Уславлені ровесники – місто і університет (цикл статей з історичного краєзнавства Криворіжжя) (стр. 4 )

Ця дивна історична колізія дозволяє нам стверджувати, що Микола Сидорович Щербина є першим, із відомих на сьогоднішній день, представником Криворізького гірничорудного інституту, який вступив у неравний бій із фашистськими загарбниками у перші хвилини Великої Вітчизняної війни. Адже, для війна розпочалася на річці Сян, що перетинає і ділить навпіл сучасне польське місто Пшемисль. Західнішого, ніж цей, кордону СРСР уявити собі важко!

Справа у тому, що Державний кордон СРСР, затверджений Пактом Молотова-Ріббентропа і практично встановлений з початком Другої світової війни, суттєво відрізнявся від сучасного західного кордону України на користь останньої. Неприємною, але нікуди не подітися, історичною істиною є той факт, що західні кордони УРСР 1939 р., яких тоді домігся Й. Сталін, значно більше відповідали етнічним межам України, ніж встановлені у 1945 р.: сучасне польське місто Пшемисль – це колишній наший Перемишль, польський Хелм – це колишній наший Холм, заснований першим українським королем Данилом Галицьким, у Холмі народився лідер Української революції 1917 р. .

Отже, Микола Сидорович Щербина, відповідно до вищенаведеного історичного аналізу, був не тільки першим представником Криворізького гірничорудного інституту, що став на захист Вітчизни, але і захисником етнічних кордонів України, про що він навіть не здогадувався. 27 грудня 1985 р. подарував Музею історії КГРІ свої спогади про перші дні і тижні Великої Вітчизняної війни, засвідчивши це особистим підписом і написом «від учасника боїв на р. Сян у м. Перемишлі студента М. Щербини» [3]. Цей документ у авторському перекладі з російської мови наводиться нами без купюр і вилучень у розділі «Додатки».

Післявоєнна біографія також була гідною. Він захистив кандидатську дисертацію і здобув звання доцента. Працював на кафедрі гірничої механіки, яку на той час очолював талановитий науковець, випускник КГРІ 1936 р. Григорій Тихонович Ямковий.

Доцент був відомим в СРСР винахідником. Він спроектував ерліфтні установки, які застосовувалися на різних стадіях гірничовидобувного і металургійного виробництв. 17 лютого 1971 р. він отримав посвідчення раціоналізатора за № 78, підписане управляючим рудоуправління ім. В. І. Леніна треста «Ленінруда» В. Граммаковим [15]. У ньому зазначалося, що до запровадження на шахті ім. Леніна прийнято раціоналізаторську пропозицію Щербини Миколи Сидоровича. Винаходом стала «Ерліфтна установка для очистки зумпфа ствола шахти ім. Леніна». У вересні 1979 р. колектив авторів на чолі з отримали від Державного комітету СРСР у справах винаходів і відкриттів авторське свідоцтво за № 000 на винахід «Спосіб запуску ерліфта» [1].

Науковий здобуток цікавив як криворізьких фахівців, так і всесоюзний інженерний загал. Звідусіль сипалися пропозиції щодо відрядження Миколи Сидоровича на об’єкти, що потребували цього винахода. Так, головний інженер Криворізького металургійного завода у листі до ректора КГРІ ’єва 7 червня 1977 р. писав: «На доменній печі № 9 заводу «Криворіжсталь» перекачка гранульованого шлаку здійснюється за допомогою ерліфтних установок, освоєння яких відбувається із значними труднощами. По нашим даним співробітник КГРІ займається дослідницькими роботами в галузі ерліфтів. Для надання допомоги заводу просимо Вас заключити договір з «Криворіжсталлю» на виконання дослідницьких робіт і конструктивних розробок ерліфтів з метою підвищення їх довговічності і ефективності роботи» [7]. У цьому листі зазначалося, що винахіднику і дозволяється заключити господарський договір на суму не менше, ніж 12 тисяч карбованців на рік.

У боротьбі за запровадження винаходу Миколи Сидоровича Щербини криворіжсталівців випередив у часі Норильський ордена Леніна гірничо-металургійний комбінат ім. іна. У своєму листі керівництву КГРІ від 28 травня 1973 р. заступник начальника відділу технічної інформації і винахідництва Норильського ГМК К. Дроздова писала: «У порядку обміну передовим досвідом удруге переконливо прошу надіслати технічну документацію на схему механізації очистки зумпфа шахтного ствола, розроблену Вашим інститутом» [4].

Винаходом зацікавилися і так звані поштові скриньки – таємні виробництва колишнього СРСР. Так, заступник головного інженера проектного кабінету підприємства М – 5703 у вересні 1976 р. писав керівництву КГРІ наступне: « Прошу надіслати накладним платежем у 1 екземплярі комплект робочих креслень ерліфтної установки для очистки зумпфа рудопідйомного стволу «Сліпа» шахти ім. В. І. Леніна» [5].

Слід зазначити, що науковими розвідками в СРСР цікавилися ще до отримання ним Посвідчення раціоналізатора і Авторського свідоцтва. 17 вересня 1966 р. ректору КГРІ надійшов лист від начальника «Головзолота» К. Воробйова, у якому, зокрема, говорилося: « На збагачувальній фабриці № 3 тресту «Якуталмаз» у м. Мирному Якутської Автономної РСР для перекачки важких ферросіліцієвих і магнетитових суспензій застосовуються ерліфти. Фабрика знаходиться у пуско-наладжувальному періоді. Ерліфти освоюються з великими ускладненнями. Інститут «Кольорметпроект» звертається до вас із проханням про надання консультації (лист № Л/2492 від 20.06.1966 р.), та для прискорення вирішення питань доречніше було б провести ознайомлення зі станом справ, консультацію і наладку ерліфтів на місті у м. Мирному. З цією метою бажано було б відрядити Вашого співробітника к. т.н. у м. Мирне (можливо з наладчиком) строком на 20 днів з попереднім заїздом у Москву для ознайомлення із проектом. Оплату роботи здійснить трест «Якуталмаз»» [8]. Навздогін за цим листом у КГРІ прийшла телеграма від «Якуталмаза» з проханням прискорити приїзд товариша [12]. В Якутію Микола Сидорович виїхав 3 жовтня 1966 р., про це «Головзолото» повідомляв тогочасний проректор КГРІ з наукової роботи [13]. На прохання в. о. Головного інженера тресту «Якуталмаз» Г. Гомелаурі відрядження було подовжене до 1 листопада [14].

Виходячи із документальної бази, що зберігається в архіві Музею історії університету, Микола Сидорович Щербина був головним спеціалістом з ерліфтних установок. Його запрошували на випробування цієї установки, що проводилися Всесоюзним науково-дослідним інститутом нерудних будівельних матеріалів і гідромеханізації у березні 1969 р. [10].

Слід зазначити, що провідним спеціалістом з ерліфтів став, працюючи у тісному співробітництві з криворізькими інститутами «Механобрчормет» і «Кривбаспроект» [9] і місцевими підприємствами – Південним гірничозбагачувальним комбінатом і трестом «Ленінруда». По суті, стимулом для наукових розвідок стало запровадження на збагачувальних фабриках Кривого Рогу замість піскових насосів ерліфтних установок. Директор ПівдГЗКа І. Савицький [випускник КГРІ 1936 р. – Л. Д.] ще 16 жовтня 1963 р. видав наказ по комбінату, у якому йшлося про необхідність просити ректорат КГРІ увести до складу комісії керівника теми з досліджень режимів роботи ерліфтних установок доцента [6]. ПівдГЗК у 1964 р. заключив з КГРІ договір на дослідницькі роботи на суму 4 тисячі карбованців [16]. Однак, найтісніші виробничі зв’язки Микола Сидорович підтримував з «Ленінрудою». Після попередньої успішної очистки «Сліпої», у липні 1973 р. він зайнявся откачкою води зі ствола шахти «Флангова» рудоуправління ім. В. І. Леніна [11].

. Як бачимо, Микола Сидорович Щербина усе життя був серед перших, гідно тримаючи звання і студента, і викладача КГРІ.

Джерела і література:

1. Авторское свидетельство № 000. Зарегистрировано в Государственном реестре изобретений СССР 21 сентября 1979 г.// Архів Музею історії університету (далі АМІУ). – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 7.

2. Бухтіяров В. Перше місто// Червоний гірник. – 1996. – 22 червня. – С. 2.

3. Воспоминания о первых днях и неделях Великой Отечественной войны гг.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 1-6.

4. Криворожскому горному институту письмо от зам. Начальника отдела технической информации и изобретательства Норильського ордена Ленина горно-металлургического комбината ім. К. Дроздовой от 01.01.2001 г. № 18-2/1088// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 10.

5. Криворожскому горнорудному институту письмо от зам. главного инженера предприятия Почтовый ящик М – 5703 от 01.01.2001 г. № ПК 1377// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 11.

6. Приказ по Криворожскому Южному горно-обогатительному комбинату от 01.01.01 г. № 000// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 22.

7. Ректору Криворожского горнорудного института письмо от главного инженера КМЗ «Криворожсталь» имени от 7.06.1977 г. № 000/628// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 9.

8. Ректору Криворожского горнорудного института письмо от начальника Воробьева от 01.01.2001. № 07-4-4// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 12.

9. Ректору Криворожского горнорудного иниститута профессору письмо от Директора института «Механобрчермет» П. Самохвалова от 01.01.2001 г. № 56-32; Ректору Криворожского горнорудного института академику АН УССР письмо от главного инженера института «Кривбасспроект» Дзюбенко от 01.01.2001 г. № // АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 14, 19.

10. Ректору Криворожского горнорудного института писомо от зам. директора по научной работе В. Сорокина от 01.01.2001 г. № ТГ – 706// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 18.

11. Рудоуправление имени проректору КГРИ письмо от главного инженера РУ им. В. Граммакова от 01.01.2001 г. № 9/053// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 20.

12. Телеграма на адрес: Кривой Рог, Пушкина, 37, горнорудный институт, Малахову от начглавзолота Воробьева от 01.01.2001 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 13.

13. Телеграмма Начглавзолото Воробьеву от проректора института по научной работе от 01.01.2001 г.// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 15.

14. Телеграмма от Якуталмаза Гомелаури от 01.01.2001. № 49/1-405// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 16-17.

15. Удостоверение на рационализаторское предложение № 78, выданное Щербине Николаю Сидоровичу 17.02.1971 г. За подписью В. Граммакова// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 8.

16. Южный горно-обогатительный комбинат проректору Криворожского горнорудного института тов. письмо от главного механика комбината от 01.01.2001 г. № 52-03// АМІУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 227. – Арк. 24.

Перший академік Академії наук УРСР ()

У плеяді найвідоміших науково-педагогічних працівників КГРІ особливе місце займає Микола Антонович Стариков. Адже серед тих, хто здобув почесне звання академіка Академії Наук Української Радянської Соціалістичної Республіки – найвище наукове звання в УРСР – він став першим. Це сталося у далекому 1951 році. На момент присвоєння академічного звання доктор технічних наук, професор Микола Антонович Стариков очолював кафедру розробки родовищ корисних копалин у Криворізькому гірничорудному інституті [2, с. 533]. Того ж, 1951 року членом-кореспондентом АН України став і доктор геолого-мінералогічних наук, професор Сергій Петрович Родіонов, який впродовж рр. очолював кафедру геології КГРІ [2, с. 394]. Однак, з 1936 року він працював у поважних столичних закладах (Українському геологічному управлінні ( рр.); Інституті геологічних наук УРСР ( рр.); у рр. завідував кафедрою мінералогії Київського державного університета). Тож, Сергій Петрович Родіонов, як академік, зростав поза межами КГРІ. Що ж стосується Миколи Антоновича Старикова, то його науковий успіх відбувся саме у КГРІ.

В подальшому загін академіків АН УРСР, що працювали у Криворізькому гірничорудному інституті, поволі зростав. У 1967 році звання академіка отримав доктор технічних наук, професор, ректор КГРІ з 1951 по 1973 рр. Георгій Михайлович Малахов [2, с. 72]. У 1973 році академіком АН УРСР став доктор геолого-мінералогічних наук, професор Олександр Сергійович Поваренних, який впродовж рр. очолював кафедру мінералогії КГРІ, а з 1960 р. працював заввідділом кристалохімії і мінералогії Інституту геохімії та фізики мінералів АН УРСР [2, с. 304].

Отже, у когорті цих видатних особистостей Микола Антонович Стариков був першим. Саме він розпочав сторінку історії науковців КГРІ, що стали академіками АН України. Слід зазначити, що у Музеї історії університету текстові і фотодокументи, а також особисті речі Миколи Антоновича Старикова зберігаються в окремій вітрині [1]. В архівному фонді «Персоналії» справа «» зберігається під номером 188. Історіографію цієї персоналії започаткував [3].

Микола Антонович Стариков народився 2 квітня 1897 р. у родині селянина з села Ядрового Новгородської губернії. У 1924 р. він закінчив Ленінградський гірничий інститут. Від того часу і до 1928 р. працював на Криворіжжі завідуючим гірничими роботами на рудоуправлінні ім. К. Лібкнехта. У цей же час за сумісництвом гірничий інженер працював у Криворізькому вечірньому гірничому технікумі, викладаючи курс «Системи розробки родовищ корисних копалин». Він виконував функції головного керівника дипломного проектування випускників КВГТ.

Але в подальшому, доля розлучила Миколу Антоновича з нашим містом: з 1929 по 1931 рр. він працював на Уралі; з листопада 1929 по квітень 1930 рр. – перебував у піврічному відрядженні у США, де вивчав методи розробки рудних родовищ на передових американських рудниках. Набутий у США досвід був застосований ним під час виконання проектів Високогірського, Гороблагодатського, Лебяжинського, Бакальських та інших залізних рудників Уралу. З 1931 по 1947 рр. працював у Свердловському гірничому інституті, де завідував створеною ним кафедрою «Розробки рудних родовищ».

Незважаючи на тривале розлучення, професор завжди пам’ятав про Кривий Ріг. І ось нарешті, у ювілейний для КГРІ 1947 р. (інститут святкував тоді своє 25-тиріччя – Авт.) він повернувся до нашого міста і почав працювати завідувачем кафедри «Розробки родовищ корисних копалин» КГРІ. За сумісництвом виконував функції консультанта НДГРІ та інституту «Кривбаспроект».

У червні 1951 р. був обраний академіком АН УРСР і з 1952 р. та до останніх років свого життя очолював відділ підземних робіт в Інституті гірничої справи Академії наук УРСР. Помер у червні 1961 р. і був похований у Києві.

У спадок від академіка сучасним фахівцям з гірничої справи залишилося понад 50 фундаментальних праць, серед яких найбільш вагомими є монографії «Системи з обваленням та магазинна система з обваленням ціликів», написана у 1936 р., «Найбільш раціональні системи розробки мідно-колчеданових родовищ», написана у 1941 р., «Системи розробки рудних родовищ», написана у 1947 р., «Розкриття рудних родовищ», написана у 1957 р., «Основи розробок рудних родовищ на великих глибинах», написана незадовго до смерті академіка, у 1961 р.

завжди поєднував свою наукову діяльність і роботу гірничого інженера. За свою багаторічну педагогічну працю він виховав сотні висококваліфікованих фахівців з гірничої справи, підготував чимало наукових працівників. На думку В. Золотарьова, Микола Антонович Стариков «був серед перших, хто здружив Кривбас із сивим Уралом» [3].

Заслуги академіка були відзначені високими урядовими нагородами: орденами Трудового Червоного Прапора, Знаком Пошани, кількома медалями ( муляжі цих нагород експонуються у Музеї історії університету – Авт.). Наукова, інженерна, педагогічна потужність постаті Миколи Антоновича Старикова вражає усіх, хто звертається до його багатющої спадщини.

Джерела і література:

1. Експозиція Музею історії університету. Зала 1. Вітрина № 6.

2. Енциклопедія Криворіжжя у 2-х т. [укл. іяров]. – Кривий Ріг: Явва. – Т. 2. – 2005. – 816 с.

3. Наша історія/ Валентин Золотарьов// Гірничий інженер. – 1997. – № 4 (1430). – С. 2; його ж Він здружив Кривбас з Уралом// Червоний гірник. – 1997. – 3 квітня. – С. 2.

Перший ректор – академік: будівничий КГРІ ()

Серед персоналій з історичного краєзнавства Криворіжжя, що їх розробляє автор, постать Георгія Михайловича Малахова є найбільш дослідженою. Якщо попередні герої наших публікацій, фактично, не представлені в історіографії, то особа першого в історії КГРІ ректора-академіка має солідний багатолітній історіографічний загал. Переважно це публікації у періодичних виданнях [1], однак існує й монографічна праця, що вийшла у серії «Видатні гірники України». Ії авторами стали і [4]. Окрім того, дана персоналія зустрічається в усіх без винятку загальних працях з історії КГРІ [3] та історії Кривого Рогу [2].

Масштабність постаті Георгія Михайловича Малахова є вражаючою. Адже перебуваючи 22 роки на відповідальній посаді ректора, Георгій Михайлович продовжував плідну наукову діяльність і здобув найвище наукове звання академіка. У 1967 р. він був обраний дійсним членом Академії наук УРСР. В історії університету – це безпрецедентна подія.

Георгій Михайлович Малахов став справжнім будівничим Криворізького гірничорудного інституту. Саме за його керівництва інститут приріс чотирма факультетами і отримав структуру, у якій стабільно існував понад 30-ти років: з його ініціативи у 1953 р. був створений геолого-збагачувальний факультет, у 1959 р. – будівельний, а у 1964 р. – електротехнічний і механіко-машинобудівний. Новатором новітньої доби – часів незалежної України – став Володимир Федорович Бизов, з ініціативи якого було відкрито ще 4 нових факультети і утворено Криворізький технічний університет. Однак, «малахівська» структура КГРІ стала першим проектом по розбудові нашого навчального закладу. Вона діяла з 1964 по 1994 рр. [у 1993 р. в структурі КГРІ відбулися зміни, пов’язані із відкриттям транспортного факультету – Л. Д.].

Георгій Михайлович Малахов мав типову для радянських часів біографію. Він народився у родині залізничника 29 березня 1907 р. і його перші роки життя пройшли на вокзалі станції Крюков, що на Полтавщині. Квартира Малахових розташовувалася безпосередньо у приміщенні вокзалу. Тож, від народження був позбавлений тепличних умов, зростав і мужнів у суворих буднях важкої виснажливої праці. Дитячі роки пройшли у селищі Знам’янка Кіровоградської області, де його батько працював начальником станції. У 1923 р. хлопець закінчив 6 класів і вступив до Катеринославського технікума шляхів сполучення. Освіта у технікумі завершилася у 1926 р., після чого почав працювати помічником машиніста паровоза на залізничній станції міста Дніпропетровська [на той час, Катеринослав вже був перейменований – Л. Д.]. Тобто спочатку, як і усі слухняні діти, Георгій Михайлович Малахов крокував стопами батька. Та долею судилося обирати власний шлях у житті – і юнак його обрав.

Початок змін у біографії майбутнього академіка був пов’язаний з його навчанням у Дніпропетровському гірничому інституті, який він завершив у 1930 році. З дипломом ДГІ молодий фахівець прямує у Кривий Ріг і від тих пір його доля нерозривно пов’язана з Кривбасом. Спочатку працює начальником дільниці шахти «Магістраль» Інгулецького рудоуправління. У 1937 р. його призначають головним інженером тресту «Руда», який на той час об’єднував усі гірничі підприємства Криворізького регіону. Відповідальну керівну роботу Георгій Михайлович поєднував з активною науковою діяльністю. Інженер Малахов досліджує масові вибухи з метою ліквідації пустот і особисто перевіряє складання диспозиції на кожен вибух.

Наприкінці 1939 р. переходить працювати в академічну установу – науково-дослідний гірничорудний інститут, де обіймає посаду начальника гірничого сектора. У цей час він починає досліджувати системи поверхово-змушеного обвалення при видобуванні залізних руд. Впровадження цієї наукової розробки у виробництво довело її високу ефективність і у 1948 р. було присуджено Державну премію СРСР.

На початку Великої Вітчизняної війни організував евакуацію НДГРІ на Урал. Під час евакуації він працював головним інженером рудників Бакал на Уралі та Дашкесан в Азербайджанській РСР.

З 1945 р. розпочався новий період у біографії : він прийшов працювати у КГРІ і впродовж рр. завідував кафедрою «Розробки рудних копалин». З 1951 по 1973 рр. Георгій Михайлович Малахов працював на посаді ректора КГРІ.

За роки його дбайливого керівництва КГРІ перетворився на потужний навчальний заклад УРСР. Газета «Радянська освіта» у вересні 1961 р. писала: «Вища школа України – на піднесенні. Невпинно зростає якість підготовки спеціалістів для всіх галузей народного господарства, науки і культури. На підприємствах і в колгоспах, на шахтах і в науково-дослідних закладах радо зустрічають вихованців Київського університету, Львівського і Донецького політехнічних, Дніпропетровського металургійного, Криворізького гірничорудного та інших інститутів республіки. Ці вищі учбові заклади значно поліпшили практичну підготовку своїх вихованців, наблизивши їх до життя, до потреб народного господарства» [1]. Говорячи сучасною мовою, КГРІ у 1961 р. увійшов у п’ятірку найкращих ВНЗів тогочасної України. Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР високо оцінило ініціативну позицію КГРІ, зазначаючи, що «в Україні немає жодного вузу, який би не відгукнувся на почин Дніпропетровського гірничого і Криворізького гірничорудного інститутів, що допомагають колективам шахт Криворізького басейну «Гігант» і «Більшовик» достроково виконати семирічку» [1]. Фото газета «Радянська освіта» умістила під рубрикою «Маяки вищої освіти». Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 вересня 1961 р. орденами і медалями було нагороджено 5957 працівників вищої школи, у тому числі по Україні – 909 осіб. Орденом Леніна відзначили ректора КГРІ і професора, завідувача кафедри Ф. Н. Бєлаша; орден Трудового Червоного Прапора отримав проректор КГРІ С. І. Луговський; Орден «Знак Пошани» – доцент, завідувач кафедри єв і старший викладач М. І. Стариков; медаль «За трудову доблесть» отримали проректор КГРІ і доцент, завідувач кафедри інський.

За час своєї науково-педагогічної роботи академік Малахов підготував 15 докторів і 75 кандидатів наук. Серед його колишніх аспірантів – академіки , , М. І. Дядечкін та ін. Георгія Михайловича Малахова по праву назвали патріархом гірничої науки [1].

Плідна наукова діяльність знайшла відображення у 15-ти авторських свідоцтвах, 360-ти публікаціях і 27 монографіях.

мав досвід роботи за кордоном. У 1962 р. він прочитав курс лекцій для викладачів і студентів у гірничих коледжах при університетах у містах Глазго і Кемпборн у Великій Британії, а у 1967 і 1970 рр. – у гірничих коледжах міст Монреаль та Кінгстон у Канаді.

Полишивши посаду ректора КГРІ, академік з 1973 року працював у відділі морської геології та осадочного рудоутворення Академії наук УРСР. Він досліджував проблеми розробки рудних родовищ, що залягають у земній корі та на дні морів і океанів. Однак, своїх колег по КГРІ і Академії наук він дивував не лише своїми знаннями, але й відмінною спортивною формою. Загальносоюзна газета «Советский спорт» з захопленням писала про науковця , який у 65 років успішно здав норми ГТО [російськомовна абревіатура «Готов к труду и обороне» – Л. Д.] [1].

Сумлінна багаторічна робота була відмічена 4-ма орденами, 5-ма медалями, 3-ма нагрудними знаками «Шахтарської слави», відзнакою виконкому Криворізької міської ради «За заслуги перед містом». Георгій Михайлович Малахов пішов у вічність на 95-ому році життя. Це сталося у липні 2001 р.

Джерела і література:

1. Вузи на висотах семирічки// Радянська освіта. – 1961. – №– С. 1; Щиро вітаємо. До 60-річчя // Гірничий інженер. – 1967. – №– С. 1; Радость созидания// Советский спорт. – 1972. – № – С. 1; Бухтіяров В. Місто – гірнику, науковцю, педагогу// Червоний гірник. – 1997. – №– С. 1; Из когорты неутомимых новаторов// Днепровская панорама. – 1997. – №– С. 2; Патріарх гірничої науки// Червоний гірник. – 1997. – №– С. 1; Академику Малахову – 90 лет// Металлург. – 1997. – №– С. 7; Георгію Михайловичу Малахову – видатному українському вченому – 90 років// Гірничий інженер. – 1997. – № 4 (1430). – С. 1.

2. Енциклопедія Криворіжжя: 230-річчю з дня заснування Кривого Рогу присвячується. – У 2-х т./ [упоряд. іяров]. – Кр. Ріг: ЯВВА, 2005. – Т. 1. – Кр. Ріг: ЯВВА, 2005. – 704 с.; Історична енциклопедія Криворіжжя. У 2-х т./ [упоряд. , ]. – Кр. Ріг: Видавничий дім, 2007. – Т. 1. – Кр. Ріг: Видавничий дім, 2007. – 604 с.

3. Криворожский горнорудный институт. – М.: Недра, 1992. – 208 с.; Криворізький технічний університет (короткі нариси). – Кривий Ріг: Мінерал, 2002. – 126 с.; Криворізький технічний університет. 85 років. – Кривий Ріг: Видавничий центр КТУ, 2007. – 140 с. Кафедра подземной разработки месторождений полезных ископаемых: исторические вехи, судьбы, технологии/ [, , и др.]; под ред. . – Кр. Рог: КТУ, 2003. – 208 с.

4. , Козак Георгий Михайлович. Биографический очерк. – Кривой Рог: Минерал, 1997. – 103 с.

Перший Голова Академії гірничих наук України () (друкується за матеріалами ІІІ Міжнародної краєзнавчої конференціі (Вінниця, ВОНБ, 2012 р.) у співавторстві зі студентом І. Артеменком)

У квітні 2011 року пішов з життя Володимир Федорович Бизов – доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, заслужений діяч науки і техніки України, президент Академії гірничих наук України, ректор Криворізького гірничорудного інституту (з грудня 1994 року – Криворізького технічного університету) впродовж 1985 – 2002 рр.

Володимир Федорович Бизов народився 17 серпня 1937 року в селі Пушкіно Омської області. Після закінчення школи у 1954 році вступив до Криворізького гірничорудного інституту, по закінченню якого працював гірничим майстром, начальником дільниці рудоуправління імені ХХ партз’їзду Міністерства чорної металургії СРСР [3, с. 97-98].

Починаючи з 1965 року його трудова біографія була пов’язана з Криворізьким гірничорудним інститутом (нині національним університетом): працював молодшим науковим співробітником, провідним інженером науково-дослідницького сектора, навчався в аспірантурі. У квітні 1966 року Володимир Федорович захистив кандидатську дисертацію на тему «Дослідження та вибір параметрів вибухових робіт при відкритій розробці покладів». У подальшому займав посади старшого викладача, доцента, завідувача кафедри вищої математики. У 1980 році після захисту докторської дисертації на тему «Дослідження параметрів систем усереднення якості залізних руд на кар’єрах» був призначений проректором, а згодом і ректором КГРІ.

На посаді очільника інституту Володимир Федорович здійснив вагомий внесок у розвиток закладу. За його активного сприяння було відкрито 4 нових факультети: у 1993 році – транспортний, у 1998 році – економічний, у 2001 році металургійний та факультет інформаційних технологій. У лютому 1991 року на всеукраїнському з’їзді гірників було створено Академію гірничих наук України, складовою якої став Криворізький гірничорудний інститут [1]. Президентом АГН України було обрано . У грудні 1994 року на базі КГРІ було утворено Криворізький технічний університет [4]. Одночасно з цими структурними перетвореннями у КГРІ – КТУ було відкрито нові спеціальності та спеціалізації, зміцнено науково-педагогічну і матеріальну базу, підвищено рівень роботи підрозділів, у навчальний процес було впроваджено нові технології та активні методи навчання, було створено фундамент для організації студентського самоврядування, вдосконалено виховну роботу.

Свою наукову діяльність присвятив дослідженням теоретичних основ розробки родовищ корисних копалин. Обгрунтована ним теорія управління якістю корисних копалин привертала постійну увагу вчених, проектувальників і працівників гірничої промисловості. Розроблені ним методи дозволили суттєво підвищити точність планування гірничих робіт, забезпечили оперативність і достовірність інформації, ефективність використання ЕОМ, значно скоротили обсяг ручної праці.

Протягом усієї своєї наукової та інженерної діяльності професор підтримував плідні зв’язки з підприємствами гірничорудної промисловості, надавав їм допомогу, як своїми науковими працями, так і особистою участю у вирішенні практичних завдань з розробки і переробки корисних копалин.

Результати наукових досліджень та педагогічної діяльності знайшли відображення у 213 наукових працях, з яких 19 монографій і 30 авторських свідоцтв [2]. Спільно з провідними професорами України була видана перша у світі серія підручників під назвою «Бібліотека гірничого інженера», що складається з 14 томів і охоплює практично усі аспекти роботи гірників. Відмінною рисою наукової діяльності професора була широка апробація висунутих теоретичних положень та велика практична цінність результатів досліджень.

Професор вів активну наукову і громадську діяльність. Він був членом Нью-Йоркської академії наук, всесвітньої асоціації професорів з гірничої справи, входив до складу оргкомітетів міжнародних та всеукраїнських гірничих форумів (конгресів, конференцій, круглих столів тощо).

У 1999 році Володимир Федорович Бизов став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки. Йому було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки». За багаторічну плідну працю він був нагороджений орденом «Знак Пошани», медалями «Ветеран праці» та «За доблесну працю».

24 квітня 2012 року перед головним корпусом Криворізького національного університету було встановлено пам’ятник , виконаний місцевими скульпторами В. Зайцевим і В. Токарем.

Джерела і література:

1. Бызов горных наук Украины – 20 лет [Текст]/ Владимир Федорович Бызов// Горный журнал. – 2011. – № 2. – С. 4-6.

2. Бызов качеством продукции карьеров [Текст] : учеб. для вузов по спец. «Открытые горные работы»/ Владимир Федорович Бызов. – М. : Недра, 1991. – 239 с.; його ж Бызов системы на горно-обогатительных предприятиях/ Владимир Федорович Бызов. – М. : Недра, 1988. – 220 с. та ін.

3. Енциклопедія Криворіжжя: 230-річчю з дня заснування Кривого Рогу присвячуеться.­– У 2-х т./ [упоряд. іяров].­ – Кр. Ріг: «ЯВВА», 2005. – Т. 1. – 2005. – 704 с.

4. Матеріали експозиції Музею історії університету. Зала № 3.

Перший чемпіон світу КГРІ (В. Кравчук)

Нещодавно Музей історії університету відвідали випускники 1972 р. – ювілейного для КГРІ року [то був рік 50-річчя, рік нагородження інституту Орденом Трудового Червоного Прапора – Л. Д.]. Поважні люди зацікавлено знайомилися з експозицією, пригадували молодість. І перше, що вони згадали, гучні успіхи інституту у спорті.

Їх захоплені вигуки біля стендів зі спортивною тематикою підтверджуються документально. Газета «Червоний гірник» у листопаді 1978 р. писала: «Далеко за межі рідного міста лине слава про важкоатлетів Криворізького гірничорудного інституту. За останні роки тут підготовлено десятки талановитих спортсменів...» [2]. Серед тогочасних зірок були С. Батищев, В. Уханов, Ю. Прилучний, О. Коновалов, В. Шуба, які неодноразово ставали призерами всесоюзних і міжнародних змагань.

Успіхів загальносоюзного, континентального і світового масштабів зуміли у цей час досягти важкоатлети. Засновником криворізької важкоатлетичної школи по праву вважається заслужений тренер УРСР , який свого часу вів заняття штангістів у КГРІ. Згодом Зиновій Семенович переїхав працювати у Дніпропетровський олімпійський центр, однак у місті залишилися його учні. Один із них – заслужений тренер УРСР Григорій Іванович Кривонос – очолив важкоатлетичну школу олімпійського резерву, створену при Криворізькому гірничорудному інституті. На всесоюзних змаганнях 1978 р. команда КГРІ виборола перше місце. Успішно виступили Ю. Ващенко, В. Кизимишин, С. Кравчук. На порядку денному стояла підготовка до «Олімпіади – 80» у Москві. Надією криворізького спорту був названий 23-річний Валерій Кравчук [2].

Займатися важкою атлетикою Валерій Кравчук почав у Жовтих Водах під керівництвом . До приїзду у Кривий Ріг він став першоразрядником [4]. Вступивши у 1971 р. до Криворізького гірничорудного інституту, здібний спортсмен почав тренуватися у спортзалі КГРІ і швидко набирав форму. Старший тренер збірної УРСР дав високу оцінку спортивним і особистісним якостям майбутнього чемпіону світу: «Уже не перший рік знаю цього здібного спортсмена. Ще на перших молодіжних іграх він вражав фахівців величезною віддачею. Високоорганізований спортсмен. За плечима у нього спільні тренування з всесвітньовідомими Василем Алексєєвим, Давидом Ригертом, Володимиром Риженковим. У атлета своєрідний творчий підхід до тренувань... виховання атлета такого високого класу як Валерій Кравчук – це велика заслуга тренерів спортклубу КГРІ» [2].

На Валерія Кравчука звернули увагу і всесоюзні спеціалісти. Так, старший тренер збірної СРСР І. С. Кудюков зазначав, що «у Кравчука спортивний талант поєднується з вольовим запалом, жадобою боротьби, прагненням якомога швидше переступити рубіж 400 кілограмів у сумі двоборства для атлетів напівважкої ваги» [6].

До свого світового успіху Валерій Кравчук йшов наполегливо. У 1979 р. він став першим українським спортсменом, який у ваговій категорії до 100 кілограмів виконав норматив майстра спорту міжнародного класу. Він переміг на помостах у Ленінграді [тогочасна назва Санкт-Петербурга – Л. Д.] і Фрунзе [тогочасна назва Бішкеку – Л. Д.]. Однак, на Олімпіаду у Москві спортсмен не потрапив. У цей час разом із тренером він прийняв рішення про перехід до іншої вагової категорії – першої важкої, адже у попередній він «вже досяг стелі».

У новому статусі Валерій Кравчук зумів подолати рубіж у 400 кілограмів, поступово відчув силу і 16 травня 1981 р. на 56-ій першості СРСР у Новосибірську узяв 415 кілограмів. Як зазначали фахівці, це був один з кращих результатів за всі роки існування першої важкої ваги. З сумою у 415 кілограмів наш земляк очолив тогочасну світову десятку [3]. Після успішного виступу у Львові на Кубку Кравчук став членом символічного клубу важкоатлетів, який у 1973 р. заснував рекордсмен В. Алексєєв [4].

У вересні 1981 р. зійшла зірка спортивної слави викладача Криворізького гірничорудного інституту. У французькому місті Лілль тогочасні богатирі планети вели спір за світову і європейську першість. Валерій був дебютантом, але виступав блискуче. У суперництві з болгарськими важкоатлетами та своїм співвітчизником В’ячеславом Клоковим він виборов почесні титули чемпіона світу і Європи 1981 р. [4].

У своїй розповіді про перемогу В. Кравчук писав: «Я виступав на дев’ятий день змагань, тобто більше тижня жив чеканням майбутнього старту. Безумовно хвилювався. 19 вересня вийшов на змагальний поміст. Спочатку прийшла перемога у поштовху, а потім і у двоборстві. Клоков відстав на 5 кілограмів, болгарин Аспарухов – на 10... На церемонії нагородження одержав відразу шість медалей світового та європейського гатунків. З них чотири золотих і дві срібних... Коли ми прибули до Москви, прямо в аеропорту Шереметьєво начальник управління Спорткомітету СРСР вручив нам почесні знаки та посвідчення про присвоєння звання «Заслужений майстер спорту СРСР». Моє посвідчення за номером 2759 було датоване 21 вересня 1981 р.» [5].