Транс – галактичний розвiник (стр. 5 )

— Алику! Робику! Роби-ику-у!

Двері легенько погойдувалися. Здавало­ся, що вони ніби вагаються: зачинятися чи ні.

— Не зайду, — мовила Алька. — Ніхто мене туди не запрошує,

І знову гукнула:

— Алику! Роби-ику-у!

Але ніхто їй не відповідав. У вежі було тихо й темно. На хвилю її опосів дитячий страх.

— Ох, Йоне, — шепнула вона.

Та вже за мить Алька знов була Алькою. Алькою з логічним мисленням. Алькою спо­кійною і стриманою. Алькою із сталевими нер­вами, майбутнім пілотом на великих швид­костях.

Дівчина удала перед собою, що то не вона, а хтось зовсім інший шепнув: “Ох, Йоне”, від­ступила ще на один крок і дуже уважно огля­нула двері.

— Від кого ти застерігаєш, “Розвідни­ку”? — спитала вона.

Тиша. Темне нутро батареї мовчало. То була наче невисловлена погроза, німе засте­реження.

— Від кого ти застерігаєш? — ще раз спи­тала Алька.

Але й цього разу не отримала відповіді. І, не міркуючи довше, вона побігла назад, до стартової вежі.

Дорогою Алька навмисне уникала місць, де могли бути які-небудь автомати й механіз­ми “Розвідника”. Тож вона перестрибнула ру­хому стежку, обминула квадрат швидкісного ліфта і, замість перебігти через маленький, хиткий місток, переплигнула вузенький поті­чок, що трохи далі розливався у невеликий ставок.

Нарешті дівчина знов опинилася біля вежі. Тут вона стала, уважно озирнулася довкола. І раптом, хоч їй ніщо не загрожувало, з ціл­ком спокійним обличчям, але голосом, що аж тремтів з жаху, закричала:

— Рятуйте! — і ще раз: — Рятуйте!

Відповіді вона й не сподівалася, бо відра­зу ж кинулась бігти далі навколо вежі, зно­ву до головної брами. Мчала вона скільки було сили.

Коло вежі, звідки приблизно через півго­дини вона і Йон мали вилетіти космольотом, дівчину охопила тривога.

“Приблизно через півгодини? — міркувала, біжучи, Алька. — Яке це має значення? Ніяко­го, коли треба діяти з точністю до одної деся­тої і одної сотої секунди”.

Дівчина саме добігла до широкої алеї, що вела до брами стартової вежі. Тут вона ста­ла як укопана: брама була зачинена.

І аж тепер обличчя Альчине набрало та­кого виразу, який повинно було мати, коли вона кричала “Рятуйте!”. Проте вона ані зойкнула. Ту хвилю кричати не мало ніякого сенсу.

Взагалі ніщо не мало сенсу. Вперше в жит­ті дівчина подумала: “Все це не має аніякі­сінького сенсу. Немає і ніколи не мало”.

Вперше в житті її огорнуло почуття цілко­витої байдужості до всього, що люди створи­ли собі на користь.

Ось найкращий штучний супутник усіх ча­сів, наймайстерніше спроектована механопланета, славетний над славетними, найвідважніший “Розвідник” обернувся раптово в паст­ку. В пастку на трьох безпорадних, відокрем­лених одне від одного і залишених самих на себе дітей.

— Чекай, — сказала собі Алька вголос. — Ще матимеш час упадати в розпач. Краще по­думай, що все це означає.

Вона потерла долонею чоло й задумано прошепотіла:

— Ти просто істеричка, серденько.

Адже взагалі “Розвідник” працював як слід: штучні сонця світили й гріли, повітря було чисте й прозоре, як кришталь, все росло собі, як завжди. Коли б такі дивні речі ста­лися в інший день і в звичайних умовах, то можна було б подумати, що то якась надпрограмова розвага. Звісно, з технічного погляду це був би всесвітній скандал. Але з люд­ського?

Однак це був не звичайний день. І події на “Розвіднику” були вже не скандалом, а не­щастям.

Може, “Розвідник”, боячись за свою влас­ну долю, перестав коритися людям? Вже здав­на ходили про це і смішні жарти, і грізні, таємничі пророкування.

— Настане день, коли машини збунтують­ся, — розказували дотепники і дурні базіки.

“А чи не може й справді таке статися? — подумала Алька. — Якщо в розвідувальних приладах “Альфи” сталася заводська помил­ка, то чи немає якоїсь хиби і в “Розвіднико­ві”, що штовхає планету на бунт проти лю­дей?”

— Ні, це неможливо, — вголос сказала вона.

“Але ж чи напевне таки неможливо?” — міркувала дівчина.

Саме ту мить, ніби навмисне, озвався го­лос “Розвідника”:

— Увага, керівники! Увага, керівники! Тре­ба негайно…

— Що треба?! — несамовито крикнула Аль­ка, бо після слова “негайно” настала хвилин­на тиша, а тоді “Розвідник” знову сказав: “Негайно… не-гай-но…”— і замовк.

Та все ж обличчя Альчине проясніло, ніби на “Розвіднику” засвітилося третє, додаткове сонце. Бо ту саму хвилю, коли Пеер марно силкувався докінчити рапорт своїм керівни­кам, йому принаймні пощастило досягти одно­го — відчинити браму стартової вежі.

Звідти до Альки кинувся Йон.

— Ох, Йоне, — прошепотіла дівчина.

— Нарешті! — зрадів хлопець. — Ти бачи­ла їх?

— Ні.

— Я так і думав.

— Що далі? Що нам робити?

Йон узяв Альку за руку.

— Я ще й сам добре не знаю, — сказав він. — Але конче треба щось почати. У нас мало часу. Бачиш?

Крізь відчинену браму було видно екран. Майже половину його великої поверхні за­ймала тінь Чорної Ріки, що зростала з кож­ною секундою.

— Що накажеш, керівнику? — діловито спитала Алька.

Йон вдячно усміхнувся їй.

— У нас лише два виходи, — швидко ска­зав він. — Або спробувати повернутися в космоліт, або якось дістатися до Головної Ка­мери й дізнатися, в чім річ. Що ти радиш?

— Головну Камеру.

— Чому?

Дівчина не роздумувала й чверті секунди.

— Дуже просто, — почала Алька з над­звуковою швидкістю.— Коли ми доберемося до космольота і навіть вчасно стартуємо, то не впевнені, що “Розвідник” буде діяти за ви­значеною програмою, що він не згубить нас у просторі, не втече з небезпечної зони тощо.

Йон кивнув головою.

— Отже, треба дістатися до Головної Ка­мери, — вела далі дівчина, — бо лише там…

— Лише звідти, — перебив їй Йон, — можна з’єднатися з Базою.

— Ба навіть самим направити пошко­дження.

— Біжімо.

Вони помчали до Камери. Раптом Йон, що біг перший, схопив дівчину за плече.

— Глянь-но! — мовив він, показуючи на рухому стежку, ту саму, що її перед кількома хвилинами Алька обережно обминула.

— Що?

— Вона рухається не в той бік, що по­винна рухатись, — сказав хлопець.

Алька лише кивнула головою.

— Тепер сюди, — мовив Йон і звернув убік від лабораторій.

Вони бігли рівною, пружною, як губка, алеєю.

— Як ти гадаєш, що все це означає? — спитала дівчина.

— Всього можна сподіватися,— відповів Йон.

Вони бігли поруч, як два бігуни: швидко, але без поспіху, з усієї сили, але рівно­мірно. І тільки перемовлялися короткими словами.

— Всього можна сподіватися, — знову ска­зав Йон.

А за мить Алька спитала:

— Чи то… “Розвідник?”

— Ні.

— Ну звичайно, — погодилась дівчина. — Адже він пробує нас застерегти. Однак…

— Що однак?— спитав Йон.

— Чи він часом не прикидається?

— А ти як думаєш? — у свою чергу спитав хлопець.

— Думаю, що ні.

Йон кивнув головою. Проте обличчя його було похмуре.

— Всього можна сподіватися, — сказав він.

— Про що ти тепер думаєш?

Йон не відповів. І тільки тоді, коли вони вийшли із заростей, що ото­чували лаборато­рії, і побігли великою заквітчаною лукою у напрямі ве­ликої бані Головної Камери, що ви­дніла здалека, озвався майже по­шеп­ки:

— Я спочатку думав, що це… чужинці.

— Які чужинці?

— З космосу!

Алька аж зупинилася з по­ди­ву, Йон не чекав її, і вона насилу догнала його — адже вони про­біг­ли вже близько кілометра.

— Дурниці! — крикнула вона, важко ди­хаючи.

Хлопець знову не відповів. Він мовчки біг далі. Альці було що­раз важче встигати за Йоном.

— Йоне, не біжи так швидко, — попросила вона.

Хлопець відразу зупинився, а коли Алька хотіла бігти далі, притримав її за руку.

— Відпочинь.

Дівчина так засапалась, що не могла й слова вимовити. Вона тільки кивнула голо­вою.

— Бачиш, — пробурмотів він. — Далі вже не біжімо, а ходімо, крок за кроком.

Йон також задихався, але на Сатурні він багато й охоче бігав, тому вже за хвилину міг знову розмовляти.

— Всього можна сподіватися. Але я теж вважаю, що чужинці, якби появилися тут… що взагалі всі ці вибрики надто дурні. Якби хтось завітав на “Розвідника”, то найперше захотів би порозумітися з нами.

— Може, “вони” тільки оглядають “Роз­відника”?

— Хто “вони”? Що значить “оглядають”?

— Коли я була мала, — сказала Алька, ніби між іншим, — то хотіла заглянути в кож­ну іграшку. І кожну псувала.

— Ага. Отже, ти вважаєш…

— Ні, — мовила Алька. — Вважаю, що то все дурниці.

Йон засміявся.

— Ти вже відпочила?

— Так.

— Ну, то гайда!

Вони знову побігли.

— Найважливіше, — сказав Йон, — на­правити пошкодження… якось дати собі раду…

— З чим?

— Та з тим “чимось”!

— Зрештою, нам нічого так дуже квапи­тись, — мовила Алька.

Йон не зразу збагнув, що Алька мала на думці, а коли збагнув, то з радості так ляс­нув її по спині, що вона мало не впала.

— Правду кажеш, — вигукнув він.

— Звичайно, правду, — насилу вимовила Алька, — але навіщо мені ламати з цього при­воду ребра?

Йон пропустив її слова повз вуха.

— Адже, — думав він уголос, — важливо те, що ми доженемо Чорну Ріку. Якщо ми не встигнемо врятувати їх тепер, то зробимо це трохи пізніше. В крайньому разі попросимо з Бази нову програму. Адже…

Дівчина знову глянула на Йона досить не­приємно.

— Адже, адже… — передражнила вона його. — Адже це було зрозуміло з самісінького початку.

Раптом Йон став як укопаний. Він мав та­кий вираз на обличчі, наче побачив щось жах­ливе.

— Справді, це було зрозуміло з самого по­чатку, — прошепотів він.

Алька перелякано побачила, що хлопець зблід. Що його так вжахнуло?

— Що сталося?— спитала вона.

Йон стріпнув головою, наче йому зненаць­ка хтось забив памороки.

— Це неможливо.

— Що? Скажи, що? — підганяла його дів­чина.

Хлопець боляче стиснув її за плече. Алька вирвалася від нього і аж крикнула:

— Кажи!

Він глянув на неї, як на зовсім чужу. Погляд у нього й досі був якийсь несвідомий і переляканий.

— Ходи, — мовив Йон. — Зараз скажу.

Навколо них квітла найкраща лука на “Розвіднику”. Вгорі щебетала якась пташка, в траві без упину цвірінчали коники, крикливі, неугавні, зовсім як на Землі, десь на півдні.

— Боюсь, — сказав Йон. — Дуже боюсь, що доведеться просто кричати “рятуйте”.

— Що ти сказав? — спитала Алька. — Кри­чати “рятуйте”?

Хлопець мовчки йшов далі. До Камери за­лишилось кілька кроків.

— Розумію. — сказала Алька. — Я вже кричала “рятуйте”, але це не допомогло.

А що за цей час відбувалося в Алика й Робика?

Треба вернутися до тієї хвилини, коли Аль­ка і Йон у Головній Камері стали на блакит­ний квадрат швидкісного ліфта.

Алик дивився на них і тільки кліпав очима. Вони просто в одну мить зникли.

Тоді хлопець штовхнув ліктем Робика й сказав:

— Ну, артилеріє, струнко!

— Вільно! — засміявся Робик і кумедно скривився.

Алик здивовано приглядався до зморщок і веснянок на Робиковому обличчі.

— З вами, сатурнянськими роботами, — сказав він, — ніхто не може змагатися. Я б ніколи не сказав, що ти не людина.

— А це добре? — спитав Робик.

— Хіба я знаю? — відповів Алик.

Робик усміхнувся трохи сумно:

— Все залежить від обставин.

Саме ту мить “Розвідник” повідомив, скіль­ки часу залишилось до початку їхнього насту­пу на Чорну Ріку.

— Шістдесят хвилин, — сказав голос.

— Їдьмо, — звелів Алик.

Транспортер, на який вони стали, повільно рушив з місця, але відразу ж почав набирати швидкості. Він поніс їх у підземний тунель Оксамитова губка стін мигтіла світловим візе­рунком. Транспортер легенько погойдувався під ногами. Алик, усміхаючись, глянув на Робика.

— Ти завжди був такий симпатичний? — спитав він.

— Ні, — заперечив Робик. — Ти ж знаєш, що ми, роботи-опікуни, по-своєму ростемо ра­зом з вами. Але… — завагався він, — думаю, що нам краще поговорити про…

— Поки що не треба, — перебив його Алик. І зразу ж ввічливо пояснив, чого він хоче: — Сподіваюся, що такими питаннями я не завдаю тобі прикрості. Адже я вперше в житті бачу сатурнянського робота. Наші, зем­ні, набагато гірші. Отож вибач мені, проте…

— Будь ласка, — усміхнувся Робик. — Ні­чого. Ти хочеш знати, який вигляд мав я рані­ше? Дуже просто. Коли Йон був ще зовсім маленький, я скидався на рухому іграшку: замість носа мав співучого дзьоба, замість очей — рухомі світлячки, замість рук — бряз­кальця.

— Мабуть, був дуже гарний! — захоплено засміявся Алик.

Робик скромно кивнув головою.

— Непоганий. Я був дуже спритний і ку­медний, Йон страшенно любив мене.

— Ну, він і тепер тебе любить, — сказав Алик.

— Я став схожий на людину з того часу, коли Йон почав розрізняти людей. Відтоді ми разом “ростемо”, тільки що я… — Він не скін­чив, бо ту мить транспортер, раптово гальмую­чи, вніс їх до просторої круглої зали.

— Це артилерійська позиція, — сказав го­лос “Розвідника”.

— Доповідаємо: ми прибули, — засміявся Алик.

Він згадав ці смішні слова з якогось філь­му про так звані “армії” доісторичних часів.

— Приймаю накази, — мовив голос, що явно не зрозумів Алика.

Хлопець кивнув головою.

— Будь ласка, покажи кермо, а також екран прицілу головного вогнемета, — мовив він.

— Це наказ?

— Наказ.

— Слухаю. Прошу до середнього пульта.

— Розумію, — сказав Алик.

У залі, де містилася головна позиція проти-метеорної батареї “Розвідника”, було три пульти для артилеристів.

— Це не педагогічно, — поскаржився Алик. — Раніше мені забороняли гратися ручним реактором, а тепер відразу доручили найпотужніший позитроновий вогнемет.

Робик пирснув сміхом, але зразу ж спо­важнів.

— Ти, здається, блазнюєш, Алику, — до­рікнув він йому.

— Не здається, — зітхнув Алик, — а на­певне.

— Чому?

Алик безпорадно глянув на Робика.

— Тому, мій любий Робику, що я трохи боюся. Розумієш?

— Не зовсім, — чесно признався Робик.

Алик усміхнувся і сів до середнього пуль­та. Перед ним зразу засяяв великий круглий екран.

— Отже, це вона, — шепнув Алик.

— Хто?

— Чорна Ріка.

— П’ятдесят хвилин, — почувся голос “Розвідника”.

Алик показав у глибині екрана на малень­ку й ще туманну, але вже цілком виразну стежку метеорової Чорної Ріки. Якусь мить обидва мовчки вдивлялися в далеку, імлисту смугу.

— “Розвіднику”! — гукнув Алик.

— Слухаю.

— Прошу дати мені пробний постріл.

— Даю.

На екрані з’явилося світле кружальце руч­ного прицілу. Правда, звідси ще годі було до­сягти метеорового потоку. Проте Алик ви­брав на смузі скупчення маленьких крапок. Він хотів перевірити, чи швидко він зуміє ске­рувати на них кружальце прицілу. І перемож­но усміхнувся. Досить було ледь помітного руху, навіть не всієї руки, а лише двох паль­ців, щоб яскраве кружальце зразу ж слух­няно накрило те скупчення на смузі.

— Чудово, — сказав Робик.

Алик легенько натиснув на педаль. На екрані мигнув яскравий блиск — швидше, ніж спалах зірки, що падає на землю.

Алик хотів радісно засвистати — він зга­дав, нарешті, мелодію одної забутої, але ду­же гарної пісеньки. Та не встиг засвистати, бо Робик зненацька весь затремтів, почув щось жахливе.

— Що сталося? — спитав Алик.

— Не знаю, — відповів Робик.

— А чого ж ти?

— Стривай, — махнув рукою Робик. Видно було, що він до чогось прислухаєть­ся. Але до чого?

“Хіба людина може перевірити, до чого він прислухається?” — заздрісно подумав Алик. Адже годі порівнювати досконалість людського чуття з чуттям пересічного робота, вже не кажучи про сатурнянських феноменів. Взяти хоча б слух. Роботи чули ультразвукові хвилі, радіохвилі, телехвилі і десятки тисяч інших речей. Алик завжди казав, що роботи не помирають зі сміху з людської недолуго­сті тільки тому, що машини з природи лагід­ної вдачі.

Тепер Алик тихо чекав Робикових пояс­нень. Чекав покірно, але нетерпляче. Зреш­тою, навіть за таких обставин неспокій робо­та був чимось незвичайним.

Та виявилось, Робик і не думав поясню­вати, що його збентежило.

“Він схожий на пса, що зачув змію”, — подумав Алик і згадав, як бабусин Дінго в Делі не зносив навіть сумирних водяних ву­жів.

Робик тільки попросив:

— Почекай на мене хвилинку.

— А куди ти? — спитав хлопець.

— Я зараз повернуся, — сказав Робик і ступив на стрічку транспортера в напрямку “поверхня”. Транспортер зразу ж рушив, і стіна замкнулася за ним, наче тінь.

Алик похитав головою.

— Трохи неспокійні канікули, — сказав він у бік екрана і хотів блазнювати й далі на цю тему, але нічого не виходило.

Він був сам, отже міг дозволити собі хви­лю смутку. Хвилю “слабкодухості”.

— Як так піде далі, — сказав хлопець сам до себе, — то нам ще й канікули про­довжать. Тоді ми помремо з нудьги.

Проте думка, що людина може померти з нудьги, була така неймовірна й така неймо­вірно смішна, що він просто зареготав. А коли ще й пригадав “кашель засапаної зо­зулі”, то аж заплакав зі сміху.

Але враз замовк. В одну мить. Бо почув­ся голос “Розвідника”, в якому бринів пере­полох, чи навіть жах.

— Увага! — сказав голос. — Ува-а-а…

Це друге “ува” перейшло в якесь відразне белькотіння.

— Що? — спитав Алик.

Ніхто не відповів. Тільки ще раз почулося те безпорадне “ува”, потім настала страшна тиша.

Алик підвівся й озирнувся довкола.

— Я, мабуть, сплю, — сказав він. — Про­кинься, Алику!

Тиша.

В глибині екрана мовчки зростала й по­вільно наближалася смуга Чорної Ріки. Най­гірше те, що на “Розвіднику” почало щось діятись. Діятись серед тиші й мовчанки, яку було ані збагнути, ані стерпіти.

— Робику! — гукнув Алик.

Тихо.

Ані луни, ані голосу.

— Перестань верещати, — порадив собі Алик. — Це і не гарно, й нерозумно. Думай, що далі робити.

Якусь хвилину хлопець і справді напруже­но думав.

“Що так стурбувало Робика? Чого він злякався?”

Потім сказав:

— Буду говорити вголос. Так легше.

Він підвів до стелі голову.

— Якщо чуєш мене, “Розвіднику”, то за­писуй. Починаю розмовляти сам із собою. Увага!

Розмова була проста: питання — відпо­відь, питання — відповідь…

Ось перше питання:

— Що занепокоїло Робика?

Відповідь:

— Не знаю.

А далі вже пішло, як по нитці:

— А все-таки?

— Його могли занепокоїти звичайні по­шкодження в “Розвіднику”.

— Не думаю.

— Чому?

— Бо звичайні пошкодження “Розвідник” лагодить сам.

— Отже?

— Або “Розвідник” здурів і не хоче сам собі допомогти й нам коритися…

— Або?

— Або небезпека прийшла ззовні. І це, мабуть, якісь чужинці.

— Дурниці.

— Чому дурниці? По-перше, бували ви­падки, коли в несприятливих умовах втрача­ли глузд навіть найкращі супермеханомозки. Ми ж опинилися в умовах, що найменше сприяють спокійній роботі. А “Перший Роз­відник” дуже вразливий, може, навіть несміливий…

— Блазнюєш?

— Ні. Може, обидві підозри слушні? І те, що на “Розвідника” напали чужинці, якісь злі, неприхильні істоти з космосу, ті, тло, на­приклад, ховаються в середині Чорної Ріки і вже спіймали на гачок “Альфу” й “Бету”, а тепер ловлять нас… І, може, внаслідок їхньо­го нападу “Розвідник”, нездатний обороня­тися, збожеволів.

— Дурниці!

Це останнє слово Алик крикнув із щирим переконанням і на хвилю перестав розмовля­ти сам із собою.

“Дурниці, дурниці, дурниці… — вперто й сердито повторив хлопець кілька разів у думці. І трохи заспокоївся. — Треба ча­сом уголос виказувати дурниці, — мірку­вав він. — Саме тоді й можна їм скласти ціну”.

Правда, поки що ця розмова не дала йо­му багато користі. Він тільки стратив кіль­ка дорогих хвилин на дурнувату гру з самим собою. Тільки на те, аби збагнути, що гово­рив дурниці.

Стривай, а коли ж він почав говорити дур­ниці?

Адже перше питання було слушне.

“Нумо, поміркуй, — заохочував хлопець сам себе. — Чи…”

Але докінчити питання не встиг, бо знову озвався переляканий голос “Розвідника”:

— Увага, керівники! Увага, керівники! Не­гайно треба…

— Що? Що негайно треба? — несамовито закричав Алик, бо після слова “треба” запала тиша, потім “Розвідник” ще сказав: “Негай­но… не-гай-но…” — і замовк.

Щось таки вже робилося, бо раптом зруши­ла стрічка транспортера, того, що проходив посередині зали.

Тоді Алик ще раз сказав уголос перше за­питання із своєї попередньої розмови. Потім, не роздумуючи, мовчки скочив на транспор­тер, що дедалі більше набирав розгону.

Хлопець широко розставив ноги, трохи зіг­нувши їх у колінах. Стрічка тремтіла під ни­ми. Аби тільки не впасти! Бо транспортер від­разу набрав швидкості, вживаної тільки на да­лекі відстані.

А коли б, зрештою, він і впав? Нічого б з ним не сталося. Кожний нормальний транспор­тер мав лапи тривоги, якими ловив і підтри­мував людину, коли вона втрачала рівновагу. Кожен нормальний транспортер… Але хто міг дати гарантію, що цей транспортер нормаль­ний?

Стрічка звивалася серед тунелів, пробіга­ла через невідомі зали, камери та машинові відділи, напевне, швидше, ніж треба.

Алик стояв, нахилившись уперед, і, три­маючись руками за коліна, вдивлявся в пред­мети, що пролітали повз нього. Він кожної миті готовий був стрибнути. Обличчя його бу­ло зосереджене, спокійне.

А тим часом, коли він раптом почав кри­чати, то голос його, попри той зовнішній спо­кій, тремтів, наче в смертельно переляканої людини.

— Рятуйте! — волав хлопець. — Допо­можіть! Рятуйте!

Хвилину почекав — і знову:

— Рятуйте! Допоможіть! Рятуйте-е!

Коли б на “Розвіднику” все було гаразд, то такий крик викликав би тривогу цілого корабля, на допомогу збіглися б усі живі й механічні люди. А так нічого не сталося. Транспортер і далі шугав крізь тунелі, зали, машинові відділи й камери. Однак за дві чи три хвилини такої їзди Алик раптом ляснув себе по лобі.

— То он воно що!

Він зрозумів, що попав у замкнене коло. Просто транспортер мчав по колу. Ось про­стора світла лабораторна зала з великими круглими мікроскопами. Далі двокольоровий тунель. Потім кілька невеликих камер, знов тунель, двоє темних приміщень, широкий роз­галужений коридор, і знову — лабораторна зала з мікроскопами, двокольоровий тунель, кілька камер, тунель… і так далі.

— Рятуйте! Допоможіть! — розпачливим голосом, але з спокійним виразом на обличчі крикнув Алик. І, не дочекавшись жодної реак­ції, шепнув собі: — Ну то… стрибаю.

Він пересунувся на край транспортера. Безпечно зіскочити можна було в двох місцях— у залі з мікроскопами і в широкому коридорі. Десь-інде було небезпечно. Він міг луснутись лобом об стіну, а це було б невелике задо­волення, хоч стіни тут дуже пружні.

Тому Алик надумав зробити ще одне ко­ло, аби краще підготуватись до стрибка. Він уже напам’ять знав, що за чим іде: зала, ту­нель, камери… і коридор.

Алик вирішив стрибнути в коридорі, бо побачив, що з другого боку в ньому мерех­тить зеленим світлом якась смуга. Отже, там рухався ще один транспортер. Хлопець приці­лився і стрибнув.

Стрибаючи, хлопець подумав, що той дру­гий транспортер іде вгору, отже, нарешті ви­несе його на поверхню… Але що буде, коли він рухається в протилежному від першого напрямку?

На щастя, Алик не встиг уявити собі, що могло б статися, коли б той другий транспор­тер рухався в протилежному напрямку. Все одно він уже не зміг би втриматися від стриб­ка. А зрештою, не треба було й думати про такий жах.

Та виявилося, що другий транспортер іде в той самий бік, що й перший. Завдяки цьому хлопцеві пощастило встояти на ногах. А за хвилинку Алик радісно заплескав у долоні: стрічка виразно підіймалася вгору.

— Браво! — зрадів хлопець.

Незабаром стало все ясно. Транспортер вийшов на поверхню, зробив півколо серед гайка дактилевих пальм, минув високий, схожий на африканський, піщаний горб — і зно­ву направився в тунель…

Мабуть, тут!

Алик легко сплигнув. І не помилився — він був навпроти головного входу до Цен­тральної Камери. Він ступив крок уперед і обережно торкнувся пальцями зачиненої стіни. Цього мало бути досить: адже “Розвідник” па­м’ятав і його голос, і дотик пальців. Якщо не допомагали слова, то може цей дотик до­поможе.

Хлопець зрадів, бо стіна злегка подалася. І хоч вона ще не розступилася, проте видно бу­ло її добрий намір, її щире, хоч чомусь важке зусилля. Алик обома руками вперся в те міс­це, де стіна мала розійтися. На його обличчі з’явилась усмішка: стіна, хоч і нерівномірно, поштовхами, але все більше і більше піддава­лася натискові.

І ось, затамувавши подих, Алик став перед розчиненим входом до Центральної Камери. Цей вхід був навпроти того, яким вони за­хо­ди­­ли раніше.

Другий вхід теж був відчинений. Навіть більше: закладений ве­ли­кою дюралюмінієвою балкою, наче хтось чужий, хто не був певний, що “Розвідник” його слухатиме, хотів забез­печити собі вільний вхід і ви­хід.

Хлопець мовчки дивився в Камеру. Він уже не усміхався. Але й не гнівався. Просто був смутний.

Він уже хотів дати наказ “Розвідникові”, коли раптом десь зда­ля, наче з глибини про­тилежного коридора, почувся розпачливий Йо­нів крик.

То були не слова, не щось розбірливе, а просто зойк, у якому чу­ла­ся справжня мука. Алик аж похолов.

На той крик у Головній Камері хтось ки­нувся. Він уже давно був тут, бо встиг роз­монтувати одну стіну і таким чином відкрити велику спіральну котушку одного з мозкових центрів “Розвідника” і підключити до неї якусь групу кристалів. Хтозна, що він тут ро­бив, — лагодив чи псував?

Почувши відчайдушний Йонів крик, неві­домий стрепенувся, наче його раптом пойняв смертельний жах, і кинувся туди, звідки той крик долинав. З його рухів, з виразу очей і обличчя Алик збагнув, що він мчить на допо­могу Йонові.

То був Робик.

Робик миттю зник у глибині протилежного коридора.

Тоді Алик підбіг до розмонтованої стіни і рвонув котушку від кристалів, що її блоку­вали. Ту саму мить до камери вбігла Алька і дзвінко закричала:

— “Розвіднику”, слухай наказ! Позбав­ляємо робота-опікуна прав людини!

— Слухаю! — відразу почувся чіткий голос “Розвідника”.

— “Розвіднику”! — додав Алик. — Не зни­щуй робота. Тільки затримай його.

“Розвідник” якусь мить зволікав з відповіддю. А тоді сказав з видимим жа­лем:

— Не знищувати. Слухаю.

Через кілька секунд коридором прокотився цілий гурт роботів-ремонтників — невеликих куль, що мали сотні найрізноманітніших меха­нічних кінцівок.

Дві такі кулі вкотилися до Центральної Камери і заходились лагодити спіральну ко­тушку, потім умонтували на давнє місце стіну, що її зняв Робик. Дві інші блискавично звіль­нили вхід: за п’ять секунд розрізали на п’ять шматків грубу дюралюмінієву балку.

Якусь хвилину Алик і Алька мовчки диви­лись одне на одного, потім швидко поцілувалися. Їхні очі світились радістю. Аж ось до Камери вбіг Йон. Він був дуже блідий.

— Розвіднику! Пришли лікаря, повідом час і підготуй програму бойових дій, — нака­зав він. — Але насамперед повідом час.

— Вісімнадцять хвилин двадцять секунд.

— Устигнемо! — крикнув Алик.

— Йоне, що з тобою? — спитала Алька.

Бо Йон захитався. Був би навіть упав, якби вони не підтримали його. Ліва рука в хлопця почорніла від закипілої крові та опіків.

— Розвіднику, лікаря! — крикнув і собі Алик.

— Наказ прийнято.

З третього входу, призначеного для меха­нізмів, нечутно з’явився великий білий шести­гранний Механолікар.

— Тобі боляче? — співчутливо запитала Алька. — Що сталося?

Йон підійшов до Механолікаря, встромив поранену й попечену руку в темпу переділку апарата і за мить уже посміхався.

— Ох, — полегшено зітхнув він, — нарешті перестало боліти.

Потім соромливо додав:

— Я самохіть засунув руку під транспортер, коли він рухався. Мусив так зробити. Якби мені не було боляче, я б не зумів так переконливо кричати і Робик не вибіг би звід­ти. І хтозна, чи нам пощастило б опанувати становище.

— Все! — сказав Механолікар.

Йон вийняв з апарата руку і здивовано оглянув її. Вперше в житті він звертався до Механолікаря. Він навіть не сподівався такого наслідку. Відразу перестало боліти, зникли рани, опіки, а цілу руку, наче найтонша рука­вичка, вкрив шар штучної охоронної тканини.

— Дякую, — сказав хлопець, і Механолікар нечутно повернувся в те таємниче місце, звід­ки він щойно вийшов.

— Коли ти все збагнув? — спитала Алька брата.

Алик секунду поміркував:

— Тоді, коли згадав собі, що Робик нам сказав на прощання.

— Тоді, коли й ми, — здивувалася Алька. Йон узяв їх під руки.

— Прошу вас, постарайтеся зрозуміти його, — благально усміхнувся він. — Адже най­перший обов’язок робота-опікуна — оберігати людину від небезпеки. Робик мав завдання опікуватися нами. І він не хотів, щоб ми так чи інакше наражалися на небезпеку.

— Але ж, Йоне! — усміхнувся Алик. — Ми все розуміємо. Нам доручили виконати небез­печне завдання. І не можна вимагати від ро­ботів, щоб вони думали так, як ми. І то я краще, що вони не можуть так думати.

Алька знизала плечима.

— Любий мій Йоне, — сказала вона по­блажливо. — Найприскіпливіший людський ро­зум нічого не може закинути Робикові, бо який конструктор годен передбачити таке дике становище? Врешті, часом і повинні бути такі випадки, коли без нас… людей, ніяк не обі­йдешся!

— П’ятнадцять хвилин, — нагадав голос “Розвідника”.

— Досить балакати, — мовив Йон. — Ході­мо на свої місця.

— У мене є пропозиція, — сказала Алька.

— Яка?

— Через хвилину після нашого старту по­вернути Робикові права людини. Коли ми бу­демо далеко від “Роз­відника”, Робик чинити­ме все, щоб ми повернулися. Вважаю, що моя пропозиція варта уваги,— скромно додала вона.

— Я теж так думаю, — мовив Алик.

— І я, — додав Йон, вдячно позираючи на дівчину.

Алик задоволено потер руки.

— Чудово, — сказав він. — Я не буду сам. І взагалі…

— І взагалі… годі вже! — перебив Йон. — На місця!

— Знаєте що? — згадав Алик. — Нещодав­но я бачив кілька візіофільмів про варварські часи. Тоді люди, замість побажати одне одно­му добра, зичили “ні пуху ні пера”. Отож ні пуху ні пера вам у космольоті!

І він стрибнув на стрічку транспортера, що миттю винесла його з камери.

— Він надто легковажний, — зітхнула Алька.

— Я дуже його люблю, — признався Йон.

Дівчина розчулено всміхнулася:

— А я ще більше… ніж дуже.

До тієї миті, коли бойовий космоліт “Роз­відника” мав почати боротьбу з Чорною Рі­кою, залишилось тільки шістдесят секунд.

— Одна хвилина, — сказав “Розвідник”.

І відтепер почав рахувати секунди: п’ятде­сят дев’ять, п’ятдесят вісім, п’ятдесят сім…

Алька з Йоном сиділи вже на своїх міс­цях: Йон — біля пульта пілота, Алька — біля пульта стрільця.

“Розвідник” тільки що дав план дії з про­сторовими й часовими координатами. Автома­там космольота він давно вже був відомий. Однак могло статися, що Чорна Ріка пере­шкодить їм, зіпсує радіолокаційні антени. Тому Йон з Алькою завчили основні коорди­нати напам’ять. А тепер проказували їх по­шепки.

Хвилю тому Алик надіслав їм останнє при­вітання.

— Сестричко, — сказав він. — Йоне, милий друже! Держіться. І взагалі…

Це “і взагалі” він вимовив так, що… та годі про це. Ніхто не любить, коли прилюдно говорять про його почуття.

— Тридцять одна, тридцять, двадцять де­в’ять… — повідомляв голос.

Перед Алькою і Йоном на екранах на тлі безмежного космосу вирувала страшна Чор­на Ріка. “Розвідник” мчав рівнобіжно з її те­чією і немовби навіть трохи над нею, як птах над кам’яною лавиною.

А через тридцять, двадцять дев’ять, два­дцять вісім секунд у цей потік величезних ка­м’яних брил, що мчав по Всесвіту, мав увір­ватися бойовий космоліт Пеера.

Екіпаж його: Йон Сого (пілот) та Алька Рой (бортовий стрілець). Завдання: відоме. Час на виконання: сорок хвилин.

— Увага! — бубонів голос “Розвідника” — Десять, дев’ять, вісім…

Йон і Алька зручніше вмостилися на своїх місцях.

— Сім, шість, п’ять…

“Що це шумить у вухах?” — думала Алька.

“Що це шумить?” — подумав Йон.

Після цього Йон почув біля себе тихе Альчине зітхання. В серці йому ворухнулася гли­бока ніжність.

— Три, дві, одна… — лічив “Розвідник”.

І нарешті:

— Старт!

7

Від “Розвідника”, що світився зеленим світлом, відірвався невеликий бойовий космоліт типу КБ-803. Саме так почалася славет­на битва “Розвідника” з Чорною Рікою.

Побачивши все те на контрольному екрані, Алик глибоко зітхнув. Космоліт узяв курс на Чорну Ріку і на повній швидкості шугнув просто до потоку, наче мав єдину мету: роз­трощити себе об його величезне каміння.

Алик знав, що все буде інакше, що через секунду космоліт змінить свій курс, а все-таки полегшено зітхнув, коли КБ-803, описуючи ве­личезну дугу, почав наближатися до течії під щораз гострішим кутом.

— Чудово, — похвалив хлопець.

Насправді той маневр виконали автомати, але ж часом треба і їх похвалити.

Алик розсівся в своєму кріслі, вже певний себе: поки що не відчутно тих коливань, що паралізували “Альфу” та “Бету”. Він навіть пожалкував — адже могло б бути цікавіше, коли б… І зразу розсердився на себе за такі дурні думки.

Надто дорого коштує така гра в героїв, аби за нею жалкувати.

— Дякую, — сказав Робик.

Уже минула хвилина від старту космольота, і Робик знову одержав свої права.

Тепер він стояв на порозі невеликої арти­лерійської зали і зніяковіло дивився на Алика.

— “Розвідник” — мовив він несміливо, — переказав мені вашу розмову про мене. Ще раз дякую.

Алик усміхнувся якнайласкавіше.

— Любий мій Робику, — підморгнув він йому. — Таж з погляду наданих тобі прав ти діяв, як і годиться сатурнянинові, просто чу­дово. Ти оберігав нас від небезпеки.

— Ти дуже тактовний хлопець, — мовив Робик.

— Але ж я кажу цілком щиро! — вигукнув Алик.

— Сподіваюся, що так, — полегшено зі­тхнув Робик і всівся поряд з Аликом.

— Таким чином… — почав він.

А докінчив Алик:

— Що було, те загуло.

— І справді, — усміхнувся Робик.

Вони замовкли й стали дивитися на екран. “Розвідник” рвонувся вперед — настав-бо час зайняти позицію, з якої він мав виконувати своє завдання. Як відомо, завдання те було сформульоване досить просто: зайнявши пози­цію ФАММ, 192, 041, 42… (далі ще сорок вісім літерних і числових координат), розпоча­ти бомбардування Чорної Ріки позитроновими вогнеметами в глибину… (тут перераховува­лося вісім позицій) протягом тридцяти двох хвилин чотирьох цілих п’ятсот сорока дев’яти тисячних секунди, рахуючи від тієї миті, коли “Розвідник” дасть своїй батареї сигнал: “Вогонь!”

Разом з тим контрольний екран весь час показував шлях бойового космольота КБ-803 до Чорної Ріки.

КБ-803 вже досяг поверхні метеорової ла­вини і тепер, бездіяльний, з вимкнутим дви­гуном, поволі зсувався в глиб Чорної Ріки, піддаючись її силі тяжіння і швидкості руху.

Все йшло за планом.

— Все йде за планом, — пробурмотів Алик, — але я одного не розумію.

— Чого?

— Як спеціалісти з Бази не передбачили твоєї поведінки?

— Передбачили, — сказав Робик. — Чека­ли тільки, щоб хтось із вас опинився поза моїм контролем. Боялися, що я почну завчасно і за­гальмую політ “Розвідника”. Вони перехитрували мене. Правда, вас вони не зуміли засте­регти, але “Розвідника” застерегли, і тому мені не вдалося повернути його з дороги.

— А то б ти повернув?!

— Звісно, — відповів Робик. — Не розумію, чого ти так дивуєшся. Я повинен був…

— Знаю, знаю! — перебив його Алик і по­казав на силует КБ-803, що дедалі меншав і тепер уже миготів серед кам’яних брил Чор­ної Ріки.

Робик вдивлявся в маленьку блискучу рис­ку з тією дивною, нелюдською нерухомістю, що свідчила в робота про особливе “розумо­ве” напруження.

Раптом він сказав:

— “Розвіднику”, я маю запитання.

— Слухаю.

Голос “Розвідника” знову бринів дуже ввічливо.