Транс – галактичний розвiник (стр. 3 )

— Ні.

— А яке співвідношення?

— Як один до дев’яносто шести.

— Отже, виходить, що тут нам майже в сто разів безпечніше, ніж нашим батькам?

— Так.

— Слухайте, хлопці… — раптом занепокої­лась Алька, але Робик перебив її.

— Побережи свій спокій, Алюню, і не втрачай логічного мислення, — сказав ущипли­во він. — Якщо ми перебуваємо в безпеці у сто разів більшій, ніж ваші батьки, то це ще не означає, що вони в небезпеці.

Та Алька несподівано тупнула ногою:

— Перестань! І, будь ласка, поясни си­стему тривоги на випадок аварії космольотів. Є вона чи нема?

Робик хвилинку помовчав: може, Алька попросить пробачення. Але не дочекався й сказав:

— Нічого. Я не гніваюся.

Алька навіть оком не моргнула.

— На випадок аварії космольотів, — почав лагідним голосом Робик, — система тривоги працює так: а) штучне сонце змінює блиск і мигтить то червонуватим, то білим світлом; б) автоматична рятувальна станція летить на допомогу через дві секунди; в) сам “Розвід­ник” вирушає на пошуки космольота; г) ви­кликається допомога з інших рятувальних станцій; д) всіма діями від першої секунди тривоги керує Головний Мозок “Розвід­ника”.

Глянувши у втуплені в нього очі, Робик засміявся:

— Чого ви так витріщились? Злякалися?

— Ти що, здурів? — крикнув Алик.

— Я не можу здуріти, — спокійно відповів Робик.

Однак Йон твердо намагався уникати будь-яких суперечок між Робиком і близнятами, що не звикли до Роботів-Опікунів.

— Робику, — втрутився він, щоб змінити тему розмови, — котра година? Чи не час по­грати в теніс?

— Одиннадцята година двадцять хвилин, — відповів Робик. — Зараз принесу ракетки. Ідіть на майданчик.

Він приніс ракетки, м’ячі, тенісні костюми і автоматичного суддю. І впорався так швид­ко, що навіть їх випередив.

— Ти не сердишся? — спитала Алька.

— Звісно, ні, — відповів Робик. — Як буде­мо грати?

Вирішили, що Алька гратиме з Робиком проти Йона і свого брата. Першу подачу зро­била Алька. М’яч полетів з її рук, як з пращі. Йон насилу відбив його. Робик послав м’яча над самою сіткою, проте Алик спритно, май­же при самій землі відбив м’яча, і він поле­тів повз Робиків лікоть аж на бокову лінію.

— 0:15, — оголосив автоматичний суддя.

О дванадцятій годині сім хвилин гравці звели рахунок до 6:5. Цього разу мав подава­ти Алик.

— Увага!

Він підкинув м’яч догори. Ракетка його аж свиснула від удару. Подача була чудова, але Робик усе-таки міг би хоч спробувати відби­ти м’ячика. Та він навіть не поворухнувся. Вираз у нього на обличчі був такий, ніби він прислухався до чийогось поклику.

— Робику! — сердито гукнула Алька. — Слідкуй за м’ячиком!

Робот не відповів. Він стояв наче вкопаний. Дивно було, що автоматичний суддя теж мовчав. Минула секунда, друга.

Нагло сонце змінило свій блиск — його світло зблякло, потім почало мигтіти. То було щось страшне, наче ритм смертельно втомле­ного серця: блиск червоний, білий, далі знову червоний, білий…

— Мамо! — крикнула Алька. — Тату!

Весь “Розвідник” злегка затремтів. То, певне, стартувала автоматична рятувальна станція.

Сонце миготіло далі: червоно, біло, черво­но, біло…

— Двадцята година вісім хвилин, — стри­вожено повідомив Робик.

— Увага! Увага! — пролунав голос, наче прадавній дзвін. — Говорить Пеер! Аварія космольота “Альфа”! Людям на “Розвіднику” по­датися з Роботом-Опікуном до Головної Стан­ції.

— Чули? — крикнув Робик.

У червоному і білому блиску сонця мигнув лискучий диск рятувальної платформи, що спустилася на середину майданчика. Робик похапцем майже вштовхнув Алика та Альку на платформу, потім, тримаючи Йона за руку, сам скочив на неї. Платформа піднялася вгору.

— Лягайте! — наказав Робик.

Двадцятикілометрову відстань до Головної Станції вони подолали за дві секунди. Спус­каючись, платформа відчинила дно. Всі чет­веро стали на стрічку транспортера, що за хвилину виніс їх до приміщення Головної Станції “Розвідника”.

Від тієї миті, коли Робик не відбив Аликової подачі, а штучне сонце вперше затьма­рилось, щоб замигтіти червоним і білим світ­лом тривоги, минуло рівно тридцять дев’ять секунд.

3

Так почалася тривога на “Першому Роз­віднику”. На тридцять дев’ятій секунді стріч­ка транспортера внесла Йона, Роїв і Робика в камеру тривоги Головної Станції.

Голос “Розвідника” сказав:

— Увага! Вмикаю космоліт “Альфу”.

Ту мить проясніла велика округла стіна екрана, під якою кінчалася стрічка транспор­тера. Перед екраном з’явилися крісла. Робик ласкаво взяв Йона й Альку за плечі.

— Сідайте, — пошепки мовив він.

— Увага! — знову сказав голос “Розвідни­ка”. — Вмикаю!

Вдивляючись в екран, Йон відчув, що йому бракує повітря. На космольоті “Альфа” була його мати. Ця тривога була його тривогою. Була тривогою для всіх, бо “Розвідник” поси­лав у простір сигнали: “Усім! Усім! Усім!” Однак ці сигнали насамперед стосувалися Йона. А потім уже всіх інших!

Минула тільки одна секунда, однак вона здавалась хтозна-якою довгою, бо екран за­мість показати “Альфу”, кабіну пілота чи ка­біну зв’язку, тільки замигтів швидкими тінями і відразу згас.

— Що це? — спитав Йон.

Робик поклав йому руку на плече.

— Йоне! — шепнула Алька.

Але він не почув. Її шепіт заглушив голос “Розвідника”.

— Увага! — сказав голос. — Зв’язок пору­шено. Вмикаю додаткову лінію.

Знову загорівся зеленкуватим світлом екран. Та цього разу на ньому не з’явилося навіть тіні.

Однак, на щастя, почувся голос. То був голос Гелени Сого!

— Йоне, ти чуєш мене?

— Чую! — прошепотів хлопець.

— Йоне! Ти чуєш мене? — знову й знову казала вона.

— Чую! — крикнув уже хлопець. — Чую!

Проте вона ще тричі питала те саме. Йон заплющив очі. Алька й Алик також перестали ди­витися на екран, де не було ніякого зобра­ження, чувся тільки голос. Це здавалося та­ким жах­ливим, нелюдським, як найгірше ка­ліцтво. Тим паче, що їхня відповідь не досяга­ла “Аль­фи”.

— Йоне, синку, — почала Гелена. — Ми не чуємо вас і не бачимо. Але як­що ти мене чуєш, то накажи “Розвідникові”, щоб він пе­редавав наш рапорт без­посередньо до Бази на Тритоні.

— Добре, — прошепотів Йон.

— Йоне, любий, — вела далі мати. — Про­казуй за мною.

— Гаразд, мамо, — мовив Йон.

Гелена трохи підвищила голос:

— Увага, “Розвіднику”! Приготуйся при­ймати наші накази.

Йон підвівся.

— Увага, “Розвіднику”… — і проказав те, що почув від матері.

— Слухаю! — озвався “Розвідник”. — При­ймаю.

Гелена Сого мовила:

— Від цієї миті…

Йон:

— Від цієї миті…

Гелена:

— …треба по-перше: всі рапорти з космольота “Альфа” передавати безпосередньо на космоліт “Бета”, з яким ми втратили зв’язок, або до Головної Ба­зи на Тритоні. Пер­ший наказ закін­чено.

Йон повторив усе те слово в слово.

Поступово він опанував себе. Тепер було не до дитячих охів і страхів. Голос його зміцнів.

— Перший наказ закінчено! — мовив він.

— Наказ прийнято, — відповів голос “Роз­відника”.

Далі Йон повторив за матір’ю другий наказ.

— “Розвідник” має слухатись Йона Сого, Альки Рой і Алика Роя. Від цієї миті кожен їхній наказ набирає чинності. Другий наказ закінчено.

— Наказ прийнято,— відповів голос “Роз­відника”.

— Йоне, — мовила Гелена, — сподіваюсь, що ти мене почув. Будьте розважні й мужні. “Альфа” вітає вас.

Зразу по тому пролунав трохи хрипкий го­лос пілота “Альфи” Маріма:

— Увага, “Розвіднику”! Увага! Базо на Тритоні! Увага всі, хто може занотувати наші слова! Говорить “Альфа” з “Першого Розвід­ника”! Передаємо рапорт.

На екрані знову замиготіли іскри й тіні, рівні й ламані лінії. Щось затріщало, але, на щастя, все ж таки можна було зрозуміти кож­не пілотове слово.

Коли Марім сказав: “Увага всі, хто може занотувати наші слова!”, Робик підвівся.

— Занотовую,— сказав він.

Йон і Рої затамували подих.

Про таке звернення вони знали тільки з розповідей про давні часи та з загальних правил безпеки. Як хтось кидав у простір таке гасло, кожен механізм, здатний запам’ятову­вати, почувши його, зобов’язаний був ноту­вати всі слова, дані, умовні знаки, числа чи сигнали. Тому, хоч Марімові слова записува­ла чудова пам’ять “Розвідника” і водночас вони линули до Бази на Тритоні, Робик теж запам’ятовував їх.

— Говорить “Альфа” з “Першого Розвід­ника”! — сказав Марім. — Космоліт зазнав аварії, попавши в метеоровий потік. Самі ми нездатні вирватися з нього. Швидкість пото­ку — найвища допустима, восьмого ряду. Ши­рина пояса — півтора, сім, дев’ятнадцять, кома один. Напрям…

Марім говорив швидко, але виразно. Екран знову став чистий. Всі троє сиділи, мов за­кам’янілі. Лише Робик стояв — випростаний і цілком нерухомий. З тієї нерухомості видно було, що він не людина, а тільки ретельна досконала машина.

Марім називав числа й умовні знаки. По­давав координати місця, де метеори захопи­ли “Альфу”, дані про силу й напрям грізного потоку, що мчав сектором Десятої Тисячі.

Йон подивився на свої руки — тремтять. Та коли він глянув Альці в очі, то навіть ус­міхнувся. Він збагнув, що мусить бути спокій­ним, бо Рої ще більше налякані. Такі налякані, як він був хвилину тому. Тобто, дуже налякані.

— Спокійно, — сказав Йон. — Нас чекає одна робота. Нема коли журитися.

— Наказ прийнято, — силувано усміхнув­ся Алик.

Алька мовчала. Потім проказала найгірше речення з Марімового рапорту:

— Космоліт зазнав аварії, попавши в метеоровий потік.

— Це я вже чув, — мовив Йон.

— Ох, Йоне, що ж буде далі? — прошепо­тіла Алька.

— Що далі? — сказав Йон. — Ми на Деся­тій Тисячі.

— Це нас до дечого зобов’язує, — додав Алик.

— Вибачайте, — тихо мовила дівчина.

— Рапорт закінчено, — сказав Марім. — Нагадую: “Альфа” не має зв’язку. Не знає­мо, чи хто-небудь прий­няв його. З цієї миті “Альфа” безперервно передаватиме текст ра­порту. Просимо допомоги у всіх, хто може її дати. “Бето”, де ти? “Бето”, де ти? Це “Альфа”.

— Увага, “Альфо”! Увага, “Альфо”!— по­чувся чоловічий голос.

То була величезна радість. Вони ж бо по­чули голос пілота “Бети” — Орма Сого.

Екран відразу прояснів, і діти побачили кабіну пілота “Бети”. Перед дошкою управлін­ня сидів Орм трохи боком до них. На їхнє привітання він тільки махнув рукою. Зате над ним показалося на екрані поважне й ніжне обличчя Чандри Рой. Угледівши її, близнята посхоплювалися з місць.

“Як малі діти”, — не без гіркоти подумав потім Алик.

Чандра втихомирила їх єдиним порухом руки.

— Йоне! — сказала вона. — Ми тільки-но почули тривогу й одержали рапорт з “Альфи”. Спішимо до них. Не знаємо ще, чи велика аварія, але думаю, що до вечора приведемо “Альфу” до вас. Не хвилюйся, Йоне.

— Я не хвилююся, — відповів хлопець.

Чандра усміхнулася:

— А тепер до Гелениних наказів я додаю деякі свої.

— Слухаємо!— скрикнули близнята.

Чандра споважніла:

— Між нами не буде постійного зв’язку. Нам треба всю свою силу й увагу звертати на інше. Але ви не повинні лишатись напризво­ляще. Перейдіть до Центральної Камери — ви тепер її керівники. Розділіть між собою обов’язки, відповідно до віку.

— Гаразд, — поважно відповіли діти.

А в глибині екрана Орм Сого безперервно проказував:

— Увага, “Альфо”! Це “Бета”… Увага, “Альфо”! Це “Бета”…

Він ні разу не глянув у їхній бік. Для ньо­го існувала тільки дошка управління.

А Чандра вела далі:

— У Центральній Камері зв’яжіться з Ба­зою на Тритоні. Вони керуватимуть вами. Згодні?

— Одне запитання, — сказав Йон.

Чандра дала очима знак, що слухає.

— Чи з “Альфою” дуже зле?

— Не знаю, — почулось у відповідь. — Ду­маємо, що незабаром ми її приведемо до вас. Тільки-но довідаємося щось певне, то спові­стимо вас. Не хвилюйся, Йоне.

— Не буду,— відповів хлопець.

Чандрина усмішка осяяла весь екран.

— До побачення, керівники “Розвідни­ка”,— сказала Чандра і махнула рукою.

Екран погас.

Йон обвів поглядом товаришів. “Ну от, на­став час випробування, — подумав він. — На кого я можу покластися?”

Звісно, найбільше він міг розраховувати на Робика. Адже Роботи-Опікуни власне й створені передусім для таких випробувань.

“А чи сам я впораюся з своїми обов’язка­ми? — міркував далі Йон. І відповів собі: — Я ж пообіцяв!”

Він глянув Роям в очі. І враз відчув при­плив надії. “Ні, ми дамо собі раду, все ж таки ми люди з Десятої Тисячі”. І сказав:

— Я найстарший, керуватиму я.

Близнята кивнули.

— Як молодший на годину від Альки, я буду твоїм другим заступником, — сказав Алик.

— Так, — мовила Алька. — Я за віком твій перший заступник.

— А я буду вашим екіпажем, керівники, — озвався Робик.

Йон уклонився:

— Дякую. Пропоную зробити таке: а) пе­рейти до Центральної Камери; б) зажадати від “Розвідника” пояснень про місце перебу­вання і стан “Альфи” на основі Марімового рапорту; в) зв’язатися з Базою на Тритоні і одержувати звідти подальші вказівки; г) як буде змога — постійно стежити за “Бетою”. Згода?

— Згода, — мовили близнята.

Тільки Робик похитав головою.

— Прошу дати “Розвідникові” наказ про мене. Мені, як Роботові, заборонено входити до Центральної Камери без спеціального до­зволу керівника. Надайте мені, будь ласка, права людини.

Йон уже хотів дати наказ, але його ви­передила Алька.

— Вибач, у мене є зауваження.

— Слухаю, — сказав Йон.

— Я за те, щоб Робикові надати тільки ча­стину прав людини.

— Вона має рацію, — підтримав сестру Алик.

Йон хотів уже обуритись. Хіба можна не­довіряти Робикові?

— Цілком рівні права може одержати тільки повноцінна людина, — мовила Алька. — А Робик — не людина.

Йон усе-таки був трохи ображений за сво­го товариша.

Тільки сам Робик, здавалось, був цілком байдужий.

— Яку ж саме частину? — глузливо спитав Йон.

— Надати йому права людини до першо­го застереження, — відповіла дівчина. — Це моя пропозиція.

— Згода, — сказав Алик.

Йон ще якусь хвилю мовчав. Та врешті му­сив поступитися — бо був меншістю. Однак хлопець хотів, щоб то було і його переконан­ня. Тому він так довго вагався.

“Звичайно, тільки повноцінна людина…” — подумав він Альчиними словами.

— Згода, — сказав нарешті він. Потім підвищив голос:

— Увага, “Розвіднику”! Даю наказ.

— Приймаю, — почувся слухняний голос “Розвідника”.

— З цієї миті до першого застереження кого-небудь з людей присутній тут Робот-Опікун сатурнянського походження, № серія ВЦА, одержує права людини.

— Прийнято, — мовив голос “Розвідника”.

Робик випростався, наче людина, що пи­шається заслуженою шаною.

— Тепер, — вів далі Йон, — перенеси нас усіх, будь ласка, до Центральної Ка­мери.

— Гаразд, — відповів голос. — Прошу сісти на свої місця.

Діти посідали.

Крісла зрушили з місця й стали чотирикут­ником. Чотирикутник пересунувся на блакит­ний квадрат швидкісного ліфта, що виднів по­серед камери. Раптом з підлоги вискочив ліфт. Знову настала хвиля легенького запа­морочення, знову захопило дух.

Через дві секунди діти опинилися у порівняно невеликій круглій залі з блискучими стінами і величезним екраном.

— Говорить “Перший Розвідник”, — десь дуже близько почувся тихий голос. — Ви в моїй Центральній Камері.

І після короткої паузи додав:

— Готовий приймати накази.

— Дякую, — відповів Йон.

Всі п’ятеро — Алька, Алик, Йон, Робик і “Перший Розвідник” — ще якусь мить мов­чали. Крізь прозорі стіни до Центральної Ка­мери просякало ніжне світло, таке, як від місяця на Землі.

Було дуже тихо.

4

Сигнал тривоги досяг уже Марса. Неза­баром він мав дійти й до Землі. Саме тоді в Центральній Камері “Першого Розвідника” Йон дав свій перший наказ.

— Увага, “Розвіднику”! Наказую пере­класти нам цифровий рапорт Маріма з “Аль­фи” на звичайну мову.

Голос озвався з невеликим запізненням:

— Це наказ керівників?

— Так, так, так, — миттю пролунали аж три відповіді.

Робик задумливо похилив голову. Одна стіна почала трохи дужче пульсувати світлом.

Тоді голос сказав:

— У секторі АМ, 1128, 43, ОС, 11… на шля­ху Десятої Тисячі космоліт “Альфа” попав у потік метеорів. Є підозра, що в розвідувальних приладах була якась вада. Небезпеку по­мічено на двадцять дві сотих секунди пізніше, ніж треба. Це дуже багато. Через це космоліт “Альфа” опинився в гущі метеорів. Аварії зазнали джерела телезв’язку, особливо радарні комплекси. Саме тому “Альфа” при­стосувала свій курс і свою швидкість до по­току метеорів.

— Космоліт летить разом з ним? — дуже тихо спитав Йон.

— Так. Коли він спробує вирватися з по­току, то може зіткнутися з метеорами. І на­віть загинути.

— А в який бік… — нерішуче почала Алька, — в який бік рухаються метеори?

Голос відразу ж дуже ввічливо відповів:

— За межі сонячної системи.

— З якою швидкістю? — крикнув Йон.

— Біля ста тисяч кілометрів за секунду. Принаймні, коли вони давали рапорт, швид­кість була така.

— Годі! — перебив “Розвідника” Йон, і в його голосі вперше забринів відчай. — Тепер скажи, чи можна врятувати космоліт? Хто при такій швидкості здатен догнати і вряту­вати “Альфу”? І насамперед — як її можна врятувати?

Розвідник, мабуть, якусь хвилю готувався до відповіді. Запитання було важке. На мить їм навіть здалося, що вони чують десь зовсім поряд його напружений подих.

— Увага, відповідаю, — озвався нарешті голос. — Космоліт можна врятувати. Але тре­ба виконати кілька умов. Дуже тяжких умов.

Йон насилу стримався, щоб не крикнути: “Яких?” Алька затулила рота долонею, Алик заплющив очі. Тільки Робик спокійно сидів у кріслі.

Глянувши на його спокійне, розумне об­личчя, Йон відчув, що до нього знову повер­нулася надія.

“Ти мені допоможеш, друже, — подумай він. — Правда?”

Робик ніби почув те німе запитання й кив­нув головою.

— Щодо рятувальної ракети, — вів далі го­лос “Розвідника”, — то вона, оскільки на “Альфі” зіпсувався зв’язок, майже безпо­радна.

Алик зірвався з місця.

— То що ж то за “рятувальна” ракета? — крикнув він. — Досить, щоб зіпсувався зв’я­зок, і вона ні до чого?

— Але ж, — ввічливо відповів голос, — зв’я­зок ніколи не псується.

— А тепер же зіпсувався.

— Так. Але взагалі ніколи не псується.

Йон утомлено взяв Алика за плече:

— Облиш. Він має рацію.

— Відповідати далі? — спитав “Розвід­ник”.

— Відповідай.

— Набагато більші можливості за ракету має космоліт “Бета”, — вів далі Голос. — Але теж не дуже великі.

— Який ступінь імовірності, що “Беті” пощастить урятувати їх? — спитав Йон.

Голос завагався.

— Поки що немає певних відомостей, — нарешті мовив він. — Але, мабуть, десь як один до двохсот чи двохсот п’ятдесяти.

— А як… як безпека “Бети”? — спитала ніби між іншим Алька.

У голосі “Розвідника” наче забринів сміх. Запитання було не дуже конкретне.

— Все залежить від того, як “Бета” буде діяти.

— Відповідай далі, — мовив крізь зуби Алик.

— Гаразд, — квапливо сказав голос. — Від­повідаю. З Бази на Тритоні вирушили чоти­ри ескадри “Великої Допомоги”, тобто, разом вісімдесят космольотів. Проте вони надто да­леко від місця катастрофи. Погоня може три­вати надто довго, і їм самим загрожує небез­пека, що вони не повернуться на базу. Тому їхні шанси десь у п’ятдесят разів менші, ніж шанси “Бети”.

— Негайно скажи, — звелів Йон, — чи вза­галі хтось здатен допомогти “Альфі”?

Несподівано в розмову встряв Робик.

— Ми повинні зв’язатися з Базою, — ска­зав він.

“Розвідник” замовк. Робик мав, звичайно, права людини, та коли він висловлював дум­ку, відмінну від думок інших членів екіпажу, “Розвідник” мав чекати, поки керівники про­голосують і скажуть свою ухвалу.

— Ти що це, Робику? — крикнув Йон.

Але зразу ж опанував себе.

— Навіщо ти заважаєш у таку хвилину? — спитав він.

— Я лише нагадую, — несміливо пояснив Робик, — що казала нам Чандра.

Йон ляснув себе долонею по коліні.

— База ще може трохи почекати. Я вима­гаю відповіді. Попереджаю, — Йонів голос став холодний, як кри­га: — Голосують тільки керівники.

— Вимагаю відповіді, — сказала Алька.

— Я також, — мовив Алик, трохи повагав­шись.

— Гаразд, відповідаю, — сказав голос. — Дуже великі можливості має…

І раптом замовк на півслові. На екрані блиснув червоний, як сяйво Марса, сигнал.

— Увага, Увага! — квапливо сказав голос “Розвідника”. — Головна База на Тритоні ви­магає негайного зв’язку. З’єднувати, чи… від­повідати далі?

Йон розгублено глипнув на Роїв, але вони теж не знали, що робити. Мовчав і Робик, про­те губи в нього були складені так, ніби він хо­тів вимовити “з’єднувати”.

— З’єднувати, — звелів Йон.

Щойно “Розвідник” сказав: “Дуже великі можливості має…”

Хто? Хто має великі можливості? Може, поблизу з’явився ще якийсь астророзвідник?

— З’єднувати! — з раптовою радістю за­кричав Йон, бо подумав, що люди на Базі на­певне вже знають.

— З’єднувати! — і собі сказали близнята.

На екрані Центральної Камери показалась невеличка зала. В ній сиділо двоє людей. По­бачивши їх, Йон і Рої встали.

— Вітаємо вас, — приємним басом мовив чоловік. Жінка тільки усміхнулася і мовчки кивнула головою.

То були головні проектувальники “Першо­го Розвідника” й “Землі” — Долорес Лі та Майк Антонов. Жінка була середнього віку, з рудим волоссям, зі скісними очима й олив­кового кольору обличчям. Чоловік — велетень з буйною лев’ячою гривою.

— Вітаємо вас, — відповів Йон.

Всі четверо вклонилися. Було перед ким схилити голову.

Майк вийшов на самий край екрана — наче опинився серед них у камері.

— Ви довго зволікали, поки з’єдналися, — сказав він.

Йон кивнув головою.

— Ми хотіли з’ясувати становище.

— І з’ясували?

— Тільки в загальному.

Майк глянув на Долорес. Потім відвернув­ся кудись убік — приглядався до якогось ек­рана, що його не видно було з “Розвідника”. І тільки-но Майк замовк, діти почули безна­станний притишений голос якихось рапортів: числа, числа, числа…

Майк знову обернувся до нових керівників “Розвідника”, що не зводили з нього очей.

— Чи пояснив вам “Розвідник”, хто найпевніше може врятувати “Альфу”?

Йон похитав головою:

— Не встиг.

Майк перезирнувся з Долорес. Вона теж підійшла на край екрана.

— Ще буде час, — сказала вона ніби їм, але насправді Антонову.

Йон зціпив зуби.

— Вибачайте, — мовив він трохи різкіше, ніж сам хотів. — Я гадаю, що повинен не­гайно довідатись, хто може врятувати мою матір.

Антонов кивнув головою.

— Маєш рацію, Йоне, — сказав він.

Його велике, чорне, виразне обличчя було сповнене щирого співчуття.

— Маєш рацію, — ще раз сказав він. — Та річ у тому, що нам треба трохи почекати, аби дістати певну відповідь.

— То як волієте? — поважно спитала Долорес. — Чи взнати півправди тепер, чи всю правду через…

— Через скільки? — спитала Алька.

— Через вісімнадцять хвилин.

— Це дуже довго, — мовила дівчина.

— Зачекаємо, — вирішив Йон.

— Маєш рацію, Йоне, — знову сказав схвально Антонов. І раптом усміхнувся. Ус­мішка та була незвичайна: два рядки зубів, як біле полум’я, блиснули на чорному об­личчі.

— “Розвідник” має нових керівників, — сказав він.

І раптом йому спало на думку щось таке несподіване, що він аж ляснув себе долонею по чолі.

— Адже… — сказав він здивовано, — адже кожне нове керівництво “Розвідника” має пра­во вимагати від нас, з Головної Бази, рапор­ту. Під час тривоги ви — мої начальники.

— Майку! — розсердилась Долорес.

— Почекай, — перебив її Антонов. — Ти, сестро, геній у техніці, але в педагогіці ти не пішла далі допотопної доби.

Долорес пирхнула, як сердита кішка.

— А ти?

— Ну, а я вже щонайменше в п’ятому сторіччі нашої ери, — лагідно сказав Антонов.

Потім став перед дітьми, випроставши по­хилені плечі, глянув на Долорес так, що вона мовчки стала поруч із ним, і почав доповіда­ти таким поважним тоном, що годі було й ду­мати, ніби то жарт:

— Керівництво Головної Бази в особі Май­ка Антонова і Долорес Лі доповідає новому керівництву Пеера. Ми до ваших послуг.

Йон і Алик зовсім розгубилися. Вони по­червоніли, як пломенисті півонії у садах “Першого Розвідника”. Тільки Алька усміхну­лася — то була її найввічливіша, а отже й найнеприємніша усмішка.

— Ми дуже раді. Але що власне означає оте “до ваших послуг”?

Долорес гнівно стріпнула головою, але Майк узяв її за руку.

— Будь ласка, — сказав він. — Це означає, що ми зобов’язані давати вам рапорт про все, чим ви зацікавитесь.

Йон раптом стрепенувся. Тепер він збаг­нув, що може дати їм “рапорт про все, чим вони зацікавляться”. Йому довелося відкаш­лятися, бо з надмірного хвилювання він не міг і слова сказати.

— Я б хотів довідатись, — мовив нарешті хлопець, — чи ви маєте вже на плівці звіт про випадок із “Альфою”?

— Ох, — зітхнув Алик, — нарешті зрозу­мів.

— І чи зможете у свій час показати нам, що робитиме “Бета”? — прошепотіла Алька.

Майк кивнув головою.

— Так.

— Я проти, — гостро сказала Долорес.

Йон підійшов до самого екрана. Здавало­ся, що він стоїть поруч з нею.

— Чому? — тихо спитав хлопець. — Чому ви не друг нам?

Жінка зблідла.

— Йоне! — сказала вона. — Ти нічого не розумієш.

Йон недовірливо похитав головою.

— У такому разі… поясніть, щоб я зро­зумів.

Долорес безпорадно розвела руками. їй бракувало слів. її розумне обличчя зморщило­ся, наче з раптового болю.

— Я просто… хотіла вберегти вас від та­кого видовиська.

— Чому?

— Бо… мені вас шкода.

Хлопець збентежено опустив погляд. В очах Долорес Лі, великої Долорес, він раптом по­бачив дві сльози. Такого від неї ніхто не спо­дівався.

— Розумію, — тихо сказав Йон. — Але ми повинні бачити, і бачити якнайбільше.

— Ми вимагаємо цього, — твердо сказав Алик.

Долорес глянула на Антонова.

— Бачиш?— мовив той.

Жінка кивнула головою.

— А крім того, — буркнув Антонов, — те, що вони побачать пізніше, може їм дуже ста­ти в пригоді.

Йон відразу хотів запитати, чому це може їм дуже стати в пригоді, але не встиг, бо зо­браження Майка й Долорес раптом зменши­лося і пересунулось на край екрана.

— Увага! — сказав Майк. — Передаємо телезвіт про те, що сталося з космольотом “Альфою”.

Йон ще на мить заплющив очі.

І раптом відчув, що Алька взяла його за руку.

— Йоне, — шепнула вона. — Але ж це звіт про те, що було раніше.

“Неправда, — подумав хлопець. — Воно все ще триває”.

Антонов сказав:

— Повідомляємо, що робочий день космольота “Альфа” почався нормально.

На екрані знову відкрилась чорна брама космічного простору. То був сектор АМ, 1128, 43, 08, 11 — сектор, де того дня мала прово­дити свої дослідження “Альфа”.

У глибині, за океаном чорноти, холоду й тиші, блимало білим світлом сузір’я Центавра, Стрільця та Орла.

Потім на передньому плані з’явився зеле­навий, схожий на веретено предмет.

То була “Альфа”.

Космоліт виплив з лівого боку екрана і не­рухомо повис на ньому.

Ось зображення стало більше. Тепер на­віть добре було видно маленькі постаті кіль­кох членів екіпажу, що покидали корабель.

Антонов озвався знову:

— Об одинадцятій нуль нуль “Альфа” ви­йшла на запланований на сьогодні сектор. Вісім членів екіпажу, і серед них Гелена Сого, залишивши космоліт, взялися до своїх дослі­джень. Вони віддалилися від “Альфи” не біль­ше як на сто кілометрів. До одинадцятої го­дини п’ятдесяти дев’яти хвилин екіпаж пра­цював без перешкод.

Кілька секунд зображення тремтіло, як збурена вітром водяна гладінь. То Антонов хотів швидше пропустити ті кадри, щоб пере­йти до хвилини, про яку він щойно сказав.

Йон сплів пальці, щоб вони не тремтіли. “Це вже відбулося, — міркував хлопець. — Усе, що я тепер бачу, діялося раніше і тепер тіль­ки повертається з минулого”.

Та від тих думок не ставало легше. Це правда, що все те вже відбулося. Але все-таки він дивився на пригоду, яка загрожувала життю найближчої йому людини.

Гелена, спокійна й розумна, завжди дбала про те, щоб між нею і сином не було ніяких таємниць, вона знаходила вільну годину на розмову з ним, хоч скільки мала роботи і хоч їх відділяли часом мільйони кілометрів.

Гелена Сого була великим пілотом — і ра­зом з тим учасником кожної забави, кожної виправи на поверхню Сатурна, найвеселішим товаришем.

Йон хотів просто заплющити очі. Він гли­боко зітхнув — раз, другий. “Ти тут найстар­ший, — нагадав він сам собі. — Ти керівник. Пам’ятай, що на Шляху Десятої Тисячі немає місця плаксіям. Ти ж тут не сам”.

Він відчував біля себе присутність друзів, чув, як вони дихають. Зненацька йому сяйну­ла думка — як промінь світла, як блиск на­дії, — згадка про Перший Закон Усіх Космо­навтів: ніхто ніколи не буває сам і ніхто ніко­ли не залишається самотній перед небезпекою космосу. У ту хвилю хлопець зрозумів най­важливіше: що найближчій у світі людині найкраще зможе допомогти він сам своєю від­вагою і своїм спокоєм.

Він підвів голову.

— Об одинадцятій годині п’ятдесят де­в’ять хвилин розвідувальні прилади оголоси­ли тривогу, — сказав своїм незвичайним ба­сом Антонов.

На екрані силует “Альфа” заблимав світ­лом тривоги. Люди, що працювали назовні, миттю були стягнені до космольота — по них залишились тільки смуги світляних пасом три­воги.

Водночас у глибині екрана показалась якась тінь.

То була темна хмара, помітна тільки тому, що, виткнувшись на екран, вона почала деда­лі швидше посуватися до його середини, посту­пово закриваючи собою світло далеких туман­ностей і зірок.

Космоліт, якого було добре видно, вже вирушив у путь, але не встиг досягти такої швидкості, яка б дозволила йому уникнути метеорної хмари.

І ось та страшна хмара огорнула “Альфу” а усіх боків.

Космоліт, пробуючи втекти, пустив одну, другу, третю чергу протиметеорного полум’я. В його сліпучому блиску розсипалися в попіл величезні брили — чорний потік нагло запа­лав на весь екран сріблястим світлом.

Та боротьба була даремна: “Альфа” тіль­ки й здолала, що пробити собі вузеньку доро­гу крізь стіну метеорів. Потім ще блиснули дві черги — і все. “Альфа” була беззахисна.

Тепер уже можна було сподіватися тільки на допомогу ззовні.

Ще з хвилину всі мовчки дивилися, як у чорній хмарі блимає маленьке світло, схоже на веретено,— і враз Антонов урвав передачу.

— Оце поки що все, — сказав він. — Вва­жаю, що вам треба було показати правду.

— Дякую, — відповів Йон.

— Як це могло статися? — спитала Алька.

Майк розвів руками. Потім показав на Долорес.

— Ми з першої ж хвилини провадимо слідство, — мовила вона.

— Слідство?— здивувався Алик.—Проти кого?

Долорес кивнула головою.

— Єдина причина того, що ми бачили, — неточність розвідувальних приладів. Тепер ве­дуться слідчі обстеження всіх машин, що ви­готовляють прилади такого типу, який має “Альфа”.

— Звичайно, — пробурмотів Робик, — знов у всьому будуть винні машини.

Алик удав, що не чує. А Йон та Алька й справді не чули, тим більше, що дівчина саме питала Антонова:

— Коли “Бета” почне діяти?

Антонов перевів погляд на циферблат багатоступневого космічного годинника. Трохи помовчавши, він сказав:

— Від цієї миті… за чотири хвилини. Чи показувати її політ уже зараз?

— Так, — твердо мовив Алик.

— Так, — озвалася й Алька.

Ту мить до зали Головної Бази ввійшов низенький чоловік з характерним, цеглястого кольору обличчям, властивим жителям Марса. Всі зразу пізнали його. То був один з найславетніших пілотів на великих швидкостях, відомий винищувач метеорних лавин, чемпіон бойового пілотажу Назим Сумеро.

— Вітаю вас! — сказав він.

Всі четверо вклонились і знову сіли.

Назим був один з найвідважніших людей на світі. Він здійснив кілька польотів зовсім близько від Сонця, що дали неоціненний ма­теріал для науки і стали живою легендою про людську відвагу. В присутності такої людини, зрозуміло, не можна було дозволяти собі якихось дитячих вибриків.

— Вмикаю зображення “Бети”, — мовила Долорес.

Знову на екрані з’явилась чорна порож­неча і повіяло холодом глухого простору.

— Ще дві хвилини, — сказав Майк.

Ліворуч на екрані показалася зелена сму­га. То була “Бета”, що мчала з величезною швидкістю.

На “Першому Розвіднику” й на Базі її силует, що дрижав від стрімкого лету, зустріли зосередженою мовчанкою. Ось у глибині екрана знову з’явилась велика чорна тінь по­току метеорів, що захопив “Альфу”. Серед його брил знову замигтіло ясне веретено першого космольота.

“Бета” почала широкою дугою, трохи навскіс, підходити до краю темної хмари.

— Так, — сказав по хвилі Назим, — Орм хоче використати один-однісінький шанс: увірватись у потік і, летячи разом з ним, про­бивати дорогу “Альфі”.

Всі мовчки стежили за екраном.

“Бета” так легко увійшла в гущу метео­рів, наче голка у воду. Здавалось, що то зви­чайний, щоденний політ. Лише за якусь мить блиснули її бойові вогні.

Орм, пілот “Бети”, від самого початку по­водився набагато розважливіше, ніж Марім з “Альфи”. Він не торував собі дороги ціли­ми чергами протиметеорного полум’я, а стрі­ляв поодиноко. Кожен постріл влучав у ціль. Одна по одній спалахували великі каменюки, перетворюючись у хмари розпеченої мли й блискучого попелу.

Це було прекрасне видовище, наче зробле­не напоказ. Могло здатися, що то просто на­вчальний фільм для пілотів бойових космольотів, які вже віками мали завдання очища­ти від метеорних лавин шляхи сполучення, охороняти планети і штучні супутники від кам’яних брил, що шугають у космічному про­сторі.

Аж ось “Бета” раптово подалась убік і вперше вистрілила цілою чергою полум’я Видно, щось у неї було не гаразд. Потік метеорів вибухнув великим стовпом вогню. “Бета” наближалася до “Альфи”.

Ще одна черга, ще, і… раптом “Бета” рво­нулася назад, потім удруге, втретє. Мабуть, космоліт мусів робити блискавичні маневри, щоб не зіткнутися з метеорами. Від них “Бета” могла оборонятися тільки в один спо­сіб — великою чергою позитронового полум’я.

Та незабаром скінчилися боєприпаси. Тепер уже обидва космольоти попали в пастку Чор­ної Ріки. Але найстрашніше було попереду. Через секунду напружену мовчанку людей, що приглядалися до екрана, перервав три­вожний голос “Розвідника”:

— Увага! Увага! “Бета” втрачає зв’язок! “Бета” втрачає зв’язок!

— А хай йому чорт! — люто вилаявся Антонов. — Що це знову з їхнім зв’язком?

— Підозріваю, — сказала Долорес, — що Чорна Ріка має якісь особливі властивості, які. . .

— Мабуть, що так, — перебив її Назим. Він хотів ще щось сказати, але замовк.

Алька підійшла аж до самого екрана, до того місця, де тільки що стояв Йон. Вона про­стягла руку до Антонова.

— Скажіть, — тихо мовила дівчина, — що тепер буде?

Майк ще не встиг відповісти, як до Альки підбіг її брат:

— Алько, зараз ми…

Антонов здивовано глянув на хлопця.

— Здогадався, значить? — спитав він.

— Так, — сказав Йон. — Я теж здогадав­ся. “Бета” мала надто малі шанси. Допомогти їй по-справжньому можуть тільки ті, хто вже з першої хвилини, відколи пролунала тривога, поспішає їй на допомогу. Тобто “Пер­ший Розвідник” і ми.

— Це правда? — спитала Алька.

— Так, — відповіли разом Майк Антонов і Назим Сумеро.

— Радьте ж нам, що робити? — зажадала Алька.

5

Тривога “Розвідника” вже дійшла до Зем­лі і незабаром мала досягти Меркурія та при-сонячних станцій. Отже про справи “Першого Розвідника” довідалась уже величезна біль­шість людства. А за кілька хвилин про ката­строфу на Десятій Тисячі знали геть усі люди, хоч де б вони перебували. З усіх планет до сектора Десятої Тисячі линули їхні думки, їхня тривога, їхні надії. Перший Закон Кос­мосу, введений ще на початку ери, говорив: “Ніхто ніколи не залишається самотній перед небезпекою космосу”. Люди були вірні тому законові. А думати про катастрофу в космосі передусім означало думати, як би допомогти.