Уславлені ровесники – місто і університет (цикл статей з історичного краєзнавства Криворіжжя) (стр. 6 )

Кореляція позиції місцевої влади у питанні щодо дати заснування Кривого Рогу перевела перманентну дискусію у нову площину: віднині можна сперечатися не з приводу дати, а з приводу статусу поселення Кривий Ріг, від якого ведеться відлік міста. Авжеж, рахуючи вік Кривого Рогу з 1775 року, ми святкуємо дату заснування поштової станції! А чому тоді не святкувати дату зимівника чи урочища Кривий Ріг?!

Отже, наша авторська розвідка присвячена проблемі заснування поселення Кривий Ріг та встановлення документально підтвердженої дати цієї події.

На нашу думку, краєзнавчі розвідки Я. Ракітіна і А. Попова спростувати на сьогоднішній день не вдалося нікому. Тож, поради професора П. Варгатюка з приводу того, що не можна припускатися помилок у коментуванні першоджерел, сучасним дослідникам історії Криворіжжя, все ж таки, варто прийняти до уваги. Стецюком, В. Тітовим і О. Мельником документ Нової Січі, у якому фігурує назва Кривий Ріг, є поодиноким і не підтверджується іншими документами, окрім того, диспутанти помиляються у визначенні ініціалів фігуранта документа. Що ж стосується існування козацького хутора (зимівника) Кривий Ріг у 1734 р., то за відповідної джерельної бази, його можна вважати першим поселенням з одноіменною назвою [так, пмт. Петриківка повстало саме з зимівника П. Калнишевського! – Л. Д.], однак, у разі довготривалого існування зимівника Кривий Ріг до 1775 р., цей факт неодмінно знайшов би відображення у інших джерелах. Літописати ж історію з одного документа – неприпустимо!

У цілому, козацьке заселення наших земель було примітою часу: мобільні пересування запорозьких козаків по Дикому Полю, перебування Коша в урочищі Кривий Ріг, а під час Визвольної війни навіть перебування у ньому Богдана Хмельницького [таке припущення висунув професор , на жаль, воно документально не підтверджене – Л. Д.], достеменно не доводить факт існування постійного поселення «Кривий Ріг».

Слід зазначити, що предмет дискусії весь час коливається у межах «урочище Кривий Ріг – поселення Кривий Ріг», які були визначені професором ще у 60-ті роки минулого століття: науковець в усіх своїх публікаціях вперто повторював, що Кривий Ріг, як географічна назва, існував задовго до заснування постійного поселення Кривий Ріг [6, с. 286]. Урочище ж на місці злиття річок Інгулець і Саксагань, говорячи сучасною мовою, було стратегічним об’єктом і, безумовно, відігравало тактичну роль у військових походах запорозьких козаків, тому, напевно, час від часу у ньому могли перебувати козаки: ставити табори, розміщувати тимчасові споруди для поточного ремонту зброї тощо. цього не відкидає, адже поряд із географічним коментує й козацьке походження топоніму «Кривий Ріг»: із захопленням переповідає легенду про козака Рога, що був чи то кульгавий, чи то кривий на одне око...

То в чому ж сенс дискусії, що заводить пошук істини у глухий кут?! Хіба у тому, щоб задавнити історію краю – так вона і так тисячолітня?! На наш погляд, нещодавно запропонована полеміка має гіркий ідеологічний присмак: адже, не хочеться погоджуватися з тим, що історія міста розпочалася з наказу російської імператриці… Між тим, Стара Європа не соромиться своїх варварських коренів і Сполучені Штати Америки не комплексують через своє походження. Та й дійсно, хіба через фальшування власної історії можна додати самоповаги?

Своєрідною гіпотезою «примирення» опонентів можна вважати версію краєзнавця І. Бабича [1, с. 8]. Останній визнає 1775 рік як офіційну дату заснування Кривого Рогу, разом з тим, зазначає, що однойменна поштова станція була встановлена на місці козацького сторожового посту, який розташовувався на крутому схилі Саксагані. Вірогідність цього факту, на нашу думку, є цілком очевидною, однак чи був названий об’єкт постійно діючим, чи не змінював місце дислокації? До того ж, немає ніяких підстав сприймати суто військовий об’єкт як адміністративно-територіальну одиницю.

Цікаво, що у запропоновану І. Бабичем концепцію «вписується» й проблема заснування храму Миколи Угодника. Оскільки останній існував з 1768 року, що стверджують В. Стецюк, О. Мельник, В. Тітов, то і місто має давніший, ніж 1775 рік, початок відліку. Між тим, І. Бабич зазначає, що для потреб козацької сторожі з 1753 року в урочищі діяла дерев’яна козацька церква, на місці якої згодом повстала кам’яна церква святого Миколая…

З огляду на вищесказане, цікавий поворот у довготривалій дискусії здійснила краєзнавець Є. Гурвіч: вона стверджує, що поселення Кривий Ріг заснували євреї [3, с. 5]. Колориту цій гіпотезі додає те, що відомий криворізький письменник, лауреаат Національної премії ім. Т. Шевченка, краєзнавець Григорій Джамалович Гусейнов називає Кривий Ріг кінця ХІХ ст. «занапащеним та вкінець засміченим єврейським містечком» [4, с. 163].

Отже, проблема заснування поселення «Кривий Ріг» залишається науковою «інтригою» вітчизняного краєзнавства, що потребує подальших дослідницьких розвідок і фахового осмислення у кількох напрямках, зокрема: встановлення хронологічних меж існування та місця розташування козацької сторожі; з’ясування та дослідження «криворізьких сторінок» національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького; аналізу альтернативних гіпотез щодо історії заснування Кривого Рогу.

Джерела і література:

1. Бабич начинался Кривой Рог/ // Все. – 2008. – № 39. – С. 8.

2. Варгатюк Ріг 100 років тому/ // Кур’єр Кривбасу. – 1996. – № 67-68. – С. 48-50; Ще раз про виникнення Кривого Рогу (До 220-річчя міста)/ // Кур’єр Кривбасу. – 1997. – № 73-74. – С. 121-137.

3. Селение Кривой Рог основали евреи/ Евгения Гурвич// Домашняя газета. – 2008. – №– С. 5.

4. Тіні забутого парку: Малюнки з уяви. У 2-х кн. Кн. 2.: [літературно-художнє видання]/ Григорій Гусейнов. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2007. – 336 с. – (Першотвір).

5. Історія Криворіжжя у козацьку добу XV-XVIII ст./ , // Історія Криворіжжя: сучасний погляд на історичні періоди, постаті та краєзнавчі дослідження: Криворізький міський краєзнавчий семінар, 30 січня 2000 р.: збірник доповідей. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2001. – 160 с.

6. История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область/ [, , и др.]; под ред. . – [1-е изд.]. – К.: Главная редакція УСЭ, 1977. – 840 с.

7. Все больше горожан задаются вопросом: когда начинался Кривой Рог/ Павел Кравец// Домашняя газета. – 2008. – № 21(607). – С. 25.

8. Ногін П. Скільки літ місту?// Червоний гірник. – 1970. – 4 березня. – С. 4.

9. Документи свідчать// Червоний гірник. – 1971. – 8 серпня. – С. 4.

10. Профіль міста Кривого Рогу/ Додаток до Регіональної програми розвитку до 2015 р.// www. kryvyirih.

11. Ракітін Ріг починався так// Червоний гірник. – 1974. – 1 жовтня. – С. 3.

12. Ракітін – 200-річчя// Червоний гірник. – 1971. – 25 червня. – С. 2

13. Місце часопису «Кур’єр Кривбасу» у сучасному всеукраїнському краєзнавчому русі/ // Український історичний журнал. – 1997. – № 2. – С. 84-91.

14. Тітов В. У місці злиття річок. Полемічні нотатки щодо історії нашого міста/ Володимир Стецюк, Олександр Мельник, Віктор Тітов// Кур’єр Кривбасу. – 1995. – № 24. – С. 27-29.

«Придніпровський» фрагмент життя більшовика Артема: історія Донецько-Криворізької Радянської Республіки

(з авторського виступу на ІХ регіональній краєзнавчій конференції (Дніпропетровськ, НГУ, 2010 р.))

Артем (партійний псевдонім Сергєєва Федора Андрійовича ()) – відома постать в історії російського більшовицького руху. Він був учнем і соратником В. І. Леніна, в момент епохального розколу РСДРП на меншовиків і більшовиків відразу прийняв сторону вождя світового пролетаріату і став більшовиком. Цей факт біографії єєва, безумовно, сприяв розвитку історіографії з проблем «артемознавства». Останнє було започатковане у 1922 р. і відчутно збагатилося за радянської доби [1]. Водночас, слід зазначити, що коротке політичне життя більшовика (разом з делегатами Конгресу Комінтерна під час випробувань аеровагону у липні 1921 р. він трагічно загинув) не дозволило перетворити його діяльність на предмет активних наукових досліджень.

Постать Артема є вельми цікавою в контексті історії Придніпров’я, адже він деякий час мешкав у Катеринославі, у 1901 р. закінчив Катеринославське реальне училище, був безпосередньо причетний до заснування Донецько-Криворізької Радянської Республіки на початку 1918 р.

Історія утворення, функціонування та ліквідації ДКРР, на наш погляд, є одним із найскладніших сюжетів місцевого краєзнавства. Тож, основною метою нашої статті є вивчення цього регіонального державного утворення у якості «придніпровського» фрагменту життя і діяльності більшовика Артема.

За радянських часів ця проблема ніколи не була серед пріоритетних, адже у ній було чимало ідеологічних незручностей: Артем та інші засновники ДКРР фактично відмовилися від національного характеру радянського державного будівництва. Як зазначає професор , ДКРР була утворена на принципах економічного суверенітету, адже передбачалося, що РСФРР має стати федерацією економічних областей, а не національних утворень [19]. Тож, науковці УРСР апріорі не могли активно досліджувати дану тему, бо остання суперечила загальній концепції радянського державотворення в Україні та заважала демонструвати національний характер перемоги соціалістичної революції у республіці. На зламі епох, у 1990 р., проблему ДКРР загострив колишній криворіжець, автор наукової концепції заснування та розвитку нашого краю, професор [4]. Фактично, від його публікацій вищеназвана чотирилітерна абревіатура стала широко вживаною у сучасній українській історіографії. За роки незалежності інтерес до даної наукової проблеми відчутно пожвавився [15] і навіть, за висловом професора В. В. Іваненка, набув політичної забарвленості [10, с. 171-172].

У цілому, відомості з історії ДКРР дуже обмежені, а часом і плутані. По-перше, це стосується хронологічних меж існування республіки. По-друге, багато протиріч у викладенні позиції Раднаркому РРФСР і особисто В. І. Леніна з цього питання. По-третє, остаточно не з’ясовані передумови та причини виникнення цього специфічного державного утворення, а також відсутня визначеність щодо причин його ліквідації. По-четверте, не досліджено діяльність уряду республіки на чолі з єєвим (Артемом). По-п’яте, потребують додаткового роз’яснення уживані у науковій літературі терміни і поняття, як-то: Донецько-Криворізька область, Донецько-Криворізький обком, обласна Рада Народних Комісарів, Південна обласна Рада народного господарства тощо.

Інформацію щодо поставлених питань у більшому чи меншому обсязі можна знайти у різноманітних джерелах: енциклопедичних виданнях [8-9, 11, 18, 21], довідниках [6-7], наукових статтях і монографіях [10, 15, 17], навчальних посібниках та підручниках [2, 12-14, 16, 20].

Важливим наративним джерелом з поставленої проблеми є спогади більшовички Євгенії Богданівни Бош [3]. Остання була першим очільником радянського уряду в республіці [13, с. 61], тож підтримувала належні стосунки з регіональними радянськими республіками, які виникли на території України.

Незаперечним є факт, що Донецько-Криворізька Радянська Республіка була утворена у Харкові на IV обласному з’їзді Рад робітничих делегатів Донецького і Криворізького басейнів [9, с. 381; 12, с. 229; 14, с. 70; 17, с. 107-108]. Столицею регіональної радянської держави стало місто Харків. Що ж стосується точної дати заснування республіки, то у науковій літературі є певні розбіжності. У радянській історіографії датою проголошення ДКРР називалося 27 січня 1918 р. [7, с. 199; 14, с. 70], при цьому енциклопедичні видання обмежувалися неточними даними на кшталт – «січень 1918 року» [21, с. 108], «кінець січня 1918 року» [18, с. 408]. Сучасна українська історіографія, не вступаючи у гострі дискусії з цього приводу, адже питання не виглядає принциповим, наводить іншу дату – 30 січня або 12 лютого за новим стилем [9, с. 381; 12, с. 229; 13, с. 203]. Слід зазначити, що 27 січня було днем відкриття IV з’їзду, коли луганський більшовик без попереднього обговорення, як зазначають історики В. В. Іваненко і «спонтанно», увів до черги денної питання про виділення Донецького басейну «в автономну одиницю» [10, с. 173]. Згодом, впродовж кількох днів заслуховувалися доповіді і обиралися керівні органи нової республіки [19], тож легітимація ДКРР стала реальністю лише під кінець роботи з’їзду.

Суперечливою є думка стосовно просторових меж ДКРР. Сучасні українські дослідники пишуть, що до складу проголошеної республіки увійшли території Донецького і Криворізького промислових басейнів, Харківської та Катеринославської губерній [9, с. 381], тоді як у радянській історіографії простежувалася тенденція до збільшення площі ДКРР: зокрема, зазначалося, що до складу останньої входили території Херсонської губернії та прилеглі до них «промислові райони Області війська Донського» [18, с. 408], в 2-томному академічному виданні з історії Української РСР (К., 1967) з цього приводу говорилося: «До складу нової республіки було включено територію Катеринославської, Харківської та частину Херсонської губернії, а також частину Каменської і Ростовської областей з такими великими містами, як Ростов, Таганрог, Новочеркаськ, які, як відомо, належали Радянській Росії» [14, с. 70]. На наш погляд, у встановленні просторових меж ДКРР відобразилися внутрішні протиріччя усієї радянської ідеології, зокрема, зіткнення наднаціонального радикалізму, що його вочевидь сповідували лідери ДКРР і сам Артем, і затвердженої Й. Сталіним парадигми національного соціалістичного будівництва. Ідеї інтернаціонального життя з домінуючою економічною складовою для східної України, про що у 1918 р. говорили А. Каменський, С. Васильченко, В. Межлаук, частина української нації успадкувала генетично. Окрім того, за радянських часів ці ідеї виглядали звабливо, навіть пікантно, адже були дозволеними і забороненими одночасно. У сучасній Україні останні перетворилися на загрозу для територіальній цілісності держави.

Надзвичайно суперечливою є оцінка державного устрою ДКРР. Існує, принаймні, три точки зору щодо форми останнього. По-перше, висловлюється думка про незалежний статус Донецько-Криворізького державного утворення [12, с. 229]. По-друге, говориться про його автономність у складі Радянської Росії [14, с. 70]. По-третє, повідомляється про «обласний статус» ДКРР як «крайового об’єднання» у складі радянської Української Народної Республіки з відповідними йому «обласними» структурами законодавчої та виконавчої влади: обласним з’їздом Рад, обласним Виконавчим Комітетом, обласною Радою Народних Комісарів [17, с. 108].

Принципово відмінні позиції щодо визначення державного статусу ДКРР висловлює у своїх спогадах Є. Б. Бош. У її мемуарах, зокрема, розповідається, що обласний комітет Рад робітничих депутатів Донбасу і Кривбасу існував ще до соціалістичної революції 1917 р., був достатньо авторитетним і, цілком зрозуміло, складав конкуренцію навздогін утвореним ЦК КП(б)У та Народному Секретаріатові УНР.

Ще задовго до пам’ятного IV з’їзду, який проголосив утворення ДКРР, тривав пошук оптимального варіанту щодо державного визначення України. Станом на початок грудня 1917 р., коли в Україні була при владі Центральна Рада на чолі з М. Грушевським, представники Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, що з’їхались на свій перший Всеукраїнський з’їзд у Харків, зіштовхнулись із потужним «лоббі» донбасівців і кривбасівців на чолі з більшовиком єєвим, більш відомим мешканцям нашого регіону, як Артем. Є. Бош пригадує, що на з’їзді панували безлад і розбрат: делегати деяких Рад робітничих депутатів пропонували визнати Центральну Раду і об’єднатися з «петлюрівцями»; інші вважали, що Донецько-Криворізька область має приєднатися до Росії; меншовики закликали до створення Донецько-Криворізької автономної області, незалежної, як від Росії, так і від української центральної влади [3, с. 135-136]. Особливу думку з даного питання висловив М. Скрипник: він запропонував включити Донецький і Криворізький райони до складу «Південноросійської Української Республіки – частини Всеросійської Федерації Радянських Республік» [10, с. 175; 12, с. 229].

Як пише Є. Бош, обстановка на І Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, що проходив у Харкові у грудні 1917 р., була вкрай напруженою: представники Центральної Ради поводилися «нахабно, з викликом» та погрожували зброєю. Представники Рад були «різнокольоровими», з невеликим відсотком більшовиків у своєму складі. І нарешті, не було єдності між крайовим парткомітетом [так Є. Бош називає головний комітет РСДРП(б) – Соціал-демократії України – Л. Д.] і президією Донецько-Криворізького обласного та Харківського партійних комітетів [3, с. 134-135].

Про домінуючі на цьому тлі позиції «донбасівців-кривбасівців» свідчить той факт, що крайовий партійний комітет був запрошений на термінові збори президії Донецько-Криворізького обласного і Харківського парткомітетів за пропозицією Артема [3, с. 135]. Свої лідерські амбіції єєв задовольнив і під час проведення засідань з’їзду: не витримавши галасу, «втративши терпіння», Артем піднявся і заявив, що «він як голова Донецько-Криворізького обласного комітету бере на себе керівництво цими зборами і вимагає надати йому 3 хвилини…»; Артему дали висловитись, «передбачливо вручивши йому годинника» [3, с. 136]. Є. Бош також зазначає, що вольовий Артем зумів припинити небажані дебати на з’їзді [3, с. 136].

Міцні позиції Донецько-Криворізького обласного і Харківського парткомітетів, на наш погляд, були цілком закономірними. Саме у розвинутих промислових регіонах більшовицька партія могла розраховувати на підтримку політично свідомого, організованого пролетаріату; саме у Донбасі і Кривбасі радянська влада претендувала на «місцеве», «автохтонне» походження, у той час, як у сільськогосподарські регіони України остання була принесена «на штиках Червоної Армії».

Отже, Донецько-Криворізький регіон ще до встановлення радянської влади в Україні заявив про свою відмінність від інших українських територій, специфічність і, врешті решт, «окремішність».

На думку істориків радянської доби, цей територіально-виробничий, а не національний, принцип державного будівництва в Україні був надзвичайно шкідливим [14, с. 70]. Проти утворення ДКРР виступили як українські більшовики, зокрема, вищеназваний М. Скрипник, так і їх російські колеги. У відповідь на повідомлення Артема про створення Донецько-Криворізької республіки як автономної частини Російської федерації лідер ВЦВК РРСФР писав: «Відокремлення вважаємо шкідливим». Негативною була й позиція голови РНК РРСФР В. І. Леніна, за участю якого була прийнята постанова про Донецький басейн «як частину України» [14, с. 70].

Між тим, сучасні історики наполягають на тому, що більшовики навмисне розколювали Україну [10, с. 177-178; 12, с. 228; 13, с. 203]. На наш погляд, з таким висновком навряд чи можна погодитися. По-перше, це суперечить поширеній тезі про імперські амбіції більшовиків, що намагались відродити міцну централізовану Росію. По-друге, більшовиків цікавила вся територія України, а не тільки її промислові регіони. По-третє, «удільні» республіки на території України лише ускладнювали більшовицьке врядування і державотворення.

Логічність даних висновків опосередковано підтверджується й тим фактом, що Артем, безперечно талановитий і достатньо досвідчений керівник, був усунутий від влади, як тільки було покінчено з територіально-політичною роздробленістю України [і це в умовах катастрофічного кадрового голоду – Л. Д.]. Щоб утримати єдність України та урівноважити амбіції її лідерів (на той час Г. П’ятакова і Ф. Сергєєва (Артема)), за рекомендацією В. І. Леніна, головою Раднаркому УСРР у 1919 р. був призначений «варяг» Х. Раковський [2, с. 310], після чого Артем назавжди покинув Україну, а через 2 роки пішов із життя. Враховуючи зазначені обставини, достатньо пікантно виглядає коментар Й. Сталіна, зроблений ним після загибелі Артема: як пригадує син Федора Сергєєва – Артем Федорович – після смерті батька командарм С. Будьонний нарікав: яка, мовляв, випадковість, катастрофа, яка неочікувана та нагла смерть, на що Сталін відповів: «Якщо випадковість має політичні наслідки, то до такої випадковості варто уважніше придивитися» [22].

Тож, утворення ДКРР стало неординарною подією 1918 р. Останнє поклало початок територіальному сепаратизму в Україні та спровокувало не аби яке політичне напруження у більшовицьких органах влади.

IV обласний з’їзд Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів обрав обласний виконавчий комітет Рад. За різними даними до нього входило 9 [10, с. 176] чи 11 осіб [9, с. 381; 17, с. 108]. 14 лютого 1918 р. на першому засіданні обласного комітету було обрано Раднарком ДКРР у складі: голова і комісар народного господарства – єєв (Артем), нарком внутрішніх справ – , нарком фінансів – В. І. Межлаук, нарком народної освіти – , нарком праці – ідов, нарком у судових справах – В. Г. Філов, нарком із військової справи – , нарком держконтролю – [7, с. 199; 9, с. 381, 10, с. 176-177]. У березні 1918 р. Раднарком ДКРР поповнився І. Кожевниковим – наркомом пошти і телеграфу та І. Варейкисом – заступником наркома народної опіки [10, с. 177].

За короткий термін свого правління Раднарком Донецько-Криворізької республіки [інша, синонімічна, назва – обласна Рада Народних Комісарів – Л. Д.] започаткував політику націоналізації підприємств, зокрема, рудників Кривбасу [9, с. 381]; прийняв рішення щодо розширення будівництва у Донбасі, затвердив «Положення» про Південну обласну Раду народного господарства [фактично, прототип майбутньої Вищої Ради Народного Господарства – Л. Д.], асигнувавши на її розвиток 20 млн крб. [17, с. 108].

Серед причин ліквідації Донецько-Криворізької області [в опрацьованій літературі цей термін використовується як синонімічний до терміну «республіка» – Л. Д.] Є. Бош називає конфліктні відносини між керівництвом регіональної республіки і центральними органами більшовицької влади в Україні, а також помилковий погляд лідерів промислової республіки на національну єдність України. З цього приводу Євгенія Богданівна зазначає: «Опозиційне відношення до ЦВК Рад України з боку групи товаришів пояснювалось поширеним у верхах Донецько-Криворізької та Харківської парторганізацій поглядом, що між промисловою Донецько-Криворізькою областю і селянською Україною нема й не може бути ніяких спільних інтересів. Товариші бачили економічний зв’язок Донецько-Криворізької Республіки з Росією, а національна єдність України розглядалася ними як пережиток старого, що збереглося у головах націоналістів. І якщо з великою натяжкою погоджувались визнати Україну як автономну державу, то лише у складі РРСФР, і ні в якому разі не включати Донецько-Криворізьку область у територію України: Україна, на їх думку, це селянська Київська область – Правобережжя. Українська мова їм здавалася неприйнятною для народних мас. І товариші не раз зазначали членам ЦВК, що видання газети українською мовою – невиправдана витрата паперу, маси читати її не будуть. Тому, коли повстало питання про державну владу в Україні, вони схилялися до приєднання до Росії або утворення Донецько-Криворізької Радянської республіки зі своїм ЦВК і Народним Секретаріатом та менш за все схилялись до створення ЦВК Рад України. Після переїзду Всеукраїнського з’їзду Рад у Харків і директив ЦК партії товариші підкорилися, однак залишилися при власному погляді. Звідси формальне визнання ЦВК і його Народного Секретаріату, а по суті – опозиційне відношення. Партійна дисципліна вимагала підлеглості, і товариші не проводили відкритої агітації, однак в усіх своїх діях не приховували свого ставлення і в партійних лавах намагались провести рішення щодо створення Донецько-Криворізької Радянської республіки» [3, с. 164].

Отже, лідери ДКРР сприймали промислово розвинуті райони України як російські території. Між тим, верхівка більшовицької влади у самій Росії, не говорячи вже про відповідні українські радянські структури, категорично відкидали ідеї приєднання Донбасу і Кривбасу до Росії.

Наостанок, слід зазначити, що у науковій літературі спостерігаються розбіжності і стосовно дати ліквідації Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Більшість дослідників пишуть, що це сталося у березні 1918 р., точніше, 19 березня [9, с. 381; 18, с. 408; 21, с. 108]. Між тим, 16 березня 1918 р. [за 3 дні до ліквідації (!) – Л. Д.] Раднарком ДКРР почував себе цілком впевнено, заявляючи про свою підтримку Народного Секретаріату у боротьбі проти іноземної інтервенції [14, с. 81]. Більше того, є підстави говорити про легітимне існування керівних органів ДКРР і в подальшому: так, під час Таганрозької наради більшовиків України, що проходила 19-20 квітня 1918 р., було прийнято рішення про запрошення представника Обласного комітету Донецько-Криворізького басейну до складу Центру партійної роботи в Україні [3, с. 315].

Підводячи підсумок, слід підкреслити, що Донецько-Криворізька Радянська Республіка стала кульмінаційним моментом у політичній кар’єрі Артема, який на той час був авторитетним лідером регіону і фактично не визнавав влади українського більшовицького центру. Між тим, виокремлення промислово розвинутих басейнів зі складу України брутально порушувало її етнічні кордони, загрожувало територіальній цілісності й економічному потенціалу останньої і не влаштовувало не тільки Центральну Раду, але й мислячих у національній площині більшовиків. Існування самостійних держав в Україні серйозно турбувало і російських більшовиків, адже подрібнення владних повноважень, хай і більшовицьких, заважало встановлювати централізовану владу пітерсько-московських більшовиків. Відтак, твердження, що більшовики були зацікавлені і навмисне розколювали територію України, на наш погляд, є симптоматичною помилкою сучасної вітчизняної історіографії.

Джерела і література:

1. Артем. – М.: ГИЗ, 1922; Астахова деятельность Артема в гг. – Харьков, 1966; Кузьмин . Повесть о Федоре Сергееве (Артеме). – М.: Политиздат, 1979. – 454 с.; Могилевский (Федор Сергеев). – М.: Мол. Гвардия, 1960. – 367 с.; його ж Наш Артем. – Харьков, 1982; Шикман отечественной истории. Биографический справочник. – М., 1997.

2. Історія України. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – 568 с.

3. Бош борьбы/ Под научн. ред. . – К.: Политиздат Украины, 1990. – 447 с.

4. Донецько-Криворізька радянська республіка в оцінці В. І. Леніна// Сторінки політичної історії України: Методичні рекомендації викладачам і студентам. – К., 1990. – С. 83-91.

5. Варгатюк іжжя. Путівник. – Дніпропетровськ: Видавництво «Промінь», 1969. – 166 с.

6. , , Репринцев Украинской ССР. Хронологический справочник. – К.: Наук. думка, 1990. – 599 с.

7. Деятели СССР и революционного движения России. Энциклопедический словарь Гранат. – М.: «Советская Энциклопедия», 1989. – 832 с.

8. Дітище «полум’яного революціонера» Артема. До 90-річчя Донецько-Криворізької радянської республіки// Дзеркало тижня/ Людина. – 2008. – № 9 (688). – 8-14 березня.

9. Енциклопедія Криворіжжя в 2-х т. Т. 1./ Упор. іяров. – Кривий Ріг: Видавництво «Явва», 2005. – 699 с.

10. Іваненко В. В., Поплавський Донецько-Криворізької радянської республіки: ілюзія прагматики чи сила риторики?// Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження: Зб. наук. пр./ Ред. кол.: С. І. Світленко (відп. ред.) та ін. – Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2006. – С. 171-179.

11. История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область/ Предс. редкол. . – К.: Главная редакция УСЭ, 1977. – 839 с.

12. Історія України/ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – 488 с.

13. Історія України/ Під ред. ія. – К.: Альтернативи, 1977. – 416 с.

14. Історія Української РСР у 2-х т. Т. 2./ Ред. кол. , І. М. Мельникова та ін. – К.: Наук. думка, 1967. – 860 с.

15. Курас І. Ф. Ілюзія і практика національного нігілізму: погляд із сьогодення на Донецьк-Криворізьку республіку/ І. Ф. Курас, // Пам’ять століть. – 2000. – № 6. – С. 60-77; Південна Україна на зламі епох ( рр.). – Запоріжжя, 2005. – с. 92-109; Радянські моделі адміністративно-територіального устрою України ( рр.)// Український історичний журнал. – 2006. – № 1. – с. 3-14.

16. Новітня історія України (): Підручник/ , В. І. Гусєв, та ін. – К.: Вища шк., 2000. – 663 с.

17. Борьба трудящихся Криворожья за власть Советов. – Днепропетровск: Облиздат, 1958. – 203 с.

18. Советский энциклопедический словарь/ Гл. ред. . – М.: «Советская энциклопедия», 1988. – 1600 с.

19. Солдатенко -Криворізька республіка: історія і уроки/ В кн.. Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. – К., 1995.

20. Турченко история Украины. Часть первая. ( гг.). – К.: Генеза, 1995. – 344 с.

21. Українська Радянська Соціалістична Республіка. Енциклопедичний довідник/ Гол. ред. . – К.: Головна редакція УРЕ, 1986. – 496 с.

22. Приемный сын Сталина// Российская газета. – 2006. – 10 ноября.

Криворізьке гірництво у роки Великої Вітчизняної війни

(друкується за матеріалами Всеукраїнської наукової конференції

(Кривий Ріг, 2011 р.)

у співавторстві зі студентами В. Луговим і Б. Радченком)

Велика Вітчизняна війна ( рр.) – визначальна подія ХХ віку. Вона поділила навпіл не лише період новітньої історії, що віддзеркалилося на загальному розвиткові держав і народів, але й долі окремих міст і конкретних людей. Вислів «це було до війни» став звичним орієнтиром у вивченні як історичного минулого нашої колишньої батьківщини – СРСР, так і дослідженні персоналій. Тема війни для істориків-науковців, без перебільшення, стала святою. За підрахунками професора впродовж ХХ століття з проблем війни було написано понад 20 тисяч монографій, книг, брошур загальним тиражем в 1 мільярд примірників [2, с. 10-11].

Слід зазначити, що війна перевіряла на міцність як тогочасну державну ідеологію, так і людські характери. І в цьому контексті мешканці нашого рідного міста гідно пронесли звання «залізного серця держави» і продемонстрували найкращі людські якості: патріотизм, високу громадянську свідомість, самовідданість, хоробрість, мужність.

Загальновідомо, що перші місяці війни стали найбільш драматичними. Криворіжці, як і більшість радянських людей, були переконані у швидкій перемозі над ворогом. На міських виробництвах, в організаціях і установах, у технікумах і інститутах проходили мітинги, у яких, за підрахунками фахівців, прийняли участь 52 тисячі осіб, тобто майже усе трудове населення тогочасного Кривого Рогу [3, с. 43]. Вражаючим за кількістю учасників і пануючим настроєм став мітинг, проведений у стінах Криворізького гірничорудного інституту. У резолюції мітингу, що її прийняли студенти і викладачі, говорилося: «Фашистська банда примусила радянський народ взятися за зброю. Хай же знають бандити: не складемо зброї до тих пір, допоки не будуть розбиті і вигнані з нашої землі фашистські розбійники усі до єдиного» [3, с. 43]. 27 червня 1941 року всесоюзна газета «Правда» повідомляла: «Гірники Криворізького залізорудного басейну з величезним ентузіазмом працюють у забоях. Вони достроково виконали піврічний план. Знатний бурильник країни Олексій Семиволос пробурив 17 забоїв, пройшов 17,3 погонних метри виробіток і виконав змінне завдання на 613 %» [3, с. 43]. Цього ж дня журналісти всесоюзної газети «Известия» передавали по телефону з місця подій: «Гірники передової у Союзі шахти імені Ілліча все більше і більше руди дають понад плану. Бурильники Гузов, Загорулько, заряджаючий Ігнатов демонструють зразки дійсно небувалої роботи, даючи щоденно не менше трьох норм за зміну». Через деякий час ТАРС повідомляло, що на руднику Ілліча усі бурильники виконують дві-три норми за зміну. «До семиволоського руху приєдналася і гірницька молодь – випускники ФЗУ», – писав кореспондент газети «Правда» Д. Акульшин [3, с. 43].

У липні 1941 року з гірників Кривого Рогу і шахтарів міста Марганець була сформована 147-а стрілецька дивізія, яка відправилася на фронт з залізничної станції Кривий Ріг. Згодом, ця дивізія стійко обороняла столицю Радянської України. У Кривому Розі було сформовано кілька стрілецьких полків, п’ять польових шпиталів, медично-санітарний батальйон, три пересувних хлібозаводи. Двісті тисяч криворіжців вступили у народне ополчення. Цивільне населення працювало на зведенні протитанкових рубежів та артилерійських позицій. Бійці місцевих винищувальних батальйонів попереджали згубні дії гітлерівських диверсантів у криворізькому тилу [3, с. 43-44]. Та захистити місто від фашистів було неможливо: 14 серпня 1941 року 1-а танкова група Евальда фон Клітста, маючи в авангарді наступу 14-й механізований корпус генерала фон Віттерсгейма, без бою захопила місто.

За кілька днів до окупації Кривого Рогу, з міста були евакуйовані усі гірничорудні підприємства і установи. Надлюдськими зусиллями сформований евакуаційний ешелон НДГРІ відправився на Урал за тиждень до початку окупації – 7 серпня 1941 року [3, с. 45].

Перебуваючи в евакуації криворізькі гірники демонстрували високий рівень своєї виробничої культури. Так, колишній керуючий рудником імені Кірова Денис Боровик очолив один із уральських кар’єрів. Криворіжець Яків Сандомирський керував місцевою шахтою, а його земляк Іван Подорванов став начальником вантажного цеху [3, с. 51-52]. Від них не відставало і криворізьке студентство: разом із уральськими однолітками криворіжці самовіддано працювали, наближаючи Велику Перемогу.

А в цей час окуповане Криворіжжя не корилося ворогу. Відомство нацистського ідеолога Геббельса повідомляло, що за два з половиною роки з Кривбасу у німецький Рур було вивезено 203 тисячі тонн залізної руди, між тим до війни добова норма видобутку становила 60 тисяч тонн, тобто за роки окупації німці змогли вивести з Кривого Рогу лише триденну норму сировини. Адміністрація німецького концерну «Герман Геринг-верке» не змогла примусити криворізьких гірників працювати на так звану Велику Німеччину. Цілковитий провал фашистських планів щодо криворізької руди визнавав і рейхсфюрер СС Генрих Гіммлер. У своєму звіті Гітлеру він писав: «З цими робітниками неможливо видобути і мінімуму руди… у той час, як планувалося вже у першій чверті 1943 року щодобово видобувати 4020 тонн» [3, с. 51].

Тож, наведені нижче зворушливі рядки Гімну Кривого Рогу [1, с. 258] є історично достовірними і мають надихати сучасну молодь на самовіддану працю в ім’я процвітання нашого рідного міста:

… Не коривсь Кривий Ріг ворогам ти ніяким

Скільки б землю твою не топтали вони!

Переможну весну принесли в сорок п’ятім

Твої віддані дочки й мужні сини! .

Джерела і література:

1. Енциклопедія Криворіжжя: 230-річчю з дня заснування Кривого Рогу присвячується. У 2-х т./ Упоряд. іяров. – Кривий Ріг: «ЯВВА», 2005. – Т. 1. – 2005. – 704 с.