2. Коваль світова війна та історична пам’ять// Укр. іст. журн. – 2000. – № 3.
3. , Козак Георгий Михайлович. Биографический очерк. – Кривой Рог: Минерал, 1997. – 103 с.
Визволення Кривого Рогу від німецько-фашистських загарбників
(з авторського виступу на Всеукраїнській науковій конференції
(Кривий Ріг, 2010 р.))
Місто Кривий Ріг перебувало під фашистською окупацією понад 2,5 років. Становище місцевого населення в умовах нацистського нового порядку було жахливим. Приходу Червоної Армії чекали усі, від мала до велика. Між тим, епопея звільнення міста від фашистських загарбників розтягнулася на довгих п’ять місяців. Причин цьому було декілька, однак, найважливішою стала ідеологічна, а саме: наказ Й. Сталіна звільнити Київ до свята Великого Жовтня, що потребував переорієнтації стратегічного удару і перебазування значної кількості військ. Не слід також ігнорувати й шалений опір фашистів на Криворізькому напрямку.
Отже, у даній статті на підставі аналізу мемуарної літератури [1 – 4] спробуємо дослідити складну військову сторінку Великої Вітчизняної війни – бойову операцію по звільненню міста Кривий Ріг.
Слід зазначити, що просування радянських військ на Криворізькому напрямку хронологічно поділяється на два етапи:
1) жовтень – грудень 1943 року, коли війська 2-го Українського фронту
вийшли на підступи до Кривого Рогу й Кіровограду, міцно закріпилися на річці Інгулець і, не маючи достатніх сил продовжувати наступ, перейшли до оборони, ведучи запеклі бої із ворогом;
2) грудень 1943 року – лютий 1944 року, коли на ділянці 2-го і 3-го
Українських фронтів було створено плацдарм стратегічного значення довжиною понад 400 кілометрів по фронту і до 100 кілометрів у глибину, що дало змогу 3-ому і 4-ому Українським фронтам успішно провести Криворізько-Нікопольську операцію, в результаті якої і було звільнено місто Кривий Ріг.
Отже, на першому етапі на Криворізькому напрямку діяли війська 2-го Українського фронту, на другому – визвольному – війська 3-го Українського фронту. Командуючими цих фронтів були досвідчені радянські генерали – Іван Степанович Конєв і Родіон Якович Малиновський. У розробці Криворізько-Нікопольської військової операції безпосередню участю приймав генерал Федір Іванович Толбухін [1, с. 365], а 4-й Український фронт, що перебував під його командуванням, реалізовував південний напрям цієї операції.
Слід зазначити, що план визволення Криворіжжя від самого початку будувався на можливостях Степового (згодом 2-го Українського) і Південно-Західного ( згодом 3-го Українського) фронтів. У вересні 1943 року перед ними ставилася задача «оточити криворізьке угрупування фашистів у напівкільце»: ліве крило Степового фронту мало наступати на П’ятихатки і Кривий Ріг, а праве крило Південно-Західного фронту – просуватися на місто зі сходу [1, с. 362]. В подальшому, за свідченням , ставилася задача повного оточення фашистів під Кривим Рогом. З цього приводу маршал писав: «… тимчасово відмовившись від удару на Миколаїв, Ставка прагнула й тут, як і в районі Корсунь-Шевченківського, затиснути війська криворізького угруповання гітлерівців у кліщі» [1, с. 379].
Однак, цей стратегічний намір не був реалізований. Більш того, за твердженням командуючого 1-ої гвардійської армії генерала В. І. Кузнєцова, криворізький напрямок у даній операції виконував лише відволікаючу роль: «На початку січня Верховне Головнокомандування поставило перед військами 3-го Українського фронту задачу – ударом у загальному напрямку на Апостолове відрізати вороже угрупування у районі Нікополя і спільно із військами 4-го Українського фронту знищити його. У подальшому війська 3-го Українського фронту мали розвинути наступ на захід, оволодіти Кривим Рогом і відкинути противника за річку Інгулець. У відповідності з директивою Ставки, командуючий військами фронту генерал армії свій головний удар на Апостолово [виділено мною – Л. Д.] вирішив нанести центром фронтового угрупування, а допоміжний (добою раніше) лівим флангом 37-ої армії генерала Шарохіна» [4].
Слід зазначити, що напрямок головного удару до останнього тримався у цілковитій таємниці. Як пише В. І. Кузнєцов, про нього не знали навіть командуючі корпусами і арміями. Тим більшою несподіванкою він став для німців, які наполегливо перекидали свої резерви від Апостолового під Кривий Ріг. Фронтова газета «Советский воин» 7 лютого 1944 р. писала: «...наш наступ розпочався на північному сході від Кривого Рогу. За підтримки артилерії радянські війська прорвали польову оборону супротивника на ділянці 62-ої німецької піхотної дивізії. Розгромивши 112-й і 354-й полки цієї дивізії, стрілкові частини заглибилися на вісім кілометрів і перейшли залізницю, що вела до Кривого Рогу. Це засмутило німців. Адже вони не могли визначити напрямок головного удару: якому об’єктові загрожували наші війська – Кривому Рогу чи Апостоловому. Противник вирішив, що має справу із реальною загрозою Кривому Рогу...» [4].
Необхідно підкреслити, що стягувати війська під Кривий Ріг німці почали ще з жовтня 1943 року, і це свідчить про їх цілковиту обізнаність у директивах радянського командування. Доповідаючи тогочасну фронтову обстановку Й. Сталіну командуючий 2-им Українським фронтом І. Конєв зазначав: «Війська нашого фронту, перебувають на підступах до Кривого Рога. Противник, побоюючись оточення [виділено мною – Л. Д.], почав евакуацію тилів з Дніпропетровська, залишив у районі міста частини прикриття, а головні сили перекидає в район Кривого Рога [виділено мною – Л. Д.] проти нашого фронту» [3, с. 79].
У перші дні листопада 1943 року, як зазначав , радянська розвідка виявила «різке посилення фашистів під Нікополем», адже туди були перебазовані частини з-під Кривого Рогу і Кіровограду. Цей маневр був розцінений радянським командуванням як реальна загроза 4-ому Українському фронту і операції по звільненню Кримського півострова [1, 367-368]. З цього моменту дії на криворізькому і кримському напрямках розглядалися у комплексі: успіх під Кривим Рогом забезпечував звільнення Криму. з цього приводу зазначав: «Ізолюючи ворожі війська в Криму й відрізаючи їх від криворізького угруповання фашистів, ми практично полегшували собі завдання оволодіти Кримом… У зв’язку із затримкою Кримської операції 13 лютого Верховний Головнокомандуючий дозволив перебазувати 4-й гвардійський кав корпус І. О. Плієва із району Асканія-Нова до Апостолового, до складу 3-го Українського фронту, який у ті дні разом із військами правого крила 4-го Українського фронту готувався перейти в наступ для захоплення Кривого Рога…» [1, с. 384].
Восени 1943 року до звільнення Кривого Рогу ще було далеко. Оцінивши тогочасну ситуацію, І. Конєв 23 листопада звернувся до Й. Сталіна із пропозицією «тимчасово перейти до оборони» [3, с. 80-81]. Сталін погодився, а значить, і операція по звільненню Кривого Рогу відкладалася на деякий термін. Зусилля 2-го Українського фронту тепер спрямовувалися на північ, де розгорталися головні події – ліквідація ворога вздовж Дніпра по всій смузі фронту і звільнення столиці Радянської України – міста Київ. Відтепер вплив 2-го Українського фронту на події під Кривим Рогом став мінімальним і обмежувався тим, що війська 52-ї армії фронту тримали під артилерійським вогнем залізничну рокаду Біла Церква – Сміла – Кривий Ріг і не допускали використання останньої ворогом [3, с. 81].
Таким чином, перший етап операції по визволенню нашого міста (жовтень – грудень 1943 року) закінчився безрезультатно. Противник, проінформований щодо намірів оточення, стягнув у район Кривого Рогу значні сили, чим загальмував просування радянських військ. Водночас, бої за місто, що точилися у жовтні – грудні 1943 року, стали вагомим внеском у перемогу. Війська 2-го Українського фронту під командуванням І. С. Конєва з честю виконали задачу по виснаженню ворога. На початку листопада 1943 року перед фронтом оборонялися 25 фашистських дивізій, із яких 7 танкових і 1 моторизована. У долині річки Інгулець розгорнулася велика битва: за два дні фашисти втратили 150 танків, бо стикнулися із могутньою протитанковою обороною військ 37-ої і 7-ої гвардійської армій і протитанкового резерву 2-го Українського фронту [3, с. 80]. Як писав , бої на підступах до Кіровограда й Кривого Рога не вщухали до 20 грудня [1, с. 369].
Між тим, операція по визволенню міста від гітлерівців була здійснена на другому визначеному нами етапі. Остання стала складовою загального плану по визволенню Правобережної України, що включав у себе вісім бойових операцій [1, с. 372]. Як і усі інші, Нікопольсько-Криворізька операція була чітко обмежена у часі і мала тривати з 30 січня по 29 лютого 1944 року. Основою для її успішного проведення став стратегічний плацдарм, створений наприкінці грудня 1943 року військами 2-го і 3-го Українських фронтів, про який писав у своїх мемуарах маршал [2, с. 607-608].
Впродовж двох січневих тижнів 1944 року війська 3-го і 4-го Українських фронтів робили неодноразові спроби розбити нікопольсько-криворізьке вороже угруповання, однак, як підкреслює , успіху не мали: відчувався брак живої сили і техніки, гостро не вистачало боєприпасів [1, с. 381]. Окрім того, на південному фланзі радянсько-німецького фронту гітлерівці зосередили свої найбільші сили: проти чотирьох Українських фронтів від річки Прип’ять до берегів Чорного моря діяли група армій «Південь» генерал-фельдмаршала Манштейна і група армій «А» генерал-фельдмаршала Клейста. Ці війська підтримувала авіація 4-го повітряного флоту. Всього на південному напрямку нараховувалося 1,76 млн. гітлерівських солдатів і офіцерів, 16 800 гармат і мінометів, 2200 танків і штурмових гармат, 1460 літаків [1, с. 376]. Фашисти воювали відчайдушно, бо за найсуворішим наказом фюрера мали за будь-яку ціну утримати щедрі хлібні райони Правобережної України, Нікопольський марганцевий і Криворізький залізорудний басейни. За таких умов, в середині січня 1944 року атаки були тимчасово припинені.
Наступ на криворізько-нікопольському напрямку було поновлено наприкінці січня 1944 року. Головний удар 3-го Українського фронту був спрямований на Апостолове, 4-го Українського – на Нікополь. 5 лютого 1944 року радянські війська звільнили Апостолове, а 8 лютого – Нікополь. Після цього, за висловом , головна увага командування зосередилася на розгромі криворізького угруповання ворога й на виході наших військ до ріки Інгулець [1, с. 383]. Війська 3-го Українського фронту були посилені за рахунок передачі до їх складу 3-ї гвардійської армії і 7-ої артилерійської дивізії 4-го Українського фронту [1, с. 383]. Це довершило справу посилення 3-го Українського фронту, адже, ще до початку Нікопольсько-Криворізької операції, він одержав від 2-го Українського фронту 37-у армію генерал-лейтенанта іна, від 4-го Українського фронту – 4-й гвардійський механізований корпус, а з резерву Ставки – 31 гвардійський стрілецький корпус [1, с. 382].
Визволення Кривого Рогу відбувалося в надзвичайно складних погодних умовах. Жахливе бездоріжжя, багнюка, у якій буксували навіть трактори і тягачі, заважали пересуватися, переслідувати ворога, перехоплювати шляхи його відходу. Бездоріжжя перешкоджало і гітлерівцям: тікаючи, вони залишали радянським військам свою важку зброю і бойову техніку. Перемагати негоду допомагали криворіжці. Так, пригадує, що за допомогою місцевого населення радянські бійці переносили снаряди і патрони від позиції до позиції на десятки кілометрів [1, с. 382-383]. 16 лютого погода дещо поліпшилася і наступного дня війська 3-го Українського фронту перейшли у наступ. Однак, на них очікував новий сюрприз: розпочався буран, який особливо подужчав 18 лютого. з цього приводу писав: «Через ожеледь і снігові замети рух автотранспорту майже припинився, а маневр військ став неймовірно тяжким. Від штабу фронту, що містився в Якимівні, до Цвєтаєва [мова йде про командуючого 5-ої ударної армії, що вела наступ на Кривий Ріг – Л. Д.] їзди було на автомобілі відкритим степом навпрошки години півтори. Добиралися ж ми мало не добу…» [1, с. 384]. Окрім того, на заваді став льодохід, що несподівано розпочався на Дніпрі. Саме він на три дні зупинив переправу корпусу І. О. Плієва на правий берег [1, с. 385]. Та, незважаючи на неймовірні труднощі, 22 лютого 1944 року 46-а і 37-а армії 3-го Українського фронту визволили Кривий Ріг від фашистів і вийшли на ріки Саксагань і Інгулець.
Операція по звільненню міста була блискавичною, адже тривала усього добу. Як підкреслює В. І. Кузнєцов, штурм північного передмістя і рудників розпочався о 5-ій ранку, а вже о 6.30 радянські війська зайняли залізничну станцію Мудрьона й форсували річку Саксагань [4]. На 11.00 були звільнені станція Карнаватка і рудник ім. Артема, почався наступ у районі Смички. У західній частині міста розпочалися вуличні бої. Що ж стосується центральної та південної частин міста, то останні були звільнені вранці. Тож, опівдні 22 лютого місто було очищене від гітлерівців. Між тим, боротьба за криворізькі рудники тривала і впродовж наступного дня.
На підступах до рудника ім. Фрунзе нашим військам заважала широка запруда із підірваним льодом на Саксагані, на шляху до рудника Дубова Балка стояло селище Бажанове, перетворене німцями на укріплений опорний пункт. Потрапити на західний берег у розташування рудника ім. Карла Лібкнехта виявилося неможливим через прицільний вогонь ворога. Тож, військам довелося переправлятися уночі, як пише В. І. Кузнєцов, «убрід і вплав» [4].
Під час форсування Саксагані сапери стрілкової дивізії рядові Кузиков, Кутін і єфрейтор Портнов, уночі віднайшли брід і переправили артилерію. Потім, стоячи по пояс у крижаній воді, за допомогою цивільного населення почали будувати міст. Звільнені місцеві мешканці таскали колоди, на санчатах підвозили інші будівельні матеріали, несли цвяхи, проволоку. На ранок міст був збудований! 23 лютого 1944 року були звільнені усі криворізькі рудники.
За блискавично проведену операцію війська 3-го Українського фронту отримали подяку від Верховного Головнокомандуючого, на честь визволення Кривого Рогу Москва салютувала урочистими залпами із 224 гармат.
Перемога під Кривим Рогом була не тільки довгоочікуваною, але й стратегічно важливою. Як зазначав , внаслідок Нікопольсько-Криворізької операції «лінія фронту на півдні помітно скоротилася, а розгром тут ворога дозволив скерувати війська 4-го Українського фронту на визволення Криму» [1, с. 385]. До того ж, за твердженням маршала, визволенням Кривого Рогу закінчився перший етап визволення Правобережної України [1, с. 385]. Оцінюючи дії 3-го Українського фронту, підкреслював, що останній «вийшов на лінію Кривий Ріг – Широке – Качкарівка і був цілком готовий завдати удару на тираспольсько-одеському напрямку» [2, с. 630].
Таким чином, визволення Кривого Рогу стало важливою подією Великої Вітчизняної війни, яскравою сторінкою вітчизняної історії, прикладом мужності і патріотизму радянських людей.
Джерела і література:
1. Василевський всього життя. – К.: Політвидав України, 1989. – 590 с.
2. Жуков і роздуми. – К.: Політвидав України, 1985. – 841 с.
3. Конєв І. С. Записки командуючого фронтом . – К.: Політвидав України, 1983. – 619 с.
4. Військові мемуари В. І. Кузнєцова// www. victory. *****/lib/books/memo/ kuznetsov_pq/08.html.
ДОДАТКИ
Спогади про перші дні і тижні
Великої Вітчизняної війни рр.
студента КГРІ
(переклад з російської здійснено автором, стилістику оригіналу збережено)
Наприкінці 1939 р. мене, студента І курсу Криворізького гірничорудного інститута, призвали на строкову службу до лав Робітничо-Селянської Червоної Армії. Служив у 34 окремому батальйоні зв’язку 99 стрілецької дивізії.
Дивізія і батальйон дислокувалися у м. Перемишль Дрогобицької області – по територіальному устрою того часу.
Після захоплення Німеччиною Польщі, новий кордон між СРСР і Німеччиною проходив по річці Сян, що протікає через м. Перемишль. Південна частина міста належала СРСР.
Споруди штабів 99 стрілецької дивізії і 8 стрілецького корпусу розташовувалися на головній вул. А. Міцкевича, а наш батальйон знаходився з тильного боку штабів на відстані 100-150 метрів.
Після прибуття у 34 окремий батальйон зв’язку мене направили у радіовзвод полкової школи при батальйоні, яку я завершив у 1940 р., отримавши звання сержанта. Продовжував службу у штабній роті батальйону, був начальником радіостанції і готував команду радистів для 18 автобатальйона.
Навчання у полковій школі було складним – воно проходило за щільним розкладом. Ми займалися по 12 годин на добу. Це було викликано тим, що нас терміново готували до бойових дій у Фінляндії. Перемога над білофінами дозволила командуванню скоротити наші заняття до 10 годин.
Наводячи ці факти, я хочу особливо звернути увагу молодого покоління на те, яка напружена ситуація була у країні і у світі у 1940-41 рр. і на ту нелегку службу в армії для мого покоління.
Підкреслю особливість складу нашого радіовзвода. Він був укомплектований курсантами виключно з вищою і середньою освітою. Це було великою рідкістю для армії того часу. У складі взводу були вчителі, інженери, агрономи, студенти ВНЗів. Більшість товаришів були призвані в армію після анулювання пільг і відстрочок від призову згідно рішення 4-ої сесії Верховної Ради СРСР І скликання у вересні 1939 р.
Завдячуючи високій свідомості і сумлінності курсантів у навчанні, радіовзвод займав І місце у гарнізоні з усіх видів бойової та політичної підготовки.
Пам’ятаю такий випадок. Наш взвод відвідав з метою ознайомлення і перевірки командуючий армією (здається, це був Голіков). Супроводжували командарма комбат майор Горюнов, батальйонний комісар Гноєвий, начальник полкової школи ст. лейтенант Лазебний та ін. Тут необхідно відмітити, що до початку Великої Вітчизняної війни керівництво батальйону змінилося – комбатом став т. Марченко, а замполітом – т. Горбаченко.
Після ознайомлення зі складом взводу і перевірки знань кількох курсантів командарм заявив: «Вони краще нас знають матеріал. Такий взвод може зайняти І-е місце не тільки у гарнізоні, але й в усій армії».
Після відвідування взвода командармом за нашим проханням у нас відмінили заняття за червоноармійським політпідручником, ми стали вивчати Короткий курс історії ВКП(б).
Мені довелося бути учасником відомих оглядових тактичних навчань 99 стрілецької дивізії, що проводив нарком оборони у районі м. Яворів Львівської області у вересні 1940 р. Дивізія зайняла І-е місце у Червоній Армії. Усьому особовому складу дивізії була оголошена благодарність.
У ніч з 21 на 22 червня 1941 р. я знаходився у добовому наряді – був черговим по штабній роті і одночасно виконував обов’язки помічника чергового по частині. Знаходячись на чергуванні я на власні очі бачив перші хвилини Великої Вітчизняної війни, тобто її початок.
На світанку 22 червня я один знаходився у черговій кімнаті і після перших залпів фашистів миттєво зателефонував черговому зв’язківцю (і досі пам’ятаю – його позивним було 07), який знаходився на спостережному пункті у будці на даху штабу дивізії і запитав його – у чому справа, що за постріли? Він відповів, що вогонь ведуть німці. Отримавши таку тривожну відповідь, я швидко підійшов до щита і увімкнув сигналізацію «бойова тривога» для усіх рот батальйона. Таким чином, мені особисто довелося піднімати 34 окремий батальйон зв’язку по бойовій тривозі.
У перші хвилини війни у мене і у інших товаришів промайнула думка – можливо це НП подібне до того, що було у вересні 1940 р., коли відбувся вибух наших снарядів на ст. Перемишль і була оголошена бойова тривога. Тоді німцям повідомили, що у нас НП і на цьому усе завершилося.
Інший факт, що наводив на думку, що це НП, а не війна, був той, що вночі з нашого боку до німців проїхав товарний поїзд – ознака нормального стану відносин між державами.
Цього разу сталася справжня, найжорстокіша, з усіх відомих, війна.
Дуже важко було нашим бійцям і командирам у перші хвилини і години війни, бо фашисти напали раптово, для нас становище ускладнювалося тим, що батальйон розташовувався поблизу штабів, по яким німці вели вогонь з усіх видів зброї, тож, коли снаряди перелітали, вони вибухали у нашому містечку.
Після подачі сигналу бойової тривоги я вибіг у двір частини і побачив, що приміщення нашої їдальні і клуба палають. Снаряди влучили у кут казарми 2-го поверху, де знаходилися курсанти полкової школи, внаслідок чого були вбиті і поранені бійці, стояв лемент і стогін, і це відбулося через кілька хвилин після мирного життя, що викликало короткочасний розпач і нерозберіху, бо комсклад був відсутній і нікому було дати пояснення щодо того, що трапилося, а тим більше розпорядитися, як діяти.
Побачивши жахливу картину, я перебіг у протилежний бік приміщення, щоб подивитися, що відбувається біля пропускного пункту і воріт нашого батальйона. Хвіртка і ворота були зачинені, а у пропускного пункту щосекунди зростала кількість штабних офіцерів 8 стрілецького корпусу і 99 стрілецької дивізії.
Справа у тому, що у штаби корпусу і дивізії більш безпечно можно було дістатися тільки через двір нашої частини, бо з боку вул. Міцкевича, на якій розташовувалися штаби, фашисти вели прицільний вогонь. Вартовий біля воріт, дотримуючись статутних положень, нікого не пропускав, а потрапити на територію батальйону повз хвіртку і ворота, повз три ряди колючого дроту на паркані, практично було неможливо. Така обстановка тривала одну-дві хвилини. Оцінивши ситуацію, я вирішив відкрити хвіртку і у цей час підбіг комбат Марченко, наказав відчинити ворота і пропустити офіцерів у їх штаби, що і було зроблено.
Так розпочалася для мене особисто Велика Вітчизняна війна.
У моїй пам’яті ніколи не зітреться перший день війни – день важких випробувань. Я пам’ятаю, з якою мужністю і відвагою воювали з ненависним ворогом мої бойові товариші, демонструючи велич і силу духа радянського солдата.
Використовуючи фактор раптовості і значну перевагу у живій силі і бойовій техніці, фашистам у перший день війни вдалося потіснити наші незначні сили і захопити Перемишль.
Пройшло більше чотирьох десятків років, а мені добре запам’яталися ті години, коли усі ми від командирів великих і малих рангів до рядового бійця включно готувалися до контрудару з метою звільнити Перемишль. Та на цю підготовку було відведено мало часу. Неможна було дозволити ворогу закріпитися на захоплених ділянках.
Увечері 22 червня наші розвідники захопили у полон гітлерівця і той повідомив, що артпідготовка розпочнеться 23 червня о 4.30 ранку. На світанку 23 червня, випереджаючи гітлерівців, наші артилеристи о 4 ранку відкрили вогонь по ворогу. Стрілецькі полки і ополченці пішли у наступ. Зв’язківці надійно і безперебійно забезпечували зв’язком усі підрозділи військ.
Хвалені гітлерівці, що топтали брудним чоботом землі Західної Європи і не зустрічали такого відчайдушного спротиву, в багатьох випадках панічно тікали, інші здавалися у полон. У другій половині дня 23 червня місто було звільнено від фашистів. Ми утримували кордон до світанку 29 червня.
Пригадую випадок, коли на п’ятий день війни мені з групою бійців із 6-ти чоловік було доручено мобілізувати у найближчому до Перемишля селі 10 возів для перевезення поранених бійців і командирів. Коли ми почали збирати вози з окремих господарств по нас відкрила вогонь із гвинтівок банда націоналістів з лісу на околиці села. Ми відкрили вогонь у відповідь і банда втекла у ліс. На щастя, обійшлося без жертв. Я отримав легке поранення пальця, інший червоноармієць – легке поранення у плече. Швидко зробили перев’язки і з 10-ма возами виїхали у медсанбат дивізії. В госпіталь я не пішов, залишився у бойовому строю.
На світанку 29 червня 1941 р. через небезпеку оточення наша дивізія залишила Перемишль. Ми відступали, але й здійснювали контрудари.
Добре пам’ятаю важкі бої у липні місяці у села Краснополки між Гайсином і Уманню, де була виведена з ладу радіостанція, яку я обслуговував разом з групою радистів.
Мені приємно згадувати, що 99 стрілецька дивізія за зразкове виконання бойових задач першою із з’єднань Червоної Армії рівно через місяць після початку війни 22 липня була нагороджена Орденом Червоного Прапора. Наприкінці липня 1941 р. у районі Умані я був поранений у ногу і мене разом з групою інших поранених встигли вивезли до початку оточення. Після цього у 99 стрілецькій дивізії мені служити більше не довелося. Велику Вітчизняну війну я завершив у Празі у складі 126-ого гвардійського окремого батальйону зв’язку 27-ого гвардійського стрілецького корпусу 7-ої гвардійської армії 2-го Українського фронту.
Пам’ятайте про Велику Вітчизняну, молоді!
27.12.85 р.
Битва за Кривий Ріг
(З щоденника командира 48 гвардійської Криворізької Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова другого ступеня стрілецької дивізії
Г. Корчикова)
День 17 лютого 1944 р. був знаменним для нашої гвардійської дивізії: зайняті висхідні позиції для наступу. Один полк – на північній околиці селища імені Рози Люксембург, другий – вліво від нього. Третій – наступатиме у другому ешелоні дивізії.
Противник занепокоєний. Веде посилене спостереження. Свою оборону фашисти доповнили новими дзотами і траншеями. В смузі наступу дивізії нашою розвідкою засічено кілька дивізіонів гаубиць, 3-4 батареї легких і не менше 4 батарей важких гармат. Кілька мінометних підрозділів розташовані на станції Червона і металургійному заводі. В районі Миролюбівки і балки Велика Кроква значне угрупування танків, самохідних гармат і бронетранспортерів.
Світанок ще не настав. Темно. Лише інколи над переднім краєм противника злітають ракети, освітлюючи місцевість. У нас все завмерло. Йде остання перевірка. Мій спостережний пункт на горищі крайнього будинку на північній околиці селища імені Рози Люксембург. Попереду, в двохстах метрах, лежить піхота у виритих за ніч неглибоких окопчиках.
8 годин ранку. Стоїть густий туман. Видимості ніякої. Чекаємо 10, 20, 30 хвилин. Туман рідшає. Бачимо вже начебто передній край. Лунає наказ: «Вогонь!». І зразу ж навкруги все заговорило, загуділо, загуркотіло... Над головою летять снаряди.
9 годин 30 хвилин. Піхота піднялася і рушила вперед. Артпідготовка ще не закінчилася. До ворога метрів 400. Але ось над передньою траншеєю вже не видно жодного розриву. В бінокль бачу, як наші гвардійці і сусіди справа і зліва з криком «ура!» біжать на окопи ворога. Не зупиняючись, перескакують через них і ідуть вперед. Особливо дружно діє батальйон гвардії капітана Целігородцева.
18 лютого. Починаємо знову наступ. Лівофланговий полк оволодіває Миролюбівкою і продовжує з боєм просуватися вперед. Об 11-й годині ворог зосереджує проти наступаючих сильний вогонь, а його 10 танків, які прикривають самоходки і 15 бронетранспортерів з піхотою, контратакують просто в лоб з балки Велика Кроква.
Відбиваємо контратаку. О 15-й годині повторна контратака з балки Грушувата. І вона захлинулася! На полі бою димлять три танки і два бронетранспортери. Починається хуртовина. Лівий сусід веде бій за балку Вовчище. З правим нема зв’язку.
Близько 17-ої години з батальйона гвардії капітана Целігородцева прийшли два розвідники й доповіли, що підрозділ блискавично йде вперед. Він уже увірвався у Зелене містечко, зайнявши кругову оборону і відбивши кілька контратак. Зайнятий район утримується міцно.
У ніч на 21 лютого готуємо новий «сюрприз» для противника. Покладаю завдання на штурмовий батальйон: використовуючи темряву, блискавично атакувати станцію Червона і перерізати фашистам шляхи відходу. До восьми годин ранку це завдання було виконане. Гітлерівці зазнали великих втрат в живій силі та техніці.
Протягом 21 лютого частини дивізії вели впертий бій за Соцмісто. Очистивши цей район від противника, дивізія повертає на захід і о 21 годині зав’язує бій на східній околиці Кривого Рога. Наші сусіди теж дружно атакують противника і ми спільними зусиллями знищуємо гітлерівців у вуличних боях.
О шостій годині ранку 22 лютого, використовуючи успіх батальйонів, які пройшли в нічні години до центру міста, частини дивізії вийшли до річки Саксагань, а о 13 годині до Змички і селища МОДР.
Великою була радість жителів Кривого Рога і навколишніх сіл, визволених від коричневої чуми. Любов’ю і подякою були сповнені їх очі.
(з архіву газети КГРІ «Гірничий інженер», 1964 р., № 7 (145))
Орден на прапорі
(спогади учасника боїв за визволення Кривого Рогу від нацистських загарбників, рядового 353-ої стрілецької дивізії А. Коваля)
Свій шлях на Кривий Ріг наша дивізія розпочала з Аульсько-Сошиновського плацдарму на Дніпрі. Після оволодіння Дніпродзержинськом і Дніпропетровськом, віхами нашого руху стали Велика Софіївка, що була вузлом німецької оборони на підступах до Кривого Рога, і залізнична станція Радушна.
На будь-який наш крок вперед фашисти відповідали упертими контратаками. Були випадки, коли за день їх число досягало півтора десятки. Та дивізія не тільки відбивала ці контратаки, але все глибше пробивала багатополосну, насичену численними опорними пунктами глибокоешеловану оборону ворога.
Сотні подвигів звершили солдати, сержанти і офіцери нашої дивізії на підступах до Кривого Рога. При оволодінні висотою біля селища Високого відзначився командир стрілецької роти старший лейтенант Улитін. Його підлеглі у нічній атаці вибили німців із укріплень. В подальшому в один з критичних моментів бою старший лейтенант викликав вогонь на себе і загинув. У березні 1944 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Пам’ятають ветерани дивізії і той бій, коли на двокілометровій ділянці фронту на нас обрушилися 180 ворожих танків. Дев’ять довгих годин тривав цей поєдинок. Лавина за лавиною чотирнадцять раз йшов на нас ворог. Фашисти залишили на полі бою близько півсотні своїх машин, та побороти нас не змогли.
Успіх бою, в якому нам довелося відбивати масовані контратаки, багато в чому залежав від уміння наших воїнів відсікати від танків ворога його піхоту. Якраз за це удостоєні були бойових орденів Михайло Пилипович Машкін, Михайло Андрійович Сахнов, Ілля Єгорович Ядикін, Іван Васильович Сулименко та сотні інших.
В Кривий Ріг наша дивізія увійшла вранці 22 лютого. Багато фашистів ми застали в долині Інгульця. Очевидно, відтискувані з різних боків, вони зібралися в одному місці. Наші артилеристи, вийшовши на берег річки, почали стріляти по цій масі прямою наводкою.
Спочатку німці відстрілювалися. А потім серед них замайорів один білий платок, другий, третій. Нарешті, всі вони, можливо по команді стали показувати нам, що здаються у полон. Хтось із піхотинців вийшов наперед і вказав, куди їм рухатися.
Але в інших районах міста ворог запекло оборонявся. Німецькі гармати, зайнявши нові вогневі позиції, били по нас із районів Первомайки і Антоновки. Десь опівдні наша група зупинилася недалеко від гірничорудного інституту. Тут жителі показали нам підвали будинків, буквально набиті штабелями бомб. Будинки призначалися для повного знищення.
Гарячий бій розгорівся біля одного з мостів через Інгулець. Необхідно було не дати ворогу підірвати міст. Справитися з цим завданням доручили гарматній обслузі першої батареї 902-го артилерійського полку. На очах у німців гармату подали вперед, розвернули її і відкрили вогонь. Для ворога це було цілковитою несподіванкою. Підготовлений до підривання міст залишився цілим.
26-у річницю Радянської Армії ми відзначали на околиці Кривого Рога, в районі Антоновки. Тут дізналися, що на прапор нашої 353-ої Дніпродзержинської стрілецької дивізії буде прикріплений орден Червоного Прапора. Високою нагородою відзначила Батьківщина наші бої за Кривий Ріг.
(надруковано за публікацією у міській газеті
«Червоний гірник», 1970, 22 лютого)
СПИСОК СТУДЕНТІВ, ВИКЛАДАЧІВ І СПІВРОБІТНИКІВ КГРІ,
ЩО ЗАГИНУЛИ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
1. Азерве І. Л. – викладач
2. – студент
3. – студент 2 курсу
4. – бригадир АГЧ
5. – завідувач КДС
6. – муляр
7. – студент
8. – студент 2 курсу
9. – студент
10. – студент 2 курсу
11. – студент 5 курсу
12. – столяр
13. – студент 2 курсу
14. – студент
15. – столяр
16. – студент
17. Піскунов Л. В. – студент 1 курсу, муляр
18. Поправко І. П. – слюсар
19. – студент 1 курсу, муляр
20. – студент 3 курсу
21. – випускник 1941 р.
22. Соловйов І. В. – комендант
23. – завідувач бібліотеки
24. - викладач
25. І. – маляр-штукатур
26. І. – студент
27. – студент
28. – студент
СПИСОК ВИКЛАДАЧІВ І СПІВРОБІТНИКІВ КГРІ, ЩО ЗАГИНУЛИ У РОКИ СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ
1. Кондратьєв М. І. – директор у рр.
2. – директор у рр.
3. – директор у рр.
4. – завідувач кафедри соціально-економічних дисциплін у рр.
5. Сисуєв В. П. – керівник науково-дослідного комплексу у рр., завідувач гірничою кафедрою у рр.
6. Дітман В. О. – головний інженер науково-дослідного сектору КГРІ
7. – головний геолог тресту «Кривбасгеологія», викладач геології у рр.
СПИСКИ НАГОРОДЖЕНИХ ПОЧЕСНИМИ ЗВАННЯМИ ТА ВИСОКИМИ УРЯДОВИМИ НАГОРОДАМИ
ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ (почесне звання, затверджене Постановою Центрального Виконавчого Комітету Верховної Ради СРСР 16 квітня 1934 р.) – студент КГРІ:
1.
ГЕРОЇ ПРАЦІ (почесне звання, уведене у 1922 р. на честь 5-ої річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції) – співробітники-викладачі КВРТ-КВГТ:
1. І.
2.
ГЕРОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ (почесне звання, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР 27 грудня 1938 р.) – випускники КГРІ:
1.
2.
3.
4.
5. Савицький І. І.
6.
7.
ЛАУРЕАТИ ЛЕНІНСЬКОЇ ПРЕМІЇ ( почесне звання, затверджене Постановою Ради Народних Комісарів СРСР 23 червня 1925 р., з 1935 р. не присуджувалося, з вересня 1956 р. було поновлено) – науковці КГРІ:
1.
2.
ЛАУРЕАТИ ДЕРЖАВНИХ ПРЕМІЙ СРСР, УРСР, УКРАЇНИ (Державна премія СРСР заснована у 1966 р. як правонаступниця Сталінської премії, що присуджувалася у рр.; Державна премія України в галузі науки і техніки запроваджена Постановою ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР 23 квітня 1969 р.) – науковці КГРІ-КТУ (звідси і далі наводяться неповні списки – Авт.):
1.
2.
3. Вілкул Ю. Г.
4.
5.
6.
7. Кітач Г. М.
8.
9.
10.
11.
ЗАСЛУЖЕНІ ДІЯЧІ НАУКИ І ТЕХНІКИ УКРАЇНИ (почесне звання,
затверджене ВУЦВК і РНК УРСР 13 січня 1934 р., у сучасній Україні
присвоюється Указом Президента України відповідно до Положення
про почесні звання України від 29 червня 2001 р.) – науковці КГРІ-КТУ:
1.
2. Астаф’єв Ю. П.
3.
4.
5. Родькін Д. Й.
6.
7. Вілкул Ю. Г.
ЗАСЛУЖЕНІ ПРАЦІВНИКИ ОСВІТИ УКРАЇНИ (почесне звання,
затверджене Президією Верховної Ради УРСР 15 листопада 1988 р., у
сучасній Україні присвоюється Указом Президента України відповідно
до Положення про почесні звання України від 29 червня 2001 р. ) –
науковці-викладачі КГРІ-КТУ:
1. Бегагоєн І. А.
2. Гумінський М. В.
3. Дворніков В. А.
4.
НАГОРОДЖЕНІ ЗНАКОМ «ВІДМІННИК ОСВІТИ УКРАЇНИ» (затверджений Міністерством освіти і науки України 3 лютого 2003 р.) – науковці –викладачі КГРІ-КТУ:
1. І.
2.
3.
4.
5. І.
6.
7. Дворніков В. А.
8.
9.
10. І.
11.
12.
13.
14. Покотій В. В.
15.
16.
17.
18.
19. Шапурін О. В.
20.
21.
ДІЙСНІ ЧЛЕНИ І ЧЛЕНИ-КОРЕСПОНДЕНТИ АКАДЕМІЇ НАУК
УКРАЇНИ (Українська Академія Наук заснована 24 листопада 1918 р.,
сучасна назва НАН України) – науковці КГРІ:
1.
2. Родіонов С. П.
3. Є.
4.
АКАДЕМІКИ АКАДЕМІЇ НАУК МОЛДОВИ (Академія наук
Молдавської РСР утворена у 1961 р.) – науковець КГРІ:
1. Ляліков Ю. С.
АКАДЕМІКИ АГН УКРАЇНИ (Академія гірничих наук України
заснована у лютому 1991 р.) – науковці КГРІ-КТУ:
1.
2. Астаф’єв Ю. П.
3.
4. Вілкул Ю. Г.
5. Губін Г. В.
6.
7. Каварма І. І.
8.
9.
10.
11.
12.
13.
14.
15.
16.
17.
18.
19. Гурін А. О.
20. Задорожній О. М.
21.
22. Капіца В. Ф.
23.
24.
25.
26.
27.
28. Шапурін О. В.
29. Родькін Д. Й.
30. Бадиця І. А.
31. Євтєхов В. Д.
32.
33. Іцкахін В. Д.
34.
35. Поліщук Г. К.
36. Покотій В. В.
СПИСОК викладачів Криворізького вечірнього гірничого технікуму станом на 1 жовтня 1923 р. (друкується вперше)
1. Жигаловський Всеволод Інокентійович – управляючий технікумом, гірничий інженер
2. – викладач політекономії і політграмоти
3. Бортовський Ігнатій Ігнатійович – помічник управляючого, викладач історії, російської мови та літератури
4. Пащевський Віктор Васильович – викладач математики
5. Бортовська Надія Микитівна – викладач фізики, економічної географії, завідувач бібліотеки
6. Фукс Едуард Карлович – викладач геології, мінерології, гірничого мистецтва, завідувач геолого-мінерологічного кабінету
7. Шестопалов Павло Олексійович – викладач фізики, електротехніки, завідувач електротехнічного кабінету
8. Логійко Полікарп Антонович – викладач гірничого мистецтва, завідувач гірничого кабінету
9. Шишкін Костянтин Семенович – викладач креслення, завідувач кабінету креслення
10. Мартенс Яків Петрович – викладач хімії, завідувач кабінету хімії
11. – викладач електротехніки, технології металів, завідувач механічної майстерні
12. Яницький Йосип Феліціанович – викладач математики і будівельного мистецтва
13. Шестопалов Микола Олексійович – викладач технічної механіки, малювання і креслення
14. Бєлінський Володимир Петрович – керівник практичних робіт у механічних майстернях
15. Черних Олександр Володимирович – керівник практичних робіт з електротехніки
16. Горєлий Прокопій Гаврилович – керівник практичних робіт у термічному цеху
17. Жигаловський Інокентій Олександрович – секретар –діловод
СПИСОК СЕКРЕТАРІВ партійної організації у
КВРТ-КВГТ-КВРІ-КЗРІ-КГРІ (друкується вперше):
1. 1923 р.
2. І. 1928 р.
3. рр.
4. рр.
5. І. рр.
6. рр.
7. 1935 р.
8. 1935 р.
9. рр.
10. рр.
11. Пелагейкін М. І. 1937 р.
12. Дорохін К. В. рр.
13. рр.
14. р.
15. 1944 р.
16. рр.
17. Бесєдін В. В. рр.
18. Ноздрін І. П. рр.
19. Пірогов І. І. рр.
20. Задорожний І. Г. рр.
21. Завгородній Г. І. рр.
22. рр.
23. рр.
24. рр.
25. рр.
26. рр.
27. І. рр.
28. рр.
29. І. рр.
30. Поліщук А. К. рр.
31. Совєтов Г. О. рр.
32. І. рр.
33. Сінчук О. М. рр.
34. Пурін В. П. рр.
СПИСОК СЕКРЕТАРІВ комітета комсомолу
КВРТ-КВГТ-КВРІ-КЗРІ-КГРІ (друкується вперше):
1. рр.
2. рр.
3. Легостаєв С. І. 1929 р.
4. І. рр.
5. рр.
6. 1934 р.
7. Пелагейкін М. І. 1934 р.
8. Клісторнер А. І. рр.
9. 1936 р.
10. рр.
11. 1941 р.
12. Прокоф’єва 1942 р.
13. 1942 р.
14. рр.
15. рр.
16. 1944 р.
17. рр.
18. рр.
19. рр.
20. Анохін М. В. рр.
21. рр.
22. рр.
23. рр.
24. рр.
25. рр.
26. рр.
27. рр.
28. І. рр.
29. рр.
30. М’яч С. Т. рр.
31. Сінчук О. М. рр.
32. рр.
33. І. рр.
34. рр.
35. рр.
36. рр.
37. Капітонов рр.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 |
