Майнова відповідальність за порушення лісового законодаства (стр. 2 )

Лісові ресурси задовольняють певні суспільні потреби (економічні, рекреаційні, естетичні та інші). Таким чином, ліс як природний об`єкт, має споживну вартість. Ця властивість лісів (так само, як і інших природних об`єктів, що не втрачаючи зв`язків з навколишнім природним середовищем, виступають об`єктами майнових відносин) має розглядатися як теоретико-економічна передумова застосування заходів майнової відповідальності за порушення лісового законодавства.

Майнова відповідальність за лісопорушення реґламентується нормами екологічного, зокрема, лісового, цивільного та цивільного процесуального права. Спеціальні норми лісового законодавства займають у її регулюванні особливе місце, що зумовлено специфікою об`єктів лісових відносин, а також шкоди, заподіяної в результаті їх порушення.

Щодо юридичної природи відповідальності за заподіяння шкоди природним об’єктам взагалі і лісовим ресурсам, зокрема, то в науковій літературі існують різні погляди на цю проблему. Щоправда, більшість досліджень базувалася на природноресурсовому законодавстві, яке існувало за радянських часів, і певною мірою не відповідає чинним правовим нормам та суспільним відносинам, що склалися на сучасному етапі в сфері використання та охорони природних ресурсів. Низка авторів відзначає специфіку цієї відповідальності, викликану особливостями об’єкта правопорушення, способів обрахунку шкоди, яка йому завдається, та деякими іншими моментами, пов’язаними з дією екологічного фактора. Названа специфіка зумовила різні підходи до визначення юридичної природи відповідальності за заподіяння шкоди довкіллю аж до виділення самостійного виду майнової відповідальності за екологічним правом поряд з цивільно-правовою та матеріальною відповідальністю за трудовим правом. Причому така позиція спостерігається як у загальнотеоретичних дослідженнях щодо поділу юридичної відповідальності на види [41][32], так і в працях, присвячених власне проблемам відповідальності за порушення екологічного законодавства.

Так, на думку , слід розрізняти два види відповідальності за шкоду, заподіяну порушенням природоохоронного законодавства, а саме: еколого-правову відповідальність цивільну та еколого-правову відповідальність матеріальну. Перша – це відповідальність за еколого-правове цивільне порушення природоохоронного законодавства і полягає у відшкодуванні економічної шкоди за рішенням судового чи арбітражного органу. Еколого-правова відповідальність матеріальна трактується як вид майнової відповідальності за еколого-правове порушення природоохоронного законодавства і виражається у відшкодуванні шкоди, заподіяної природному середовищу за затвердженими таксами обчислення розміру шкоди, котра була завдана природному об’єкту [118][33]. Особливості цього виду відповідальності полягають у тому, що вона визначається спеціальними нормативними актами природоохоронного законодавства; має об’єктами охорони не товарно-матеріальні цінності, а компоненти природного середовища; здійснюється шляхом відшкодування шкоди за затвердженими таксами [119][34].

Концепція самостійності матеріальної відповідальності в сфері охорони природи знайшла багатьох прихильників. Так, вважає, що відповідальність за заподіяння шкоди природним об’єктам слід розглядати як самостійний вид майнової відповідальності і виділяє поряд з цивільно-правовою та матеріальною відповідальністю в трудовому праві матеріальну відповідальність за природоохоронним законодавством. Норми цивільно-правового інституту відшкодування шкоди при застосуванні їх до охорони екологічних правовідносин отримують такі якісно нові властивості, що трансформуються в спеціальні норми так званої таксової відповідальності. В тих же випадках, коли спеціальних такс за заподіяння шкоди природним об’єктам не встановлено, субсидіарно застосовуються норми цивільного права. Подальший розвиток екологічного законодавства має привести до того, що з прийняттям спеціальних нормативних актів сфера субсидіарного застосування цивільно-правових норм максимально звузиться [87][35].

До висновку про субсидіарне застосування норм цивільного законодавства до спеціальних норм матеріальної (таксової) відповідальності приходить також  [25][36]. На його думку, “коли певний вид відповідальності застосовується для захисту суміжних галузей права, то зміст, порядок і умови відповідальності в основному регулюються галуззю права, назву якої носить вид відповідальності. Норми цивільної відповідальності за допомогою санкцій яких захищаються екологічні правовідносини, видозмінюються під впливом екологічних правовідносин. Така видозміна обумовлена об’єктивною необхідністю відповідності санкцій тим правовідносинам, які вони захищають” [25][37].

Розглядаючи залучення норм цивільного законодавства не як субсидіарне, а як безпосереднє застосування загальних норм у випадках, коли спеціальним законом не встановлені інші підстави та порядок відповідальності, приєднується до думки про виділення у самостійний вид відповідальності за шкоду, заподіяну природним об’єктам. При цьому самостійність цього виду юридичної відповідальності обґрунтовується особливостями об’єкта правопорушення, характером заподіяної шкоди, специфікою способу доведення вчинення правопорушення, суб’єктного складу спорів про відшкодування екологічної шкоди, порядку використання коштів, отриманих на її відшкодування, а також особливим складом збитків і застосуванням такс як умовних одиниць обрахунку цих збитків [109][38]. Концепція спеціальної матеріальної (матеріально-таксової) відповідальності обстоюється й у деяких дослідженнях, присвячених відповідальності за знищення або пошкодження окремих компонентів довкілля [33; 45][39].

Інші автори, вказуючи на своєрідність та складність обрахунку шкоди, заподіяної природним ресурсам, все ж розглядають відповідальність за її заподіяння як цивільно-правову. Спеціальне природноресурсове законодавство лише визначає порядок застосування норм цивільно-правового інституту відшкодування шкоди з метою охорони природи [74; 90][40].

розглядає таксовий метод як “вимушену й історично тимчасову мутацію звичайної форми відшкодування шкоди”. Він пояснює існування таксової відповідальності недостатнім знанням наслідків порушення правил природокористування, недостатністю наукових уявлень про весь комплекс негативних результатів антропогенного впливу на навколишнє природне середовище [132][41]. При цьому пропонується замінити відшкодування шкоди нормованим штрафом у тих випадках, де вона не може бути реально обрахована, обумовивши це в законі [149][42].

З позицією автора можна частково погодитися. Справді, на сучасному рівні розвитку науки точно обрахувати заподіяну екологічним правопорушенням шкоду для кожного конкретного випадку неможливо. Так, при вчиненні незаконної порубки лісу безперечно завдається шкода інтересам народу нашої країни, який відповідно до ст. 13 Конституції України є власником природних, у тому числі й лісових ресурсів, інтересам постійного лісокористувача, за яким закріплена відповідна ділянка лісового фонду. Крім того, заподіюється шкода навколишньому природному середовищу, порушується нормальний стан екологічної системи, невід`ємним компонентом котрої були знищені дерева, відбуваються зміни у функціонуванні екологічних зв`язків, які проявляються в складних хімічних, фізичних, біологічних та інших процесах. Якщо при цьому можливо більш чи менш точно обчислити вартість незаконно добутої деревини, витрати, понесені лісокористувачем на створення чи покращення природного об`єкту, на природоохоронні заходи, неодержані ним доходи, нарешті, майбутні затрати, які доведеться зробити для відновлення попереднього стану лісу, то власне екологічна шкода точному визначенню і обрахунку практично не піддається. Перспективні наслідки того чи іншого порушення екологічного законодавства для навколишнього природного середовища можуть бути передбачені лише орієнтовно.

Однак, попри умовність обчислення шкоди, заміна її відшкодування нормованим штрафом не здається доцільною, оскільки це нівелювало б компенсаційну функцію відповідальності.

Незважаючи на різноманітність поглядів, більшість авторів відзначає, що до відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, застосовуються тією чи іншою мірою загальні положення цивільного права. На цивілістичний характер такої відповідальності вказує і ст. 98 Лісового кодексу України, яка передбачає, що порушення лісового законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. Судова практика виходить з того, що загальні правила про відшкодування шкоди слід застосовувати у випадках, коли спеціальним природоохоронним законодавством не встановлено інше. Так, п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 року “Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи” [138][43] вказує, що у справах, пов'язаних з порушенням законодавства про охорону природи при вирішенні вимог про відшкодування матеріальної шкоди необхідно керуватися нормами природоохоронного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цим законодавством, відповідними правилами цивільного законодавства. Коли природоохоронним законодавством визначено порядок вирахування даної шкоди, її розмір належить визначати в точній відповідності до встановлених такс, методики. В тих випадках, коли природоохоронним законодавством, норми якого порушені, це питання не врегульоване, суд, вирішуючи вимоги про відшкодування шкоди, має керуватися загальними правилами даного законодавства про відшкодування заподіяної його порушенням шкоди і статтями 440, 453 Цивільного кодексу України.

В новому Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. [176][44] зазначені положення в загальній формі набули характеру правової норми. Згідно зі ст. 9 Кодексу його норми застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо ці відносини не врегульовані іншими актами законодавства.

При детальному розгляді відповідальності за шкоду, спричинену порушеннями лісового законодавства, виявляється, що її специфічні риси пов’язані в основному з таксовим методом обрахунку розміру відшкодування, який, у свою чергу, зумовлений особливостями об`єкта правопорушення. Однак сам по собі спосіб обрахунку не може вважатися достатньою підставою для виділення самостійного виду відповідальності при тому, що всі інші елементи юридичної конструкції зберігають притаманний цивільно-правовій відповідальності характер [46][45].

Порівняльний аналіз цивільно-правового відшкодування шкоди та відшкодування шкоди, заподіяної порушенням лісового законодавства показує збіг суб`єктного складу та змісту правовідносин, а також законодавчо встановленої процедури їх реалізації. Так само зберігається і компенсаційна функція відповідальності (на це прямо вказує ст. 100 Лісового кодексу України: “Підприємства, установи, організації і громадяни зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України”). Адже саме завдяки заходам відшкодування має досягатися мета ліквідації негативних наслідків правопорушення, відновлення об’єктів посягання, компенсація заподіяної шкоди [172][46]. Притаманна цивільно-правовій відповідальності можливість добровільного відшкодування теж характерна і є бажаною при заподіянні шкоди внаслідок порушення лісового законодавства. У випадку, коли порушник добровільно не відшкодовує заподіяну ним внаслідок порушення лісового законодавства шкоду, справи про відшкодування розглядаються тими ж органами, що і про відшкодування будь-якої іншої шкоди – загальним чи господарським судом.

Певну, суто зовнішню схожість зі штрафними видами відповідальності, перш за все, адміністративною відповідальністю, надає майновій відповідальності за порушення екологічного законодавства суб`єктний склад осіб, котрі уповноважені ініціювати провадження у справах про відшкодування заподіяної шкоди. Ними в більшості випадків є державні природоохоронні та правоохоронні органи і їхні посадові особи. Так, звертатися до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового законодавства мають право органи Міністерства екології і природних ресурсів України, державні органи лісового господарства, постійні лісокористувачі. Таке ж право мають і прокурори при виконанні покладеної на них Конституцією і Законом України “Про прокуратуру” [42] функції представництва в суді інтересів держави. Формою такого представництва відповідно до ч. 3 ст. 36-1 названого Закону є звернення до суду з позовами на захист порушених інтересів держави.

Ці ж органи та їхні посадові особи уповноважені в передбачених законом випадках ініціювати провадження у справах про притягнення до штрафних видів відповідальності. Так, відповідно до абз. 5 п. 5 Положення про Державну екологічну інспекцію, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 р. [123][47], її органи та посадові особи мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення у галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів. Абз. 8 цього ж пункту Положення надає органам та посадовим особам Інспекції повноваження щодо подання позовів про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Однак очевидно, що статус одних і тих же органів і посадових осіб у зазначених випадках істотно різниться.

При притягненні винних осіб до адміністративної або кримінальної відповідальності державні органи та посадові особи діють від імені держави як суверена, як носія публічної влади і, відповідно, реалізують свої владні повноваження, вправі самостійно вирішувати питання про наявність чи відсутність складу правопорушення, застосовувати адміністративні стягнення. При зверненні ж з позовом до суду вони представляють державу як власника лісових ресурсів, інтересам якого було заподіяно шкоду внаслідок правопорушення. Вони виступають не як суб`єкти, наділені юрисдикційними повноваженнями, а як сторона (позивач) у цивільному судочинстві, що має рівні процесуальні можливості з іншою стороною (відповідачем). Таким чином, можна сказати, що державні органи й посадові особи, хоча і захищають публічний інтерес (додержання екологічної безпеки, стабільний стан навколишнього природного середовища), фактично прирівнюються за своїми правами та обов`язками до приватних суб`єктів. Отже, участь у справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями екологічного законодавства, в якості позивачів державних органів та посадових осіб теж не дає підстав для виділення самостійного виду майнової еколого-правової відповідальності.

Що ж до способу обчислення заподіяної шкоди, то він дійсно характеризується певною специфікою, оскільки пов`язаний з використанням такс – умовних розрахункових одиниць для обчислення розміру шкоди, заподіяної природним об`єктам. Основне призначення такс – відшкодування шкоди. Це специфічні санкції майнової відповідальності, головною функцією якої є компенсація [187][48]. Проте, зустрічаються випадки “нетрадиційного” обчислення розміру санкцій і в інших видах відповідальності. Так, розміри адміністративного штрафу, як правило, встановлені в неоподатковуваних мінімумах доходів громадян, але, наприклад, застосування кратного до вартості квитка розміру адміністративного штрафу за безквитковий проїзд у міському транспорті ще не дає підстав говорити про окремий вид відповідальності.

Більш серйозним аргументом на користь виділення самостійної (в літературі вона іменується матеріальною або таксовою) відповідальності за порушення екологічного законодавства є специфічний об`єкт екологічного правопорушення. Характеристика цього елементу складу екологічного порушення буде викладена далі, та слід зазначити, що відносини з приводу використання і охорони природних ресурсів, зокрема, лісових, дійсно істотно відрізняються від майнових та пов`язаних з ними немайнових відносин, які охороняються цивільним правом. Однак відносини щодо відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, та шкоди, завданої таким об`єктам, як майно, здоров`я, честь, ділова репутація тощо, практично зводяться до однакової моделі. Відмінним може бути спосіб доказування, порядок обрахунку шкоди, але ці моменти не збігаються і в рамках тих відносин відповідальності, цивілістичний характер яких ніхто не піддає сумніву. Вказуючи на умовність таксового методу розрахунку, не можна не відзначати й певну умовність визначення розміру, скажімо, моральної шкоди або шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я.

Виходячи з викладеного, слід визнати правильною позицію тих авторів, які вважають найбільш плідним та обґрунтованим не пошук нової форми юридичної відповідальності, а розвиток концепції настання традиційних видів юридичної відповідальності за екологічні правопорушення з урахуванням специфіки цих порушень та особливостей застосування відповідальності за них [2][49]. Тому відповідальність за шкоду, заподіяну лісопорушеннями має розглядатися як різновид майнової (цивільно-правової) відповідальності, особливості якого зумовлені підставами і сферою застосування. Такий підхід дає змогу визначити наступні ознаки майнової відповідальності за порушення лісового законодавства:

а) майнова відповідальність настає за протиправне діяння, що порушує норми лісового законодавства і посягає на встановлений порядок використання, відновлення, захисту й охорони лісів, завдає шкоди лісам як природному об’єкту, правам і законним інтересам лісокористувачів;

б) вона становить охоронне правовідношення, учасниками якого є, з одного боку, держава в особі уповноваженого природоохоронного чи правоохоронного органу або постійний лісокористувач, а з іншого – порушник лісового законодавства. При цьому слід зауважити, що Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р.[62][50], заклав потенційну можливість виникнення в нашій країні приватних лісоволодінь. Об’єктивні економічні умови та розроблені наукою теоретичні положення[184][51] визначили побудову нового земельного законодавства на засадах визнання властивостей землі як особливого роду товару, що виконує екологічні функції, та включення землі до цивільного товарообігу.

Ч. 1 ст. 56 ЗК України передбачає, що землі лісового фонду можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Згідно з ч. 2 зазначеної статті громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. До цієї вже звичної для вітчизняного законодавства норми ч. 3 ст. 56 додає суттєву новелу, закріплюючи право громадян і юридичних осіб в установленому порядку набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Цитована стаття є загальною нормою і на сьогоднішній день ставить більше питань, ніж дає відповідей. Коментуючи її, виходить з того, що порядок надання громадянам і юридичним особам деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення такий же, як і для набуття у власність інших земель, тобто реґламентується ст. ст. 78-82, 116, 118, 119, 125 і 126 Кодексу. На думку автора, розмір ділянок для заліснення має визначатися в кожному випадку, виходячи з конкретних обставин, а також за аналогією з розмірами земельних ділянок сільськогосподарського призначення [62][52]. Подібний висновок робить і В. І. Семчик, зазначаючи, що площа земельних ділянок деградованих і малопродуктивних земель, які надаються для заліснення, не може перевищувати норми, встановлені для приватизації інших земель [63][53].

Як вказує Н. І. Титова, Земельний кодекс України 2001 р. перебрав на себе основну і спрямовуючу роль при регулюванні земельних відносин, що виникають при використанні надр, вод, лісів та інших природних об’єктів і вступив у формально-юридичний конфлікт з нормами природоресурсного законодавства [165][54]. Очевидно, що сучасний стан правового регулювання лісових відносин не розрахований на регулювання приватної власності на ліси, тому набуття у власність таких ділянок і правовий режим приватних заліснених угідь мають бути врегульовані спеціальними нормативними актами з відображенням відповідних змін у Лісовому кодексі України. Не заглиблюючись у зазначену проблему, все ж слід відзначити, що учасниками правовідносин майнової відповідальності потенційно можуть бути приватні власники земельних ділянок лісового фонду (які відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК України є одночасно і власниками лісів та багаторічних насаджень, що знаходяться на цих ділянках), чиї права та законні інтереси постраждали внаслідок лісопорушення.

в) майнова відповідальність за лісопорушення пов’язана з реалізацією санкцій норм лісового законодавства. Тобто, сутність правовідносин відповідальності полягає в забезпеченні покладення на правопорушника (в примусовому порядку чи добровільно) обов’язку понести несприятливі майнові наслідки в межах, передбачених лісовим законодавством.

Виходячи з викладеного, майнова відповідальність за лісопорушення може бути визначена як охоронне правовідношення щодо покладення на особу, винну в заподіянні шкоди лісам як природному об’єкту, лісовому господарству, правам та законним інтересам власників і користувачів лісових ресурсів, обов’язку компенсувати негативні наслідки лісопорушення.

Майнова відповідальність за лісопорушення як правовий інститут, об’єднує норми різних галузей права. Відносини, пов`язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної в результаті пошкодження або знищення природних об`єктів взагалі і лісів зокрема, регулюються у відповідності до загальних положень цивільного права щодо підстав, умов майнової відповідальності, поняття шкоди, принципу її повного відшкодування тощо. Проте існують особливості еколого-правових відносин, пов’язані з їх об’єктами і змістом, котрі зумовлюють специфіку застосування до них норм цивільного права. Зазначена специфіка відображена в нормативно-правових актах екологічного законодавства.

1.2. Порушення лісового законодавства як підстава майнової відповідальності

Як і будь-яка юридична відповідальність, майнова відповідальність за порушення лісового законодавства має юридичні та фактичні підстави. Юридичними підставами виступають правові норми, якими встановлюється ця відповідальність. Це норми лісового законодавства, зокрема, ст. 98 Лісового кодексу України, котра називає види юридичної відповідальності за порушення лісового законодавства та подає перелік лісопорушень, а також норми інших галузей права, перш за все, цивільного, які реґламентують порядок відшкодування шкоди.

Фактичною підставою майнової відповідальності є юридичний факт, який породжує охоронні правовідносини, тобто порушення лісового законодавства. Поняттю екологічного правопорушення, аналізу його складу в юридичній літературі надається значна увага. Існують також дослідження, присвячені власне лісопорушенням. Проте, на жаль, ні Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” [55][55], ні ЛК України не дають узагальненого нормативного визначення того, що слід розуміти під порушенням лісового законодавства. Законодавець обрав метод не універсального визначення, а простого перераховування конкретних діянь, які тягнуть за собою настання того чи іншого виду відповідальності. Ст. 98 ЛК України називає такі види лісопорушень:

незаконне вирубування та пошкодження дерев і чагарників;

знищення або пошкодження лісу внаслідок підпалу або недбалого поводження з вогнем;

порушення вимог пожежної безпеки в лісах;

знищення або пошкодження лісу внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними водами, іншими шкідливими речовинами, підтоплення, осушення та іншими видами шкідливого впливу;

порушення строків лісовідновлення та інших вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

знищення або пошкодження лісових культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях, а також природного підросту та самосіву на землях, призначених для відновлення лісу;

порушення правил зберігання, транспортування та застосування засобів захисту лісу, стимуляторів росту, мінеральних добрив та інших препаратів;

засмічення лісів побутовими відходами і покидьками;

розкорчовування земельних ділянок лісового фонду і використання їх для спорудження будівель, переробки деревини, влаштування складів тощо без належного дозволу;

самовільна заготівля сіна та випасання худоби на земельних ділянках лісового фонду;

порушення правил заготівлі (збирання) лісової підстилки, дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід тощо;

заготівля лісових ресурсів засобами, що негативно впливають на стан і відтворення лісів;

порушення порядку використання лісосічного фонду, заготівлі та вивезення деревини, заготівлі живиці і використання інших лісових ресурсів;

невнесення плати за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду у встановлені строки;

знищення та пошкодження відмежувальних знаків у лісах;

введення в дію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, не забезпечених обладнанням, що запобігає негативному впливу на стан і відтворення лісів;

порушення строків повернення земельних ділянок лісового фонду, що перебувають у тимчасовому користуванні, або невиконанні обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

пошкодження сіножатей, пасовищ і ріллі на земельних ділянках лісового фонду;

знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дренажних систем і доріг на земельних ділянках лісового фонду, а також полезахисних лісових смуг, захисних лісових насаджень на смугах відводу автомобільних доріг, захисних лісових насаджень на смугах відводу залізниць, захисних лісових насаджень на смугах відводу каналів.

Незважаючи на те, що наведений перелік досить широкий, він не є вичерпним. Ч. 3 ст. 98 ЛК України вказує, що законодавчими актами України може бути встановлено відповідальність і за інші порушення лісового законодавства. Таке формулювання є, на наш погляд, суттєвим недоліком ст. 98, оскільки створює загрозу невиправданого розширення переліку лісопорушень, дає можливість вийти за рамки передбачених Законом підстав відповідальності, а отже, і за рамки законності. Крім того, відсутність у Лісовому кодексі повного переліку порушень лісового законодавства, які тягнуть за собою відповідальність – це ще й показник недосконалості юридичної техніки, оскільки ст. 98 не дає змоги сформувати системне уявлення про всю сукупність лісопорушень.

Викликає також стурбованість та обставина, що чинним законодавством України не передбачені такі види лісопорушень, як самовільне зняття, пошкодження або знищення родючого шару лісових ґрунтів. Між тим, такі дії завдають значної шкоди лісовим екосистемам і повинні викликати відповідну реакцію з боку держави. Вбачається, що норм земельного та інших галузей законодавства, котрі передбачають відповідальність за псування земель різних категорій, невиконання умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару ґрунту, недостатньо для забезпечення належної правової охорони саме лісових ґрунтів як частини лісової екосистеми. Оскільки, відповідно до ст. 3 ЛК України ліс – це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище, то правова охорона лісів від протиправних посягань має бути комплексною. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 року “Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству” [137][56] передбачено відповідальність за знищення або пошкодження мурашників. Незважаючи на те, що вказане правопорушення є за своєю природою фауністичним, законодавець, врахувавши значення цього виду лісової фауни, включив його до переліку протиправних діянь, які завдають шкоди лісовому господарству. Аналогічним чином має бути вирішене і питання про відшкодування шкоди, завданої самовільним зняттям, пошкодженням або знищенням родючого шару лісових ґрунтів. Причому майнова відповідальність за зазначені діяння має бути саме таксовою, з тим, щоб урахувати всі негативні наслідки правопорушення для лісів та лісового господарства.

Як уже зазначалося, ст. 98 ЛКУкраїни не містить узагальненого нормативного визначення лісопорушення, наявність якого дозволила б чітко відмежувати лісопорушення від інших неправомірних дій. Доктринальні визначення ґрунтуються на досягненнях теорії права, мають у своїй основі загальне поняття правопорушення, однак дещо відрізняються за своїм змістом.

вважає, що під лісопорушенням слід розуміти протиправну дію чи бездіяльність, що вчинюються всупереч урегульованим правом вимогам раціонального використання і охорони лісів і тягнуть, або можуть тягнути за собою заподіяння шкоди лісам та лісовому господарству [35][57].

іна та О. І. Крассов називають лісопорушенням протиправні винні дії або бездіяльність, які завдають шкоди лісовому господарству або порушують встановлений порядок використання охорони і відновлення лісів [31][58].

, звертаючи увагу на те, що шкода, заподіяна джерелом підвищеної екологічної небезпеки, підлягає відшкодуванню незалежно від вини заподіювача (ч. 3 ст. 69 закону “Про охорону навколишнього природного середовища”), вказує, що винність не завжди є обов’язковою ознакою лісопорушення. Тому під лісопорушенням слід розуміти протиправне, як правило, винне діяння (дію чи бездіяльність), яке спричиняє шкоду лісам чи несе реальну загрозу спричинення такої шкоди, порушуючи встановлені вимоги використання та охорони лісів [99][59].

Автори Коментарю до Лісового кодексу Російської Федерації пропонують визначати лісопорушення як протиправні винні дії чи бездіяльність, котрі завдають шкоду лісам як природному об`єкту, лісовому господарству або порушують встановлений порядок використання, захисту, охорони і відновлення лісів [76][60].

Є. І. Немировський визначає лісопорушення як протиправні дії чи бездіяльність, які завдають матеріальної шкоди лісам або лісовому господарству, чи не завдають такої шкоди, але в усіх випадках спрямовані проти встановленого порядку користування лісами та їх охорони і тягнуть юридичну відповідальність за лісопорушення [111][61].

Як свідчать наведені формулювання, дослідники по-різному підходять, перш за все, до окреслення об`єкту посягання. Так, в окремих визначеннях об`єктом називається ліс як природний об`єкт і лісове господарство, в деяких – встановлений порядок використання лісів, в інших – крім порядку використання лісів вказується також порядок їх охорони, відновлення та захисту.

Оскільки лісопорушення є одним з різновидів екологічного правопорушення (поряд з водними, фауністичними та іншими правопорушеннями), то базовим поняттям для з`ясування його сутності має бути поняття екологічного правопорушення як загальне стосовно окремого.

В юридичній літературі висловлено низку поглядів щодо визначення екологічного правопорушення. Так, деякі дослідники відносять до екологічних правопорушень “суспільно небезпечні діяння (дії чи бездіяльність), що полягають у протиправному використанні природних об`єктів як операційного базису діяльності або як іншої соціальної цінності і призводять або можуть призвести до соціально засуджуваних змін у навколишньому природному середовищі в результаті прямих контактів з ним” [187][62]. Таке визначення піддано в літературі справедливій критиці. Зокрема, відзначається необґрунтованість віднесення до категорії екологічних правопорушень лише тих протиправних діянь, що безпосередньо пов`язані з природокористуванням і прямими контактами з навколишнім природним середовищем, а також підкреслюється, що ознака суспільної небезпечності притаманна не всім екологічним правопорушенням, а лише тим, що визнаються злочинами. Решта екологічних правопорушень є соціально шкідливими, а не суспільно небезпечними[63].

На думку інших авторів, екологічне правопорушення – це протиправна винна поведінка особи (юридичної чи фізичної), котра своїми діями (або бездіяльністю) порушує встановлені правила охорони природи і завдає в результаті цього шкоду або створює реальну загрозу її заподіяння природі в цілому або її окремим об`єктам [101][64]. Таке визначення теж не можна назвати досконалим, оскільки очевидно, що екологічне правопорушення може бути пов`язане з недодержанням не тільки правил охорони природи, але і нормативних вимог щодо раціонального використання природних ресурсів, їх відтворення тощо.

Наведені формулювання, звичайно, не охоплюють різноманіття наукових поглядів щодо поняття екологічного правопорушення. Варто відзначити позицію , згідно з якою вирішальною ознакою екологічного правопорушення є факт заподіяння або реальна загроза настання екологічної шкоди природі та здоров`ю людини. При цьому порушення з формальним складом, внаслідок яких така шкода не була і не могла бути заподіяна, а також ті, що завдають шкоди іншим благам, які охороняються законом (наприклад, порушують право власності на природні ресурси), втрачають свою екологічну спрямованість [119][65]. Іншими авторами визначальна роль відводиться об`єкту правопорушення. Згідно з цим поглядом саме об`єкт має найбільше значення для виділення таких правопорушень у самостійну групу за ознакою екологічності. Загальним об`єктом екологічних правопорушень є встановлений екологічний правопорядок, основу якого складають суспільні відносини з приводу використання й охорони навколишнього природного середовища. Отже, будь-яке посягання на цей правопорядок є його порушенням і за нього законодавством встановлена юридична відповідальність [180][66].

Аналіз ст. 68 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, яка подає перелік основних порушень законодавства про охорону навколишнього природного середовища, та інших еколого-правових норм дає змогу зробити висновок щодо правильності твердження про “пріоритет об`єкту”. Значна частина правопорушень у сфері екології передбачена чинним законодавством з використанням конструкції формального складу і для настання юридичної відповідальності за них достатньо вчинення неправомірних дій чи бездіяльності. Настання ж шкідливих наслідків для навколишнього природного середовища, здоров`я людей не є обов`язковим. До екологічних правопорушень з формальним складом відносяться, наприклад, невиконання розпоряджень органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, та вчинення опору їх представникам; порушення вимог законодавства України при проведенні екологічної експертизи та інші. Незважаючи на те, що шкода навколишньому природному середовищу або здоров`ю людини в результаті зазначених діянь може і не настати, екологічна спрямованість цих правопорушень є очевидною. Крім того, існують такі правопорушення як самовільний захват або самовільне спеціальне використання природних ресурсів. Від них безпосередньо навколишнє природне середовище чи здоров`я людини теж можуть не страждати, оскільки шкода, перш за все, завдається інтересам власника або користувача природного об`єкта.