Транс – галактичний розвiник (стр. 1 )

Транс – галактичний розвiник

Переклав з польської

Ростислав Дуб

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ “ВЕСЕЛКА”

Київ 1965

И(Пол)

Б88

Книга Єжи Брошкевича перене­се вас, любі діти, на багато сторіч наперед, у далеке майбутнє.

Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формалінови­ми болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в су­зір’я Центавра…

Запрошуємо вас, діти, хоч заоч­но стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.

Малював

Анатолій Дев’янін

Перекладено з видання:

Jerzy Broszkiewicz. Ci z Dziesiątego

Tysiąca. Nasza księgarnia, Warszawa,

1962.

Восьме березня

1

рокидаємося ми, як відомо, ко­жен по-своєму. Одні тяжко, наче видираються з глибокого заме­ту; інші, навпаки, легко, радісно, мов неспо­дівано здіймаються в повітря.

Саме так майже завжди прокидався Йон Сого, темно-русий, кароокий, кирпатень­кий, цибатий хлопчисько, з якого ми й почне­мо свою розповідь. Не встигав він розплющи­ти очі, як уже всміхався — тішився собою, життям і світом, хоча, врешті, сміятися й не було чого. Проте він з перших днів свого життя й аж до нинішнього — а сьогодні йому сповнилося рівно чотирнадцять років і три мі­сяці— дуже любив сміятися. Така була в нього весела вдача.

От тільки Йонів сміх, як казали його батьки, більше скидався (цитуємо) “на кашель засапаної, тяжко хворої на грип зо­зулі”.

Признаємося: років шість тому якийсь Йонів товариш зловтішно записав його сміх на плівку. Потім зненацька ввімкнув магні­тофон.

Почувши дивні звуки, Йон спершу зарего­тав і лише згодом збагнув, який подібний його регіт до тієї музики. Він перестав смія­тися, але чудернацьке хрипіння не припини­лося.

З хвилину хлопець слухав дуже уважно. Далі спокійно визнав: “Звучить жахливо”. І дуже щиро усміхнувся. Згодьтеся: найкра­ще свідчить про його веселу вдачу те, що він і далі любив сміятися, ніколи не втрачав доб­рого гумору, тішився життям.

Того ж ранку, від якого починається наша розповідь, Йон прокинувся ще радісніший, ніж завжди. Розплющивши очі, він зразу по­бачив Робика, що схилився над ним.

Той усміхнувся йому у відповідь, підніс руку й промовив:

— Пів на восьму. Доброго ранку, Йоне!

Хлопець схопився з ліжка й почав робити гімнастику. Він робив її щодня, бо це, мов­ляв, забезпечувало йому добрий гумор на ці­лий день. Улад своїм рухам він приказував:

— Має-бути-дуже… три, чотири… добрий-і-веселий-коли-ми… три, чотири, присідання… такого-ранку-собі-бажаємо… вгору, вниз, стрибок… то-постараємося… стрибок… задовольнити-своє-бажання… щире-бажання.

— Те, що ти кажеш, не має глузду,— мовив Робик.

— Не має, — погодився Йон уже з ванної кімнати, де він мився під душем. — Ну й що з того?

— Нічого.

— Ох, як приємно! — вигукнув Йон, ору­дуючи рушником так, наче хотів стерти з себе не тільки воду, а й шкіру.

— Лови! — гукнув Робик.

Спочатку він кинув Йонові сорочку, потім штанці, далі одного тапка, другого тапка, куртку і шкарпетки. Хлопець упіймав сороч­ку, штанці, лівого тапка й куртку. Правого тапка й шкарпетки він пропустив у двері ван­ної, як м’яч у футбольні ворота.

— Два нуль, — сказав Робик.

— Згинь з моїх очей, — мовив Йон.

— На жаль, не можу, — відповів Робик.

За хвилю обидва вже вискочили через вік­но на моріжок, і Йон загукав:

— Гей, близнята!

З найближчого вікна здивовано визирну­ли дві чорнявих, синьооких голови. То були Алик і Алька Рої.

Вони, як і Йон, приїхали сюди до своїх батьків, Йон жив тут уже два тижні, а близ­нята прибули щойно вчора, пізно ввечері. Тож і не дивно, що Йона вони страшенно ці­кавили. Побачивши Йона й Робика, Алик радісно замахав руками.

— Гей, гей! — крикнув він у відповідь.

Алька натомість примружила очі.

— Даруйте, хіба в цих місцях “гей” озна­чає “добридень”?— спитала вона дуже ввіч­ливо.

Йон не відповів. Мовчав, бо захоплено придивлявся до дівчини. Щоправда, вони по­знайомилися ще вчора, але тільки мимохідь. До того ж близнята були зморені дорогою і сонні. Та все ж Алька, хоч і втомлена, пово­дилася надзвичайно ввічливо — видно, була неабияк вихована. “Нудна, — подумав Йон, — як вірші про місяць”.

Тепер же обличчя в неї неприємно скри­вилося, в очах поблискував глум, на устах грала посмішка, і водночас вона була гарна, зваблива і якась зовсім нова. Тож не диво, що Йон замовк і тільки лупав на неї очима.

На щастя, Робик був не такий вразливий.

— Ні, люба дівчинко, — поважно пояснив він. — “Гей” зовсім не означає “добридень”. Але як захотіти, то можна вважати його за привітання.

— Дякую за пояснення, — холодно усміх­нулася Алька.

— Добридень, — пробурмотів Йон.

— Ти не сказав учора, що вас аж двоє. Це твій брат? Старший чи молодший? Як його звуть? — питав Алик, стоячи перед Робиком. — Ви зовсім не подібні один до одного.

Наслідуючи брата, Алька вистрибнула у вікно — легко і, як здалося Йонові, надзви­чайно граційно.

Робик засміявся — теж майже так, як “хвора на грип зозуля”.

— Рівно восьма. Пора снідати. Ми зовсім не брати.

Близнята здивовано перезирнулися. Якусь мить вони не могли й слова сказати з подиву.

— Це неможливо! — врешті скрикнув Алик.

— Абсолютно неможливо, — сказала й собі Алька.

Йон гордо глянув на Робика. Так майже завжди траплялося, коли прибульці з далеких планет, де люди жили зовсім інакше, ніж на його батьківщині, починали розуміти, хто Робик є насправді.

Сам Робик поблажливо усміхнувся:

— Цілком можливо. Ми не брати з тої причини, що Йон Сого належить до вашої по­роди, він людина, тільки народився на Са­турні.

— Ми, Соги, — додав Йон навмисне байду­же, — прямі нащадки перших сатурнянських поселенців.

— А я, — вів далі Робик, — належу до гру­пи людиноподібних роботів. Я найновіша мо­дель сатурнянського робота-опікуна, найнові­ша… звичайно, коли йдеться про внутрішню будову. Я, власне, піклуюся Йоном від самого його народження. Ви, мабуть, чули про те, що ми, роботи-опікуни — найкращі друзі людини на Сатурні.

Робик розповідав усе те здивованим близ­нятам, і його веснянкувате обличчя, точні­сінько таке, як у чотирнадцятирічного хлопчи­ка, сяяло усмішкою.

Алик поволі обійшов довкола Робика, роз­глядаючи його захоплено і шанобливо.

Натомість Алька твердо глянула Робикові в зеленкуваті очі й сказала:

— Не вірю. Це недотепний жарт.

Йон став навшпиньки й напружено чекав, як поведеться Робик. Він навіть трохи зане­покоївся і вже хотів сказати: “Тільки не треба перебільшувати”, коли це робот зігнув ноги в колінах і під­стрибнув на кількана­дцять метрів.

— Ой! — скрикнула Алька.

А Робик тим часом опускався на землю набагато повільніше, ніж піднімався, бо мав у собі ре­гу­лятор тяжіння.

— Ох, як гарно! — радісно засміявся Алик. — Як на уроці з роботознавства.

Тим часом Робик зупинився напроти Альки, схилив голову на ліве плече й пильно гля­нув на дів­чину:

— Тепер уже віриш?

Алька замислилась. Потім легким, краси­вим рухом торкнулася його скроні й сказала:

— Не дуже охоче, любий мій, але вірю.

Робик кивнув головою.

— Ти, серденько, трохи зарозуміла, і тобі плутається все в го­ло­ві, — мовив він надзви­чайно люб’язно.

— А звідки ти знаєш? — захоплено вигук­нув Алик.

— Відразу видно, — відповів робот.

Алька якусь хвилю дивилась на Робика, потім, чарівливо усмі­ха­ю­чись, звернулась до Йона:

— На жаль, він правду каже. Я буваю зарозуміла, та ще й ду­же не­гарно.

Алик скривився, наче жалку­вав, що має таку сестру, але це вийшло так кумедно, що Йон не витримав і зареготав. Почувши той сміх, близнята злякано витрі­щилися на Йона.

— Що з тобою? — крикнула Алька.

— Він тільки так і сміється, — пояснив Робик.

Йон хотів стриматись, та, по­бачивши, як перелякалися близнята, зареготав ще дужче.

— Мої батьки… — насилу вимовив він.

— Йонові батьки, — додав Робик, — ка­жуть, що його сміх скидається “на кашель засапаної, тяжко хворої на грип зозулі”.

— Надзвичайно влучно, — визнав Алик і теж засміявся разом із сестрою.

А Йон відразу ж замовк. Тепер він дивив­ся тільки на Альку і милувався її голосом, їхні погляди зустрілися.

— Бачиш, — мовила дівчина, — тепер ти сам збиваєш мене з пантелику. Не завжди я винна.

Поки Йон думав, що йому відповісти, Ро­бик підніс угору пальця:

— Нагадую: час снідати, бо спізнитесь до стартової башти.

— Гвалт! — удав переляканого Йон. — Ру­шаймо!

І перший стрибнув на рухому стежку, що, мов руда змія, звивалася серед зеленого мо­ріжка і, обминаючи грядки з квітами, вела до їдальні. Над Альчиною головою якийсь метелик затріпотів голубими, як її очі, криль­цями.

— Волошковий сміливчик, або ж Lysandra bellargus, — пояснив Робик.

— Дуже радий познайомитися, — вклонив­ся метеликові Алик.

Тераса-їдальня містилася коло ботанічно­го саду. Алик аж підстрибнув з радості, коли побачив три накриті столи.

— Але ж і апетит тут. Трансгалактичний! — мовив він по хвилі, жуючи на всі за­ставки. Потім повів очима по терасі-їдальні й раптом замовк. Навіть жувати пере­став.

Тераса-їдальня розташована була серед луки, яку оточували з трьох боків схили Зе­леного Підгір’я. На тих схилах вигравав, сміявся, кричав усіма можливими й немож­ливими барвами ботанічний сад.

Чого там тільки не було: пальми й бере­зи, орхідеї й троянди, кипариси, магнолії, со­сни, тюльпани — острови квітів серед моря дерев. І кожна мала свій колір, свій малю­нок, свою тінь.

Алик аж зітхнув з подиву, і Йон вдячно усміхнувся. Та коли він перевів погляд на Альку, усмішка на його устах згасла. Алька рівненько сиділа у фотелі, дуже ввічлива, але цілком байдужа.

— Ну, як? — спитав Йон.

— Цілком пристойний краєвид, — відпові­ла Алька.

— Пристойний?

— Авжеж, пристойний.

— Спокійно, Йоне, — тихо мовив Робик, а сам гречно вклонився Роям і побажав їм “смачного снідання”.

Йон швидко погамував свій гнів. Тепер йому було тільки шкода Альку. Бо сам Йон від першого ж дня, відколи прибув сюди, не міг намилуватися тим краєвидом, його бать­ківщина, планета Сатурн, була набагато су­воріша, безбарвніша. Там росли ліси та сади в сто разів більші й багатші за ці, але в них завше було повно людей.

Кожна квітка мала свого шанувальника, кожне дерево свою родину. І хоч завдяки глушникам галасу не було чутно, хоч здава­лося, що в сатурнянських лісах та садах па­нує тиша й спокій, про самотність там годі було й мріяти. На Сатурні ще й досі давало­ся взнаки перенаселення міст і сіл — і Йон тільки тут пізнав смак самотнього замилу­вання красою.

І аж сьогодні, коли він побачив Альку, Йон зрозумів ще одну річ: те замилування тільки тоді дає справжню втіху, коли ним можна поділитися з кимось близьким. Отож він надумав зразу ж таки, вже під час сніданку, показати своїм друзям (власне, Альці) той краєвид.

І саме Алька насилу спромоглася назва­ти “його” краєвид “цілком пристойним”, Йон похилив голову, йому було гірко, але не го­дилося показувати свого почуття присутнім. Робик, як і завжди, мав слушність, радячи йому бути спокійним.

— А може, — ввічливо спитав Йон, — ви хотіли б уже зараз дещо оглянути?

— Чудова думка! — погодився Алик. На­віть Алька цього разу задоволено кивнула го­ловою.

Йон узяв невеличкий мікрофон, що висів над спинкою кожного крісла, мов срібна бджола.

— Увага! — промовив він у мікрофон. — Ми хочемо проїхати звичайною трасою про­гулянок. Вздовж го­ловних об’єктів.

Мікрофон позеленів. Це означало, що на­каз прийнято.

— Ми готові! — чітко вимовив Йон.

То був знак, що наказ закінчено. Відра­зу ж по тих словах кругла, мов тарілка, те­раса піднялася вгору.

Обрій раптом поширшав і пояснішав. Аж ось над терасою нап’ялася, немов квітка, про­зора чаша-па­ра­со­ля: то наші мандрівники по­пали під штучний дощ, що саме почав іти над ботанічним садом.

Тераса піднялася ще вище, бо мала пере­нести своїх пасажирів над Зеленим Підгір’ям, оточеним високими середземноморськими ки­парисами. Потім знову спустилася нижче. Під ними пливли назад дерева, луки, грядки квітів. Незабаром дощ ущух, повіяв теп­лий вітерець.

На Альчиному обличчі вперше проступи­ла щира цікавість. Дівчина аж нахилилась уперед.

— Що то? — спитала вона.

— Ліворуч, — почав пояснювати Йон, — наше селище.

— А праворуч?

— Головні лабораторії. Білі башти — то лабораторії, де вивчають космічні швидкості. Блакитні — то космобіологічні і космомедичні лабораторії. У червоних розміщені майстерні роботознавства. А зелена башта — головна станція зв’язку та наказів.

Йон вражено глянув на Альку. В її синіх очах наче хто запалив ясні вогники. На що­ках виступив рум’янець.

— Коли ми всі їх оглянемо? — спитала дів­чина.

— На це потрібний дозвіл, — неохоче від­повів Йон.

— А ти був там?

— Так.

Алька сіпнулася, наче хотіла зірватися з місця, але бильця крісла миттю обняли її за стан. Адже тераса летіла на десятиметровій висоті.

— Обережно, — усміхнувся Робик.

— Мені конче треба побувати в лаборато­ріях, — твердо сказала Алька.

Алик зітхнув.

— Сестричко, — мовив він з умисною лю­б’язністю. — Сестричко, ми знаємо, що ти за­взята прихильниця точних наук, і всі подивляємо твій запал. Але дозволь нам хоч трохи побайдикувати, потішитись не такими поваж­ними речами.

Алька кинула на брата сердитий погляд. Однак він лиш спокійнісінько показав їй язика.

— Прошу, — мовила дівчина. — Оце такі “поети”.

Слово “поети” було сказане так, що мало звучати як образа. Та Алик весело засмі­явся.

— Прошу, — мовив він. — Оце такі жінки.

— Я вас теж прошу, — лагідно, як завжди, втрутився в розмову Робик, — не сперечайте­ся, бо це нудно.

— Бачиш, сестро? — не витерпів Алик, — ти нагнала нудьгу навіть на робота.

Алька не відповіла. Всі замовкли. А тим часом тераса наблизилась до другого улюбле­ного Йонового місця, що скидалося на оазу серед пустелі. Воно було оточене широким па­смом жовтих і сріблясто-сірих піщаних пагор­бів і мало якийсь на диво урочистий вигляд: невелике зеленкувате озерце у вінку пальм, заростей очерету і квітучих кущів.

— Минаємо Веселу Оазу, — мовив Йон на­чебто байдуже, а насправді — чекаючи на за­хоплені вигуки.

Та цього разу навіть Алик лишився байду­жий.

— Справді, — муркнув він. — Оаза.

— Гарного кольору вода, — люб’язно ви­знала Алька.

Йон зміряв їх таким неприязним погля­дом, що Робик аж поклав йому руку на плече. Алька, зауваживши, як він зблід, здригну­лася.

— Що сталося?— стурбовано запитала вона. — Тобі щось болить?

— Ні, — відповів Йон.

Та Алик усе зрозумів. Він кивнув головою і стиха запитав:

— А може, тобі все ж таки щось забо­ліло?

— Ні, — гостро відказав Йон. — Дивіть­ся: он ліворуч від нас Головна стартова башта.

Тераса, хоч і непомітно, але весь час збільшувала швидкість, підіймалась дедалі вище й вище, досягши нарешті п’ятдесятиметрової висоти.

Йон байдужим голосом давав пояснення, сумлінно і ввічливо виконуючи роль провода­ря. Вони вже пролетіли над другим і третім селищем, спортивним парком, майстернею го­ловних верстатів і концертовою залою.

Ось унизу заблищав, як величезне дзерка­ло, плавальний басейн, потім знову вперіщи­ла злива. А за якусь хвилю вони вже летіли над бистрою річкою, що ніби вирвалася з гір і швидко долала кам’янисті пороги.

— Увага, — сказав робот. — Дев’ята година двадцять хвилин.

Ту ж мить бильця в кріслах зімкнулися. Це означало, що швидкість тераси зростає.

Зненацька обрій перехилився, у вухах за­свистів шалений вітер, сади, луки й будівлі внизу замерехтіли, почали швидко бігти назад, аж дух забивало. Так тривало рівно п’ять хвилин.

За наступні п’ять хвилин Йон встиг усе обміркувати й збагнути. Він зрозумів, чому його друзі лишилися байдужі, і більше не сердився. Але йому захотілося трохи покеп­кувати з них.

“Вам потрібна невеличка лекція, — думав хлопець, позираючи збоку на Альку, що злег­ка усміхалася. — Вона вам стане в пригоді. Особливо тобі, моя крале”.

Саме в цей час тераса почала плавко зни­жуватися. Ось з-за небосхилу показався стрункий силует Головної стартової башти.

Вони наближалися до неї все повільніше й повільніше. Ще двісті, ще сто метрів… На­решті бильця розімкнулися.

Ані струснувшись, ні стукнувши, тераса опустилася перед брамою, що вела до башти. Всі четверо встали з крісел.

Брама була вже відчинена. Робик сказав:

— Дев’ята година двадцять п’ять хвилин.

— Ходімо, — гукнув Йон і перший побіг до Головної Камери башти. За ним подали­ся Рої, а останній — стриманий, як йому й на­лежало, Робик.

— Ви вже тут? — мовила Гелена Сого.

— Прилетіли! — вигукнула Чандра Рой, найвродливіша з усіх жінок, яких тільки ба­чив Йон, мати Алика та Альки.

— Хіба ви забули, що батькам, котрі йдуть на роботу, годиться сказати “до поба­чення”?— спитав Орм Сого.

То був, звичайно, жарт. Діти ж прийшли рівно за п’ять хвилин до вильоту. А все ж навіть Йон зніяковів, а близнята просто спале­ніли.

На помістку стартової башти Головної Камери зібралося шістдесят осіб. Вони поді­лялися на дві групи по тридцять чоловік, що складали повний екіпаж дослідної станції, ві­домої під назвою “Першого Розвідника”.

Шістдесят чоловік — наче й небагато. Але яких шістдесят осіб! Троє підлітків ніяк не могли побороти свого збентеження, дарма, що серед тих людей були й їхні батьки.

— Таки встигли! — усміхнувся головний пілот.

Дорослі вже всі були готові до щоден­ного вильоту: мали на собі сріблясті комбіне­зони, прозорі шоломи, а в руках тримали лі­чильники. Перша група, яку вів головний пілот Марім, вишикувалася з лівого боку Ка­мери. Друга, що нею керував заступник го­ловного пілота Орм Сого, зібралася праворуч від виходу.

— Екіпажі готові? — спитав Марім.

— Готові! — відповів Орм Сого.

Тепер можна було прощатися, Йон підбіг до Орма й Гелени, близнята кинулися до сво­їх батьків, а за якусь мить з обох боків Го­ловної Камери відчинилися бічні двері і в них перші ввійшли обидва пілоти, Марім та Орм. Минуло ще кільканадцять секунд. Гелена й Чандра піднесли руки. Тепер уже ніхто не звертав уваги на трьох дітей, що стояли посередині великої зали. Нарешті й останні члени екіпажу зникли в дверях, що обоє вели до місця вильоту. Стіни за ними зімкнулися, як дві тихі хвилі.

— Ходімо швидко! — покликав Йон своїх друзів. — Батько дозволив нам вийти на по­верхню.

— Що? — радісно вигукнули ті.

— Хутчій! — поквапив їх Йон і побіг до виходу. Але не переступив порога, а зупинив­ся й став на голубий квадрат підлоги, що був дном швидкісного ліфта.

— Якщо не будемо ловити гав, — швидко сказав Йон, — то встигнемо побачити їхній старт.

— Нарешті! — зітхнула Алька. — Нарешті побачимо щось справді цікаве.

— Вихідна камеро, ми готові! — наказав ліфтові Йон.

Навколо них, легенько клацнувши, зімкну­лися стіни і віко ліфта. Потім стало тихо. Ліфти були не дуже приємним засобом внут­рішнього сполучення. Від швидкої їзди думки завжди плутались, голову наче давило й за­бивало дух.

Цього разу їзда тривала недовго, якихось кілька секунд. Знову легенько клацнули сті­ни, і всі четверо опинилися в округлій залі.

Замість стін у тій залі були вбудовані вузькі, високі шафи. Над чотирма дверима вже світилися зелені написи: Алька, Алик, Йон, Робик.

— Будь ласка, — Йон показав на двері. — Заходьте до шаф-гардеробів з вашими Імена­ми. Автомати одягнуть вас у комбінезони і не випустять, не перевіривши.

Алик з Алькою побігли до своїх шаф. Сам Йон ще з хвилину зачекав. До нього з стелі спустилася срібна “бджола”.

Алька завагалася.

— А чому ти не поспішаєш, Йоне? Що ти там робиш? — спитала вона.

Хлопець усміхнувся.

— Я ж повинен дати докладні вказівки, — відповів він і щось тихенько сказав “бджолі”. Сріблястий мікрофончик піднявся догори, а Йон побіг до своєї шафи.

— Все гаразд! — гукнув він звідти.

Алик уже замкнувся в своєму гардеробі, а коли Йон закінчував коротку розмову з мікрофоном, Алька теж переступила поріг шафи.

Там було майже темно. Делікатні дотики автоматичних рук допомогли набрати по­трібної постави: ноги ледь розсунуті, руки під­няті догори, голова рівно. За мить зі стелі сплила тиха тінь: то був тонкий і легенький вакуумний комбінезон, що закінчувався ку­лястим прозорим шоломом.

— Ну, як там? — озвався біля самого Альчиного вуха Йонів голос. — Чуєте мене?

— Так, — озвався голос Алика.

— Так, — шепнула Алька.

— Звісно, чуємо, — мовив Робик.

— Чудово, — сказав Йон. — Зараз почнеть­ся випробування…

В Альчиній шафі замигтіло застережне біле світло. До тіла дівчини щільно при­ліг комбінезон, ноги їй автомат озув у ве­ликі черевики на пласкій заокругленій пі­дошві.

— Чому тут за мене все робить автомат? — спитав сердито Алик. — Наче я немовля.

Хтось засміявся з легеньким почуттям вищості, Алька спершу не збагнула, хто саме.

— Друже мій, — сказав Робик, — приміря­ти комбінезони — надто делікатна робота як на людські руки.

— Авжеж, — підтвердив Йон. — Хіба ви вперше виходите на поверхню?

Дівчина завагалася:

— В таких умовах… уперше.

— Як це — “в таких умовах”? — здивував­ся хлопець.

— Та… — неохоче почала Алька.

Алик засміявся і перебив її:

— Моя марнославна сестра соромиться признатися, що досі ми ще ніколи не були на справжній поверхні.

— Розумію, — буркнув Йон.

— Коли ж, нарешті, почнеться те випро­бування? — сердито спитала Алька.

У шафах-гардеробах загорілися зелені на­писи: “Випробування закінчено”, і Алька по­чула загальний регіт. Вона й так була люта, а тут ще Алик, який зразу все переймав, по­чав теж гиготіти в стилі “тяжко хворої на грип зозулі”.

Як у такому випадку зберегти свою гід­ність? Хіба що мовчати. Тому Алька й мов­чала.

На щастя, хлопці скоро перестали сміяти­ся. Двері шаф відчинилися, і всі четверо зно­ву опинились у перехідній залі.

— Ходіть за мною, — сказав Йон.

За його прикладом Рої та Робик знову стали на голубий квадрат швидкісного ліфта.

— Вже?— шепнула Алька.

Йон кивнув головою.

— Ми готові, — мовив він. — На поверх­ню. Ми готові.

І врешті…

— Ох, — зітхнула Алька.

— Ну-ну, — тільки й вимовив Алик.

У їхніх голосах чувся подив, захоплення і, звісно, легкий острах. Але то й не диво.

Наші герої опинилися на величезній гла­денькій площині, яка лисніла тьмяним світ­лом, такій незвичайно гладенькій, що вона відбивала їхні постаті, наче дзеркало, хоч була й тьмяна.

А над їхніми головами…

А над їхніми головами відкривався окса­митно-чорний, сповнений білих іскор і вкритий млою, неосяжний, безмежний простір Велико­го Космосу.

Ліфт з ідеальною точністю подався назад. По ньому залишився тіль­ки слід — темний квадрат на тьмяній зеленкуватій площині. Діти взялися за руки й мовчали. Бо навіть для Йона, котрий, як сатурнянин, звик до та­ких краєвидів, а до того ж іще перед приїз­дом Роїв кілька разів бував на по­верхні корабля-планети, кожен такий вихід був справжнім святом.

— Оце він такий, “Перший Розвідник”? — тихо спитав Алик.

— Так, — відповів Йон.

— І це дорога Десятої Тисячі?

— Еге ж, — знову відповів Йон.

— Увага! — перебив нарешті їхній шепіт Робик. — За хвилину старт космольотів.

— У котрий бік дивитися? — спитав Алик.

— Туди, — вказав Робик, який ніколи не помилявся. Він почав лічити останні секун­ди: — П’ять, чотири, три, дві, одна. Старт!

З-за круглого обрію поволі випливли два стрункі силуети космольотів, якими вирушали в експедицію ті дослідники і вчені, що хвили­ну тому прощалися в Головній Камері стар­тової вежі. Перший космоліт, “Альфу”, вів Марім, другий, “Бету”,— Орм Сого.

Ще якусь мить космольоти нерухомо стояли над обрієм, на невеликій відстані один від одного.

— Десята година, одна хвилина, — мовив Робик.

Блискучі силуети почали здійматися вгору. Спершу поволі, плавко, далі швидше й швид­ше, і нарешті дві світлі риски, що все менша­ли в глибині неосяжної ночі, обернулися у вог­нисті смуги, які поступово віддалялися, ста­вали блідіші й невиразніші.

— Десята година, п’ять хвилин. Повна швидкість, — сказав Робик.

Йон глянув на Роїв: прозорі шоломи на­давали людським обличчям свого власного блиску навіть серед найглибшої темряви кос­мічної ночі. Тому Йон міг читати думки на обличчях близнят так само добре, наче вони сиділи собі під промінням штучного сонця на терасі-їдальні.

Алька з Аликом все ще дивилися вгору. Вони намагалися вдавати поважних і байду­жих, та в них нічого не виходило, Йон глуз­ливо посміхнувся, потім легенько кашлянув. Близнята глянули на нього. У блиску зелену­ватої поверхні “Першого Розвідника” та в світлі шоломів їхні очі були наче срібні.

— Ну що? — спитав Йон байдуже. — Ціл­ком пристойний краєвид, правда ж?

Алька мовчала. Алик підніс догори руку, наче хотів потерти в задумі чоло, але пальці торкнулись шолому, і він засоромлено усміх­нувся.

— Яке сьогодні число? — спитав він якось несміливо, ніби вже недовіряв ані собі, ані навколишньому безмежжю.

Робик, очевидно, вирішив, що питання звернене до нього.

— Восьме березня, — спокійно відповів він. — Десята година, сім хвилин.

Тут уже пора, нарешті, з’ясувати час і місце, в якому діяли чотирнадцятилітній сатурнянин Йон Сого із своїм роботом-опікуном Робиком, а також Алька та Алик Рої, що народилися тринадцять з половиною років то­му на Старій Батьківщині Землі, в дуже ста­ровинному середньоєвропейському місті Торуні.

Робик щойно сказав: “Восьме березня”.

Але якого ж це року і якої ери історії людства?

Відповімо: восьмий день березня вісімсот шістдесят другого року. Вісімсот шістдесят другого року Ранньої Космічної Ери.

Адже минав вісімсот шістдесят другий рік відтоді, як перший людський екіпаж косміч­ного корабля піднявся із Землі й висів на червоних пісках Марса.

Які ж зміни відбулися протягом тих вось­мисот шістдесяти двох років? Та краще об­лишмо історію. Ми не зможемо навіть корот­ко розповісти про подвиги людського генія, що опанував сонячну систему. На те є філь­мотеки, історики, візіоархіви і так далі, і так далі. Бо щоб хоч побіжно згадати про все те, не вистачило б нам не тільки книжки, а й ці­лого життя.

Проте ми повинні сказати, що той вісімсот шістдесят другий рік незабаром мав зазнати незвичайної, навіть як на таку епоху, зміни. Він мав стати… першим роком. Першим роком нової ери.

Колись, у сиву давнину, як полум’я старо­винних ракет уперше обсмалило поверхню марсіанських пустель, здавалося, що людство нарешті вступило в найкращу свою еру і що минуть тисячоліття, доки настане час почи­нати іншу епоху.

Однак відтоді, як люди почали забувати слова “війна” і “голод”, а Земля стала тіль­ки Старою Батьківщиною, людський розум зробив безліч незвичайних відкриттів, героїч­них подвигів, породив силу найсміливіших ідей. Те, що колись вважали за семимильні кроки людства, зараз видається дитячим рач­куванням, колишні найвідважніші і на пер­ший погляд нездійсненні плани стали звичай­ними, повсякденними.

А минуло всього дев’ять неповних сторіч відтоді, як із Марса на Землю радіохвилі принесли звістку, що починалася словами: “Сьогодні корабель “Земля” досяг поверхні Марса”. Минуло дев’ять неповних сторіч, а на Старій Батьківщині залишилась тільки не­значна частина людей. Переважна більшість їх 862 року Космічної Ери (чи, як її ще звуть, Ранньої Космічної Ери) вже жила, працю­вала й творила свою долю на планетах та їх­ніх супутниках усієї сонячної системи, тобто, на восьми планетах і тридцяти семи супутни­ках, а також на сотнях штучних планет і су­путників.

Врешті виявилося, що людям стала тісна вся сонячна система, як колись, у найранішу добу примітивного ракетного сполучення, стала тісна сама Земля. Люди ніколи не любили ані маленьких мрій, ані дрібних вчинків. Стало ясно: саме тепер людина переступить поріг справжньої космічної ери, своєї історії, тобто увійде в Галактику.

Тому першого січня 862 року Ранньої Кос­мічної Ери і вирушив за межі сонячної си­стеми перший розвідник майбутньої експеди­ції в Галактику.

Так його й назвали: Перший Розвідник.

То була невелика штучна планета з влас­ним двигуном. Будьмо щирі: дріб’язок, а не механопланета, всього п’ятдесят кілометрів у розрізі. Та не розміри свідчили про вартість і значення “Першого Розвідника”.

Виступаючи з промовою перед його стар­том, Керівник Підготовчих Робіт професор Сенюс, промовляючи нудно, але мудро, назвав його “вершиною досягнень технічної думки епохи”.

Річ у тім, що він був зменшеною ко­пією “Землі”, механопланети, яка наприкінці 862 року мала полетіти в бік сузір’я Центавра, аби ще раз довести, що люди належать до істот з дуже неспокійною вдачею і досить буй­ною уявою.

Як ми вже казали, “Перший Розвідник” вирушив за межі сонячної системи 1 січня 862 року. У визначений час він вийшов на лі­нію секторів так званої Десятої Тисячі, або на орбіту, яка була віддалена від Сонця на десять тисяч мільйонів кілометрів. Тут екіпаж “Розвідника” розпочав останні дослідження і розрахунки для майбутньої трансгалактичної траси “Землі”.

Але ж яким чином опинилися на “Першо­му Розвіднику” такі “космонавти”, як Йон з Робиком і Алька та Алик Рої?

Розкрити цю таємницю не важко: вона тіс­но пов’язана з підготовкою до польоту “Землі”.

Експедиція мала пробути в космосі не мен­ше дев’яти років. До екіпажу входило чимало сімей, в яких були діти. Тож вчена рада ухва­лила, що діти й підлітки разом з батьками візьмуть участь у Першій Галактичній експе­диції. А для спроби декілька найстарших з них мали якийсь час прожити на “Першому Роз­віднику”.

Саме тому в кінці лютого прибули на “Перший Розвідник” Йон з Робиком, а через два тижні з’явилися туди і Алька та Алик Рої, що кілька хвилин тому вперше вийшли на по­верхню механопланети, аби подивитися на Шлях Десятої Тисячі.

Пригляньмося уважно до цієї картини.

Ось крізь вічну темряву і холодну порожне­чу Шляху Десятої Тисячі пливе куля з ідеаль­но гладенькою поверхнею, що міниться зе­ленкуватим, лагідним світлом. Коли порівняти розмір тієї кулі із розмірами трьох людей і одного робота, що перебували на її поверхні, то вона здасться величезною.

Та що важать її розміри, коли взяти до уваги, що планета мчить Шляхом Десятої Ти­сячі, тобто на відстані десяти тисяч мільйонів кілометрів від Сонця, що до Сатурна, най­ближчої заселеної планети сонячної системи, п’ять тисяч мільйонів кілометрів і до найближ­чих суміжних механостанцій теж не набагато менше.

Перед нами чотири постаті у сріблястих комбінезонах і в шоломах. Порівняно з “Пер­шим Розвідником” вони такі дрібні, наче їх взагалі немає. А сам “Розвідник” у порівнян­ні з навколишнім світом у мільярди разів менший, ніж ці постаті супроти нього. Коли ж їх порівняти з розміром Всесвіту, то вони такі мікроскопічно малесенькі, що взагалі можна засумніватися, чи вони насправді існують. Так, можна було б сумніватися, аби не той факт, що саме їхній рід зробив кроки, поміт­ні навіть у цих просторах, і що саме вони в майбутньому мали здійснити експедицію, яку могли б побачити неозброєним оком на­віть… зорі.

Отже, вони існують?

Так, ми можемо побачити їх навіть тут. Тут, на Десятій Тисячі, серед оксамитової темряви Всесвіту, що тремтить світлом міль­йонів галактик і мільярдів зірок, серед яких, наче привітання від друзів, яскріє трошки ви­разніше за інші невелика зірка, котру люди звуть Сонцем.

— Цілком пристойний краєвид, прав­да ж? — спитав Йон.

2

— Чудова картина, — зітхнув Алик.

Алька скривилася:

— Як людина з поетичною уявою, ти, сер­денько, міг би набагато цікавіше висловлюва­ти свій захват.

Алик безпорадно розвів руки. Він навіть не думав боронитися. Те, що він тут побачив, було стократ цікавіше, ніж сварка з сестрою.

— Чудова картина, нерозумне дівчись­ку, — спокійно відрубав він.

Йон засміявся не без деякої зловтіхи.

— Не кваптеся з висновками, — мовив він. — Це звичайнісінький краєвид. Подивіть­ся на нього раз. другий… і звикнете.

Близнята мовчали.

Раптом Йон трохи нахилився і, відштов­хуючись то одною, то другою ногою, почав ковзати по гладенькій поверхні “Розвідника”. І хоч широкі черевики Йонові із заокруглени­ми підошвами нічим не нагадували ковзанів, ішов він (чи, швидше, сковзався) напрочуд плавко і, може, навіть швидше, ніж справжні ковзанярі. Досить було Йонові кілька разів відштовхнутися, щоб віддалитися від близнят на добрих сто метрів.

Робик, звісно, не вагаючись, помчав за ним, і за кілька секунд їхні постаті мріли вже аж ген на виднокрузі. В зеленкуватому від­блиску поверхні “Першого Розвідника” вони здавалися якимись нереальними, наче прозо­рими.

На щастя, скоро Йонів голос знову почув­ся зовсім близько.

— Ну? — сміявся він. — Чого ви чекаєте? Робіть те, що й я. Це найкраща розвага на Десятій Тисячі… Якщо добре розігнатися, то можна за один крок проїхати сто метрів. Ну? Рушайте…

Алик усміхнувся — видно було, що він ла­ден податися за Йоном. Зате в Альки похо­лоло біля серця.

— Хвилинку, — сказала вона куди непевніше, ніж їй хотілося. — Чи так їздити дозво­лено?

— А чому ж ні, — посміхнувся Йон і за хвилю помахав їм рукою вже аж ген здалека.

— Гей! — крикнув Алик. — Почекай нас!

Наслідуючи Йона, хлопець відштовхнувся раз, другий, третій… і за мить опинився хтозна й де.

— Тільки обережно! — гукнув Йон, якого було вже ледь видно. — Не спіши, щоб не віді­рватися від поверхні, бо…

На тому “бо” Йон замовк, наче сам зля­кався слів, які хотів вимовити. Та Алик, ма­буть, добре вже розігнався — він мчав щоду­ху вперед, і постать його чимраз меншала, ніби танула в просторі.

Алька міцно стиснула губи: вона не по­каже, що їй лячно.

Дівчинці дуже хотілося гукнути: “Не за­лишайте мене саму”, але вона знала, що ніза­що в світі такого не скаже. Аби ж вона рані­ше була ласкавіша до того сатурнянина, аби хоч трохи показала йому, яким він здається їй милим і симпатичним, тоді б її прохання було річчю звичайною.

Проте Алька з першої ж хвилини затяла­ся: вона трактуватиме Йона так, щоб той і гадки не мав про її почуття. Тільки тепер Алька збагнула, як це смішно, по-дитячому… Одне вона мала виправдання — таке з нею було вперше.

Але так чи так, а тепер треба було роз­плачуватися за свою впертість.

Алька глянула вгору. Над нею нависло чорне безмежжя. Дівчина відчула себе такою самотньою, що з ляку аж очі заплющила. По­тім ще раз швидко озирнулась навколо — може, все-таки котрийсь із хлопців з’явиться поблизу.

Та нікого не було. Вона лишилась сама-самісінька.

І тоді жах перейшов у злість. “Чого ти боїшся, дурна?” — вилаяла себе дівчина.

Вона завжди пишалася своїми успіхами в точних науках і тим, що вміла логічно мис­лити. Аликові день у день доводилося вислу­хувати її кпини за те, що вія має нахил до поезії та інших мистецтв, а надто що не при­ховує своїх почуттів.