Транс – галактичний розвiник (стр. 4 )

Так воно й було.

Найвидатніші вчені людства, найкращі пі­лоти, найдосвідченіші космічні рятівники га­рячково міркували, як знайти спосіб поря­тунку екіпажів, що попали в потік метеорів.

З більйонів людських осель люди летіли думкою до дослідників з сектора Десятої Ти­сячі, що зазнали катастрофи. Трильйони теле­скопів передавали рапорти про те, як обидва космольоти попали в потік метеорів (відомий під назвою Чорної Ріки). Не перебільшимо, коли скажемо, що, відколи сигнал тривоги з “Першого Розвідника” дійшов до всього люд­ства, величезна його частина жила тільки по­діями на Десятій Тисячі.

Але правда була одна, і розуміли це май­же всі. Про неї говорили механічні мозки. Про неї казали люди. Про неї думали також ті, що їх Чорна Ріка несла у безвість. Та правда була ось яка: єдиними людьми, що мали дійсно поважні шанси на порятунок обох екіпажів, були ті, хто саме ту хвилю пе­ребував на “Першому Розвіднику”.

Тобто: Йон Сого, чотирнадцятирічний хло­пець, що народився в сатурнянській столиці Акрі, і двоє близнят із Землі, Алька та Алик Рої.

Із зрозумілих причин Центральна Камера “Першого Розвідника”, де перебувало троє дітей, не була ввімкнена в загальносвітову телепередачу. їх лише захоплено спостерігали кілька тисяч фахівців, що були покликані до штабу рятувальної станції. Бо, власне, ті фа­хівці мали шукати способів порятунку — звичайно, крім багатьох добровільців з усіх супутників та планет.

Тут треба додати, що коли Алька спитала: “Що ж нам робити?” і коли всі троє підійшли до екрана, дивлячись на Антонова і чекаючи його вказівок, переважна більшість людей так само наблизилась до своїх екранів. Думали вони всі приблизно так: “Я б дуже пишався (або дуже пишалася), якби це були мої діти”.

Антонов схилив до Альки гарне чорне лице й відкинув пасмо волосся, що спадало на очі.

— Я б дуже пишався, — сказав він таким басом, наче говорив у бочку, — якби ви були мої діти.

У Альки заблищали очі.

— Пробачте, — мовила вона. — Але я тільки-но спитала вас: що нам робити? Чому ви не відповідаєте?

Антонов ще нижче схилив голову, і пасмо волосся знову впало йому на очі.

— Вибачте, — сказав він. — Але я маю право згаяти ще хвилю на цю марну хвалу. У вас є ще чимало часу, поки “Перший Роз­відник” дожене Чорну Ріку і поки ви зможе­те щось робити.

— Скільки? — спитав Йон.

— Сто п’ятдесят шість хвилин, — усміхнулась Долорес. — Дозвольте й мені сказати, що я б дуже пишалася, якби…

Алька так скривилася, що Долорес за­мовкла на півслові, і усмішка в неї на устах погасла. Та Алька миттю опанувала себе.

— Вибачте, — сказала вона. — Я пово­джусь, як мала дитина. Це тому, що…

Дівчина не закінчила своєї думки. Що ж вона хотіла сказати? Дев’яносто відсотків фахівців, які спостерігали ту сцену, твердили, що кінець мав бути такий: “(що) я дуже люблю маму й тата”. Інші доводили, що во­но мало звучати так: “(що) я палко люблю маму й тата”.

Однак Алька не була б Алькою, якби казала такі речі вголос. Вона тільки потер­ла рукою чоло, і той рух був гіркий, як плач.

— Майку, — мовив Йон. — Ми, звичайно, дуже пишаємося тим, що ви пишалися б, якби… і так далі. Але найбільше ми хотіли б збагнути свої можливості і дізнатися, нареш­ті, що треба робити.

Ту мить у невеличкій залі керівництва Ба­зи, де були Майк і Долорес, пролунали два потужні удари в гонг. То був сигнал, який свідчив, що Супермозок Бази закінчив опра­цьовувати доручене йому завдання.

— Ти спитав якраз до речі, — сказав Назим.

А Майк усміхнувся Альці.

— Бачиш, люба? — сказав він. — Ми не такі винні, як вам здавалося. Просто, ми також чекали на… нього.

Він кивнув головою на маленьке зелене світло, що блимало на задній стіні зали. То було око Супермозку. Задоволене, що добре виконало свій обов’язок, воно моргало їм зе­леною зіницею.

— Отже, — сказав низьким басом Майк, — увага.

Йон ще на якусь секунду подумав, що коли йому судилося зазнати в житті чогось незви­чайного — якщо взагалі пощастить пережити цей день, — то якраз оце й починається те не­звичайне.

— Програма дій, яку ви зараз почуєте, — сказав Антонов, — є наслідком праці восьми тисяч фахівців Бази. З першої хвилі тривоги на “Розвіднику” вони внесли низку пропози­цій Супермозкові Тритона. Він відібрав най­кращу з них.

— Щоб ви знали, — додав Назим, — що в цій програмі взято також до уваги добровіль­но внесені пропозиції з усіх планет та їхніх супутників сонячної системи. Таких пропози­цій було близько ста мільйонів.

— Дякуємо, — сказали близнята.

— До речі, — мовила Долорес, — ще одна інформація: вам надійшло в кількасот разів більше привітань.

— Дякуємо, — відповіли хором близнята, Йон і Робик.

Майк Антонов вів далі:

— Питаєте, що вам робити?

Він обернувся до блискучого ока Супермозку.

— Гей, Супере, дай нам схему.

Супер мовчки висвітлив найпростішу і найпрозорішу схему місця катастрофи. То була звичайна біла карта неба з нанесеними на ній координатами. Карта тієї ділянки неба, що її видно було із сектора Десятої Тисячі.

На тлі карти Супер висвітлив довгу чорну стрічку, яка роєм темних крапок оточила дві світлі малесенькі рисочки.

— Будь ласка, — сказав Майк. — Он вам загальна картина становища.

Він показав на темну стрічку:

— Оце Чорна Ріка. Найбільший і най­швидший з усіх відомих досі метеорових по­токів, що стають на перешкоді в околиці на­шої системи. Складається він з метеорів діаметром від п’ятисот метрів до десяти кілометрів. Місцями трапляються лавини ду­же дрібних і дуже густо скупчених ме­теорів.

Майк заклопотано обернувся до дітей:

— Однак тут є якийсь невідомий чинник, дуже небезпечний. Потік порушує зв’язок, ламає радіохвилі і телехвилі, а якщо й про­пускає їх, то такі спотворені, що їх годі про­читати. І “Альфа”, й “Бета” весь час нама­гаються зв’язатися і з вами, й з нами, але без успіху. Замість слів доходить тріск, за­мість зображення — мигтіння.

— А чи… вони живі? — спитав Алик.

— Напевне живі, — відповіла Долорес.

Майк став трохи збоку від білої карти неба, посередині якої чорніла смуга метеорового рою. На краю карти з’явилася кругла плямка.

— Цю мить, — сказав Майк, занепокоєно потираючи чоло і вказуючи на ту плямку, — “Розвідник” відділений ще сто п’ятдесятьма хвилинами лету до того місця в Чорній Ріці, де застряли космольоти. “Розвідник” — єди­ний корабель, здатний наздогнати такий швидкий потік, як Чорна Ріка, не ризикуючи, що погоня вичерпає його силу й він ніколи не зможе вернутися.

— Підрахунки показують, — втрутилась Долорес, — що будь-який інший корабель не зумів би догнати Чорну Ріку раніше ніж… через вісім років.

— Через скільки? — здивувався Алик.

— Через вісім років, — повторила Доло­рес.

— І от, — вів далі Майк, — уявімо собі хвилину, коли “Розвідник” опиниться в тому місці, де застряли обидва космольоти. Це бу­де через…

На екрані з’явилися числа: 138, 71, 68. Отже, до тієї миті, про яку казав Майк, за­лишилося ще сто тридцять вісім хвилин сімдесят одна і шістдесят вісім сотих се­кунди.

“Як мало”, — подумала Алька.

“Як багато”, — подумав Йон.

— Тоді, — сказав Майк, — ви будете ось тут.

Маленька плямка “Розвідника” пересуну­лась до того місця, де серед метеорових ця­ток Чорної Ріки видніли дві світлі рисочки: “Альфа” й “Бета”.

— Тепер збільшимо, — наказав Майк.

Супер збільшив ту частину схеми, на якій видно було “Розвідника” і обидва космольоти в метеорній лавині.

Майк трохи відступив і рукою запросив Назима.

— А тепер слово має Назим, — сказав він, даючи місце найвідважнішому з людей.

Той найвідважніший зовсім не був схо­жий на героя: чи то людина, чи стара ворона з великим носом і хитрими очима.

— Отже, — мовив Назим, — тепер ваша черга. Маєте зробити невеличку справу. Одне з вас мусить у певному місці скерувати “Роз­відника” на Чорну Ріку й відкрити вогонь з усієї артилерії корабля, щоб прорубати в по­тоці борозну на п’ятсот кілометрів завглиб­шки.

— Зовсім дрібниця, — буркнув Алик.

— А решта двоє, — вів далі Назим, при­мруживши витрішкуваті, але дуже розумні очі, — мають вилетіти до цього місця, — він показав на карті місце набагато вище під двох світлих рисочок, — і робити те, що ро­била “Бета”.

— Датися, щоб нас захопив потік? — спи­тав Йон.

— Авжеж, — мовив Назим. — А тоді, до­сягнувши по інерції “Альфи” й “Бети”, пов­ним вогнем пробивати дорогу. Ваш вогонь зустрінеться з вогнем “Розвідника”, і вихід буде відкритий. Після того, якщо навіть у “Альфи” й “Бети” пошкоджені механізми і вони не можуть летіти, “Розвідник” сам ви­тягне їх з Чорної Ріки штучним полем при­тягання.

— Це все? — спитав Алик.

— Так.

Алик гірко усміхнувся:

— Таки справді дрібниця.

— Алику! — докірливо мовила йому се­стра. Потім підійшла до екрана:

— Все це замість нас робитимуть авто­мати?

— Так, — відповів пілот. — Коли…

— Що коли? — спитала дівчина.

— Коли не виявиться, — відповів замість Назима Йон, — що Чорна Ріка перешкодить їхній роботі. Тоді доведеться самим і керува­ти, й стріляти. Так чи ні?

— Так, — відповіли всі троє з Головної Бази.

— Тоді в нас шансів не більше як один до мільйона.

— Ні, — заперечив Назим.

Йон глянув на Альку та Алика і пере­сміхнувся з ними. Вони чудово розуміли одне одного. “Ми не зупинимось ні перед чим, — говорив їхній погляд, — але тепер знаємо й інше: що не переживемо цього дня. А наші батьки і решта екіпажу?” То була найболю­чіша думка. Як її збороти?

— Ні! — так щиро й гаряче сказав Назим, наче підслухав їхні думки. — Ви помиляєтесь.

— Чому? — спитав Алик.

Він усе ще боявся, що ці люди з Бази де­лікатно приховують від них правду. Але вод­ночас у ньому вже народжувалася слабка надія.

— Річ у тім, — мовив Назим, — що ми перевірили ваші оцінки з авіації і космонав­тики. Алька і Йон мають чудові оцінки, що свідчать про їхній хист. У Алика успіхи гірші, він не полетить. Залишиться на “Розвіднику” і буде тільки стріляти. Загалом… всі маєте шанси.

Алька кивнула головою.

— Розумію. А скільки ж ви шансів нам даєте, коли відмовить автоматичне управ­ління?

Назим глянув на Майка. Той розвів ру­ками, наче хотів сказати: “Нічого не вдієш, кажи правду”.

— У кожному разі, — мовив Назим, — не менше ніж вісімнадцять.

— Вісімнадцять на сто? — спитав Робик.

— Цить, Робику, — буркнув Йон.

— Дякую вам, Назиме, — сказала Аль­ка. — Бачу, що нарешті все починає проясню­ватися.

— На випадок перешкод будете працюва­ти згідно докладного погодинного плану. Погодьте свої дії на кожну секунду… і хай вам щастить.

— І що? — спитав Алик.

Назим раптом збентежено усміхнувся.

— Хай вам щастить! Тобто: до роботи.

— Ага.

— Все це добре, — сказав Йон, — але ми не вміємо стріляти.

Це розвеселило Назима. Він потер руки, наче вони йому змерзли.

— Ми маємо ще дві години, — сказав він. — Зараз почнемо вчитися.

— Що?! — скрикнув Алик.

— А що ж тут такого? — здивувалась Алька.

— Він не любить учитися під час кані­кул, — сказав Йон.

Назим засміявся:

— Любі мої, це справа дуже проста. Ко­жен з вас прогляне спеціальний навчальний візіофільм. “Розвідник” постачить вам три мішені.

— Так, — сказав голос Пеера.

— Переглядаючи візіофільм, ви одночас­но стрілятимете в мішені. Увага, “Розвід­нику!”

— Слухаю! — озвався голос.

— Прошу постачити твоїм керівникам три візіофільмові шоломи й три мішені.

— Чи керівники підтверджують цей на­каз? — спитав голос.

— Так! — швидко відповіли діти.

За хвилину стрічка транспортера принес­ла до Центральної Камери три легкі шоломи дивитися візіофільм і три мішені.

— Чудово, — мовив Назим. — Дякую, “Розвіднику”.

— Прошу, — сказав голос.

— Чи шоломи й мішені настроєні між со­бою? — допитувався Назим.

— Так, — слухняно сказав голос.

— Дякую, — знову мовив Назим. — Отже, увага!

Йон і Рої наділи на голови шоломи й по­ставили перед собою апарати мішеней.

— Все це дуже просто, — сказав Назим. — Алька з Йоном за хвилину опиняться в бойо­вих космольотах і атакуватимуть лавину ме­теорів. Алик вестиме вогонь батареї на механопланеті. Прошу взяти в руки кермо при­цілу.

Два керма були звичайнісінькими попереч­ними важелями, що легко поверталися в різ­ні боки.

— Прошу обпертись ногами об педалі апаратів, — звелів Назим. — Ось так.

Йон озирнувся по Камері. Рої сиділи в бі­лих шоломах візіофільмів, що закривали їм очі й вуха. Вони були трохи смішні в тих шоломах.

Робик мовчки, але несхвально приглядав­ся до всього того.

Йон поклав руки на важелі керма, а ноги поставив на педалі.

— Отже, вам здаватиметься, — поясню­вав далі Назим, — що ви сидите в кабінах бойових космольотів. Важелі керма служать для того, щоб керувати вогнем. Коли на екрані з’явиться ясне кружальце, це означатиме, що стрілець повинен бути напоготові. Кермом треба направити апарат на ціль. Потім зали­шається тільки натиснути на педалі. Коли на­тиснути праву педаль, буде один постріл, а коли обидві — ціла черга. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповіли діти.

— Ну, — гукнув Назим, — умикаю фільм! Увага!

— Увага! — повторив Йон.

— Увага! — й собі сказала Алька.

Лише Алик мовчки ворухнув губами.

Раптом Йон опинився сам-самісінький у кабіні управління бойового космольота. Космоліт на повній швидкості гнався за лави­ною метеорів, яка загрожувала одному з го­ловних шляхів сполучення.

Йон дістав наказ знищити лавину. Роз­відувальні прилади вже показали її на екра­ні. Однак метеори були ще задалеко, щоб стріляти в них. Хлопець чекав, поки на екра­ні з’явиться світле кружальце бойової готов­ності космольота.

Чекав він напружено.

Звичайно, хлопець розумів, що все це ілю­зія, візіофільм, яким керують інструктори з Бази на Тритоні. Знав він також, що Алька й Алик зазнають таких самих візіопригод. Але думав про це як про щось стороннє, да­леке. Ту мить для нього було найважливіше знищити грізну лавину.

Як цілитися? Як стріляти? Інструкцію він пам’ятав добре: “Коли на прицільному екрані з’явиться світле кружальце бойової готов­ності, треба направити його на ціль. Потім натиснути на педаль. Права педаль — один постріл, обидві — ціла черга”.

Оце й уся інструкція.

Йон кілька разів глибоко й спокійно зі­тхнув. Хлопець хотів, щоб у нього, як він поч­не стріляти, була швидка думка, тверда рука й спокійний подих.

Увага!

На екрані з’явилися яскраві цятки, що більшали на очах. Водночас унизу екра­на вискочило світле кружальце. Отже, він уже на такій відстані, що можна стріляти. І автомати космольота готові до бою.

Йон спробував повернути важіль керма. Надто швидко. Кружальце покотилося по екрану, не затримавшись на жодній цілі.

Значить, треба повертати кермо обереж­ніше.

Хлопець, сам не помічаючи того, прикусив губу до крові.

Кружальце ніяк не слухалося його. Він крутив кермо то надто рвучко, то надто по­вільно. Час летів неймовірно швидко, а йому ще й досі не щастило зни­щити жодної цілі.

Розвідувальні апарати показували вже ла­вину дуже чітко: величезні сі­рі уламки скель, викинуті в простір під час якоїсь космічної катастрофи.

— Отак їх, — шепнув Йон.

Він нарешті таки захопив у світле кру­жальце одну скелю і натиснув на пе­даль.

— Є! — крикнув хлопець.

Брила, в яку він влучив, зникла з екрана, наче її ніколи не було. Тепер уже Йон щораз меткіше наводив кружальце на другу, третю… десяту… п’ятнад­цяту цятку.

Нарешті він побачив їх цілу купу і обереж­но накрив кружальцем.

“Тепер треба чергою” — подумав він.

Космоліт легенько затремтів. У лавині з’явилася велика прірва. Йон переможно за­сміявся.

— Дуже добре, — сказав хтось.

Однак хлопець був надто захоплений вій­ною з метеорами, аби зважати на якісь побіч­ні, неістотні в цю хвилину голоси.

Так само повелася й Алька, яка дивилась той самий візіофільм, що й Йон. Вона мала на п’ять влучних пострілів більше, ніж він, хоч і почала стріляти на дві секунди пізніше.

Зате Алик, що сидів поруч них, був у зо­всім іншому становищі.

Він не гнався космольотом за метеорами, а перебував на механопланеті: у кабіні арти­лерійського прицілу протиметеорної батареї.

Він чекав.

Розвідувальні прилади уже вихопили на екран потік величезних метеорів, що набли­жався до механопланети. Алик мав ще в за­пасі кільканадцять секунд. Врешті, він знав, що не повинен знищувати весь потік. Досить ударити збоку кількома чергами, і він розпо­ре його, розсіє на космічний порох.

Алик стулив губи так, ніби хотів засви­стати якусь мелодію. Але не засвистав.

На екрані блиснуло світле кружальце при­цілу.

Хлопець — відчуваючи, що робити це тре­ба страшенно обережно, все одно, що наду­вати з мила бульку, — дуже поволі, але впев­нено направив кружальце на край кам’я­ного потоку, який вимальовувався на екрані.

Потім, переможно усміхаючись, натис на обидві педалі.

— Чудово, — почувся чийсь голос, і рап­том усе закінчилося.

Насправді ж Алик не керував батареєю, Алька з Йоном не ганялися в бойових космольотах за лавинами, що загрожували шляхам сполучення.

Знову всі троє сиділи в Центральній Ка­мері “Першого Розвідника”.

— Дуже добре, — сказав, усміхаючись Назим. — Просто чудово.

Йон і Рої зняли візіофільмові шоломи.

— Справді добре? — недовірливо спитала Алька.

Назим гаряче кивнув головою.

— Ще й як добре! Ти заробила найкращу оцінку. Йонові й Аликові успіхи трохи гірші, але, зважаючи на те, що це була ваша перша спроба, мушу всім поставити “від­мінно”.

Діти перезирнулися з надією в очах.

— Ваші шанси збільшуються, — сказав Майк.

Він підійшов до самого екрана.

— А тепер попрощаємося, — мовив він тихіше. — У вас залишилося небагато часу. Ви повинні розійтися на свої місця, Йон з Алькою до стартової вежі бойового космольота. Йон буде пілотом, Алька — палубним стрільцем. “Розвідник” має докладний план, що вам робити кожної секунди. Він познайо­мить вас із тим планом за десять хвилин до старту.

— Слухаю, — озвався “Розвідник”.

— Алик же, — перейняв слово Назим, — займе місце в артилерійській кабіні і почне діяти через вісім хвилин п’ятнадцять і дві десятих секунди після старту космольота. На випадок якихось несподіванок “Розвідник” має додаткові вказівки й поради, які під­готував наш Супер.

— Це наказ керівників? — спитав “Розвідник”.

— Так, — відповів Йон, а за ним, як лу­на, проказали й Рої.

— Поки що це все, — мовив Назим.

Запала глибока, напружена тиша.

Дорослі з Бази не зводили очей з трьох дітей, що сиділи в Центральній Камері “Пер­шого Розвідника”. Вони бачили їх так доб­ре, наче стояли поряд, за прозорою стіною екрана.

Насправді ж їх розділяв простір понад шість тисяч мільйонів кілометрів — така була віддаль від Головної Бази на Тритоні до секторів Десятої і Одинадцятої Тисячі, через які мчав “Перший Розвідник”, женучись за Чорною Рікою.

Майк, Долорес і Назим одночасно підня­ли долоні вгору.

— Хай вам щастить, — гаряче мовив Майк. — Бажаємо вам успіхів. До побачення, Друзі!

Майк Антонов назвав їх друзями. Діти на відповідь поважно кивнули.

Перший керівник “Розвідника” Йон Сого від імені всіх трьох гукнув:

— До побачення!

І екран Центральної Камери погас.

— Ось ми й знову самі, — сказав Йон.

Алик потер руки так, як недавно Назим.

— Нас чекає добра робота, — сказав він і скривився: — Йоне, залиш мені Робика. Ти ж будеш удвох з Алькою.

Йон обернувся до робота:

— Як, Робику? Ти згоден?

Робот неспокійно озирнувся навколо, ніби його неслухняні думки розвіялись на всі боки. Потім на обличчі в нього знову з’явилася звичайна ввічлива усмішка.

— Слухаю, керівнику, — сказав він. — Звісно, згоден. Час братися до роботи.

Йон кивнув головою.

— Ми з Алькою йдемо просто до старто­вої вежі. Ви обоє йдіть до батареї.

Тоді ще підвів голову до стелі:

— Наказ “Розвідникові”. Постійно підтри­муй між нами звуковий зв’язок.

— Слухаю, — сказав голос.

Йон з Алькою стали на квадрат швидкіс­ного ліфта. Перше ніж дати наказ: “Стартова вежа”, хлопець помахав рукою Аликові й Робикові, які до свого місця мали їхати тран­спортером.

— Ну, бувайте, — усміхнувся Йон. — Тільки ж бережіться, щоб не сталося яко­гось лиха.

— Ти хіба забув, — тихо сказав Робик, — що в моїй присутності з вами ніякого лиха статися не може?

За мить вони перестали вже бачити одні одних.

6

До тієї миті, коли мав початися наступ на Чорну Ріку, залишалася рівно шістдесят одна хвилина.

— Шістдесят одна, — повідомив голос “Розвідника” саме тоді, коли швидкісний ліфт виніс Йона з Алькою до Головної Камери стартової вежі.

— Глянь, — шепнув Йон Альці, пока­зуючи на екран.

У глибині екрана з’явилася ще маленька й туманна, але вже добре помітна смуга Чор­ної Ріки.

Якусь мить діти придивлялися до тієї ім­листої стежки. Потім задня стіна камери роз­сунулася. “Розвідник” показував дорогу до бойового космольота. Йон з Алькою мовчки побігли туди.

Невеличкий коридор закінчився щільно закритим з усіх боків помостом. Скле­писті двері в одній стіні були війстям до бойового космольота. Кручений коридорчик вивів Альку з Йоном до кабіни пілота й стрільця.

Бойовими космольотами в основному ке­рували автоматичні пілоти, а боротьбу з ме­теорами провадив автоматичний стрілець. Проте бували хвилини, коли кермо мусила взяти до рук жива людина чи коли прицільні прилади слухали тільки свідому людську волю.

Алька і Йон мовчки зупинилися перед двома прямокутними пультами. Кожен з них мав свій екран і свій кермовий апарат.

Ліворуч було місце для пілота, а право­руч — для бойового стрільця.

Кабіна цього космольота відрізнялася від кабін дослідницьких або пасажирських космольотів лише формою крісел.

Як відомо, бойові космольоти мусіли бути готові до всього: до шаленої швидкості, до стрибків, до зміни напрямку руху, до надвисо­кої температури, що досягала рівня плавлен­ня. А кожна черга з вогнемета космольота ма­ла вогневу силу, що дорівнює сотням мегатонн троксилу.

Саме тому крісла пілота й стрільця тут до найменших дрібниць нагадували звичайнісінь­кі сидіння в простих космольотах. То були ве­личезні охоронні скафандри, в яких людина ховалася цілком і навіть після катастрофи чи вибуху могла в такому скафандрі довгий час перебувати в космічному просторі.

— Увага! — почувся голос Пеера. — Про­шу зайняти місця. Скафандри самі припасу­ються до росту пілота й стрільця.

— Дякую, — мовив Йон і звернувся до Альки: — Сядьмо, зробимо пробу. Кожен на своє місце.

Алька мовчки кивнула головою.

— П’ятдесят сім, — сказав голос, що був зобов’язаний повідомляти час через кожну повну хвилину.

Алька сіла перша. Тоді крісло, що досі бу­ло схоже на губчатий зів’ялий келих якоїсь величезної квітки, відразу огорнуло її. Не ста­ло гарної тендітної дівчини. Перед екраном стрільця сиділо тепер велике, незграбне ство­ріння.

Створіння те тихо засміялося Альчиним го­лосом:

— Як кумедно.

Йон сів навпроти пульта пілота. Ска­фандр піднявся і окутав хлопця з усіх боків. Виявилося, що зсередини він прозорий, як по­вітря, і не тяжчий від звичайної сорочки.

— Справді кумедно, — сказав Йон.

Алька знову тихо засміялася.

— Не говори так голосно, — майже по­шепки мовила вона. — Верещиш мені просто у вуха.

Дійсно — голос її Йон чув наче коло са­мого себе.

— Пробач, — трохи засоромився хло­пець. — Я вперше в двоособовому бойовому космольоті. І в одноособовому, — засміявся він, — був тільки раз. І то на візіофільмі. Годину тому.

— Уяви собі, що я так і думала, — ска­зала Алька. — А що далі?

— Спробуй покрутити кермо прицілу.

Сам він поклав огорнені масою охорон­ного скафандра руки на кермо і відчув щось дивне: наче скафандр мав власну нервову си­стему, яка долучалась до Йонових нервів. Хоч рукавиці були десять сантиметрів зав­товшки, Йонові здавалося, що він тримає ва­жіль керма голими руками.

— Якось незвично, — пробурмотів він.

— Я теж уперше відчуваю таке, — мови­ла Алька.

— А ти можеш вільно рухати прицілом? — спитав хлопець.

— Так, можу.

— Ну то… — Йон завагався, поки наду­мав, що робити далі, — ну то ходімо тепер до екрана в стартовій вежі.

— А як ти здіймеш скафандр?

Йон на мить розгубився, але зразу ж упев­нено наказав:

— “Розвіднику”, зніми скафандр.

Ніхто не озивався.

“Що це означає?” — злякався хлопець.

— “Розвіднику”! — знову сказав він. — Зніми…

— Крісла, — додала Алька.

Так, саме слово “крісла” виявилося тим, що треба. Скафандри опали з їхніх постатей. Діти підвелися, перезирнулися і пирснули сміхом, хоч в їхніх очах ще світився пе­реляк.

— То була кепська хвилина, — признався Йон.

Алька ні з того ні з сього наморщила ло­ба і стала водночас і неприємна, і дуже гарна.

— І що б ти робив без мене? — спитала вона. — Ех ви, поети й музики. Чоловіки вже від кількох століть переводяться. Це жах.

— Маєш рацію: це жах, — кивнув Йон.

— Що? — спитала вона трохи недовір­ливо.

— Що ти балакаєш дурниці, — мовив хло­пець і чемно вклонився.

Алька примружила очі.

— Заявляю тобі, — сказала вона, — що коли ми переживемо цю пригоду, я зразу ж перестану з тобою розмовляти. Чи ви на Са­турні взагалі не знаєте, що таке ввічливість?

— П’ятдесят хвилин, — сказав голос “Роз­відника”.

Йон розчулено усміхнувся, дивлячись у сердиті блакитні Альчині очі.

— Зійдімо вниз, — сказав він.

Алька гордо кивнула головою і рушила вперед.

Вони вийшли з космольота на поміст, що з’єднував машину з стартовою вежею. Потім спустилися в коридор, який вів до Головної Камери. Перед ними знову відчинилися двері.

Алька ступила до Камери, і раптом стало­ся щось страшне, наче примарний сон.

Зненацька озвався голос “Розвідника”. В ньому чувся переполох. Навіть жах.

— Увага! Увага…

Те друге “увага” перейшло нараз у якесь белькотіння. Двері, що в них пройшла Алька, раптом почали зачинятися, хоч Йон ще був у коридорі. Він ледве встиг відсмикнути на­зад ногу. Однак двері не цілком зачинилися, а нагло спинилися. Залишилася щілина в до­лоню завширшки, крізь яку Йон бачив зблідле Альчине обличчя.

— “Розвіднику”! Даю наказ! — гукнув він, силкуючись відчинити двері.

Однак голос не відповідав. Він ще раз про­белькотів “Ува-а-а…”, і настала тиша.

— Йоне, що це може означати? — стриво­жено питала Алька.

— Не знаю, — тихо відповів хлопець. — Щось жахливе.

Та враз він згадав, що на “Розвіднику” мусить бути хтось, хто має давати раду навіть у найнесподіваніших труднощах і небезпеках.

— “Розвіднику”! Слухай наказ!— крикну­ла Алька.

Знову ніхто не відповів. Навколо було тихо й нерухомо.

На щастя, в Головній Камері вежі й далі темнів образом космічного простору великий екран, а з відчиненої брами лилося світло штучного сонця. Це означало, що “Розвід­ник” не перестав виконувати свої основні функції. А все ж таки сталося щось страшне. Якраз тепер, коли допомога “Розвідника”, його інструкції і накази набирали найбільшої ваги, він нагло занімів.

— Алько! — гукнув Йон. — Я залишусь тут, а ти біжи по Робика. Спробуй… може, зумієш дістатися до артилерійської батареї ліфтом, а якщо ні, то побіжи навколо стартової вежі. Вхід до батареї тут, біля лабораторій. Під чер­воною банею. Біжи по Робика. Тепер тільки він здатен нам допомогти.

— Чекай на мене, — сказала дівчина. — Тримайся, Йоне. Я зараз його приведу.

Вона скочила на голубий квадрат швид­кісного ліфта, але він навіть не здригнувся.

Алька тільки махнула рукою і вибігла крізь відчинену навстіж браму стартової вежі надвір.

Запала тиша.

— “Розвіднику”! — знову крикнув Йон. — “Розвіднику”! Даю наказ.

Цього разу почулося невиразне “Увага… уваа…”, і навіть двері почали трохи піддава­тися Йоновому натискові. Та по хвилі знову все завмерло.

Усе-таки Йон полегшено зітхнув. Двері відхилилися настільки, що крізь них, певне, можна було б пролізти.

Однак Йон не зважувався.

Що буде, коли він пролазитиме, а двері раптом знову зачиняться?

Не можна ризикувати. Алька повинна до­братися до Робика за три–чотири хвилини. А Робик напевне допоможе. У цілому Всесвіті немає кращих друзів у людини від сатурнянських роботів-опікунів.

Просто надалі треба заховувати спокій. Бо, незважаючи на цю нову перешкоду, вони повинні встигнути й у визначену хвилину по­чати дію.

Ледь вистромивши голову в розсунені две­рі, Йон глянув на екран.

Туманна пляма Чорної Ріки трохи побіль­шала. “Розвідник” помітно наблизився до неї. До зіткнення залишилося близько п’ятдесяти хвилин. Так, адже недавно, коли Йон розмов­ляв з Алькою, “Розвідник” повідомив: “П’ят­десят хвилин”. Отже, вони мають ще багато часу.

— “Розвіднику”, — мовив Йон задля спроби.

Тиша.

Раптом Йон здригнувся: що то було?

Власне, нічого особливого не сталося. Не пролунав жоден звук, ніхто не озвався. Хлоп­цеві тільки здалося, що в брамі промайнула якась тінь.

— Гей! Хто там?— гукнув Йон.

Знову ніхто не озвався.

Хлопець заплющив очі.

Може, та хвилева тінь на порозі стартової вежі була тільки маревом. Але ж він наче добре бачив якусь темну, невиразну постать, що на коротку мить майнула на тлі світло­го прямокутника брами.

Йон знову здригнувся. Тепер він почув десь коло виходу легенький шелест.

— Хто там? — крикнув хлопець.

Відповіді не було.

“Це неможливо, — гарячково думав він, — це неправда”.

Хлопець не хотів ще підозрівати того, чого сам не перевірив. Але…

Адже віддавна ходять таємничі оповідання про те, що буде, коли людина врешті зустрі­не в космосі якусь істоту зовсім іншого, ніж вона, походження й звичаїв. Може, саме тут, на “Першому Розвіднику”, на межі Деся­тої та Одинадцятої Тисячі, далеко від люд­ських селищ, з’явилися якісь небезпечні чу­жинці?

Бо надто все це було підозріле: і дивне пошкодження зв’язку в Чорній Ріці, і захоп­лення обох космольотів потоком, а тепер… Що то за тінь знову промайнула в брамі?

— Почекай, — голосно сказав сам до себе Йон, — не будь дитиною. Не розповідай собі казок. Маєш поважніші справи, щоб сушити над ними голову.

Поміркувавши, Йон поволі зняв із себе куртку й сорочку, йому тепер було байдуже, що двері, крізь які він таки надумав проліз­ти, затиснуть його і роздавлять. Хлопець примірився боком до щілини. На щастя, він тро­хи спітнів, і шкіра була слизька.

Йон двічі шарпнувся і був уже за дверима. Правда, він відчув, що здер собі шкіру на лопатках, але зате був уже в Головній Камері. Він спокійно вдяг сорочку і обереж­но, але сміливо вийшов просто на яскраве світло штучних сонць “Розвідника”.

Він пильно оглянувся довкола, проте ні­кого не побачив.

— Що ж далі? — спитав він себе вголос.

І надумав, перше ніж вирушити на пошуки своїх друзів, ще раз глянути на екран, чи да­леко до Чорної Ріки. Тому повернувся назад до Головної Камери. Повернувся і не встиг глянути на екран, як несамовито закричав. Брама нечутно зачинилася за ним.

— Увага! — переляканим голосом озвався “Розвідник”. — Застерігаю! Ува…ва…ва…

— “Розвіднику”! — кричав Йон, б’ючи ку­лаками в браму. — “Розвіднику”! Від кого за­стерігаєш?

Проте голос більше не озивався.

Йон теж утихомирився. Що за безглуздя — бити кулаками в двері стартової вежі.

— Ти таки дурень, Йоне, — сердито ска­зав хлопець сам на себе.

“Треба обійти вежу, — міркувала Алька. — Вхід до батареї десь там, біля лабораторії. Під червоною банею.

Дівчина швидко вибігла з вежі, але зра­зу ж уповільнила ходу.

— Тільки не слід панікувати, — пробурмо­тіла вона.

Справді. Було б нерозумно бігти наосліп. Вона ж взагалі не орієнтувалася на “Розвіднику”. Оглянула його тільки під час сніданку. Якби їй тепер сказали, наприклад, знайти бо­танічний сад, то…

Алька аж спинилася — такою безпорадною і розгубленою відчула себе раптом перед таємницями “Розвідника”. Легко було всюди добиратися і все знаходити, коли голос його ввічливо вказував дорогу, а ліфти, рухомі стрічки і швидкісні транспортери несли туди, куди їм було велено.

А тепер голос мовчав. Ліфт у стартовій вежі не діяв. Як попасти до місця, що його вона ніколи не бачила і де ніколи не була?

— Ой! — скрикнула Алька.

Вона помітила, як за кілька кроків від неї раптово почала рухатися жовта стрічка транспортера. Дівчина кинулася до нього, але зразу ж з острахом відскочила.

“Куди ж ти? — дорікнула вона собі. — Куди, дурна? Ти ж не знаєш, куди ця стрічка веде”.

“Треба обійти вежу, — нагадала вона Йонові слова. — Ну, то й обійду”.

Алька пішла ліворуч, наче на зло транспор­терові, що рухався в правий бік. Дівчина спо­кійно ступала по густій і м’якій, як килим, траві. Вона поминула купку дерев, на листі яких ще не висохли краплі дощу.

За хвилину дівчина знову спинилася. їй здалося, що хтось крикнув. То наче був Йонів голос. Алька прислухалася кілька секунд, але ніхто більше не озивався.

Вона рушила далі. Через кільканадцять кроків, попри всі свої попередні наміри, вона знову почала бігти. Бо в глибині алеї попереду угледіла невеликі кущі, а серед них — зна­йомий краєвид: кольорові бані лабораторій.

Алька бігла, наче за нею хтось гнався. На­раз у повітрі задзвенів дивний, переляканий голос “Розвідника” — це був той самий по­клик, що його почув Йон у стартовій вежі.

— Увага! — гукав голос. — Застерігаю! Ува…ва…ва…

І знову все скінчилося невиразним белько­тінням.

Алька притишила ходу тільки на одну мить.

— Від кого застерігаєш? — щосили крик­нула вона і, не почувши відповіді, подалася далі в напрямку лабораторних бань.

То була щаслива хвилина — серед білих бань лабораторій дівчина вгледіла невелику, але важливу для неї червону баню артилерій­ської батареї. Вона помчала туди так, немов за нею гналась найстрашніша потвора космо­су, в яку зрештою вже сотні років ніхто не вірив.

Дівчина знала одне: хоч би там від кого (чи від чого) застерігав її “Розвідник”, вона зобов’язана якнайшвидше знайти Алика й Робика. Передусім Робика, який у сто ра­зів швидше й краще, ніж вони, знайде вихід із цього становища. Адже він сам казав: “У моїй присутності з вами ніщо не може статися”.

Алька добігла до невеликої, пласкої, як шапка червоного гриба, бані, і з розгону об­бігла її навколо.

— Алику! — гукнула вона. — Алику! Робику!

Ніхто їй не відповідав. Це ще було півбі­ди. Але справжнім лихом виявилось те, що баня була замкнена наглухо, і Алька не зна­ла, як до неї дістатися.

— Ох, “Розвіднику”, — прошепотіла вона. — Що сталося?

Вона напружила всю силу, щоб уперше хтозна від якого часу не заплакати, як мала дитина. їй пощастило опанувати себе, клубок відкотився від горла, думка проясніла.

— А що далі? — спитала дівчина себе.

Треба поміркувати. Алька на кілька секунд заплющила очі, шукаючи відповіді. Потім обі­йшла довкола вежу, пильно придивляючись до кожного її шва. Нарешті вона знайшла міс­це, в якому тонша за волосину шпарка свідчила, що саме тут були двері до сере­дини.

Дівчина уважно озирнулась навколо, шу­каючи чогось важкого й твердого. Однак по­близу нічого такого не було. Стежка була су­цільна й гладенька, хоч і здавалося, ніби її викладено з каменів. Алька задумалась. Де вона бачила справжнє каміння? Ага, в потоці за садом. Але туди далеко. Як же тоді висту­кати в зачинені двері сигнал Аликові й Роби-кові? Може, зламати гілляку з найближчого дерева? Ні. То було б варварство, до того ж даремне варварство, бо супроти твердої стіни вежі галузка м’якого дерева така ж сама нікчемна, як і Альчина тендітна долоня.

Що ж робити? Знаючи, що це цілком мар­на річ, дівчина гупнула у зачинені двері — раз, другий, третій. І раптом витріщила очі й роззявила рота з подиву. Зразу ж після третього удару двері до вежі відчинилися, наче з чийогось наказу.

— Дякую, — мимоволі сказала Алька. — Іду.

Однак замість увійти вона відступила на півкроку й гукнула щосили: