Транс – галактичний розвiник (стр. 7 )

— Що це!— гукнув з усієї сили Йон.

— Йо-о-оне! — крикнула Алька.

Та вони не чули одне одного.

А тим часом начебто нічого особливого й не сталося. На екранах зо­бра­ження навіть не затремтіло. КБ-803 й далі не дуже швид­ко йшов тунелем у метеоровій хмарі.

І все ж навколо них творилося щось не­ймовірне, їх оточив з усіх боків страш­ний га­лас: крик тисячі переплутаних голосів, зойки, сміх, наче лемент ти­сячі засуджених на вічні муки чи просто — наче вереск тисячі різних ра­діо­передавачів.

Якусь хвилю через той гармидер вони не чули навіть власних думок.

Обоє тільки зрозуміли, що зараз байдуже, чи збагнуть вони те огидне яви­ще, чи зуміють той галас якось притишити, навіть чи нала­годять між со­бою зв’язок, який тепер став цілком неможливий. Важливе було тільки одне: до­тримуватись курсу і не дати космольотові втягнутися в хмару дрібних ме­тео­рів, що ставала дедалі густіша. Ту мить і Йон, і Алька були залишені тіль­ки на самих себе.

Та чи це ймовірно? Адже вони сиділи за якихось два метри одне від од­ного.

Так. Але ні Алька, ні Йон не могли собі дозволити навіть на частку секунди відірвати погляд від контрольних екранів. І якраз тому — хоч сиділи близько одне від одного — вони раптом і стали такі самітні. їх розділила неосяжна стіна галасу, крику, скреготу.

“Що воно за така гидота?” — сердито ду­мав Йон.

Та раптом щось почув і все зрозумів.

Серед божевільного галасу почали проска­кувати знайомі звуки, знайомі голоси. Здавалося, наче у величезному натовпі з усіх боків озивалося заледве кілька голосів, і тих кіль­ка голосів якось дивно множилися на сотні, навіть тисячі безнадійно переплутаних слів, речень, вигуків, серед яких раптом пролунав голос Гелени Сого!

Той голос сказав раз і другий:

“По-перше, треба всі рапорти… по-перше, треба всі рапорти…”

Гелену перебив, чи, швидше, почав крича­ти разом з нею пілот Марім: “База на Трито­ні…”, а тим часом з інших боків із двадцятеро тихіших Гелениних голосів і з сорок гучніших Марімових казали зовсім інші слова й урив­ки речень, потім ще озвалися голоси Яна і Чандри Роїв, і голос Майка Антонова, і його власний, Йонів, голос, який то з одного, то з другого, то з третього, то з четвертого боку ненастанно вигукував з моторошною радістю: “Так! Алько, серденько, напевне так! Алько, серденько…”— і знову: “Так! Алько…”— і зно­ву: “Напевне…” Далі укотре вже Ормів голос: “Увага, “Альфо” і Чандрин: “Будь спокій­ний…”, а тоді раптом з усіх боків полився ве­селий, як пташиний щебет, Альчин сміх, що, перемножений на тисячу разів, став чимось справді страшним.

Йон з розпачем відчув, що в нього почи­нають тремтіти руки і що за хвилю йому доведеться хоч трохи відірвати погляд від екрана, бо він уже нічого не розуміє і в усьо­му починає сумніватися.

— Що це за клята луна?! — розлючено крикнув хлопець, щоб хоч на мить заглуши­ти в самому собі той божевільний вереск безлічі знайомих і безлічі чужих, наче нелюд­ських голосів.

“Так, луна!” — ще раз сказав він подумки.

І від того слова чи, вірніше, завдяки йому, все стало ясне, як сонячний блиск на Мерку­рії. Очевидно, той клятий галас — просто люд­ські голоси, що вилетіли в простір на гребе­нях радіохвиль і попали тут у якусь дивну пастку. Тепер вони тріпочуться в ній, як риба в сітці, але не можуть вирватися назовні і по­вертаються назад стоголосою луною.

Коли Йон усе це збагнув, галас став не такий нестерпний. Наче аж трохи стих. Хло­пець знову міг зосередити свою увагу на екра­ні та на кермі.

Правда, ще раз були закричали в сто разів посилені голоси Гелени й Чандри, а помно­жена на тисячу разів Алька засміялася з ти­сячі боків. Однак через кілька секунд гамір почав затихати, віддалятися, зникати…

Унизу на екрані Йон побачив число 4. Зна­чить, до “Альфи” й “Бети” залишилось летіти чотири хвилини! Ні, не хотілося вірити, що то правда.

Згідно з програмою, Йон зменшив швид­кість до найменшої. І тоді йому здалося, що він… оглух. Настала бо чудова, оксамитова тиша.

КБ-803 тепер летів коридором, що потро­ху ширшав. Хмара дрібних метеорів порідша­ла. Йон куточком ока зиркнув на Альку і зра­зу ж перевів погляд на екран.

Її не було там! Залишила своє місце!

“Чи вона здуріла? Чи хоче погубити і себе, і мене, і всіх нас?” — розпачливо й гнівно по­думав Йон.

І як вона могла так? По-перше, залишила бойову позицію, по-друге, вийшла з-під охо­ронного комбінезону, по-третє, взагалі десь зникла. Хіба цього не досить, щоб позбавити її права брати участь у польоті?

Аж раптом Йон, страшенно здивований, відчув, що з нього спадає контрольний ком­бінезон. Злякано скрикнувши, на мить втра­тивши контроль над кермом, він у розпачі хо­тів натиснути на педаль гальмування. Хлоп­цеві здалося, що зараз, цю ж мить, космоліт, покинутий напризволяще, вріжеться в хмару метеорів.

Та йому так тільки здалося.

Бо, глянувши на запасне кермо, він поба­чив там Альку.

— Бери кермо в руки, — спокійно мовила вона. — Негайно ж!

Не роздумуючи, хлопець виконав наказ. Він уже розумів, що Алька зробила добре.

Та все ж дівчина хотіла виправдатися пе­ред ним.

— Я все поясню, керівнику, — швидко мо­вила вона. По-перше, я залишила своє місце, щоб вимкнути радіо. Не можна було витри­мати того галасу.

— Маєш рацію, — відповів Йон.

— По-друге, — вела далі дівчина, — я мог­ла залишити місце стрільця, бо тут уже не можна стріляти.— По-третє, я вважаю, що треба було зняти комбінезони, бо ми мусимо якось порозумітися, а в них можна розмовляти тільки по радіо. Ну, то як?

— Ти дуже добре зробила, — сказав Йон.

Алька глянула на контрольну таблицю.

— Залишається одна хвилина, — збуджено мовила вона. — Яка швидкість?

— Двісті на секунду.

— Ну, якраз.

— Так! — вимовив Йон і раптом суворо зиркнув на неї. — Годі балакати, Алько. Через десять секунд ого­лошую тишу на борту.

Проте Алька не витримала. Знову в ній на мить прокинулась душа геолога.

— Що ж воно зробилося з тим радіо? — спитала вона сама себе. — Тільки якийсь міне­рал міг так подіяти! Поглиначі хвиль? Ніхто про таке ще не чув. Сенсація! Або…

— Тихо! — гримнув Йон.

— Мовчу, керівнику, — покірно сказала Алька.

Йон почав гальмувати. У нього ще ніколи так не калаталося серце, як тепер. Він не був цілком упевнений, що знайде “Альфу” чи “Бету” точно тоді, як передбачав Супермеханомозок з Головної Бази, але мусив саме про­тягом цієї хвилини зменшити швидкість свого космольота до нуля.

Він гальмував обережно і дуже повільно, але й так кров прилила йому до очей, до вуст, до кінчиків пальців, до носа, Йон раптом з ве­ликим подивом зауважив, що з носа просто йому на руку впала крапля крові.

“Що це таке? — подумав він. — Ага, зрозу­міло — ми без комбінезонів”.

Водночас хлопець задоволено відзначив, що все пройшло дуже добре. І що за такі випробування його зарахують без екзаменів до Школи Великих Швидкостей.

Він не додумав до кінця, бо всупереч нака­зові й обов’язкові зберігати тишу обоє враз закричали:

— То вони! То вони! То вони!

Вони зустрілися в самій глибині Чорної Ріки, на межі Дванадцятої і Тринадцятої ти­сячі.

— То вони! — крикнула Алька.

— То вони! — гукнув Йон.

А в цей час екіпажі “Альфи” й “Бети” збіглися до екранів та візирів.

Всі вже знали, що ніхто, крім дітей з “Роз­відника”, не міг з’явитися тут на КБ-803. На “Альфі” таку можливість вирахував через пів­години після того як космоліт застряв у Чор­ній Ріці, сам Марім, а на “Беті” передбачив видатний астрограф Єронім Брошкідзе. Проте лише Чандра Рой та Гелена Сого вірили, що дійде до такої зустрічі, і саме вони чергували як спостерігачі на своїх космольотах. Доля їх нагородила: Чандра на “Беті”, а Гелена на “Альфі” перші побачили зображення, якого так чекали, і з усієї сили почали згукувати товаришів:

— То вони! То вони! Дивіться, то вони!

І тільки через добру хвилину на обох кос­мольотах пролунали докладні вже донесення спостерігачів:

— КБ-803 йде нашими слідами, віддаль — 20 кілометрів, сигналізація — світлова!

Зрозуміло ж, що, за винятком пілотів, до екранів миттю збіглись усі члени екіпажів, по­кинули свої місця навіть найстриманіші і найвідповідальніші люди. Дійшло таким чином до дивних, можна навіть сказати, прикрих сцен.

Але не дивуйтесь тому бракові дисципліни.

Ще перед хвилиною члени обох екіпажів були впевнені, що безповоротно падають у безодню. Що вони ніколи вже не повернуться додому — на планети рідної сонячної системи. І що нема їм ніякого порятунку.

Та ніхто не думав покірно чекати смерті. Тому на обох космольотах люди зразу почали робити все, щоб урятувати собі життя, забез­печити повітря й харчі.

Найперше “Альфа” й “Бета” спробували з’єднатися. На той час, як їх наздогнав КБ-803, вони вже годину як були зв’язані тро­сом і летіли поруч.

Одночасно взялися до роботи науково-до­слідні групи, створені зразу після катастрофи: група харчування, група зв’язку, група, що ви­вчала можливості повернення, та група, що досліджувала Чорну Ріку.

Люди працювали спокійно, як завжди. Жартуни сипали дотепами, Орм Сого співав, Марім насвистував, як птах. Зрештою, всі були збуджені, як завжди перед новою робо­тою, що цього разу була особливо тяжка.

Оце і все. Здавалося, що не сталось нічого особливого — хіба тільки що вони разом з Чорною Рікою летіли в бездонну прірву.

Звичайно, в обох космольотах знали, що якась надія на порятунок ще є, але, як ми вже згадували, крім Чандри й Гелени, ніхто в неї не вірив.

Тому, коли всі закричали: “То вони!”, а потім: “КБ-803 йде нашими слі­дами…” — ніхто, за винятком пілотів Маріма й Орма, не міг утриматись, щоб не кинутися до екрана й не побачити свого рятівника.

Всі дивилися мовчки. Люди тиснули руки Гелені, Янові й Чандрі. Хтось сказав: “Вони досягли неможливого”, а ще хтось додав: “Маємо тепер шан­си на порятунок завдяки трьом дітям”.

Думки людські йдуть спільними дорогами. Так само, як недавно на Головній Базі Долорес поправила Назима, так тепер на “Альфі” один з найбільших математиків світу, Ебенезар Ліон, не погодився з словом “діти”.

— Маємо тепер шанси на порятунок зав­дяки трьом мужнім людям, — сказав він.

Всі мовчки кивнули. їхні очі, що світилися надією, вдивлялися в силует космольота КБ-803, що (як передбачав план, складений Супером) повідомляв про становище з допо­могою світлових знаків і поки що летів на ста­лій віддалі від них.

— Диво дивне, — шепнув Ліон Гелені. — Хто з них веде космоліт?

Гелена здогадувалась, хто, але вголос не сказала.

А КБ-803 з допомогою світлових знаків пе­редавав ось що:

“Йон Сого, Алька Рой прибувають на бор­ту КБ-803 з доручення Головної Бази. Наше завдання: провести вас через Чорну Ріку до “Розвідника”. Відповідайте: брати вас на буксир чи підете власним ходом?”

“Альфа” і “Бета” зразу ж відповідали, що летітимуть самі. Отже, тут передбачення Су-пера теж справдилися.

КБ-803 передавав далі:

“Увага на “Альфі” й “Беті”! Програма найближчих дій: КБ-803 минає вас і виходить наперед. Потім безперервним вогнем прокла­дає дорогу в просторі. “Альфа” й “Бета” йдуть за ним на найближчій відстані. Передбачено зустрітися з “Розвідником”, який має про­кладати шлях від себе. Кінець. Повторіть програму”.

Після повторення біля візирів на “Альфі” й “Беті”, скерованих на КБ-803, залишились іільки чергові.

На “Альфі” чергували Ліон і Гелена, а на “Беті” — красуня Володимира Альф’єрі та її наречений Кдамото. Решта екіпажу, серед них Ян і Чандра, повернулися на свої місця.

На обох космольотах запала тиша. Люди уникали навіть дивитись одне на одного. Ніхто не сміявся, не говорив більше про мужність дітей.

Усі мовчали, немовби необачно сказане слово могло завдати якоїсь непоправної шко­ди, порушити хід подій. Тільки Ян і Чандра, повернувшись до кабіни, що правила за астро­хімічну лабораторію, перекинулись кількома словами.

Перший озвався Ян. Він не міг знести неспокою, навіть відчаю, що світився в очах дружини, яка не дуже успішно намагалася прикрити його усмішкою.

— Боїшся? — шепнув він, обіймаючи її за плечі. — Боїшся за них?

Вона похитала головою і сказала досить спокійно:

— Не тільки це. Не тільки, хоч я вперше в житті просто вмираю зі страху за дітей.

Що Ян мав відповісти на це, коли й він не міг зібратися з думками? Чандра підвела на чоловіка очі і відразу збагнула його мовчанку. Вона провела рукою по чолі.

— Нічого не допоможе страх за них, Янку. Мене турбує інше. Може, ще гірше: чи це, коли навіть вони й робитимуть усе як слід… не зламає їх і нас, тим болючіше, що в нас прокинулась надія?

— Не думай про це.

— Ох! — вибухнула Чандра раптовим гні­вом. — Як можна про це не думати? Не кажи дурниць.

Ян узяв її за руки.

— Чандро! — сказав він. — Нам було б легше, коли б принаймні дітям ніщо не загро­жувало. Але поміркуй: що б вони подумали про себе згодом, через рік чи через п’ять років, якби довідались, що могли допомогти нам, а не допомогли? Це було б для них більше лихо, ніж те, що їх може зустріти тут. Так чи ні? Він повернув обличчя дружини до себе. Чудові Чандрині очі були затуманені, навіть якісь чужі. Та врешті до них почав поверта­тися спокій.

— Так, — шепнула вона.

— Скажи ще раз, — ніжно мовив Ян.

— Так, — усміхнулась Чандра.

Він сів на своє місце.

— Нумо берімося далі до аналізів проб від № 43 до і 47-Б.

Поверхня їхнього космольота вкрилася по­рохом, що осів з розбитих вогнеметами ме­теорів. Перед зустріччю з КБ-803 Рої виріши­ли перевірити хімічну будову метеорних опа­дів. Тепер Ян хотів почати аналіз.

— Не думай про це, — ще раз ніжно ска­зав він.

А потім додав уже діловито:

— Дай мені пробу № 43.

— Намагатимусь не думати, — відповіла Чандра.

В астрохімічній кабіні на “Беті” запала спокійна, робоча тиша, така, як панувала вже кілька хвилин на обох космольотах. Тільки біля візирів “Бети” ще почулося кілька тихих слів. То Володимира шепнула на вухо Кіамото:

— Я аж тепер почала по-справжньому боятися.

А коли він похитав головою, що не розу­міє, дівчина докінчила свою думку:

— Боюся тому, що ми дістали надію.

Хлопець зрозумів і мовчки кивнув головою. Потім, щоб підбадьорити її і себе, взяв дів­чину за руки й поцілував у скроню.

А ту мить КБ-803 світловими знаками пе­редавав:

— Дайте дорогу! Минаємо вас… Дайте дорогу!

— Вони зробили вже дуже багато, — шеп­нув Кіамото.

Він з дівчиною дивився на екран, на якому саме пересувався силует КБ-803, наче тінь прудкої гнучкої рибини з миготливими рубі­новими очима.

Тим часом екіпаж на борту КБ-803 діяв точно за програмою: Алька сигналізувала, а РІон тримав у руках кермо, чекаючи, коли вона скінчить, щоб рушити вперед.

Нарешті “Альфа” і “Бета” повторили пере­казані їм настанови. Йон глянув на Альку. Він хотів сказати їй:

— Просигналізуй: “Минаємо вас! Дайте дорогу!”

А що він ще мав час, то згаяв хвилину на інше.

— Тільки тепер, Алько, — сказав він, — ми починаємо справжню роботу. І тільки тепер можемо або все виграти, або все програти.

Дівчина кивнула головою і глянула йому у вічі. Вона так приязно усміхнулася, що хло­пець зважився при­знатись їй:

— А що ми можемо й програти, то я хочу, щоб ти знала: я нікого з друзів так не любив, як тебе.

— Я хотіла це саме сказати тобі, Йоне, — спокійно відповіла Алька. — Але… годі вже! Давати сигнал?

— Так.

“Минаємо вас! Дайте дорогу!”

З цієї миті на КБ-803 настала тиша.

Давши сигнал, Алька відразу повернулася на місце бортового стрільця.

Нон увімкнув першу швидкість і дугою поминув спочатку “Бету”, а потім і “Альфу”. І ось перед бойовим космольотом заблищала хмара дивних дрібних метеорів, що нагадува­ли діамантову сарану. Алька негайно почала стріляти з усіх вогнеметів.

Позитроновий вогонь, наче величезний ку­лак, пробив у стіні з мільярдів метеорів вузь­кий прохід. Спочатку туди влетів КБ-803, а слідом за ним обидва космольоти.

Так у глибині Чорної Ріки почався мовчаз­ний ритмічний танок трьох космольотів.

Прості фігури того танку раз у раз повто­рювалися: спочатку вогневий удар, що прорі­зував прохід у миготливій лавині, потім у той прохід плавно стрибав КБ-803 і утримувався від пострілів, аж поки до нього наближалися “Альфа” і “Бсга”, що світилися розпізнаваль­ними вогнями. Далі знов вогневий удар, знову стрибок першого космольота, і знову набли­ження решти двох.

На всіх трьох космольотах панувала тиша.

Щоправда, на “Альфі” й “Беті” радіопри­ймачі працювали — але тільки для того, щоб записувати страшний галас з лавини дивних блискучих метеорів. Вони занотовували кожен звук у всіх його варіаціях, самі ж працювали нечутно. Тому було тихо, бо люди теж мовча­ли. Вони не знали нічого, крім того, що їм передав екіпаж КБ-803. Цього було досить, щоб не сумніватися, однак замало, щоб твердо повірити в успіх.

А екіпаж КБ-803 просто не мав часу на розмови.

Зважимось навіть сказати, що Йонові й Альці не було коли думати, не те що гово­рити. Ту хвилю “думали” в основному їхні руки, їхні очі, їхні пальці, що тримали кермо, їхні ноги, що натискали на педалі.

Для Йона важливе було одне: після кож­ного пострілу збільшити швидкість, посеред стрибка почати зменшувати її і перед новим Альчиним пострілом цілком загальмувати космоліт.

Для Альки теж важливе було тільки одне: дочекатися тієї миті, коли ніс космольота ось-ось має врізатися в брилу, тоді натиснути на педалі спершу малого переднього вогнемета — раз, потім усіх бокових — два, нарешті двічі на педаль головного — три, і чотири — “пов­ний вогонь”.

Їм справді не було коли думати.

А надто що час невблаганно спливав і тре­ба було його наздоганяти, а ще дуже далека дорога залишилася їм до того місця, де “Роз­відник” мав прокласти їм шлях — шлях до волі й життя.

Спочатку навала безлічі голосів, криків, зойків і зітхань завдала Аликові ще більшого страху, ніж Йонові й Альці. “Розвідник”-бо мав набагато чутливіші приймачі й гучномов­ці, ніж КБ-803. Перша хвиля тих звуків мало не звалила хлопця на підлогу. Аликові здало­ся, що він збожеволів або просто сталася ка­тастрофа, і “Розвідник” під ударами метеорів розпадається на шматки.

На щастя, він крикнув:

— Тихо!

“Розвідник” почув і вимкнув гучномовці.

— Що то було? — спитав Алик, люто зни­щуючи блискучі метеори.

— Мабуть, — сумлінно відповів “Розвід­ник”, — перед нами є поклади речовини, що в якийсь спосіб поглинає радіохвилі.

— Дурниці, — буркнув хлопець, скеровую­чи нову чергу просто в шар тієї “речо­вини”.

— Цілком можливо, — покірно згодився голос.

— А може й не дурниці? — спитав Алик.

— Може й ні.

Треба однак сказати, що весь цей час тихий голос “Розвідника” ані на мить не переставав повідомляти, скільки хвилин залишилось до зустрічі з космольотами.

— А чи не послати робота по зразки? — спитав голос.

Хлопець не розчув як слід, про що йдеться.

Лавина густішала. Стало важче дотримува­тись курсу і вести влучний вогонь.

— Так, так, — машинально відповів Алик.

— А які вони повинні бути? Великі? — спи­тав ще голос. — Тонна? Дві? Три?

— Дві, три, — знову машинально мовив Алик.

— Разом п’ять, — сказав “Розвідник”.

— Так, — прошипів хлопець, з ненавистю посилаючи полум’я вогнемета в непрозору ла­вину, що ставала дедалі густіша.

“Що за свинство! — думав він. — Саме те­пер, коли вони мають надлетіти, стає нічого не видно. Саме тепер я не бачитиму їхнього світла! Не бачитиму нічого!”

“А що станеться, коли вони попадуть у по­лум’я наших вогнеметів?” — розпачливо поду­мав раптом хлопець.

— Що станеться, коли вони попадуть у полум’я наших вогнеметів? — спитав він уголос.

— Їм буде кінець, — відповів “Розвід­ник”. — Або…

— Мовчи! — крикнув Алик.

І зразу поправився:

— Повідомляй час.

Голос почав знову слухняно лічити:

— Три хвилини вісімнадцять секунд, сім­надцять секунд, шістнадцять секунд…

“Чотири хвилини”, — сказав собі подумки Йон.

Він ввімкнув найвищу швидкість, і КБ-803 рвонувся вперед.

Від того стрибка заболіло, як від удару межи очі. Адже Йон з Алькою були без охо­ронних комбінезонів. Тож від кожного рапто­вого збільшення швидкості кров приливала до голови, а в очах мерехтів туман, боліло в переніссі.

На щастя, це тривало недовго. Хлопець зменшив швидкість, і біль зник.

То був початок гальмування. Здавалося, що метеорова стіна Чорної Ріки, яка падала просто на космоліт, почала дедалі зменшувати швидкість.

І, нарешті, затрималася перед самим носом КБ-803.

Тоді Алька, навівши світле кружальце прицілу на саму середину екрана, натис­нула на педаль малого переднього вогне­мета.

То був вогнемет-розвідник. Полум’я його било рівно й глибоко, але мало надто малий діаметр, щоб прокласти дорогу космольотові. Тому після нього Алька вводила в дію цілий вінок бокових вогнеметів.

І хоч їхній вогонь не досягав глибоко, зате прорубував широку ділянку, іншими сло­вами, визначав діаметр для удару головного вогнемета. І відразу після пострілів бокових вогнеметів Алька двічі натискала на педаль головного.

То був так званий “повний вогонь”.

Стіни КБ-803 ледь здригалися. Йон і Алька, що були без охоронних комбінезонів, ви­разно відчували те дрижання. Та в цьому й не було нічого дивного. “Повний вогонь” здатен був спопелити, чи, вірніше, обернути на газ і водяну пару середній острів або гірський кряж.

Шлях знову був вільний.

—Три хвилини п’ятдесят вісім секунд, — сказав Йон уже вголос, а через дві секунди ввімкнув найбільшу швидкість і вже наперед скривився, чекаючи, як завжди перед стриб­ком, знайомого болю.

— П’ятдесят вісім… — шепнула Алька, і зразу ж пролунали постріли з бокових вогне­метів, а після того “повний вогонь”. Бо ж кож­ний стрибок тривав дві секунди, рівно дві секунди.

“Ще далеко до “Розвідника”,—думав Йон.— Але не так далеко, як годину тому. Ми дедалі наближаємось одне на одного. П’ятде­сят одна… сорок дев’ять…”

А що думала Алька?

“Три хвилини сорок дев’ять, сорок вісім, сорок сім… Як страшенно далеко!”

Що ж — вона мала право так думати, то не було ніяке перебільшення.

Кому здається, що ті три хвилини — вже дрібниця, той дуже помиляється.

Поміркуйте самі. Ось космоліт типу КБ-803. Ви сідаєте в нього.

Якщо хочете — одягаєте охоронний комбі­незон. Стартуєте і зразу ж набираєте величез­ної швидкості. Наприклад, якщо ви вилітаєте з Тритона, то через вісім годин будете вже в секторі Дванадцятої Тисячі.

Потім вас затягує метеоровий потік, і ви починаєте боротьбу з ним. І ведете її протягом смертельно небезпечних п’ятдесяти хвилин, не швидкими й точними автоматами, а повільни­ми й недосконалими людськими руками й очи­ма. І знаєте, що від наслідків тієї боротьби за­лежить життя кількох десятків чудових людей.

Що важить кожна така хвилина? Помір­куйте.

— Дві хвилини п’ятдесят дев’ять секунд… — мовив Йон.

Відтепер для Альки настали хвилини, які вона завжди буде згадувати, як найтяжчі в своєму житті. Але зовні дівчина була спокійна, і Йон нічого не помітив. Хоч насправді то була мить, коли всі її надії враз почали роз­віюватися, танути, наче туман.

“Значить, ніколи вже не повернемось, — думала Алька. — Ніколи не будемо жити, як живуть мільярди людей? Наші імена впи­шуть на пам’ятні дошки загиблих у космосі. І це все! Однак… Чи все? Чи справді все?”

Йон сказав:

— Дві хвилини п’ятдесят шість секунд. .

Отже, до зустрічі з “Розвідником” залиши­лось три хвилини без чотирьох секунд. Тим часом на вогневій позиції бойового космольота, на лічильнику боєприпасів, що був перед Алькою, миготіло застережливим світлом чи­сло “126”, Це означало, що на КБ-803 боє­припасів вистачить лише на сто двадцять шість секунд. Це означало також, що космольотові, аби довершити своє завдання, не ви­стачить боєприпасів на останні п’ятдесят секунд. Здається — дрібниця, небагато. Але протягом останніх п’ятдесяти секунд потрібно було зробити двадцять п’ять черг “повного вогню”, двадцять п’ять штучних спалахів, що відкривають шлях до волі, до “Розвідника”, до життя.

Колись, як Алька вчилася плавати, стало­ся так, що, не допливши кілька метрів до бере­га, вона зовсім знесиліла. Дівчина бачила перед собою берег, квіти, людей, але ніхто не дивився в її бік, а вона не могла крикнути.

І кільканадцять секунд, протягом яких Аль­ка таки подолала ті три чи чотири метри, зда­лися їй тоді вічністю. А тепер? Тепер у косміч­них хвилях Чорної Ріки весь той жах збіль­шився в тисячу разів. П’ятдесят секунд… Тіль­ки п’ятдесят секунд — а як страшенно довго!

Поки ще є припаси, вона не викаже своїх почуттів. Стріляючи далі, Алька намагалася трохи зменшити діаметр вогню. Може, на цьо­му вдасться щось заощадити?

А тим часом дівчина стріляла за тією са­мою чергою: малий передній, бокові і повний вогонь. Після кожного пострілу на лічильни­ку з’являлось нове число, щораз менше.

Наостанці мало вискочити “0”.

Перед цим ще доведеться сказати Йонові. Йон зупинить космоліт, і вони почнуть сигна­лізувати “Альфі” й “Беті”, що дістатися до “Розвідника” не пощастило.

Очевидно, згодом вони зможуть пересісти на “Альфу” чи на “Бету”. Врешті, їхня доля не надто й страшна. Вони будуть разом з бать­ками, а також одне коло одного. Але інші? Що буде з Аликом? І передусім — як взагалі таке могло статися?

Певне, всієї правди вони так уже й не взнають. Чи це була помилка в обчисленнях на Базі? Чи невправність “Розвідника”? Чи шкідливий вплив лавини, яка поглинала хвилі і крізь яку їм уже годі пробитися? Врешті, чого так далеко шукати причин. Мабуть, вони самі, позбавлені допомоги автоматів, зашвид­ко почали операцію, згаяли час і витратили енергію. Ще раз виявили людську слабість.

Алька зціпила зуби, щоб не заплакати.

Ще тільки чотири, ще тільки три постріли… Десь тут за стіною метеорів чекає “Розвід­ник”. І вони минуть його. Алик даремно буде чекати. А що він робитиме далі? Чи спробує їх догнати, чи повернеться?

Ще тільки два постріли…

Дівчина набрала в груди повітря, аби ска­зати Йонові, що треба зупиняти космоліт.

Алик уже довгу хвилю боявся навіть оком змигнути. Він випустив стовп білого вогню в потік дрібних метеорів і чекав, не знімаючи ноги з педалі найпотужнішого вогнемета. “Розвідник” відраховував останні секунди.

“Де ви? — думав у відчаї Алик. — Благаю вас, доберіться до “Розвідника”! Не згу­біться!”

Він не знав, чи то йому тільки здавалося, що голос “Розвідника” тремтів з хвилювання, коли повідомляв:

— Десять секунд, дев’ять, вісім…

— Коли я перестану стріляти, негайно ввімкни штучне притягання! — крикнув Алик. — Найбільшої сили!

— Слухаю, чотири, три, дві… — казав “Роз­відник”.

Ні, голос його зовсім не тремтів.

“Коли припинити вогонь? У яку мить? Якщо я припиню запізно, ніщо не вбережеть­ся від вогню, — гарячково думав Алик. — А коли завчасно — не зумію відкрити їм шляху”.

Хлопець напружено чекав, поки голос “Розвідника” вимовить останнє слово — “одна”: воно мало означати, що прибувають космольоти.

Голос вимовив це слово. Алик припинив вогонь.

йому здавалося, що він зробив це якнайточ­ніше.

Однак… за вогневим стовпом мигнула тінь якогось космольота.

Саме космольота, Алик не помилився.

Одного космольота зачепило полум’я!

Тільки зачепило, липі краєчком ковзнуло по ньому. Ледве торкнулося одне об одне — полум’я і корабель.

Але від позитронового вогню немає захи­сту. Не можна торкнутися його безкарно.

Космоліт, штучно притягуваний Пеером, рівно і впевнено летів до нього, немов голуб до свого гнізда.

Алик заплющив очі: вогонь відтяв космольотові носа. Він летів, наче відкрита труна.

А сталося ось що.

Ту ж мить, коли Алька набрала в груди повітря, аби сказати Йонові, що боєприпаси скінчилися, над космольотом КБ-803 майнула довга тінь. То була тінь якогось космольота. Він давав світлом знак: “На повній швидкості летіть за мною”, тобто той самий знак, яким Йон вів за собою “Альфу” й “Бету”.

— Це він! — крикнув Йон. — Не стріляй!

Алька все-таки заплакала.

— Вже нема чим стріляти! — хлипнула вона.

— Що-о-о?— спитав Йон.

Але тепер було не до розмов.

Космоліт, що провадив їх, безперервним вогнем з усіх вогнеметів прорізав великий тунель у метеоровій лавині і весь час сигналі­зував: “На повній швидкості летіть за мною. На повній швидкості летіть за мною”.

Хлопець увімкнув найвищу швидкість. Раптове прискорення майже зовсім оглушило обох. Вони стогнали, не знаючи про те, і на кілька секунд, теж не знаючи про те, осліпли. Та все одно КБ-803 мчав за космольотом-провідником, рівно, як промінь світла. За ним, теж на повній швидкості, мчали “Альфа” й “Бета”.

В одну мить усі люди на всіх кораблях збагнули, що прийшов порятунок.

І нарешті, наче на зоряному параді, кос-моліт-провідник, а за ним один по одному КБ-803, “Альфа” й “Бета” вийшли на дорогу до волі, яку їм проклав “Розвідник”.

Уже можна було вимкнути швидкість. “Розвідник” невидимими нитками штучного притягання збирав до себе свої космольоти і, сам тікаючи, щораз збільшуючи швидкість, виривав їх із Чорної Ріки — і повертав людям життя.

Тільки той космоліт, що відкрив іншим шлях до “Розвідника”, до життя і до батьків­щини, сам повертався на механопланету із від­тятим носом.

Він летів відкритий у порожнині, яку не можуть знести людські легені, летів у холоді, що його не витримує жодна жива істота, летів із спаленою наполовину кабіною пілота.

— Увага!—сказав “Розвідник”—Космо­льоти “Альфа”, “Бета”, КБ-803 і КБ-804 сідають на стартову вежу. Увага, повертають­ся космольоти.

І тепер таки справді його голос гримів, як сто тисяч тріумфальних фанфар.

— Ох, нарешті ви є, — шепнув Алик. — Як я виправдаюся перед вами? Як…

І раптом замовк, бо згадав, що “Розвід­ник” повідомив про повернення чотирьох космольотів, то, може…

Ще не дуже вірячи ані собі, ані “Розвід­никові”, Алик кинувся до ліфта.

— До стартової вежі, “Розвіднику”! — гук­нув хлопець. — До вежі!

Він таки встиг!

Раніше за всіх прибув до Головної Камери стартової вежі.

Потім відчинилися нижні двері з обох боків камери — виходи з космольотів “Альфи” і “Бети”. Екіпаж “Альфи” вів пілот Марім, екіпаж “Бети” — пілот Орм Сого.

Ніхто ще не сказав ані слова, тільки всі усміхнулися Аликові, а Чандра послала сино­ві поцілунок.

Тоді відчинились окремі виходи для екіпа­жів бойових космольотів.

У першому з’явилися Йон і Алька. Вони були й досі страшенно бліді. Синці під очима, сліди крові у куточках вуст і в ніздрях свід­чили про те, що вони летіли без охоронних комбінезонів.

Алик кинувся до них. Він біг наосліп, бо очі мав повні сліз.

— Ви є… — шепотів він, думаючи, що кри­чить. — Ви є…

Всі троє обнялися за плечі.

Ту мить з другого виходу з’явився Робик. Як завжди, він був спокійний і усміхнений. Через те, що ніс космольота, в якому летів Робик, лизнуло позитронове полум’я, то не обійшлося без втрат. Він обпік собі обличчя й ліве плече, а також соромливо ховав за спину ліву руку.

Побачивши, що люди дивляться на нього, він чемно вклонився й сказав:

— Добридень. Все-таки ми уникнули не­безпеки.

І скромно став біля Йона, який тільки й спромігся сказати: “Ох, Робику”.

Тоді обидва пілоти — Марім і Орм — ви­йшли наперед. Слово взяв старший за віком Марім:

— Від імені екіпажу “Альфи” й “Бети”, тобто від постійного екіпажу механопланети з Десятої Тисячі, що називається “Першим Розвідником”, складаю подяку присутнім тут Йонові Сого, Альці та Аликові Роям за те, що вони врятували усім нам життя. Одно­часно повідомляю Головну Базу і пропоную всіх трьох нагородити орденом Сонячної Зірки.

Йон і близнята були приголомшені. Їх на­городять Сонячною Зіркою? Дадуть легендар­ний орден космічних рятівників?

Перша отямилась Алька.

— Дякуємо, — сказала вона.

— Увага! — озвався “Розвідник”. — Прошу до обіду. Вже подано до столу.

Тоді в Головній Камері зчинився гамір і сміх. Батьки схопили дігей в обійми. Потім до них кинулися інші. Єронім Брошкідзе зво­рушено засопів. Володимира Альф’єрі так ніжно поцілувала Йона, що той аж завмер із захвату. Це страшенно розсердило Альку. Вона люто блиснула очима.

— Вийшла неймовірна дурниця, — мо­вила вона таким голосом, що на хвилю всі затихли, а Марім спантеличено спитав, яка саме.

Дівчина була справді сердита.

— Чи хтось подумав про те, щоб узяти зразки метеорів, що поглинають радіохвилі? — спитала вона з убивчою ввічливістю.

Всі майже злякано перезирнулися. Ніхто не подбав про це. Спочатку було не до того, а потім не мали часу.

— Ось так, — вела далі Алька. — Зразків немає. А Чорна Ріка втекла, і друга така нагода вже не випаде. Це велика втрата для геології.

“Ох кляте ж дівчисько, — захоплено поду­мав Йон. — Просто як з предковічних часів”.

Але тепер у їхню розмову втрутився сам “Розвідник”. Він увімкнув гучномовці — і Го­ловна Камера сповнилася божевільного гала­су, крику, белькотання, стогону тисяч розпач­ливих голосів.

Незчисленні Чандри гукали: “Спокійно, Йоне”, сто Марімів кричало: “Увага на Три­тоні”, сто Роїв кликало “Альфу”, ще хтось казав про сектор АМ 168, 13-а, цьому галасо­ві вторували якісь ще незрозуміліші крики, зітхання і невпинний Альчин сміх.

— Тихо! — сердито крикнув Алик.

Усе затихло. “Розвідник” вимкнув гучно­мовці.

Алик посміхнувся до сестри.

— Тепер я пригадую собі, — похвалився він, — що під час битви звелів був “Розвідни­кові” взяти зразки.

Алька мовчала. Зате астрогеологи Сент Бірум і Еріка Вос радісно кинулись до Алика.

— Скільки їх є? — схвально спитала Еріка.

До астрогеологів приєдналися акустики й зв’язківці.

— Скільки їх є? — збентежився Алик. — Не пам’ятаю добре.

Він глянув угору й спитав:

— Скільки їх, “Розвіднику”?

— Дві і три, — відповів голос. — Разом п’ять.

— Чого п’ять?

— П’ять тонн, — пояснив “Розвідник”.

У Головній Камері знову зчинився сміх і гамір. Здавалось, цьому не буде кінця. Тоді голос “Розвідника” лагідно нагадав:

— Увага! Холоне обід.

У камері загукали: “Їсти!”, і стрічка транс­портера рушила в бік терас-їдалень.

Йон ще на хвилинку зостався в Камері. Він притримав Альку та Алика, і всі троє піді­йшли до Робика.

— Робику, — мовив Йон.

— Слухаю, Йоне.

— Ти молодець.

— Це правда, — підтвердила Алька.

Робик усміхнувся.

— Я сьогодні не завжди був такий.

— Ох, то все дрібниці! — мовив Алик.

— У кожному разі все скінчилося гаразд, — сказав Робик, — хоч я замалим… не зник.

— Ох, Робику, — засоромлено шепнув Алик. — Ти ж знаєш, які ми, люди, недоско­налі.

Робик засміявся.

— Ідіть їсти.

— А ти? — спитала Алька.

— Я… — збентежився він, — я мушу пола­годити собі ліву руку. По обіді зустрінемось коло басейну. Гаразд?

— Гаразд, — гукнули діти.

Робик провів їх поглядом, аж поки вони з’їхали з вежі, потім став на квадрат швид­кісного ліфта й зник.

А діти їхали рухомою стежкою серед ося­яних сонцем квітників.

— Як це все могло бути? — спитала Алька.

— А чи взагалі воно було? — озвався Алик.

— Було, — відповів Йон.

По хвилі Алька сказала:

— Нам так пощастило тільки з двох причин.

— З яких? — спитав Алик.

— По-перше: бо роботи не знають, що таке самопожертва.

— А по-друге? — спитав Йон.

— По-друге, — задумливо мовила дівчи­на, — тому, що роботи, не розуміючи самопо­жертви, не знають і її меж.

Алик похитав головою і пробурмотів ніби сам до себе:

— З того, що ти сказала, мені хочеться зробити ще один висновок.

— Слухаємо, — глузливо мовила дівчина.

Проте Алик не здавався на її глузи.

— Нам пощастило врятуватися тому, що ми — люди. А люди не тільки здатні на само­пожертву, але й уміють створювати роботів, які не знають меж самопожертви.

— Не будь такий занадто мудрий, — пирхнула Алька.

Йон просто засміявся.

Ту мить почулися голоси:

— Діти! Обідати!

Алик розвів руками:

— Ось маєте! Знову “діти”!

Зрештою, обід був чудовий. А смакував він ще дужче тому, що відбувся на годину пізніше, ніл звичайно.

Восьме жовтня

ранці восьмого жовтня Йон Сого прокидається радісний, його по­гляд падає на Робика. Той, по­бачивши, що хлопець розплющив очі, вітає його помахом руки.

Потім Йон робить гімнастичні вправи, ви­мовляючи влад їм якісь дуже ритмічні слова, а Робик сміється, що в них зовсім немає глузду.

За хвилю хлопець уже стоїть у дверях ванної і наче боронить футбольні ворота, йому щастить упіймати сорочку, штанці, сан­далі, куртку, шкарпетки, але він ганебно про­пускає рушник і плавки.

— Два нуль на мою користь, — каже Робик, і обидва вискакують через вікно.

— Гей, близнята! — гукає Робик.

Алик і Алька також вискакують через вік­но із своєї спальні.

— Гляньте! — гукає Алька, показуючи на блакитного метелика, що тріпає криль­цями.

— Голубий сміливчик, — каже Робик, — або ж Lysandra bellargus.

— Дуже приємно, — вітається з метеликом Алик, а Йон морщить чоло, тре носа і задум­ливо каже сам до себе:

— Це вже колись було.

Але на його слова ніхто не звертає уваги, та й сам Йон зразу ж забуває про них.

Поснідавши, вони, як завжди, трохи пла­вають, потім лягають на вкритий травою, м’я­кий, як зелений рушник, пляж і засма­гають.

Йон лежить на спині і дивиться, як на штучному небі поволі пливе хмарка, що легко й красиво міняє свою форму: стає то рибою, то деревом, то віялом.

— Яке сьогодні число? — ліниво питає він.

— Восьме жовтня, — відповідає Алька.

Алик усміхається:

— А якого року?

— Поки що вісімсот шістдесят другого Ранньої Космічної Ери, — гордо мовить Аль­ка. — Та якщо ми долетимо…

— Напевне долетимо, — перебиває її Йон.

Алька ніжно, але вже без усяких мін ди­виться на нього.

— Якщо долетимо, а потім зуміємо повер­нутися, — веде вона далі, — то цей рік стане першим роком Середньої Космічної Ери.

Хлопці хвилинку мовчать. Мовчить і Робик.

Над ботанічним садом починає падати дощ.

Минуло неповних дев’ять століть з того дня, коли полум’я примітивної земної ракети вперше осмалило поверхню Марса. Сьогодні восьме жовтня 862 року Ранньої Космічної Ери. Вісім днів тому з сонячної системи виру­шив перший галактичний корабель, який люди збудували, щоб відвоювати в космосу вже не планети, а зірки. Цей корабель носить назву Старої Батьківщини. Ім’я його — “Земля”.

Цей корабель на третій день своєї подо­рожі переступив поріг великої швидкості — Великий Бар’єр. А все одно поки він уперше почне гальмувати в сузір’ї Центавра, мине близько чотирьох років. Чотири роки — це ба­гато. Але варто згаяти стільки часу, щоб ос­воїти Центавра.

“Земля” — великий корабель, його буду­вали, спираючись на досвід, здобутий на “Розвіднику”. Дещо, як-от: ботанічний сад, тераси-їдальні, плавальні басейни і спортивні майданчики — цілком скопійовані з “Розвід­ника”. Та й кістяком екіпажу “Землі” став колишній екіпаж “Розвідника”. Керували ним Долорес Лі, Чандра Рой, Гелена Сого, Ян Рой, Назим Сумеро, Майк Антонов, Єронім Брошкідзе, Кіамото, Орм Сого.

Є серед екіпажу “Землі” й дуже молоді члени, вибрані серед мільярдів кандидатів, ті, що в конкурсних екзаменах на пілотів і до­слідників дістали Галактичну оцінку. Серед них — відомі герої пам’ятної катастрофи в секторі Десятої Тисячі.

Ми їх знаємо. Це Алик і Алька Рої, а та­кож Йон Сого, нагороджені Сонячною Зір­кою.

Ось вони лежать на березі басейну, напро­ти ботанічного саду, ліворуч головних лабора­торій. Через десять хвилин почнуться наукові досліди у візіотеці. Робик своєчасно нагадає їм, отже, вони не спізняться.

Поки що можна ще трохи порозкошувати в промінні штучного сонця “Землі”, дати спо­чинок втомленим у воді м’язам.

Нарешті Алик підводиться.

— Знаєте, що я вам скажу? — мовить він. — Мені зовсім не подобається, що ми так легковажно визначили перший рік нової ери.

Алька пильно глянула на брата:

— Чому?

— Бо я гадаю, — каже Алик дедалі войов­ничіше, — що коли ми навіть освоїмо Центавра, то все ще будемо в межах однієї галакти­ки. Тієї самісінької. То який же це здобуток? Чи не краще почекати, поки ми переступимо її межу? Не повинні ж ми обмежувати себе тільки однією галактикою.

— Я згодна з тобою, — мовить Алька.

— Він правду каже, — звертається Йон до Робика.

— Восьма година тридцять хвилин, — на­гадує Робик. — Час іти у візіотеку.

Рухома руда стежка, як тихий струмок, несе їх у бік учбових лабораторій. Туди ж по­спішають з різних боків інші юнаки й дівча­та і здалека вітаються помахом рук.

— Знаєте що? — знову каже Алик. — Я по­дам пропозицію керівництву “Землі”, хай пе­решле її до Головної Наукової Ради.

— Ми підтримаємо тебе, — енергійно підтакує Йон.

Потім він бере Альку за руку:

— Підтримаємо, га?

Дівчина усміхається Йонові, і на якусь хвилю вони забувають про все. Просто ди­вляться одне одному в очі.

Що буде з пропозицією Алика Роя?

Поки що не знаємо. Спершу її передадуть Головній Науковій Раді, обговорять, проголо­сують.

Але щоб вона взагалі мала сенс, “Земля” спершу мусить досягти сузір’я Центавра, ос­воїти котрусь із планет і щасливо повернути­ся назад.

А на це треба час.

Поки що “Земля” мчить Галактикою крізь темряву й тишу із швидкістю, якій може по­заздрити й світло.

Визнайте — це вже не мало. А може п справді ми не повинні задовольнятись однією Галактикою?

Це питання ще не розв’язане, і все зале­жить від самої “Землі”. Поки що хіба лиш побажаємо їм усім щастя на далеких зоряних шляхах.

Отже, щасти тобі, “Земле”!

ДЛЯ СЕРЕДНЬОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Брошкевич Ежи

Трансгалактический разведчик

(На украинском языке)

Редактор Є. О.Попович

Художній редактор

Технічний редактор ійчук

Крижна, В. Л.Ніколенко

Здано на виробництво 19/VI-1965 р. Підписано до друку

24/VII-1965 р. Формат 70´901/32. Фіз. друк. арк. 6,75. Умовн.

друк. арк. 7,89. Обл.-вид. арк. 7,77. Тираж 65000. Зам. № 000.

Ціна 33 коп. ТП — 1965 — поз. 799.

Видавництво “Веселка”. Київ, Кірова, 34.

Друкоофсетна фабрика “Атлас” Державного комітету Ради

Міністрів УРСР по пресі, Львів, Зелена, 20.