард Абрамович, 1913 р. н., який напередодні війни був начальником дільниці рудника «Інгулець», згодом воював, отримавши звання інженера-майора, а після війни працював заступником головного інженера треста «Кривбасруда», управляючим Шалимським і Шерегешським рудниками, начальником Ново-Кузнецького управління Гідроспецбуду тресту «Східгідроспецбуд», 17 жовтня 1956 р. загинув у автомобільній катастрофі;

- Вараксін Євген Іванович, 1914 р. н., напередодні війни був помічником начальника дільниці рудника ім. Р. Люксембург, потім воював, 2 роки був у партизанському з’єднанні, після війни працював на таємному об’єкті п/с 1119, а згодом став головним інженером проектів на цьому підприємстві;

- Дзюбенко Михайло Григорович, 1913 р. н., до війни був начальником дільниці на руднику ім. Кірова, потім воював, дослужився до звання старший інженер-лейтенант, після війни працював начальником буровугільного відділу тресту «Кривбасруда», начальником шахти, начальником відділу постачання, головним інженером руднику треста «Укрозокерит», головним інженером проектів, начальником гірничого відділу та головним інженером інституту «Кривбаспроект»;

- Добжанський Микола Євстафович, 1911 р. н., до війни був помічником начальника дільниці рудника «Інгулець», в евакуації механіком і начальником Бакальського рудоуправління на Уралі, після війни працював головним механіком рудника «Інгулець», інспектором, старшим інженером інституту «Кривбаспроект», старшим науковим співробітником НДГРІ;

- Заморока Дмитро Петрович, 1914 р. н., напередодні війни був помічником начальника дільниці рудника ім. Дзержинського, в евакуації працював інженером-дослідником НДГРІ у м. Бакал на Уралі, після війни займав посади начальника дільниці, заступника головного інженера комбінату, старшим інженером промислово-технічного відділу управління «Дальбуду», головним інженером і директором рудника «Галімий» Магаданського раднаргоспу, старшим інженером Держміськтехнадзору м. Магадан;

- Козовець Петро Семенович, 1918 р. н., до війни був гірничим майстром на руднику ім. Орджонікідзе, воював, дослужився до звання старшого лейтенанта, після війни працював начальником дільниці рудника ім. Орджонікідзе, начальником дільниці, начальником промислово-технічного відділу «Дальбуду», викладачем гірничого технікуму у м. Магадан, заступником головного інженера шахти ім. Кірова у Кривому Розі;

- Корешков Павло Іванович, 1903 р. н., до війни був помічником начальника дільниці на шахті «Гігант», воював у мінометних військах, після війни працював старшим інженером відділу обладнання, заступником начальника і начальником промислово-технічного відділу заводу «Криворіжсталь»;

- Лісовий Микола Йосифович, 1910 р. н., до війни був начальником дільниці на шахті «Комунар», в евакуації працював начальником шахти і управляючим трестом у м. Копєйськ, після війни завідував гірничими роботами на руднику ім. Фрунзе, а потім працював диспетчером виробничого відділу ЦГЗКу;

- Пархоменко Сергій, 1912 р. н., до війни був науковим співробітником НДГРІ, під час війни у 1942 р. помер від сухот;

- Повзнер Зиновій Борисович, 1908 р. н., напередодні війни працював помічником начальника дільниці на руднику ім. ХХ партз’їзду, в евакуації на Уралі був змінним інженером, інженером-конструктором Уралгіпроруди, після війни працював головним інженером проектів інституту «Кривбаспроект»;

- Приходський Сергій Павлович, 1915 р. н., до війни працював помічником начальника дільниці на руднику ім. Комінтерна, пройшов війну рядовим, після війни був начальником промислово-технічного відділу і головним інженером на руднику «Більшовик», заступником головного інженера руднику ім. Комінтерна;

- Пермяков Іван Самуїлович, 1907 р. н., до війни був технічним керівником на шахті «Першотравнева», воював, дослужився до звання капітана, після війни працював заступником головного інженера Саранського рудника, головним інженером Зирянівського рудника, начальником гірничого відділу Держміськтехнадзору м. Усть-Каменогорськ, начальником Березовського рудника;

- Прохода Сергій Григорович, 1913 р. н., до війни був помічником начальника дільниці шахти ім. Орджонікідзе, в евакуації працював начальником зміни цеху проектного відділу Златоустівського рудоуправління на Уралі, після війни був інженером техвідділу тресту «Кривбасруда», інженером-проектувальником, старшим інженером і головним інженером проектів в інституті «Кривбаспроект»;

- Ратушний Михайло Авксентійович, 1905 р. н., до і під час війни працював старшим геологом Кузбаського металургійного комбінату, після війни був головним інженером шахти на руднику Таш-Тагол, був головним інженером і парторгом рудника Одра-Баш (Гірна Шорія), помер від інфаркту 10 січня 1955 р.;

- Раков Андрій, 1915 р. н., загинув на фронті у 1942 р.;

- Розенфельд Лазар Давидович, 1914 р. н., до війни був заступником начальника дільниці шахти ім. Шильмана, в евакуації працював начальником зміни рудника Кусимова, начальником сектора тресту «Магнітогорськбуд», після війни працював начальником відділу праці і зарплатні тресту «Криворіжбуд», начальником будуправління тресту «Криворіжіндустрбуд»;

- Серебряник Наум Моісейович, 1911 р. н., до війни був начальником дільниці шахти «Гігант», під час війни працював технічним керівником Троїцького кар’єроуправління Магнітогорського гірничого управління, після війни був начальником проектного бюро, старшим інженером учбового комбінату на руднику ім. Дзержинського, згодом начальником пошукової партії «Нафтагазозйомка» у м. Саратов, начальником експедиції Нижньо-Волзького Геофізтресту, старшим інженером Саратовського Держміськтехнадзору;

- Супрунов Микола Никифорович, 1908 р. н., напередодні війни працював помічником начальника дільниці шахти ім. Валявко, в евакуації був старшим інженером і начальником дільниці на руднику Калангуй-Забайкалля, технічним керівником шахти Сідлова, головним інженером рудника Абагайтуй, після війни працював в Управлінні радянської цивільної адміністрації у Північній Кореї, був радником з гірничої промисловості у КНДР, згодом займав посади старшого інженера тресту «Дзержинськруда», потім працював у Румунії начальником промислово-технічного відділу, після повернення на батьківщину працював начальником наукового відділу у «Гіпрорудмаші» м. Кривого Рогу;

- Хівренко Акім Фотійович, 1912 р. н., до війни був начальником дільниці рудника ім. Фрунзе, воював, отримав звання сержанта, після війни працював завідуючим гірничими роботами, головним інженером на руднику ім. К. Лібкнехта, був управляючим рудника ім. Кірова, а згодом головним інженером тресту «Дзержинськруда».

У день 25-річчя закінчення інституту перші випускники реабілітованого КГРІ висловлювали слова вдячності викладачам, що дали їм інженерні знання: професору О. І. Стешенку, доцентам іюку, , викладачам М. І. Макаренку та І. А. Дітман.

Завершуючи розповідь про випускників КГРІ 1941 р., хочеться підкреслити, що такі приклади нашої історії несуть у собі потужний виховний потенціал, який варто використовувати у сучасному навчально-виховному процесі.

Джерела і література:

1. Сборник статей выпускников Криворожского горнорудного института 1941 года// Експозиція Музею історії університету. – Зала № 1. – Од. зб. 92.

Перший захисник Вітчизни ()

У Залі № 2 Музею історії університету найголовнішим експонатом є стенд «Вони Захищали Батьківщину», що межує з імпровізованим «Вічним вогнем» – макетним комплексом музею. Цей стенд, без перебільшення, можна назвати Іконостасом КГРІ. На ньому уміщені фото 124 учасників Великої Вітчизняної війни, більшості з яких вже немає серед живих. Усі екскурсанти зупиняються біля цих святих місць і вшановують пам’ять героїв хвилиною скорботного мовчання.

За кожним фото прихована біографія – довге чи коротке життя, сповнене випробувань і страждань. Про кожну людину варто розповісти, але у форматі окремої книги. Дана ж стаття присвячена постаті Миколи Сидоровича Щербини, якому долею судилося стати першим захисником нашої Батьківщини у перші хвилини Великої Вітчизняної війни.

Слід зазначити, що захоплюючі сторінки біографії вже були предметом обговорення у місцевій пресі. Про бойовий шлях Миколи Сидоровича писав криворізький журналіст В. Бухтіяров [2]. Між тим, з поля зору попереднього дослідника випав той вражаючий факт, що захищав західний кордон СРСР, встановлений відповідно до Пакту про ненапад між СРСР і нацистською Німеччиною.