Транс – галактичний розвiник (стр. 6 )

— Чи… — але на цьому Робик замовк і на­чебто замислився.

Алик глянув на нього трохи стурбовано: що він знову задумав? Однак ту ж мить Робик сказав:

— Вибач, “Розвіднику”. Спершу пораджу­ся з людиною-керівником.

— Слухаю, — сказав голос.

— Алику, — почав Робик. — Я міркую ось про що.

І він розповів про свій задум. Алик слухав його дуже уважно. Врешті він кивнув головою:

— На мою гадку, ти маєш рацію. Але спитай “Розвідника”, чи це можливо.

Робик спитав.

“Розвідник” відповів, що можливо.

— Отже, — сказав Робик, — я чекаю.

— Увага! — почувся голос “Розвідника”. — За сім хвилин починаємо бомбардувати.

На батареї запала тиша.

— Чому “Альфа” й “Бета” весь час мов­чать? — спитала Алька.

— Не знаю, — відповів Йон.

— Ми ж уже недалеко від них.

Йон глянув на контрольну таблицю авто­матичного пілота. Серед сотень цифрових і лі­терних даних впадали в око числа, висвітлені червоним світлом.

Йон весело усміхнувся. Вони дійсно були вже недалеко від “Альфи” й “Бети”. Все йшло так гладенько й просто, що аж не вірилося: невже це не сон, а дійсність? Усі ті страхи й небезпеки, яких вони зазнали і які, на жаль, ще й досі загрожують екіпажам “Альфи” й “Бети”?

— Якби не скупчення метеорів перед нами, — сказав Йон, — то ми вже були б коло них.

— Але чому вони мовчать?

— Якась аварія зв’язку.

— Яка?

Йон мовчав, бо не знав, що відповісти. За хвилину він знову почув:

— Йоне!

— Що?

— Ти певен, що вони живі?

— Аякже! — крикнув він так переконано, що й сам зрадів. — Звичайно, певен!

— Це дуже добре, — мовила Алька. — Але мені дивно, чому вони так уперто мовчать.

Хлопець знизав плечима.

— А мене вже ніщо не дивує, — мовив він трохи нетерпляче. І, може, саме та нетерпля­чість розсердила Альку.

— Ти поводишся просто нестерпно, — бурк­нула вона. — Коли б я могла, то негайно ви­йшла б звідси. Тільки не кажи мені “будь ласка, йди”. Ти й так полюбляєш дешевенькі дотепи. І взагалі, в моїх очах то ще не ви­правдання, що ти виявляєш до мене прихиль­ність.

— Що? — розгублено спитав хлопець.

— То ще не виправдання, що ти виявляєш до мене прихильність, — повторила Алька. І додала солодким голосом: — Мені здається, що сьогоднішні події погано вплинули на твій слух. А ти як думаєш?

Йон не відповів — йому дуже захотілося сміятися, а він боявся, що цим ще дужче роз­гніває дівчину.

Запала глибока тиша. На контрольній таблиці поволі змінювалися ряди чисел. Найважливіше число, висвітлене червоним ко­льором, поволі посувалося до двадцяти семи тисяч.

Автопілот дуже обережно шукав дорогу серед метеорів Чорної Ріки. Найшвидший тип космольота він вів повільніше, ніж літають на екзаменах у дитячих школах малого пілотажу.

Алька нерішуче кашлянула.

Йон удав, що не чує. За кілька секунд вона спитала вже цілком привітним голосом:

— Сердишся?

— Ні.

— То чого ж мовчиш?

— Та думаю.

— Про що?

Йон витримав невеличку паузу:

— Та про те, чого ти так мені сподоба­лась.

— Ну й що? — спитала вона аж надто бай­дужим голосом.

— Це для мене справжня загадка, — відказав він з несподіваною злістю, яка зрештою вразила тільки його самого.

Алька ж, наче сподівалася такого вибуху, спершу лише тихесенько засміялася. Йон по­чув той сміх коло самого свого вуха — легень­кий, як подих, трохи злісний, але більше ра­дісний. Потім вона сказала:

— Я теж маю свою загадку.

— Яку? — спитав хлопець, відчуваючи, що цього разу його питання звучить страшенно безглуздо.

— Чого ти мені сподобався? — відповіла вона голосом знову солодким і невинним.

Йон цього разу теж промовчав. Тепер тільки тому, що не міг нічого путнього придумати

Та дівчина, аби йому дошкулити ще дуж­че, спитала:

— І що ти на це скажеш?

Йон нарешті здобувся на відповідь. Потім він добре пам’ятав, що вона була навіть непо­гана, до міри ущиплива й до міри ласкава. Але змісту її так пригадати й не міг, бо саме ту мить, коли він розтулив рота, щоб відпо­вісти, пролунав голос “Розвідника”.

— Вогонь! — наказав голос.

А за секунду по тому у Чорну Ріку вдарив перший стовп сліпучого білого вогню.

Головний вогнемет “Розвідника” — зброя надзвичайної потужності. Автоматичний стрі­лець обрав на перший постріл величезну ка­м’яну брилу — не менше ніж десять кіломет­рів у діаметрі. Від удару білого вогню брила не розпалася, не згоріла, не спопелилася, а просто зникла, немовби її взагалі ніколи й не було.

Потім пролунав другий постріл, третій, четвертий, десятий…

Автоматичний стрілець отримав завдання пробити в Ріці прогалину завширшки двісті, заввишки п’ятдесят і завдовжки близько п’яти­сот кілометрів. Коли в цій прогалині з’являв­ся метеор, автоматичний стрілець негайно зни­щував його струменем позитронового вогню.

Алик вдивлявся в екран з цікавістю і злі­стю. Там був ворог, супротивник—вбивчі, не­загнуздані сили природи.

Кажуть, нібито в сиву давнину, коли люд­ство переживало найважчі, варварські часи, люди самі між собою ворогували. Навіть уби­вали одне одного. Щоправда, не дуже хочеть­ся вірити в таку безглузду жорстокість, але історики твердять, що це дійсно було. Хоч зро­зуміти щось подібне дуже важко. Бо хто може бути справжнім ворогом людини? Ураган, що його треба розігнати, потік метеорів, що його треба знищити, непрохідні безодні в скелях Юпітера, морози на Нептуні, піщані бурі на Марсі — ось справжні вороги.

Алик збагнув, що в його гніві є щось важ­ливе і що це прекрасне почуття. Це саме він, тринадцятирічний хлопець із Землі, разом із трохи старшим від нього сатурнянським робо­том — свідки великої і прекрасної битви “Пер­шого Розвідника” з ворогом, у тисячу разів більшим за себе, але насправді слабшим че­рез те, що він — лише сліпа стихійна сила.

— Ти коли-небудь бачив таке видовись­ко? — наче байдуже спитав Алик.

— Ні.

Робик так само напружено й нерухомо вдивлявся в екран. У його очах знову загорі­лися зеленаві вогники — тепер уже він міг урятувати Йона від небезпеки, тільки зма­гаючись із Чорною Рікою.

— Ненавиджу, — сказав він.

Алик зиркнув на нього й подумав, що по­гано було б попасти в неласку до робота.

— Глянь! — крикнув Робик.

У глибині екрана враз з’явився небаченої величини метеор. Здавалося, він мчить прямо на “Розвідника” і від нього не пощастить утекти. Алик мимоволі зціпив зуби.

— Увага, — шепнув він.

Йому здалося, що чекати не можна. “Ще мить — і нам кінець”, — до­сить спокійно і без страху подумав він.

— Ще ні, — заспокоїв його Робик. — Ще ні.

— Уже! — крикнув хлопець.

Автоматичний стрілець затримував постріл до останньої секунди. Він-бо знав, коли буде най­від­по­від­ні­ша і найкраща мить. І саме тоді, коли вже здавалося, що величезний метеор спочатку своєю тінню роздавить ек­ран, а по­тім легеньким дотиком розтрощить і зітре на порох маленького “Роз­відника” — саме тоді з батареї Пеера бухнуло неймовірно яскраве по­лум’я і схопило величезного супротивника у свої гарячі обійми.

— Уже! — крикнув Алик.

Цього разу стрільцеві довелось удатися до головного вогнемета, що од­ним своїм пострі­лом міг закип’я­ти­ти море середньої вели­чини.

І ось метеор зник.

Просто зник. А ще якусь хвилину тому за­грожував “Розвідникові”, мчав на нього, мало його не розбив. А тепер він зник, наче його ніколи й не бу­ло.

Алик з Робиком перезирнулися. І сталася незвичайна річ: хлопець по­ба­чив у роботових очах подив.

— Що? — гордо мовив Алик. — Був метеор, і нема його.

— Справді, — сказав Робик.

Настав невеликий перепочинок.

У Чорній Ріці начебто з’явилась мілина, де мерехтіла й переливалася лише дрібна жорства.

Малі вогнемети з “Розвідника” обертали її на сотні іскор. Було таке враження, наче крізь космічний простір раптом поплив справжній земний струмок, у якому вигравало сонячне проміння, розсипаючи сотні відблисків, що за­сліплювали очі й тішили серце.

— Як гарно, — сказав Алик.

— Не розумію твого захоплення, — сухо відказав йому Робик. — Адже небезпека ще не минула.

Алик знову глянув на нього трохи підозрі­ливо.

— Слухай, Робику, — спитав він, — чи ти часом не перепалив свого почуття гумору?

Робот знизав плечима:

— Дуже можливо. Але тепер не маю часу перевіряти котушки. Вважаю, що…

Враз він замовк і швидко підвівся.

— Увага! — гучно сказав “Розвідник”. — Бойовий космоліт втрачає зв’язок. КБ-803 втрачає зв’язок. Увага! КБ-803, що з тобою? Що з тобою?

— Пеере, передавай наші слова! — крик­нув Алик.

“Виходить, — гарячково міркував він, — що вони ловляться в ту прокляту пастку. А може, і я за хвилю, так як вони, як “Альфа” і “Бета”… Ні. Ми не здамося, хоч би там що, а не здамося!

— Слухайте! — закричав він. — Алько і Йоне! Алько і Йоне! Відгукніться! Тримайте­ся! Ми не здамося, хоч би що там було!

— Спокійно, — мовив Робик.

Кров ударила Аликові в лице, йому ста­ло соромно і страшно. Страшно за них, і со­ромно на себе.

— КБ-803, увага! КБ-803! — настійливо кликав голос “Розвідника”. — Відгукнися! Це Пеер! Негайно відгукнися!

— Йоне й Алько, — спокійно вже сказав Алик. — Відгукніться!

Потім замовкли всі троє — “Розвідник” Алик і Робик. Вони чекали: адже тепер пови­нен озватися КБ-803. Повинен? Ні — мусить!

Автоматичний стрілець знову відкрив во­гонь — на екрані з’явився цілий рій темних велетнів. Біляве полум’я почало жадібно по­жирати їх.

Минула третина часу, запланованого на всю сутичку “Розвідника” з Чорною Рікою. І якраз тепер КБ-803 замовк, так само, як за­мовкла “Альфа”, а через сорок одну хвилину після неї — “Бета”.

— Увага, — знову озвався голос “Розвід­ника”. — КБ-803! Чому не відповідаєш? Чекаю рапорту. “Перший Розвідник” чекає твого рапорту. КБ-803! Відповідай! Чекаю.

Та марно вони чекали. КБ-803 мовчав.

Робик підвівся.

— Чи дозволиш, Алику? — спитав він.

— Так, — відповів Алик. — Дозволяю.

Робик підійшов до Алика й подав йому руку. То була трохи дивна хвилина. Аликові ніяк не вірилося, що він тисне руку не живій істоті, а автоматові.

“Якби тільки не ті вогники в очах і не за­надто непорушні вії, — думав він, — то був би цілком як жива людина”.

— Якщо мені не пощастить, — мовив Робик, — то передай вітання від мене Йонові. І Альці також.

Алик гірко усміхнувся:

— Любий Робику! Тепер уже невідомо, чи взагалі хто-небудь з нас зможе щось комусь передати.

Робик трохи незграбно вклонився.

— Вибач, — сказав він, — але ми існуємо тільки тому, що віримо людям. Я не можу у вас сумніватися просто з технічних причин. Я переконаний, що все скінчиться гаразд… Отже… до побачення.

— До скорого побачення, — відказав Алик.

Він і далі всміхався, хоч йому було зовсім не весело.

Робик став на квадрат ліфта й зник. Алик зостався сам.

— “Розвіднику”, повідом про становище, — спокійно, але рішуче наказав він.

— Повідомляю, — почувся слухняний го­лос.

Алик знову втупився в екран. Головний вог­немет бив Ріку білим полум’яним молотом, і кожен його удар обертав кам’яні брили в ніщо.

А тим часом “Розвідник” повідомляв:

— Обстріл Чорної Ріки провадиться згід­но плану. Пілоти і обслуга батареї працюють нормально. Однак КБ-803, що його повели люди, втратив зв’язок на часовій відстані 17-АМ-4. Спроби налагодити зв’язок поки що не дають наслідків.

— Далі!

— Робот-Опікун, — казав голос, — за дозво­лом людини-керівника прямує до запасного бойового космольота. Чи повідомляти про його дії?

— Так.

— Наказ прийнято, — слухняно підтвердив голос. — Повідомляю: цю мить ми переносим робота головним швидкісним ліфтом до стар­тової вежі. Водночас почалося передстартове обстеження запасного бойового космольота КБ-804. Обстеження показало, що космоліт КБ-804 готовий до старту. Робот уже на стар­товій вежі. Він одержує дозвіл стати на стар­товий поміст КБ-804. Він входить до космо­льота. Зачиняється люк. Робот готовий до старту. Він просить увімкнути швидкість. Пе­редає привітання. КБ-804 вмикає швидкість. Увага… старт!

— Щасливої дороги, Робику! — гукнув Алик.

Він пильно дивився, як на контрольному екрані, від освітленого зеленим світлом “Роз­відника” дугою відривається невеликий, схожий на веретено космоліт і мчить у Чорну Ріку.

— Дякую, — почувся тихий Робиків го­лос. — До побачення!

Ще хвилину тому Алька з лукавою посміш­кою спитала: “І що ти на це скажеш?”, а Йон довгу хвилю шукав відповіді і врешті таки знайшов. Потім він добре пам’ятав, що вона була навіть непогана, до міри ущиплива і до міри ласкава. Але змісту її так пригадати й не міг, бо саме ту мить, коли він розтулив рота, щоб відповісти, космоліт КБ-803 щось гойдну­ло. Потім ще раз, другий, третій, далі хвиля перерви, а тоді знов і знов.

— Що це діється? — сердито буркнув Йон.

Алька відразу відповіла — так спокійно, наче йшлося про погоду на Тритоні:

— Контрольна таблиця. Глянь на таблицю.

Йон подумав, що Алька все-таки славна дівчина. На контрольній таблиці світився зло­вісний червоний напис: “Автоматичне управ­ління не працює”.

— Отже, і ми, нарешті, маємо аварію, — спокійно мовила Алька. — Що ж робити?

— КБ! — наказав Йон. — Дай рапорт!

На контрольній таблиці відразу ж з’явив­ся світловий напис:

“Автоматичний політ неможливий. Розвіду­вальні хвилі не повертаються. Автомати безпо­радні. Автоматичне управління не працює”.

— Що ж це знову таке? — не витримала Алька. — Як може бути, щоб радіохвилі не по­верталися?

— Очевидно, їх поїдає якась космічна ри­бина з Чорної Ріки.

— Ти так думаєш?— шепнула Алька.

— Дурниці, — розсердився Йон.

— Звісно, дурниці, — гостро мовила дівчи­на. — Ти пілот. Тож будь ним!

— Слухаю, — відразу погодився Йон.

Він зручніше всівся в кріслі, стиснув у ру­ках кермо, поставив ноги на педалі швидкості і гальмування.

Отже, настала, нарешті, їхня черга. Ав­томати виявилися безпорадними. Не керували вже ні швидкістю, ні напрямом. Діяло тільки так зване проміння безпеки, яке, наштовху­ючись на перешкоди, що могли зіткнутися з космольотом, вводило в дію додаткову ру­шійну силу, яка відкидала космоліт у проти­лежний бік.

Якщо в тому боці також була якась пере­шкода, тоді починався такий танок, який був оце перед кількома хвилинами.

— КБ!— гукнув Йон. — Скільки ми втрати­ли часу, виділеного на сутичку?

На контрольній таблиці з’явився напис: “Двадцять вісім цілих і двадцять одну тисяч­ну секунди”.

— А яке запізнення допускається?

“Двадцять п’ять сотих секунди”.

— Добре, — буркнув Йон. — Починаємо на­здоганяти час.

Він набрав повні груди повітря і біля само­го вуха почув спокійний Альчин подих. Хлопець усміхнувся.

— Увага! — сказав він. — Беру на себе уп­равління космольотом. Готова до польоту?

— Готова, — сказала Алька. — Старт!

Йон ввімкнув швидкість, і від тієї миті бо­йовий космоліт “Розвідника”, зареєстрований у списках Головної Бази як КБ-803, вперше після пробних польотів перейшов під безпосе­реднє керівництво пілота-людини, тобто Йона Сого із сатурнянського міста Акри.

Йон належав до найздібніших учнів піло­тажу в цілому місті. Навіть не тільки в місті, а й у всій акрійській окрузі. Екзамен з почат­кового пілотажу він склав на “відмінно”, одер­жав за це Малу Зірку і був зарахований сту­дентом до Школи Великих Шидкостей. За мі­сяць до того, як він прибув на “Розвідник”, Йон здобув перемогу в континентальному зма­ганні пілотів-юнаків.

Тепер усе мало трохи інакший вигляд, ніж на екзаменах і змаганнях.

Ризикнемо навіть сказати, що кожен зви­чайний молодий спортсмен, побачивши таку машину, як КБ-803, просто перейшов би на інший край стартового поля. Так, на всяк ви­падок. Не зі страху, бо він, як відомо, пога­ний порадник, але з тієї засади, що надмірна відвага буває ще гіршим порадником, ніж страх.

Однак Йон опинився в такому становищі, що мусив узяти в свої руки кермо КБ-803 і самостійно керувати його летом. А коли лю­дина береться до чогось такого, що мусить узятися, вона може хтозна-чого натворити. Ча­сом просто з переляку. Бо страх може бути лихим порадником навіть тоді, коли нема чого боятися. Але, наприклад, у так званому безви­хідному становищі страх здатен зіграти чудо­ву роль: у кілька разів збільшити силу навіть у слабкодухої людини.

Віддаймо належне Йонові: він уже забув про страх і слабкість. Поки не настала хви­лина, коли треба було взяти в руки кермо найкращого космольота, Йонові здавалося, що хоч як би він старався, а не зуміє зробити на­віть найпростішого маневру. Адже він мав узяти в свої недосвідчені руки не тільки кермо космольота КБ-803, але й відповідальність за долю людей, за свою й Альчину долю, а перед­усім за долю екіпажів “Альфи” і “Бети”. Хі­ба треба чогось більшого? Йон навіть не те мав за найважливіше, що там були його бать­ки — Гелена й Орм Соги. Ту хвилю найвищою ставкою людства проти галактичних просто­рів було життя й безпека всіх шістдесяти до­слідників.

Космос ще раз учинив бунт. У секторах, в яких досі ніхто ніколи не помічав загрози ме­теорів, з’явився найбільший і найнебезпечніший з усіх космічних ворогів, що будь-де траплялися людині. І ось ще раз сліпа доля зі­грала проти людей — уклала таку велику справу в руки дітям, чотирнадцятирічному хлопцеві і тринадцятирічним близнятам. Чи впораються вони?

Гра почалася. Той чотирнадцятирічний хло­пець узяв до рук кермо бойового космольота КБ-803 спокійно, з відважною, ба навіть ра­дісною усмішкою. То правда, він мав виконати таке складне завдання, що й уявити собі важ­ко. Виконати з допомогою машини, що скорялася найменшому порухові його руки. Він знав — машина ця чудова. І що з того, що її автомати скалічив якийсь дивний невідомий ворог? То не велика біда. Звичайно, автомати точніші й швидші за людину, але ж їх збу­дувала людина. І саме людина, попри свою повільність і незугарність, зможе, коли треба, здолати більше перешкод, ніж не найгірші навіть автомати. Треба тільки бути… лю­диною.

І ось перший поворот керма, потім дру­гий — і КБ-803 ще повільно, але спритно, на­че в’юнка рибина, поминув дві перші перешко­ди, що заступали йому дорогу. Два метеори, обидва набагато більші за “Розвідника”.

— Цілком добре, — сказала Алька.

— Чудова машина, — буркнув Йон.

Потім знову запала тиша, бо перед КБ-803 виросли нові кам’яні брили. А за мить Йон під­кинув космольота, наче м’яча, необачно натис­нувши більше, ніж треба, на бічну гальмову педаль. Проте він негайно вирівняв лет і по­легшено зітхнув — нарешті минулося. Хлопець був дуже вдячний Альці, що вона навіть не пирхнула.

— Вибач мені, — шепнув він.

— А що ж тут такого. Ти й так гарно ве­деш, — мовила дівчина більше ніж приязно. — Я б уже давно врізалася в скелю.

— Не мели дурниць, — скромно, але не цілком щиро сказав Йон.

— Але ж я правду кажу.

Йон промовчав. Він ввімкнув додаткову швидкість і трохи ризиковано шугнув між двома брилами й стрибнув над третьою.

А що в той час діялося з “Альфою” і “Бе­тою”? Про це не знав ніхто на світі. Відомо тільки було, що їх несе в пустку і темряву ка­м’яний потік Чорної Ріки. Було відомо та­кож, що на далекій відстані від них мчить третій космоліт, рятівник і боєць КБ-803. Він ще не почав боротьби з Чорною Рікою, але прибув туди, в її нутро, аби позмагатися з нею.

Зрештою, бій уже тривав. Почав його “Роз­відник”. Почав мовчки, на далекій відстані від КБ-803, та все ж Алька ту мить полегшено зітхнула. І спитала тихіше, ніж їй хотілося:

— Ти теж бачиш?

— Що?

— Вогники.

Йон придивився до екрана. Справді, в ко­смічній безодні, що відкривалася перед ними, пульсувало якесь світло. Ніби з-за далеко­го обрію здіймалася сатурнянська вогненна буря.

— То “Розвідник”? — спитав Йон задля певності.

— Авжеж він.

Космоліт КБ-803 летів з такою швидкістю і в такому напрямку, як було й передбачено на Головній Базі. На перший погляд могло зда­тися, що це просто звичайний пасажирський космоліт, який, дотримуючись розкладу руху, мчить своєю трасою.

Ні! Не могло так здатися. Бо якби паса­жирський космоліт попав у таку лавину, то це була б найгірша пригода, яку мешканці всієї сонячної системи зазнали б протягом бага­тьох останніх років.

— Спалахи видно дедалі виразніше, — сказала Алька.

— То, мабуть, вогонь з головного вогне­мета.

— Очевидно, — погодилася дівчина.

— Не дуже приємно було б пройти крізь таку купіль, — пробурмотів Йон.

— Уявляю собі.

Потім Алька почала читати вголос дані з контрольної таблиці. Несподівано метеор­ний потік погустішав, Йонові довелося ма­неврувати. Він трохи звернув з курсу і летів то швидше, то повільніше.

— Слухай! — озвалася врешті Алька. — Незабаром починаємо другу частину нашої роботи.

— Коли? — трохи неуважно спитав Йон.

— За три хвилини.

— Добре, — сказав Йон, збоку позирнув­ши на дівчину.

Однак Алька — хоч то, власне, мав для неї початися іспит — була цілком спокійна, її турбувало тільки те дивне зникнення радіо­хвиль.

— Що б це могло бути? — питала вона скоріше себе, ніж Йона. — Що з ними діється?

— З хвилями?

— Так.

— Я ж тобі вже казав, — розсердився Йон. — Щось їх поглинає. Якась космічна химера.

— Заспокойся, — сказала Алька. — Якщо це, наприклад, мінерал, що поглинає чи глу­шить хвилі, то це було б найгучніше відкриття в мінералогії за останні п’ятдесят років.

— Правда, — глузливо скривився Йон. — Я забув, що ти цікавишся й мінерало­гією.

— А цікавлюся, — сказала дівчина. — Але…

— Чи я вкладаюся в час? — перебив її Йон.

— Авжеж. Але тепер, серденько, ти сам мусиш стежити за контрольною таблицею, — ласкаво мовила Алька. — Через двадцять се­кунд я починаю.

Йон мовчав. Одним рухом перемикача він перевів собі на екран дані контрольної таб­лиці: заплановану швидкість, швидкість, з якою він летів, поправки до швидкості та за­паси рушійної енергії.

— Все гаразд, — сказав він. — Тримайся, Алько.

— Тримаймось,— буркнула дівчина. — І…

— Ось воно! — захоплено перевів дух Йон: ну й дівчина!

Перший Альчин постріл був влучний, як у недавньому візіофільмі або раніше на кон­курсному екзамені бортових стрільців велико­го космічного корабля, — одним пострілом вона розтрощила брилу, що показалася про­сто перед ними.

Так почалася основна частина завдан­ня космольота КБ-803. Та, що мала виріши­ти все.

Та перше ніж почати її описувати, згадай­мо про те, що на певній, не визначеній ще віддалі від КБ-803 з невідомою для нас швидкістю мчить ще один бойовий космоліт — запасний космоліт “Розвідника” КБ-804, який веде робот-опікун (тип РОБ 11/48, модель А, сатурнянського виробництва), що його Йон Сого звав просто Робиком.

Згадаймо й про те, що коли Алька вперше скерувала свій вогневий удар у кам’яний потік Чорної Ріки, на “Розвіднику” виникла коротка тривога.

— Керівнику! — гукнув голос. — Розві­дувальні прилади не працюють. Веди вогонь!

Почувши це, Алик навіть не здригнувся, бо, власне, й чекав такого.

Він не гаяв часу навіть на відповідь. Із зло­вісною посмішкою Алик Рой розпочав вогонь проти Чорної Ріки. І хоч вогнеметами керува­ли такі два недосконалі, повільні й примітив­ні прилади, як людські очі і людські руки, во­гонь мав добрі наслідки.

Назустріч “Розвідникові” й далі мчали ка­м’яні хвилі й кам’яні лавини, величезні брили і дрібний порох, омахи вогню та дрібні іскри. Алик, посміхаючись, накривав їх кружальцем прицілу. Він навіть пригадав собі слово “не­навиджу”.

— Ненавиджу, — шепнув він, розбиваючи грізним білим полум’ям величезну губчасту метеорову брилу.

— Ненавиджу, — сказав він, і в лавину дрібного каміння посипалась сила-силенна іскор.

А як по цьому настала вільна хвилина, хлопець швидко запитав:

— Пеере! Ти знаєш, чому порушився зв’я­зок?

На відповідь довелося довго чекати. Оче­видно, механомозок Пеера хотів сумлінно ви­конати наказ і наполегливо шукав відповіді. Нарешті відповів, але не так, як намірявся:

— Це “Розвідник”. Не знаю причини, ке­рівнику.

Та Алик уже не дуже й дослухався до його відповіді.

Він знову стріляв довгими чергами, від яких, здавалося, міг спалахнути весь косміч­ний простір.

8

Битва людей з Чорною Рікою, починаючи від перших пострілів “Розвідника” та космольота КБ-803, відбувалася згідно програми, що її підготовлено на Головній Базі.

Докладний опис того бою увійшов до істо­рії — про нього говорено на вищих курсах зіркового пілотажу. Зрештою, не можна доб­ре уявити собі ту битву без цілої низки допо­міжних наукових посібників: карти дванадця­того сектора, документальних записів з кон­трольної таблиці, телевізійних рапортів, що їх “Розвідник” занотовував одночасно і свої­ми зовнішніми, і внутрішніми камерами, тощо.

Тож нам доведеться обмежитись лише кіль­кома найголовнішими і найзагальнішими інформаціями.

Ось вони.

Восьмого березня 862 року Ранньої Кос­мічної Ери точно о п’ятнадцятій годині п’ятде­сят одній хвилині і шостій секунді (з точністю до однієї сотої секунди) за Грінвічем, землянським часом, прийнятим в усій сонячній систе­мі, екіпажі людей на космольоті КБ-803 і на “Розвіднику” одночасно почали пробивати шлях крізь Чорну Ріку.

Це було приблизно так, наче крізь величез­ну гору, що мчала з шаленою швидкістю, на­магались пробити тунель два маленькі жуки. Вони хотіли тим тунелем вигребти з її нутра двох інших жуків, захоплених кам’яним пото­ком.

А що способи дій для тих жуків сплану­вали найкращі вчені людства, вони розпочали свою роботу дуже розумно й точно. Жуки не пробивали тунелю наосліп, абияк. Вони мали свої розрахунки і шукали найкоротшого шляху до того місця, де мали б перебувати “Альфа” й “Бета”.

На жаль, ніхто не знав напевне, де вони перебували. Тому екіпажеві КБ-803 доводи­лося шукати космольотів здебільшого навман­ня, їм було страшенно важко, бо від якогось часу вони посувалися як сліпі. Щоправда, по­слуговуватися власними очима вони могли.

Але вже сотні років відомо, що в космічно­му просторі тільки той не сліпий, хто може ко­ристуватися радіохвилями і розвідувальним промінням.

Крім того, дуже небезпечна була також зброя, якою вони трощили метеори. Коли нею керували автомати, то позитронові вогнемети стріляли на передбачену відстань з точністю до одного сантиметра. І досить було захисного титанітового шару (яким забезпечували всі механопланети, космольоти, ба навіть космічні скафандри), щоб людині не загрожувала не­безпека, бо під самий вогонь вона не могла попасти.

Однак у цій битві з Чорною Рікою вогне­метами космольота керували живі люди з примітивними органами чуття. Тут взагалі не могло бути й мови про цілковиту точність. А той, хто попав би під полум’я вогнемета, за­гинув би напевне. Ніякий титаніт не зміг би його захистити.

Про це людям було відомо аж надто добре. Бо хоч минуло понад чотириста років від ка­тастрофи на Плутоні, коли під вогонь вогне­метів через помилку приладів попав великий пасажирський космоліт і за якусь півсекунди загинуло біля двох тисяч чоловік, — про неї знали навіть малі діти, як про велике засте­реження.

Саме тому, коли на Головній Базі стало ясно, що вогнемети “Розвідника” і космольо­та не працюватимуть автоматично, Майк Антонов і Назим Сумеро злякано перезирнулися.

— Вони втратили зв’язок, — повільно ска­зав Майк. — Отже, будуть діяти далі без авто­матів.

— Так, — шепнув Назим.

— А що буде… — почав Майк.

— Коли… — повів далі Назим.

Проте обидва не докінчили своєї думки. Тоді озвалася Долорес. Вона вже встигла перехвилюватися і тепер не тільки була спо­кійна, а й сповнена надії.

— Про що ви? — наче байдуже спитала вона.

Ніхто їй не відповів.

—  Ну, кажіть же, — не відступала вона.

—  На Головній Контрольній Станції, де вони перебували, стояла тиша.

На екрані виднів контур Чорної Ріки. Але дванадцятий сектор був надто далеко, щоб без допомоги “Розвідника” чи хоч би пере­давачів з космольотів збільшити зобра­ження.

І все-таки на чорному контурі видно було якесь легеньке тремтіння, немов луна дуже далеких і малих громовиць. А крім того, на станції було чути лише подих трьох людей і бурмотіння Супера, який без упину, але да­ремно чекав на перші донесення про наступ на Чорну Ріку.

— Слухайте, — мовила Долорес, завва­живши те дрібне мигтіння в глибині Чорної Ріки. — Вони почали наступ!

Назим кивнув:

— Я саме цього й боюся.

— Найвідважніший пілот нашого часу боїться? — усміхнулась Долорес. — Не вірю.

— Від полум’я вогнеметів нема заслони, — сказав Майк.

Долорес кивнула головою — чи то сумови­то, чи то глузливо, підійшла до них і поклала руки одному й другому на плечі.

Всі троє дивилися на екран. Долорес при­тягла їх ближче до себе.

— Чи ви могли б зробити інакше? — спи­тала вона.

— Ні.

— Чи був якийсь інший спосіб порятунку?

— Ні.

— Чи слід було за всяку ціну рятувати ді­тей?

Майк і Назим мовчали. Долорес посміхнулася.

— Поміркуйте, хлопці, — сказала вона. — Адже саме так хотів учинити Робик. А вони самі йому не дозволили.

— Вони ще діти, — буркнув Назим.

— Ні, — відповіла Долорес. — Вони вже люди, що вміють думати. Вже кілька років, як уміють думати. Хіба цього мало?

— Ні.

— Якби ми їх тільки врятували, гадаєте, вони пробачили б нам?

— Мабуть, ні.

— Мабуть?

— Напевне ні.

Це “напевне ні” Майк і Назим вимовили одночасно. Майк глянув на Долорес. його втомлений погляд трохи прояснів.

— Дякую, — сказав він.

Долорес погладила його по сивому волоссю й подумала: “За сьогодні його в тебе стало ще більше”.

— Але… — почав Назим. — Я не можу про це не думати…

— Годі, — сказала Долорес. — Ти, найвідважніший пілоте! Чому ти боїшся за них? Вони не просили тебе про це! Може, вони й самі не бояться.

Майк звернувся до Супера:

— Скажи, Супере, чи вони не бояться.

Всі екрани, таблиці та стрілки Супера яс­краво засвітилися. Адже він мав здатність роз­глядати водночас трильЙони різних комбінацій думок. І все одно Супер не відповідав ці­лих сім секунд, довгих, як вічність. Нарешті він сказав, наче жаліючись:

— Супер не знає.

Долорес пирснула зі сміху. Справді, хіба не безглуздо питати Супера, коли він не має ніяких безпосередніх відомостей. Долорес ста­ло шкода його.

— А як ти гадаєш, Супере? — спитала во­на.

Найкращий механомозок сонячної системи, що його останнім часом використовували на Тритоні для потреб Бази та сектора Десятої Тисячі, зразу повеселішав.

— Супер гадає, — почувся його впевнений голос, — що можуть боятися, але не повинні.

Долорес, Майк і Назим уперше за сьогод­ні весело засміялися, хоч так нічого й не з’ясу­вали.

У їхніх голосах бриніла надія, дарма, що в наступі на Чорну Ріку тепер, мабуть, почалося найважче.

Про те, що вони не мають захисту від по­стрілів вогнеметів, перший подумав Алик.

Подумав раніше від сестри та Йона, бо “Розвідник” почав обстріл метеорів швидше, ніж КБ-803.

І думка, що від вогню його вогнеметів не захистить нікого навіть найтовщий шар тита­ніту, була для хлопця неприємнішою за всі сьогоднішні лиха.

До того ж хлопець ніколи ще не почувався таким самотнім, як тепер. Звичайно, його оберігав сам “Розвідник”, але не того йому хоті­лося. Якби хоч на хвилю відчути коло себе людину — розумну й прихильну. Або хоч ко­гось схожого на людину, як Робик. Той напев­не не зрозумів би Алика. Напевне спитав би ввічливо: “Чого ти боїшся, коли не тобі загро­жує небезпека?” І якби Алик обурився — що­найбільше перепросив би його, сказав би, що він не людина і на почуттях зовсім не розу­міється.

Та все ж таки хлопець тужно подумав, що навіть така розмова була б щастям.

Алик намагався відігнати від себе ті прикрі думки. Він ловив кружальцем прицілу нові й нові кам’яні брили й натискав на педалі вог­неметів. І силкувався взагалі ні про що не міркувати. Та хіба можна навіть подумати, що не будеш ні про що міркувати? Адже це й є вже якесь міркування!

— Не будь дурнем! — сердито вилаяв се­бе Алик.

— Вибач, керівнику, але я не зрозумів, — озвався ввічливий голос “Розвідника”.

— Цить! — крикнув хлопець, виведений з рівноваги тим несподіваним втручанням.

— Наказ прийнято, — шепнув голос.

Алик засоромився. Навіть не тому, що тут усе записувалося, за винятком його власних думок, і що потім увесь світ дізнається, як Алик Рой вилаяв “Розвідника”.

Йому було соромно перед самим собою.

— Відміняю наказ, — сказав Алик. — І прошу пробачення.

— Будь ласка.

Хлопець замовк, бо назустріч “Розвідникові” летіла нова хвиля — цього разу дріб­них, густих, мов град, метеорів.

Потім Алик спитав:

— “Розвіднику”!

— Слухаю, керівнику.

— Коли ми підійдемо до того місця Чор­ної Ріки, де мають бути “Альфа” і “Бета”?

Голос, не задумуючись, відповів:

— Через дванадцять хвилин.

— Так швидко?! — боязко шепнув хло­пець.

— Через одинадцять хвилин п’ятдесят де­в’ять секунд, п’ятдесят вісім секунд… — по­чав відраховувати “Розвідник”.

Спершу Алик хотів наказати “Розвідни­кові”, щоб той замовк, але потім передумав. Він навіть трохи зрадів, бо не почувався те­пер таким самотнім. Нехай говорить!

— “Розвіднику”! Відраховуй далі час! — звелів він.

— Слухаю, — відповів “Розвідник”. — П’ятдесят п’ять, п’ятдесят чотири, п’ятдесят три…

Алик усміхнувся і, мружачи очі, націлив­ся на нове скупчення метеорів, що летіли про­сто на “Розвідника”, потім натиснув на педалі.

У простір знову шугнув стовп вогню, від­блиски якого видно було навіть на екрані Го­ловної Бази, віддаленої на вісім тисяч мільйонів кілометрів.

— Ми вкладаємося в час? — спитала Алька.

— Атож.

— А коли ми досягнемо того місця, де мають бути космольоти? — знову озвалася Алька, і Йон раптом засмутився, бо почув у її голосі сльози.

Хлопець не питав, що сталося. Він теж по­думав уже про те, що на Головній Базі так перелякало Майка й Назима, що мучило Али-ка на “Розвіднику” і що тепер доводило до плачу Альку.

Однак він недооцінив її. Бо не встиг ще й відповісти, як вона сказала вже цілком спо­кійно:

— Це тільки мить, Йоне. Я була переляка­лася, але це вже минулося. Кажи, коли ми до­сягнемо того місця, де мають бути космо­льоти?

Йон на хвилю зменшив швидкість і гля­нув на контрольну таблицю.

— За одинадцять з половиною хвилин.

— Що?! — майже скрикнула Алька.

— Коли тільки годинники не помиля­ються, — суворо додав хлопець.

— Ти гадаєш, що й вони здатні зіпсува­тися?

— Все можливе.

Космоліт КБ-803 вже кільканадцять се­кунд рухався ніби вирізаною у густій кризі, трохи крутою, але чіткою стежкою.

— Йоне, — мовила Алька так незвично, що хлопцеві аж мороз пішов поза шкірою.

— Що сталося? — шепнув він.

— Йоне! — схвильовано сказала знову дівчина. — Адже цей шлях, яким ми тепер летимо, не виник сам. Поміркуй, як він утво­рився.

Хлопець зрозумів — і серце йому закала­тало з радості.

— Авжеж! Алько, серденько, ти правду кажеш!

Дівчина тихо засміялася, наче пташка за­щебетала.

— Це напевне їхній слід! Напевне! — кри­чав Йон, обережно ведучи КБ-803 коридором у метеоровій кризі.

— Вони повинні бути десь недалеко, — прошепотіла Алька. — Вимикаю вогнемети.

— Добре.

І Йон заспівав безглузду арію:

— О добре! О до-о-обре-е!

І обоє засміялися.

На контрольній таблиці мигтіли числа, тобто хвилини й секунди, що залишились до зустрічі з “Альфою” та “Бетою”. Було вже дуже близько до космольотів.

— Агов! — гукнула Алька, ніби вийшла з Йоном на прогулянку в гори десь на Землі й загубилася в мряці.

То був просто смішний жарт. Але Йонові він дуже сподобався. Хлопець хотів відпо­вісти Альці таким самим вигуком, який він, власне, знав тільки з візіофільмів про Землю, бо на Сатурні навіть найвідважніша людина побоялася б “загубитися” в мряці, а вже й поготів не гукала б “агов”. Він усміхнувся, розтулив рота і…

І раптом вони почули навколо себе щось неймовірне: крик, вереск, зойки, галас.