Транс – галактичний розвiник (стр. 2 )

“Чого ти боїшся?” — знову спитала себе Алька. Адже відомо, що ніякого лиха статися тут не може. Від поверхні вона не відірветь­ся. Не загубиться в просторі. То чого ж їй боятися? Космосу? Смішно. Це все одно, що лякатися моря, стоячи на березі. Щоправда, Йон перед чимось застерігав, але, то, мабуть, були звичайнісінькі глузи. То чого ж справді боятися? Хіба тільки, щоб, ковзаючись, не впасти й не розбити собі коліно чи носа.

Та хоч страх і пізніша злість минулися, почуття самотності серед того безмежжя й далі так пригнічувало дівчину, що їй ще довго бракувало відваги зрушити з місця й побігти слідом за хлопцями і Робиком. Навколишній краєвид справді був чудовий, однак набагато приємнішою і ближчою зда­валась їй тепер згадка про ботанічний сад, що його так захоплено показував Йон.

Отже саме тепер Алька, яка справді вміла логічно міркувати, почала, нарешті, розумі­ти сенс усієї тієї пригоди.

— Так мені й треба, — шепнула вона сама до себе.

— Що ти сказала, Алько? — здивовано спитав Йон.

— Я не бачу вас, — тихо мовила вона. — В який бік мені йти? Скажи, Йоне.

Йон якусь мить мовчав. Вагався. Навіть зиркнув на Робика: може, вже годі? Проте Робик цього разу повівся дуже дивно. Він тільки безпорадно розвів руками.

Тоді Йон вирішив погамувати слабкість свого серця, що не личила чоловікові.

— Глянь поперед себе, — мовив він. — Ба­чиш сузір’я Орла?

— Так, — шепнула Алька.

— Рушай просто на нього.

— Добре, — відповіла дівчина уже наба­гато діловитіше.

— Тільки обережно, — суворо попередив хлопець. — Не треба легковажити на цій ков­занці.

Не спитавши чому, Алька гукнула:

— Іду!

Потім Йон кивнув Робикові, і обидва ру­шили не туди, звідки мали з’явитися Рої, а в протилежний бік. Ліворуч від них майнула Альчина постать. Йон і Робик побігли ще швидше.

— Гей, Йоне! — гукнула засапана Аль­ка. — Де ви?

— І я вас не бачу, — сказав Алик.

Йон не озивався.

— Йоне! — нетерпляче вже крикнув Алик. — Що це означає?

Нарешті обоє замовкли.

Йон з Робиком об’їхали велике коло навкруг місця, з якого вони стартували на по­чатку гри в ковзанку, потім зупинились неда­леко від квадрата — стоянки поверхневого ліфта.

Нарешті Йон весело промовив:

— Цікаво, Робику, чого вони мовчать. Може, перелякались?

— Мабуть, ні, — буркнув той.

— Напевне ні, — спокійно вів далі Йон. — Врешті, тут неможливо заблукати. А розвага космічна. Правда ж?

— Правда, — погодився Робик.

Вони знову замовкли.

Не минуло й хвилини, як хтось тихо за­сміявся. То був Алик.

— Я вже бачу вас, — сказав він. — Ви не­гідники!

Ось з-за лінії обрію показалась маленька постать. То Алик мчав до них так швидко, немов катався на цій ковзанці вже не один рік.

— Ви сатурнянські розбишаки! — пере­можно сміючись, крикнув він.

Алик, певне, мав чудове почуття відстані, бо загальмував саме біля них і зберіг таку рівновагу, наче зроду був танцюристом-акробатом.

— Заявляю вам, — сказав він, — що надалі це буде моя улюблена розвага.

— Браво! — схвально мовив Йон.

— Браво! — озвався й собі Робик.

— Гей, сестричко! — гукнув Алик. — Не зганьби роду Роїв.

Алька відповіла не зразу.

— Я вже все зрозуміла, — сказала нареш­ті вона. — І навіть не гніваюсь.

Хлопці перезирнулися.

— А за що б ти могла гніватись? — дуже ввічливо спитав Йон.

— За дурні жарти й за те, що ти лякаєш дівчат, — пояснила Алька.

Йон відчув, що ні з того ні з сього черво­ніє. Алька ж вела далі так упевнено, ніби до­водила якусь наукову тезу:

— Наголошую, рішуче наголошую, що тільки варвари вчили плавати свої жертви, кидаючи їх відразу в глибоку воду.

— Не бачу тут ніякої води, — буркнув Робик.

— Зате я, нарешті, бачу вас! — відрізала Алька.

Справді, її вже помітили всі. Ковзалась вона так само відважно, легко й швидко, як Алик чи навіть Йон. Дивлячись на її ходу, Йон відчував, що обличчя його набирає дедалі дурнішого виразу.

На щастя, Алька занадто поклалася на свою спритність і пізно почала гальмувати.

— Гадаю… — хотіла щось сказати вона, але враз усвідомила, що дуже розігналася, і, втрачаючи рівновагу, просто сіла на по­верхню.

— Ха-ха-ха! — зареготав Алик.

— Дуже добрий, але трохи болючий спо­сіб гальмувати, — поважно заявив Робик.

Проте Йон не сміявся. Він знову дивився на дівчину захоплено. Таку вже, певне, мала Алька вроду, що найкраща була тоді, як хотіла прибрати найвідворотнішого виразу. Навіть Алик глянув на сестру із щирою ціка­вістю й сказав:

— Сестричко! Ти найвродливіша саме тоді, коли хочеш удати з себе сувору й сердиту.

Алька пропустила його слова повз вуха. Вона підійшла до Йона і глянула йому у вічі.

— Скажи мені, що це все мало означа­ти? — спитала вона.

— Просто я хотів вас чимось по-справж­ньому зацікавити, — відповів хлопець. — Ти з самого початку по­водишся так, ніби весь “Розвідник” тільки на те й заслуговує, щоб його похвалити за “цілком пристойні краєви­ди”… і дереш кирпу, наче місяць тому повер­нулася з сузір’я Центавра. От я й хотів тебе трохи розважити.

— Я так і думав! — радісно вигукнув Алик.

Йон знизав плечима.

— Коли я перебільшив, — сказав він тро­хи засоромлено, — то прошу пробачення.

Алька якусь хвилю не зводила з нього очей. Потім усміхнулася й винувато поклала руку йому на плече.

— Ні, — дзвінким голосом мовила вона. — То ми маємо вибачитись перед тобою. Прав­да, Алику?

Алик радо кивнув головою:

— Правда.

— Бо ми, — вела далі дівчина, — ми, земляни, часом не усвідомлюємо собі, що бу­ваємо трохи… навіть дуже неприємні для мешканців інших планет.

— Але ж… — збентежено почав Йон. — Але ж…

Алька не дала йому скінчити:

— Будемо вертатися?

— Так, — погодився Йон.

Коли вже всі стояли на квадраті ліфта і Йон хотів давати наказ, Алька потиснула йому руку:

— Ти дуже милий, Йоне.

— Чого б вам ще хотілося? — спитав Йон, коли вони вийшли з кабін перехідної зали.

Рої перезирнулися.

— Кажи ти, сестро, — ввічливо мовив Алик.

— Ні, ти кажи, братику, — скромно від­мовилась Алька.

— А все ж таки? — наполягав Йон.

Рої засміялися, блиснувши білими, як сніг, зубами.

— Це важка справа… — почав Алик.

— Бо ми звичайно… — стала йому до по­мочі сестра.

— Маємо зовсім різні бажання, — докін­чив Алик.

— Тоді я сам буду вибирати, — заявив Йон.

— Так буде найкраще! — в один голос від­повіли близнята.

Йон глянув на Робика, а той на Йона, і тепер усі четверо зареготали так, “наче закашляла засапана, тяжко хвора на грип зозуля”. Бо вже не тільки Алик, але й Алька мимоволі почала наслідувати Йона.

— Дивно, — сумно мовив Робик, — що ви, люди, нічого так легко не перехоплюєте від інших, як найгірші риси.

Алик кивнув головою, Алька знизала пле­чима. Робик докінчив свою думку:

— Ваші організми надто ускладнені і тому швидко псуються.

— А що ж у нас зіпсувалося? — захопле­но спитав Алик.

— Почуття гумору, — відповів Робик.

— Що? — перепитали близнята.

— Я маю вмонтоване почуття гумору, — пояснив Робик. І відразу додав: — Нема з чого реготати.

Але це не допомогло. Коли врешті регіт ущух, Йон глянув на стелю й мовив щось дивне:

— Увага, Пеере! Добрий день!

— Добрий день, — відразу відповів глибо­кий, приємний і дуже дзвінкий голос. — Чого бажаєте?

— Покажи нам схему загальної конструк­ції. На перший раз вистачить одногодинної програми.

— Будь ласка, — відповів голос.

За секунду зі стелі спустилася кабіна з прозорими стінками і, опинившись перед дітьми, гостинно відчинила свої дверцята Рої витріщили очі на Йона.

— З ким ти говориш? — пошепки спитала Алька. — Адже всі дорослі на роботі.

— Авжеж, — підтвердив голос.

Йонові аж очі загорілися з утіхи, коли він побачив, які спантеличені його друзі.

— Всі люди-дослідники перебувають уже на своїх щоденних робочих місцях, — вів далі голос. — Я ж, звичайно, залишився. Звуть мене…

— Першим Розвідником! — крикнула Алька.

— А скорочено Пеером. Добридень. Дуже приємно…

— Нам також дуже приємно, — сказав Алик. — Що чути?

Перший зареготав з такого запитання Робик, бо він, як робот з умонтованим почут­тям гумору, мав найшвидший рефлекс.

Остання засміялась Алька, цього разу вже цілком по-своєму, і Йон відразу затих. Що то був за сміх! На нього можна було написа­ти цілу низку музичних імпровізацій.

Тим часом Пеер спокійно й діловито від­повів Аликові на його запитання:

— Цю хвилю чути ваш сміх.

— Ти неперевершений, Пеере! — захоплено вигукнув Робик. У залі посвітлішало, наче Пеер якось по-своєму усміхнувся.

— Це мене тішить, — сказав голос. — А те­пер… запрошую дорогих гостей оглянути те, що запропонував Йон Сого. Згода?

— Дякуємо! — вигукнули всі четверо і за­йшли до кабіни з прозорими стінками.

Так почалася їхня друга за той день по­дорож по “Першому Розвідникові” — цього разу “зсередини”.

Як ми вже згадували, розмір “Першого Розвідника” порівняно з сотнями інших механопланет і штучних супутників був невели­кий. Пеер був одною з найменших малоліт­ражних моделей, але він мав рису, що відріз­няла його від них усіх. А саме: був побудова­ний за принципом Самостійного Робота.

Досі за цим принципом будували тільки людиноподібних Роботів-Опікунів. Пеер же був першою механопланетою, що мала певну свободу дій. Це означало, що, діставши ос­новну програму роботи, він міг працювати і працював цілком самостійно.

Весь екіпаж Пеера переважну більшість своїх дослідно-вимірювальних робіт викону­вав у космічному просторі. Космольоти “Аль­фа” і “Бета” літали за десятки й сотні тисяч кілометрів від своєї бази, найчастіше в про­тилежні напрямки, щоб якнайкраще вивчити майбутню трасу “Землі”.

Отже, поки тут з’явився Йон з Робиком, а пізніше й Рої, “Перший Розвідник” зви­чайно протягом восьми годин на добу залишав­ся цілком самотнім. Коли ж на нього прибу­ли наймолодші гості, програма дій Пеера по­мітно ускладнилась. Але ніхто з дорослих на­віть гадки не мав клопотатися цим. То була справа самого Пеера. І годі. Він сам визна­чав свій шлях у просторі, сам перевіряв швидкість руху, сам стежив за механізмами в лабораторіях, піклувався про метеликів у ботанічному саду, сам регулював світло штуч­них сонць, формував хмари на штучному небі, сам смажив людям на сніданок грінки і зби­рав овочі на вечерю, сам готував космольоти до старту і сам робив салати з від нього ж вирощеної городини.

Огляд корабля-планети, мабуть, був дуже поверховий, бо, на про­хан­ня Йона, мав три­вати лише годину.

Почався він з верхнього шару “Першого Розвідника”. Шар був двісті мет­рів завтовш­ки: перші десять метрів — охоронна верства, дальші трид­цять метрів — дві ізоляційні і дві внутрішні охоронні верстви. Решту з тих двох­­сот метрів складало внутрішнє склепіння штучного неба, в якому міс­ти­лися комори дощу, рушійні механізми, сонячні печі, фаб­рики повітряних стру­менів, фабрики атмосфе­ри і так далі, аж до інкубаторів кількох ви­дів пта­хів і станції ліфтів.

Оглянувши верхній шар, діти за кілька секунд проїхали кілометровий шар атмосфери, що оточував з усіх боків внутрішню, головну поверхню “Пер­шого Розвідника”, ту малу ко­пію Старої Батьківщини Землі, повну го­ро­дів, парків, садів, розмаїтих, але так гарно при­пасованих одне до одного, наче її творці захо­тіли нарешті здійснити прадавню легенду про красу раю.

Ті краєвиди вони вже бачили під час сні­данку. Тому Пеер відразу по­віз їх під по­верхню, до головної, найважливішої своєї частини, тобто, туди, де була розміщена пере­важна більшість його механізмів. Тут були го­ловні стан­ції програм, наказів, зв’язку, ви­мірювання, дій та енергії, не рахуючи, зви­­чайно, усіх тих станцій, що обслуговували лю­дей і доглядали за росли­на­ми на внутрішній поверхні кулі.

Огляд цієї частини “Першого Розвідника” тривав сорок хвилин.

Протягом цього часу ніхто з відвідувачів не вимовив ні слова. Говорив тільки сам Пеер, скромно й просто змальовуючи себе, і тільки подеколи вдавався до детальніших пояснень та розрахунків, без яких не можна було ви­тлумачити принципу роботи деяких дуже складних його частин.

Нарешті, коли вся програма огляду була вичерпана і мандрівники втомились захоплю­ватися всіма тими дивами, “Розвідник” зро­бив їм приємну несподіванку: переніс на по­верхню, в найкраще місце ботанічного саду, і заспівав відому пісню про себе, що її написав геніальний вісімнадцятирічний ком­позитор із Марса на слова сатурнянської поетки.

Діти слухали, милуючись оксамитовою зе­ленню саду і великими білими хмарами, що пропливали, як на екрані, на штучному небі.

Над садом сипнув дощ, немов розцвіла скляна квітка.

“Перший Розвідник” замовк. Потім тихо сказав:

— Кінець розмові. Правда? До нової бесіди.

— До нової бесіди! — хором відповіли діти.

Якусь хвилю всі мовчали.

Нарешті Алька глянула на Йона і, пока­зуючи рукою перед себе, прошепотіла, нена­че хотіла відкрити найбільшу таємницю сво­го серця:

— Тут справді страшенно гарно.

Йон поважно кивнув головою. Спершу він хотів щось сказати, але передумав. Тільки ус­міхнувся дівчині.

Вона відповіла йому тим самим.

Алик лежав горілиць і дивився в небо.

Алька, Йон та Робик пішли оглядати якусь дивовижну квітку, а він лишився тут. О пів на дванадцяту вони мали йти плавати, і пе­ред тим хлопцеві хотілося трохи полежати се­ред спокою і тиші.

Він наспівував мелодію з пісеньки “Пер­шого Розвідника” і придивлявся до хмари, що повільно пливла над ним, щохвилини змі­нюючи свою форму. То вона прибирала ви­гляду якоїсь чудернацької риби, то незвичай­ного дерева, то, нарешті, звичайнісінької хмари.

Врешті Алик заплющив очі. Він був просто щасливий. Хлопець думав про той день, коли він уперше, як майбутній член молодого екіпа­жу, відвідає “Землю”. Сьогоднішні оглядини “Першого Розвідника” дали йому уявлення про ті хвилини, і він вирішив увечері написа­ти невеличку поему, яку вже давно виношу­вав. У тому творі, що нагадуватиме пісню, мали вилитись і його думки про Центавра і хвилювання перед далекою подорожжю, і за­хоплення від усього баченого на “Першому Розвіднику”, і, передусім, радість, що сам він — жива істота, яка мислить і сподівається

— Алику-у! — пролунало здаля.

Хлопець, мабуть, уже дрімав, бо аж за тре­тім разом почув, що його кличуть, і схопив­ся на ноги:

— Що?

Йон, Алька й Робик бігли підтюпцем лу­кою, вкритою оксамитовою зеленню трав. Вони поспішали до трампліна, що стояв над ближнім басейном до плавання.

— Доганяй нас! — крикнула Алька.

— Тікайте! — грізно насупився Алик. — Бо як дожену, то уб’ю і з’їм.

Та йому пощастило наздогнати тільки сестру, Йон сміявся й питав, чому ж він її не вбиває й не їсть. Алик казав, що, як звикле, не має апетиту. Незабаром усі четверо скочили у воду, і Йонова радість пригасла. Виявилося, що у воді він може сяк-так зма­гатися лише з Аликом. А з Алькою годі було й думати: вона випереджала їх обох на всіх дистанціях і в усіх стилях. Після шостої спроби Йон визнав Альчину перевагу незапереч­ною.

— Плаваєш ти чудово, — сказав він. — Ви­знаю…

Вони полягали, відсапуючись, на березі ба­сейну. Раптом Алька здивовано глянула на Робика.

— А ти чому так сопеш? — спитала во­на. — Роботи ж не стомлюються!

Робик трохи глузливо кивнув головою:

— Я роблю так просто з чемності.

Алька аж очі витріщила.

— З чемності?

— Люба моя, — лагідно мовив Робик. — Роботи набагато швидше вчаться ввічливості, ніж людські діти.

— Казати так не дуже ввічливо, — сухо зауважила дівчина.

— Авжеж, — згодився Робик. — Тільки правдиво.

— Ще краще, — буркнула Алька.

— Може, вам взагалі невідомий тип ви­сококваліфікованих Роботів-Опікунів? — спи­тав Робик трохи зверхньо.

Алька хотіла відповісти щось гостре, але брат випередив її.

— Ти ж повинен знати, Робику, — швидко мовив він, — що умови життя на Старій Батьківщині такі сприятливі і легкі, що їх не можна порівнювати ні з якими іншими.

— За винятком умов на механопланетах, — вставив Йон.

— Звичайно, — погодився Алик. — Тому в нас Роботи-Опікуни піклуються тільки про ді­тей дошкільного віку. З шести років ми самі даємо собі раду.

— Ну так, — підтвердив Йон. — А Са­турн — це тобі не Земля. У наших умовах на­віть багато дорослих працюють разом із своїми Роботами-Опікунами. І тут немає ні­чого смішного. У підземеллях Сатурна так са­мо безпечно, як і на Землі. Але кожний вихід на поверхню…

Йон замовк. Рої теж мовчали, бо в Йоновому голосі бриніла не тільки гордість, але й гіркота. Річ у тім, що Сатурн ще й досі не давав себе підкорити, й досі поглинав люд­ські жертви. Метеорні бурі й дощі, шкідливі випромінювання, коливання температури, ча­сто понад усяку шкалу — ось короткий пе­релік тих пасток, від яких гинули люди на Сатурні. Саме від них сатурняни боронили­ся з допомогою таких Роботів-Опікунів, як Робик, що звичайно товаришили дітям і мо­лоді, а часто й дорослим.

— Якраз тому, — пояснив Робик, — на Сатурні в людини немає кращих друзів, ніж ми.

— Не рахуючи, мабуть, людей, — додала Алька.

— Авжеж, — погодився Робик.

— Може, краще змінимо тему нашої роз­мови, — усміхнувся Йон, — Адже ми ще на­віть не познайомилися як годиться.

— А й справді, — підтримав його Алик.

Алька цього разу показала себе з найкра­щого боку. Вона задумливо глянула на Йона блакитними очима і сказала тихо, майже сен­тиментально:

— А мені здається, що ми вже давно зна­йомі.

Алик глузливо посміхнувся, однак, поба­чивши, як прояснів Йон, утримався від жар­ту. І поважно вже мовив:

— Так виходить, що про наших батьків ми знаємо все, що треба. Бо хто вивчає в школі сучасний пілотаж на великих швидко­стях, той повинен знати, хто такі Орм і Гелена Соги. А хто вчиться астрохімії, тому мають бути відомі праці Яна і Чандри Роїв. Усі ми знаємо “Закон Роїв”. Залишається тільки питання особисте, що його ми, діти Роїв, ставимо тобі, нащадкові Согів. Які твої батьки взагалі?

Йон підняв догори долоню, відставивши великого пальця — таким жестом астропілоти споконвіку або бажали один одному щастя, або сповіщали про перемогу.

— Отакі, — відповів. — А ваші?

— У нас, на Землі, — засміявся Алик, — у сиву давнину був такий вираз: “Тверді як мур”.

— Щось я ніби чув таке, — замислено мо­вив Йон. — Чи це означає, що вони також “трансгалантичні?”

— О, саме так, — підтвердила Алька.

— Ну, тоді все гаразд, — зрадів Йон. — Отже, в усіх нас батьки “тверді як мур”. Тіль­ки… що означає слово “мур”?

Алька з Аликом знизали плечима.

Робик відкашлявся.

— Мені дуже прикро, але я теж не знаю, — признався він. — Це питання для фахівців.

— Робику! — обурився Йон. Алик з Алькою глузливо перезирнулися.

— Вибачте, — холодно сказав Робик. — Нема з чого сміятися. Я знаю стільки, скільки мене навчено. У нас, на Сатурні, нема таких висловів.

— Ну, звісно, — не витримав Алик. — У вас на Сатурні взагалі не було давнини.

— Так, не було, — погодився Робик — Адже Сатурн почали заселяти досить пізно. Перші селища там з’явилися шістсот друго­го року космічної ери. Ну то й що? Земля теж має свої вади.

— Не заперечую, проте… — почала Алька.

Проте Робик, чарівливо усміхаючись, не дав їй розпочати нову суперечку.

— Звертаюся до твого логічного мислен­ня, люба Алько, — солодко мовив він. — Нехай Йон розповідає про себе.

Алик здивовано похитав головою: Робикове звертання до логічного Альчиного мислен­ня подіяло якнайкраще. Вона слухняно кив­нула головою.

— Маєш рацію.

Йон трохи розгубився.

— Власне… я скажу лише кілька слів. Мій вік ви вже знаєте: мені чотирнадцять років і три місяці. Я народився в столиці Сатурна — Акрі, що, як відомо, закладена на тому місці, де вперше приземлилися люди на Са­турні.

— Названо її так тому, — додав Робик, — що першим астророзвідником на Сатурні був африканець із міста Акри.

— Це ми знаємо, — сказала Алька.

— Мої батьки, — вів далі Йон, — уже п’ять років ведуть спостереження на межі сонячної системи і живуть на Сатурні лише три місяці на рік. Я мешкаю в інтернаті. Звісно, разом з Робиком, який, по-моєму, є найкращим Роботом-Опікуном у цілій сонячній системі.

— Це перебільшення, — скромно усміхнув­ся Робик.

— Звісно, перебільшення, — озвалася Аль­ка.

— Але не таке вже й велике, — сухо мо­вив Робик. — бо на планетах сонячної систе­ми найкращі роботи — сатурнянські. Я на що­річному олімпійському конкурсі Роботів-Опікунів завоював дві золоті медалі за свою розу­мову і механічну вправність.

Близнята глянули на Робика з щирою по­вагою. Він і справді був напрочуд симпатич­ний робот, хоч інколи, як і всякий робот, по­водився надто поважно.

Але саме ту мить, коли вони думали про Робикову надмірну поважність, він несподі­вано захихотів.

— Ми, роботи із Сатурна, — сказав він, — маємо, крім інших, дві гарні риси, властиві тільки нам.

— Які?

— Вмонтовану симпатичність і почуття гумору.

— І нахил до базікання! — раптом розсер­дився Йон. — Чи ви дасте мені, нарешті, роз­повісти про себе до кінця?

— Будь ласка, говори, — гречно, але непри­язно сказав Робик.

Йон удав, що не дочув гіркоти в його голосі.

— Якщо говорити про моє замилування, — знову почав він, — то признаюся, що я цікав­люсь пілотажем на найбільших швидкостях. Крім того, дуже люблю астрохімію і музику. В інституті обстеження нахилів і здібностей мені порадили обрати одну з двох спеціаль­ностей, до яких я маю найбільшу здатність. Це пілотаж на найвищих швидкостях або наука композиції.

— Що-о? — скрикнула Алька. — І ти ще й вагаєшся?

— Вагаюся.

— На людство чекає загибель, — сумно мо­вила дівчина. — Кожен другий чоловік ціка­виться поезією, музикою, кіно або літерату­рою. Це зле скінчиться.

Йон, Алик і навіть Робик засміялися.

— Моя дорогенька, — поблажливо сказав Робик.

— Моя кохана, — ущипливо мовив Алик.

— Люба моя Алько, — лагідно усміхнувся Йон. — Ти трохи по-старосвітському знева­жаєш мистецтво. Це було ще нічого за часів раннього заселення планет. Але тепер? Тепер навіть немовлятам відомо, що людство може рухатися вперед тільки тоді, як буде розвива­тися всебічно.

— Ох, — сердито знизала плечима Алька. — Не вичитуйте мені істин, які годяться хіба що для дитячого садка.

— Йоне, — мовив Алик, і в його голосі за­бринів щирий смуток. — На неї нема ради. Є тільки один вихід…

— Який? — здивувався Йон.

— Треба, щоб вона закохалася.

— Прошу не говорити про мене таких дур­ниць! — крикнула Алька і вся спаленіла. — Чуєте!

Робик здивовано звів брови.

— Яких дурниць? — спитав він. — Адже кожна нормальна людина з часом закохуєть­ся. З погляду природи ти мусиш визнати таку можливість.

На хвилю Альці забило дух. Потім вона поступилася. Однак усмішка її була не з ла­скавих.

— Визнаю таку можливість, — мовила вона. — Тішусь тільки, що це не скоро наста­не і що мені не загрожує небезпека закохати­ся в котрогось із вас.

Та Робик уперто вів своєї:

— Звичайно, ані твого брата, ані мене до уваги брати не слід. Але Йона?

— Годі, Робику! — крикнув Йон. — Вернімося до своєї теми. Бо ми справді розмовляємо, наче в дитячому садку.

Робик ображено вклонився:

— Будь ласка. Я можу взагалі не гово­рити.

Настала неприємна мовчанка. Перервав її нарешті Алик, що, мабуть, єдиний щиро ті­шився з тієї ситуації.

— Ну, мабуть, тепер наша черга, сестрич­ко, — сказав він весело. — Ти старша за мене на годину, тому починай перша.

Алька поважно кивнула головою і мовила:

— Нам по тринадцять років, сім місяців і дванадцять днів. Народилися ми на Старій Батьківщині, в Європі, в місті Торуні.

— Батьківщина Коперніка, — втрутився Робик, — доісторичного астронома, який упер­ше довів…

— Знаємо, знаємо, — перебили його Алик з Йоном.

— …що Земля і решта планет утворюють геліоцентричну систему, — вперто вів своєї Робик. — Основна праця його має назву “Про оберти”.

Алька поблажливо почекала ще хвилю, але Робик, на щастя, замовк.

— Народилися ми в Торуні, рідному місті нашого тата. Та що наші батьки теж пішли працювати до крайніх лабораторій сонячної системи і на Землі бувають лише у відпустку, ми з Аликом живемо в своєї тітки Індри, в Делі.

— Стривай, стривай, — перебив дівчину Йон. — Не кажи, де лежить це місто. Воно ле­жить в А…

— Ну, ну? — зрадів Алик.

— В Азії! — радісно вигукнув Йон.

— Справді. А звідки ти знаєш географію Землі? — здивувалася Алька, але, не чекаю­чи відповіді, повела далі: — Коли говорити про мої нахили, то признаюся, що я цікавлю­ся мікрофізикою і особливо нейтронами. Крім того, з практичних спеціальностей мене при­ваблює пілотаж на великих швидкостях і ще астрогеологія.

— А мене, — вставив Алик, — не цікавить ні астрогеологія, ні теорія музики, ані той ваш спільний пілотаж на великих швидкостях. Мене приваблює поезія і квантова гео­метрія.

— В інституті обстеження нахилів, — зно­ву озвалася Алька, — мені, Йоне, порадили те, що й тобі: пілотаж на великих швидкостях.

— Тільки пілотаж? І більше нічого?

Алик уїдливо посміхнувся:

— Ні, не тільки. Алька має чудовий голос і дуже музикальна.

— Я ніколи не буду співачкою, — обури­лася дівчина.

— Бо не зумієш?

— Зумію!

— То чого ж не будеш?

Алька якусь мить помовчала, потім сказа­ла, уже цілком опанувавши себе:

— Дай мені спокій. Я страшенно не люб­лю музики.

Алик глянув на Йона, той на Робика. Робик заклопотано похитав головою.

— Нам усім трьом здається, — стиха мовив він, — що ти сказала неправду.

Алька стиснула губи і відвернулася, Йонові стало шкода її.

— Кожний має право чогось не любити, — сказав він. — Або принаймні казати, що не любить.

Дівчина вдячно кивнула головою, але гля­нула чомусь не на Йона, а туди, де стояла найближча пальма, що настовбурчила листя, наче зелений страусів хвіст.

— А мені порадили, — мовив Алик, — щоб я передусім розвивав свій поетичний хист. Сказали, що в мистецтві як у мистецтві — не дають ніякої гарантії на успіх. Проте зав­ше мені залишається ще квантова геометрія. Там менше роботи, ніж у поезії, але завше… щось лишається й для мене.

І Алик засміявся хтозна-чого — мабуть, йому було просто весело на серці. Та враз посумнішав.

— Я зголоднів, — сказав він.

— Атож, — озвався Робик. — Одинадцята година п’ять хвилин. Давно час сідати до дру­гого сніданку.

— Маєш рацію, — сказали всі троє в один голос.

За хвилину вони вже сиділи на березі басейну в летючих лежаках, що їх Йон ви­кликав з дому. Сніданок, як і вранці, їм дуже сподобався, бо “Розвідник” був такий самий чудовий кухар, як і космонавт, городник, біо­лог і так далі, і так далі.

— Ну й сніданок! — замріяно мовив Алик.

— Дуже смачний, — погодилась Алька.

— Угу, — пробурмотів Йон із повним ротом.

Лежаки повільно гойдалися над квітни­ком. Маленька хмарка закрила стартову вежу. Цього ранку вже вп’яте йшов дощ.

Від дому долинула музика.

Після дощу сонце припікало дужче — йшлося до полудня. Знову настав час тиші й лінощів. Та Альчине “логічне мислення” ви­тримало тієї тиші рівно три хвилини. Потім дівчина висловила думку, яка й для неї самої була несподіваною:

— Мушу щиро визнати, що на “Першому Розвіднику” справді все транс - і супергалактичне. Однак я думала, що тут буде набагато цікавіше.

— Що-о?! Таж “Перший Розвідник”… — обурився Йон.

— Знаю, — перебила його дівчина. — “Пер­ший Розвідник” — явище всесвітнього мас­штабу.

— Обожнюю “Першого Розвідника”, — зітхнув Алик.

— Робику, — суворо мовила Алька. — Ска­жи, чого “Перший Розвідник” не може зро­бити?

— Того, що й я, — засміявся Робик.

— Отже?

— Не може видумати себе.

— Розумію. А ще чого?

— Решту все може.

Показуючи пальцем на Йона, Алька гріз­но, як прокурор, мовила:

— Отже, “Перший Розвідник” може зро­бити й робить усе. Що ж тоді залишається для нас? Нічого?

Запала тиша.

Йон збагнув: Алька має рацію. Як щиро казати, то бездіяльність, хоча й передбачена, хоча й виправдана під час канікул, якраз тут, на Десятій Тисячі, була стомлива, навіть ча­сом дуже прикра. Йон теж розумів це, однак, поки Алька не сказала цього відверто, не при­знавався й собі самому. Виходить, Алька муж­ніша за нього. А може, й чесніша.

“Побоявся, — збентежено думав Йон. — Не зважився навіть сам собі признатися, що мені… що нам… тут нічого робити. Звичайно, на “Першому Розвіднику” є найкращі у всьо­му світі місця. Ними можна милуватися, мож­на навіть полюбити їх, однак. . що з того? Що ж далі?”

— Але ж у нас канікули, — сказав він не­впевнено, аби тільки підтримати добрий гумор.

Проте Алька не йшла ні на які поступки:

— Не заперечую. Канікули в нас надзви­чайні. “Перший Розвідник” — найбільше диво світу, і тут напевне ще буде що оглядати, буде чим захоплюватися. Та коли йдеться про нас… то що нам залишається тут робити? Я дума­ла… що тут буде трохи цікавіше.

— Це правда, — твердо мовив Алик.

Йон відчув, що й він повинен висловити свою думку, і відверто глянув Альці в очі.

— Я теж думав, що тут буде набагато ці­кавіше, — признався він.

Тільки Робик поводився так, ніби взагалі не чув, про що вони говорять.

Дехто міг би закинути Йонові і молодим Роям, що їм усе перевернулося в голові на космічний лад.

Однак справа була не така проста. Це правда: Йонові і близнятам Роям, що прово­дили канікули на “Першому Розвіднику”, за­здрили мільярди дітей, так само як мільярди дорослих заздрили їхнім батькам, що мали щастя бути членами екіпажу Пеера.

Це була здорова й зрозуміла заздрість Адже на “Першому Розвіднику” останнім ча­сом робились обчислення й дослідження, які готували політ “Землі” до сузір’я Центавра. Чого ж більшого ще треба?

Про “Першого Розвідника” та роботу його екіпажу вже місяцями говорилося в універси­тетах і на стадіонах Землі, у підземеллях Нептуна і підводних портах Венери, в пусте­лям Марса і кришталевих джунглях Мерку­рія. Про це читали лекції, показували філь­ми, писали цілі дослідження.

Тому зразу ж, коли стало відомо, що бать­ки Йона, Альки та Алика будуть членами екіпажу “Першого Розвідника”, всі троє тіль­ки й мріяли про те, як буде гарно, коли, на­решті, вони самі висядуть на його поверхню, самі побувають на тій найдосконалішій з усіх механопланет “людського всесвіту”. Бо все те, що вони здалека бачили й чули в телещоденниках, в аматорських відеофонах, у домашніх і громадських візіотеках про життя та працю на “Першому Розвіднику”, видавалося над­звичайним, найгалактичнішим і найкосмічнішим з усього, що тільки можна було уявити.

Досить було глянути на “Першого Розвід­ника” ззовні — на маленьку цятку, що міни­лася зеленкуватим блиском на тлі чорної глибини космосу, зовсім, зовсім самотня, щоб палко захотіти побувати на ньому.

Буде перебільшенням, коли ми скажемо, що вже тоді вся сонячна система світилась. Однак правда, що з тисяч штучних супутни­ків і тисяч штучних сонць, з десятків тисяч станцій і космічних вузлів, із сотень колоній механопланет лилося суцільне тремтливе сяй­во, ніби з якоїсь величезної комети. І аж за Нептуном світло гасло, туди вела вже тільки одна велика плутонівська траса. Нептун був останньою станцією всіх космічно-турист­ських подорожей, таких, як “Через вісім пла­нет”, “Через тридцять супутників” чи, нареш­ті, “Від Меркурія до Нептуна”. Бо Плутон хоч був і освоєний, але непридатний до життя — на ньому було багато урану, завелика радіо­активність, надто тріщали лічильники Гейгера. Світили ще супутники Плутона, супутни­ки супутників, їхні траси, станції. Але далі? Далі вже була тільки безмежна пустка. Світ­лові роки пустки, тиші й чорноти. І саме в тому безмежжі здійснював свій самотній по­літ перший розвідник людства, що надумало освоїти сузір’я Центавра Перший розвідник Нової Ери. Ось чому з віддалі тисяч мільЙонів кілометрів здавалося, що нема нічого кра­щого, ніж канікули на “Першім Розвіднику”. І це й зрозуміло.

Але, на жаль, — і це теж зрозуміло — так тільки здавалося. Коли вони прибули туди, то виявилося, що взагалі там і не так чудово, і не так галактично цікаво, як думали і уявля­ли собі Йон на рідному Сатурні, а близнята на рідній Землі.

З дорослими було зовсім інакше. Вони ви­літали на ультрашвидких космольотах дале­ко за сектор Десятої Тисячі, провадили най­відповідальніші в усій сонячній системі до­слідження. А наші друзі — Йон і Рої — по­винні були залишатися на “Першому Розвід­нику”, де їм не було аніякісінької роботи. Ко­рабель сам робив геть усе: від астрофізико-хімічних вимірювань… до салату з цитринів. Та ще й до їхніх послуг був найчуйніший опі­кун, ідеал у штучній шкірі — Робик. Дітям за­лишилось хіба що тільки гратися, розважа­тись— тобто, робити те, що робили на кані­кули їхні однолітки сто тисяч років тому.

Якби не це, то їхні канікули були б най­кращі у Всесвіті. Особливо для Йона, що по­ходив з Сатурна і вперше в житті перебував на так гарно спроектованій механопланеті. “Перший Розвідник” і справді був найкра­щим витвором людських рук у цілому всесвіті.

А все ж на “Першому Розвіднику” чогось бракувало. Надто там було гарно, надто тихо, надто зручно. Звичайно, Йон і Рої могли б, як і годиться на канікулах, кожне знайти собі якусь розвагу.

Проте вони мріяли про якісь поважні обо­в’язки. Розваги? На “Першому Розвіднику” таке слово соромно було навіть вимовити. Принаймні на їхню думку, чи, швидше, на їхній гонор.

Лежаки й далі повільно гойдалися над кві­тами, маленька хмарка знову закрила сонце, на сад сипнули срібні краплі дощу.

Йон підвів голову і глянув на Альку. Щоки в неї почервоніли на сонці.

“Яка ти гарна”, — подумав хлопець. А вго­лос сказав:

— Ще може щось статися.

Робик аж сів на лежаку:

— Нічого не може статися.

— Чому?

— На Пеері нічого статися не може. Ціл­ковита гарантія безпеки.

— Перепрошую, але я не згодна з тобою, — заперечила Алька. — Адже всім відомо, що навіть найкраща система гарантії не може дати цілковитої безпеки.

— Це правда, — неохоче мовив Робик. — Та все ж “Перший Розвідник”, порівняно з усіма іншими штучними планетами, разом узятими, дає найбільшу гарантію безпеки.

— Ти сам кажеш — порівняно, — мовила Алька.— А не взагалі.

Робикові щось дивне заблисло в очах.

— Робику!— здивовано крикнув Йон.

— Що?

— Ти хвилюєшся?

— Так!

— Хіба ж це можливо? — захоплено вимо­вив Алик. — Адже з роботами такого не буває. Ви завжди такі…

— Завжди — не завжди, такі — не такі… — буркнув Робик. — І “Першого Розвідника”, і мене зроблено в тій самій проектній май­стерні.

— Он воно що!— крикнули всі троє.

Тепер уже Робик по-справжньому обурив­ся.

Він зіскочив з лежака.

— Прошу за мною, — сказав він.

І перший побіг додому. Там він спроекту­вав на стіну інструктивну схему Пеера.

Передусім Робик звернув їхню увагу на міцність і витривалість головної охоронної чаші. Далі ще раз пояснив усю запобіжну си­стему.

— Прошу запам’ятати раз назавжди! — сказав він з притиском. — Тільки-но виникне хоч найменша небезпека, що Пеер може зіт­кнутися з лавиною метеорів чи з будь-яким іншим тілом, котре летить із швидкістю, не більшою за звичайну космічну, як механопланета показує такі ознаки тривоги: а) штучне сонце змінює блиск і протягом десяти секунд мигтить то червоним, то голубуватим світлом; б) починають говорити механічні інструктори; в) рятувальні роботи переносять людей у без­печні місця; г) коли з’являється загроза, що “Розвідник” може розбитися, він роз’єднуєть­ся на частини, і вони, як окремі космольоти, тікають у простір; д) від першої ж секунди тривоги всі рятувальні станції одержують по­відомлення про те, що потрібно “Розвідни­кові”.

Всі троє уважно слухали Робика, дивля­чись йому в очі, в яких тремтів якийсь мигот­ливий вогник.

Нарешті Алька спитала:

— А скажи мені, любий, чи наші батьки так само добре забезпечені на випадок лиха?